App Store Google Play
Надія Трач

На лінії вогню - 2

19 Липня 20:34

НА ЛІНІЇ ВОГНЮ

(продовження – частина друга)

11 лютого 2016 року, Дніпропетровськ

«На лінії вогню я віддав тобі любов мою, на лінії вогню ти була моєю тайною, скажи мені, чому ми живемо на лінії вогню, ну не мовчи, не мовчи», – мій дзвінок залишився без відповіді. Прес-секретарі поліції зазвичай зайняті люди, – заспокоюю себе і йду ласувати кошерними солодощами на кава-брейку в «Менорі».

Учасники семінару – представники громадських організацій – є яскравими свідками мультикультурності міста. Схована за холодною совковою сірістю на вулиці, вона розквітає в теплому приміщенні – в різних типах жіночої та чоловічої краси, національних елементах одягу, стилі розмови та поведінки. Вірмени, євреї, грузини, караїми, білоруси, поляки. Кава бадьорить і провокує дискусії про наболіле – декомунізацію.

– Цю вулицю треба перейменувати на Вірменську. Як у Львові. – Палко роз'яснює керівник єврейської спільноти. – Вже і в комісію ввели представників усіх етнічних спільнот, і все одно не розуміють.

Журналістка із Кіровограда розповідає про тамтешні дискусії щодо ймовірних нових назв міста – Інгул, Інгульськ, Єлисавет, Єлисаветград – і що жоден із варіантів не сприймається мешканцями міста.

– Я взагалі-то западенка. Але вже довго живу і працюю в Києві. – Представляюсь дніпровцям.

– Ну що Ви так про себе? Не можна такі слова вживати. У нас ніхто так уже давно не говорить. Ми до вас часто в Карпати, до Львова їздимо.

– Я теж у Дніпрі вже другий раз за цей місяць, – зізнаюся. – О, до речі, про декомунізацію. У вас навіть є вулиця Джона Голта.

– А, це наші активісти, фанати Анн Рейнд, так пожартували.

Cемінар проходить жваво і насичено. Лекторка з Грузії ділиться досвідом розв'язання етнічних конфліктів, врегулювання мовно-культурної політики, подолання дискримінації:

– А зараз на живому прикладі побачимо, як відчувають себе жертви дискримінації. Мені потрібен один доброволець.

Зголошується тендітна чорнява дівчина, як згодом виявляється, теж грузинка. Лекторка злегка обв'язує її тонкою білою мотузкою.

– Ви будете виконувати роль представника етнічної спільноти, нехай це будуть роми, – інструктує дівчину лекторка. – А ви озвучуйте всі можливі стереотипи, які існують щодо ромів, – пояснює аудиторії.

Спершу тихо й несміливо, а згодом голосніше й нахабніше лунають фрази-вердикти:

– Злодії!

– Торгують наркотиками!

– Попрошайки!

– Нечистоплотні!

З кожним обвинуваченням лекторка все щільніше обмотує дівчину мотузкою:

– Як Ви себе відчуваєте?

– Важко дихати.

– Чи хочеться Вам довести їм, що Ви не така?

– Ні, зовсім нічого не хочеться.

Тимчасом Васіліса відгукується на повідомлення у фейсбуці. І ось я вже чекаю на неї неподалік центрального відділення поліції в затишній кав'ярні з лаконічною назвою – «Буфет». Стеля закладу декорована газетами «Ленінська зміна». Цікаво, чи потрапить кафе під закон про декомунізацію?

Ось і Васіліса – мініатюрна рудоволоса красуня. Легкий витончений макіяж і ніжний манікюр. Сяючі карі очі. Хитро-грайлива усмішка. Стильні джинси, легка трикотажна сріблясто-сіра кофтинка. Тільки голос видає в ній дівчину, котра півтора року провела на війні – легкими нотками тремтіння. І мимовільне знизування пліч.

Потрапила на війну, як і багато українців – через волонтерство. Спершу займалася закупівлями для армії. Речі першої необхідності – труси, шкарпетки, консерви, каремати, «розгрузки» – жилетки, наповнені всім необхідним, які йдуть поверх броніків. А згодом півтора року в зоні АТО.

