App Store Google Play
Надія Трач

НА ЛІНІЇ ВОГНЮ

12.07.2016 16:06

(із циклу історій «Ритми війни»)

(частина перша)

 

29 січня 2016 року, Дніпропетровськ

 

«На лінії вогню я віддав тобі любов мою», – замість гудків чую бойовий голос «Океану Ельзи».

– Алло!

– Алло! Це Васіліса?

– Так, слухаю. – Ділова відповідь прес-секретаря новоствореної дніпропетровської поліції.

– Мене звати Надя, я з Києва, пишу репортаж про те, як війна змінила життя людей. Чи могли б ми зустрітися, поговорити?

– Хм, так, але я ж у Дніпропетровську.

– А я сьогодні теж у Дніпропетровську, у справах.

– Добре, передзвоніть після п'ятої, поки я зайнята.

Дніпропетровськ вирував. Здавалося, Дніпро тече посеред головного проспекту Карла Маркса. Коли ще зранку поодинокі пенсіонери-комунальники намагалися залізними ломами розбити серце вуличної криги, то вже в обідню пору потреби в цьому майже не було. Природа сама сотнями сонячних стріл поранила льодовий панцир, брунатна кров криги пульсувала проспектом.

Дніпропетровськ у той день вирував і культурними подіями. Майстер-клас Всеволода Зеленіна про психологічну безпеку в умовах інформаційної війни мав закінчитися якраз близько п'ятої, тож усе складалося якнайкраще. До відбуття поїзда я ще встигну зустрітися з Васілісою, – вирішила я. З коротких телефонних фраз і бойового дзвінкого голосу було зрозуміло, що їй є що розказати.

На захід про інформаційну війну прийшло чимало студентів, викладачів, активістів – конференційний зал одного з дніпропетровських вишів був наповнений вщерть. Як з’ясувалося згодом, тема зацікавила істориків, психологів, соціологів, філологів, економістів. Очікуючи лектора, студенти жартували про західняцькі словечка «пательня», «шуфля». З гучного сміху чутно було, що це для них справді екзотика. Моє західняцьке лінгвістичне вухо мимоволі хапало уривки цих розмов.

Столичний гуру НЛП із міжнародним визнанням захопив аудиторію з перших слів:

– Вітаю вас у серці України. Хоча дехто волів би, щоб це був центр Новоросії. Тут, у Дніпропетровську, зараз проходить лінія фронту. Інформаційного фронту.

Далі були чіткі інструкції, як поводитися під час інформаційної війни – як захищатися і як стріляти інформаційною зброєю. Влучні приклади і жарти. І речі серйозні – про деколонізацію мислення, відновлення національного менталітету, потребу громадянської активності на інформаційному фронті. Про загрози і погрози, про виклики і заклики. Про важливість називати речі своїми іменами і будувати власне суспільство. Зі своїми особливостями, цінностями, стилем поведінки і життя.

Спершу несміливо, а згодом дедалі сміливіше й навіть нахабніше лунали запитання – глибокі, провокаційні. Питання, які потребують снайперських відповідей.

Повернувшись у центр міста на проспект, набрала Васілісу. Було вже по шостій, вечоріло. Сподівалася знову почути «На лінії вогню», натомість пролунали короткі гудки. Дівчина віддзвонилася за хвилину:

– Алло!

– Алло! Ми сьогодні з Вами говорили, пам’ятаєте? Я репортаж пишу, можемо зараз зустрітися?

– У нас серйозна ДТП сталася