До війни навчалася в ДНУ (Дніпропетровському національному університеті імені Олеся Гончара) на факультеті політології. Потім працювала прес-секретарем місцевих органів влади. Взимку 2014 була звільнена з роботи як один із ініціаторів «низової» декомунізації – разом із друзями вивісила на центральній площі Леніна табличку – Площа Героїв Майдану. Тепер це офіційна назва. Дніпропетровськ одним із перших вшанував героїв новітньої історії.

– Ким би ти була, якби не війна? – питаю у Васіліси.

– Якби не війна… – на хвилю видається розгубленою. – Я навіть не знаю. – Та впевненість миттєво повертається. – Я не зробила б іншого вибору.

– А ким мріяла стати в дитинстві?

– Міліціонером – яскраво спалахують карі вогники очей.

– Ну, то мрії здійснюються. Який у тебе був позивний?

– Вася. Все просто.

– Я так чомусь і подумала.

Спочатку був «Донбас». Після Іловайського котла – «Дніпро-1». Вася виконувала функції прес-офіцера:

– У мене друзів багато з Донеччини, я туди любила їздити. Тут найбільше патріотів, хлопці на війні переважно звідси або з Донбасу. Коли все починалося, Семенченко кричав, що ми не патріоти, тільки він патріот. Хоча вся Дніпропетровщина підтримувала армію. Десь тоді я зрозуміла, що людей потрібно інформувати. Потрібно створити позитивний імідж добровольчих батальйонів. Коли ми заходили в окуповані міста, люди думали, що ми страшна сила. Потрібно було інформувати, демонструвати людяність. Писала з місця подій про звільнення окупованих міст – Артемівськ, Лисичанськ, Попасна, Піски, Авдіївка. Трохи інформації давав офіційний прес-центр АТО. Але цього було мало. Інформація доходила невчасно – на наступний день, а то й за кілька днів після події. Під свою відповідальність ми організовували прес-тури. За весь час роботи півтора року в мене не було поранено жодного журналіста, жоден не постраждав. Щоправда, коли був Іловайськ, були постраждалі і серед журналістів. Але в Іловайськ я не змогла поїхати, була в Києві в лікарні на операції. Я гарантувала безпеку журналістів. З хлопцями на війні, потім на ротації, так півтора року.

– До речі, про звільнені міста. Ти ж два тижні тому в Краматорськ їздила, навіщо?

– Коханий у мене там, – усміхається. – Він військовий, в нього база в Краматорську. Сподіваюся, він уже скоро повернеться.

– І ти от кажеш, Семенченко кричав, що не патріоти. А хто для тебе патріот?

– Хто для мене патріот? – дівчина на кілька хвилин замовкла. – Це коли ти розумієш, що твоя країна не найкраща, ти розумієш всі її проблеми, але ти її любиш, не дивлячись ні на що. Легко бути патріотом, живучи за кордоном, хоча дійсно люди допомагають зараз армії звідти. Але коли ти живеш тут і щодня робиш якусь справу і потрохи змінюєш свою країну на краще, тоді ти патріот. Хлопці на війні – це, звичайно, якась найвища форма патріотизму, бо вони ризикують своїм життям заради нас. Але багато людей не розуміють, що ті кого вони вважають патріотами, насправді ними не є, для них війна – це просто іграшка. Але колись ці рожеві окуляри спадуть. І взагалі такими людьми має займатися військова прокуратура.

– Чи за цей час з кимось із друзів посварилася через розбіжність поглядів? Що найбільше дратувало?

– Ну не те, щоб посварилася. Просто часу не було на багатьох. Війна – це інша реальність. А бісило найбільше, коли дзвонили мужики, років на 3-4 старші і питали, що там, як там. Слів не було. Хотілося сказати: Чувак! Купуй форму, мобілізуйся і дивись, що там. Ну, з іншого боку, зараз бісить, коли колишні військові починають кричати: «Да ти, пороху не нюхав!» А для чого ми на війні були? Для того, щоб цивільні пороху не нюхали. Ну і плюс, в мене родичів багато в Росії, по маминій лінії. Мама в мене наполовину росіянка, дідуся заслали в Магадан за націоналізм, то вона там народилася. По татовій лінії трохи польської та єврейської крові. Тепер родичі з Росії дзвонять, кажуть: у вас все погано, хай Вася до нас приїде. А мама їм: вона півтора року на війні була в складі добровольчих батальйонів, як ви собі уявляєте, щоб вона перетинає кордон? Таке… Ну мама в мене така, недавно каже мені: я оце подумала, пора мені на державну мову переходити. Сидить, почитує Бандеру.

– Як там було, дуже страшно?

– Ми тут відразу все зрозуміли. У березні 2014 року я винаймала квартиру на 17 поверсі. Одну з кримських авіаційних частин перевели в Дніпропетровськ. Виходиш на балкон. Чашка кави. Cигарета… І над тобою проноситься МІГ – винищувач. Бойові тренування. Жити в прифронтовому місті – це прокидатися щоранку і думати: встигнеш чи не встигнеш. «Чемоданчик» зібраний. Я не можу засуджувати людей, які залишилися в Донецьку, наприклад. Це складно вирішити, чи ти поїдеш, чи залишишся в окупованому місті, що тобі важливіше. Дуже важко кинути… Війна очищає. Стирається межа страху. Там і довіра, і дружба все швидше. Інакше там не виживеш. Спочатку я думала, що всі хлопці там святі, розумієш? А я себе відчувала як Венді, пам'ятаєш «Пітер Пен та Венді»? Така маленька дівчинка, яка всіх підтримує. Я завжди намагалася якусь часточку тепла їм дати. Але потім приходить розуміння, що ні, там теж люди різні. Є і справжнє гівно, вони як були гівном, так і лишились гівном. Вони прийшли туди зі своєю метою. Там вчишся це дуже швидко розпізнавати. Зі всіма іншими все добре, все нормально. Я навчилася цінувати людей, бути відкритішою. Краще показати людині своє ставлення до неї, ніж накопичувати негатив. Завдяки війні я зрозуміла, хто я є.

– Якщо можна, про це детальніше.

– Ну розумієш, до війни я була редактором глянцевого журналу. Я не можу сказати, що я була поганою людиною. Але я думала більше про презентації, розваги. Все, що ти робиш, ти робиш виключно для себе. А там я зрозуміла цінність людського життя, дружби, стосунків, довіри. Я зрозуміла, що стіни нічого не значать. Нічого. Скільки я там бачила залишених зруйнованих будинків. З дорогими камінами, картинами, саунами, в мармурі, такий собі пшонка-стиль. Стіни нічого не значать, коли в них летить снаряд. І можна бути щасливішим у своїй однокімнатній квартирці, коли в тебе хороша родина, нормальні стосунки з людьми. Я навчилася довіряти на війні. Там ти довіряєш, ти відкриваєшся. Там немає подвійного дна. Що я ще зрозуміла? Що можна суміщати різні професії. Я політолог за фахом, але працювала завжди в журналістиці – переважно прес-секретарем. А там було важливо впливати на людей. І чомусь я ж хотіла працювати в міліції, щоб змінювати життя на краще, – сміється. Я зрозуміла, що можна це суміщати, що коли я пишу, мені набагато легше. Хлопці творили історію, я її фіксувала. Ці фото, відео, це все дуже важливо. Розумієш, деякі діти побачать своїх батьків лише на цих фото, бо їх уже немає…

– Як адаптація до цивільного життя?

– А я ще досі не адаптувалася.

– А скільки в поліції вже працюєш?

– Три тижні. Три тижні, як її відкрили в Дніпропетровську. Але офіційно я поки не оформлена. Ну після війни це так, ніби ти захистила диплом в університеті, а потім повернулася в дитячий садочок. Я на них дивлюся як на дітей. Ну, з іншого боку, там дійсно є хлопці, які відвоювали і повернулися. Їх небагато, але вони є. Ну плюс, важко це. Ці погляди, фрази постійні. – Опускає очі.

Не наважуюся запитати, що за фрази. Але згадую Васин пост выд 10 лютого у фейсбуці:

«За сегодняшний день меня обозвали неудовлетворенной стервой, старой девой под тридцать (4 года еще Господи прости, до подтридцать))) и девушкой с яйцами… пытаюсь согласовать между собой все характеристики. Так сказать для более эффективного функционирования личности».

Мимоволі згадується ранковий тренінг про дискримінацію. – Стерва! – мотузка облягає тіло. – Стара діва! – мотузка прилягає щільніше. – Дівчина з яйцями! – немає чим дихати.

– До людей у формі у транспорті якесь зверхнє ставлення, я ж це бачу. І багато дівчат зараз до мене ставляться зі зневагою. Я намагаюся на це просто заплющувати очі. Кажуть, що я пішла на війну, щоб там мужика знайти. Що переспала зі всією ротою. Вони хоч уявляють в яких умовах жінки на війні?! Ходиш ненафарбована. Голову нема як помити, ноги поголити. Хлопці там до тебе ставляться як до сестри, до побратима. Сприймають тебе ідеалізовано. Вони піклуються, і я старалася про них піклуватися. Так, я не приховую, що зустріла там своє кохання. Інакше ми б, мабуть, ніколи не зустрілися, бо з ми з різних міст – я з Дніпра, він із Києва. І я вдячна війні за цю зустріч. Але я б покохала цю людину і в цивільному житті.

– Я чула, ти вже і книжку написала?

– Так, називається «Любов на лінії вогню». Колись дивувалася, як бабуся пам'ятає всі ці дати – битва за Сталінград, визволення Києва. Я не розуміла, як це. Зараз я розумію. Я все чітко пам'ятаю, легко все було відтворити, все базується на реальних подіях, документальних фактах. Такі собі теплі історії до кави, але про війну. Ну там насправді не так багато війни. Зараз мої історії читають на FM-Галичина, сподіваюся, хтось із видавців зацікавиться.

Ну якщо про адаптацію ще… Подивись на нас – хіба ми зовсім звичайні люди? Зовсім звичайні просто так туди не йдуть. Має бути певна девіація, певний темперамент. Я читала, до речі, одне дослідження, там кажуть, що чим більше в родині поколінь воювало, тим більша ймовірність того, що людина туди піде. Це в крові вже, розумієш. А в мене прадідусь – Перша світова, потім Друга світова, бабуся моя також воювала, мала звання капітана, три брати бабусині військові і тато військовий. В мене не воювали тільки дідусь і мама. Тобто вся родина при війську. Зрозуміло, що на мені це певним чином відобразилося. Всередині якась війна йде. Тому людина робить свій вибір. Я коли пішла в «Донбас», він ще офіційно не був батальйоном, це була просто озброєна група. Тому після повернення з війни я і далі в силових структурах, мабуть. Хоча не знаю, чи довго тут пробуду. Відверто кажучи, набрали багато тупих. Є нормальні хлопці, наші атовці, але десяток, не більше. Зарплату мені поки не платять. Кажуть, буде донабір, поки офіційно не оформляють. А це може зайняти до трьох місяців.  

За теплою розмовою час спливає непомітно. До нас приєднується високий симпатичний хлопець – Васин друг Діма, якраз зайшов у «Буфет» випити кави після роботи.

– До вас можна? – ввічливо питає.

– Так, у нас тут інтерв'ю, – каже Вася. – Яке вже давно плавно перейшло в розмову про Схід і Захід, декомунізацію і все на світі.

– А що Захід? Нормально, – каже Дмитро. В студентські роки у Львові як мінімум тричі на рік бував.

– А до нас приїжджали в 90-ті школярі із Красноармійська на Різдвяні свята. Казали, що боялися їхати, бо їх лякали, що на Заході живуть бандерівці, стріляти будуть. А в нас коляда, криза не криза, а столи накриті.

– Так то все політтехнології, вкид про Схід і Захід, – каже Вася.

Дмитро – палкий прихильник декомунізації. І ось ми уже дебатуємо про нову назву міста – Вася наполягає, що Дніпропетровськ має залишитися Дніпропетровськом, а Дмитро аргументує за варіант Дніпро, я ж намагаюся зберігати нейтралітет:

– Ну, зміни потрібні, Дніпро, це класно, сленгово, але це так якби Івано-Франківськ офіційно нарекли Фраником. А це правда, що була пропозиція перейменувати Дніпропетровськ на Дніпропетровськ? Не на честь Петровського, а на честь апостола Петра.

– Було таке. – кажуть дніпровці. Регочемо.

– В нас декомунізація пройшла ще в 90-х, – розповідаю. Я народилася на вулиці Першого травня, а зараз це вулиця Степана Бандери.

– А я народилася на вулиці Будьонного, а зараз це вулиця Данила Галицького – каже Вася.

– Це мій земляк, класний був чувак. – Коментую. Регочемо.

Діма пригадує вчорашній курйозний випадок із патрульною поліцією (його брат, колишній атовець, теж працює там) і Васин пост про подію, що назбирав понад три тисячі лайків:

«Щойно на пішохідному переході мене ледь не збила своїм білим бумером громадянка Стеценко. Проїхавши у 10 сантиметрах від мене по зебрі. Йшла в супроводі офіцера поліції Александр Малиш, який зупинив і зробив пані Стеценко зауваження. Вона вирішила, що найкращий спосіб уникнути покарання – побикувати. Штовхнула поліцейського дверима машини і істерично прокричала мені «Ну я же вас нє збіла. Я ізвіняюсь». Тобто по її логіці, підставою для оформлення постанови був би лише той випадок, якби Васю відшкрібали від асфальту. Чоловіки, якщо ви «подарілі» женщінє бумєр, упевніться, що їй варто в нього сідати. А різним Свєтам і Данам тре зрозуміти, що вести себе як бидло не к добру. Не будь як Лєна!»

Розмірковуємо, що це за хвиля таких історій по Україні останнім часом. І чи матиме цей конкретний випадок конкретної Лєни з Дніпропетровська якісь конкретні наслідки? Бо в громадянки Стеценко свій бізнес тут, цікаво, чи після такого випадку і розголосу поменшає чи побільшає клієнтів у її салонах краси? Розмова плавно перетікає на 90-ті, бандитські розбірки, яких тут було чимало. Виявляється навіть кілька пам'ятників є в місті «бандюкам», деякі навіть прижиттєві.

До мого поїзда залишається не так уже й багато часу, але Вася і Дмитро влаштовують мені ще автомобільну екскурсію «українським Нью-Йорком» (до речі, непоганий варіант для перейменування!). Проїжджаємося освітленим проспектом.

– Це наш Карла-Марла, – гордо представляє Вася.

– О, а в Києві Карла-Марла – це колишня назва фабрики «Рошен». Може

ваш проспект невдовзі на Рошен перейменують? – Кажу. Речогемо.

Заїжджаємо у місцевий «Ватикан» – з імперського плеча Катерина ІІ вирішила побудувати тут для Потьомкіна копію Собору Святого Петра. Розмах не вдався, вийшла мініатюрніша версія, та, треба визнати, трохи схожа на оригінал. У радянські часи відомий історик Дмитро Яворницький запропонував влаштувати в церкві музей атеїзму, завдяки чому святиню було збережено. Під'їжджаємо ближче до вокзалу – на місці пам'ятника Петровському залишили тільки черевики і написи «ворог», «кат».

– Петровський же був задіяний в організації Голодомору? – питаю.

– Так, – каже Вася. – А сина його згодом розстріляли люди з КДБ.

«На лінії вогню я віддав тобі любов мою», – вистукують колеса поїзда «Дніпропетровськ – Київ». Стомлена і сповнена вражень поринаю в хисткий подорожній сон. Позаду залишається лінія вогню – геометричні прямі освітленого хмарочосного міста. До людей якого я ще обов’язково повернуся.

 

 



Hoвини Join

Погода, Новости, загрузка...
Дар'я Твердохліб

Як позбутися паразитів?

Кривий Ріг – місто  довжиною в життя, що розплелось на сто кілометрів, тягнучись за жилою в землі, за рудою, що ховалася під травою й камінням.Цей, нібито квітучий, пишний та потенційно гро...
Максим Мірошниченко

Переоценить Майдан

Очень многие наши "верхи", отвечая на вопрос "Считаете ли вы Кастро диктатором?", произносят твёрдое и осуждающее "да". Что интересно, так часто отвечают и те люди, которые в неофициальной обстановке...
Знайомство на фронті в півроку дає статус старих знайомих. Сільською вулицею назустріч мені котив веломашину літній чоловік. Медична сумка, картузик на вісім клинців і, як мінімум, крім кілометрів ще...
Кратко о сегодняшнем “слушании” гуманитарного блока бюджета:“В гуманитарной отрасли полная Ж. Но по утверждению чиновников, если полную Ж умножить на коэффициент инфляции и все схемы...
9 причин, по которым бюджет-2017 - это продолжение традиций воровства и проедания: НЕТ ОТЧЕТА ЗА 2016 ГОД! Даже опубликованный проект решения с отчетом за 9 месяцев года на сайте горсовета висит ПУСТО...
Васіліса ТРОФИМОВИЧ

Рапорт на звільнення

Дуже хочеться сказати. Але так багато сенсу і так мало слів. Сльози вже виплакані, а слова ще не сказані. Мабуть час. Розконсервувати хранилище. Душі. Рапорт на звільнення. А потім -місяці персонально...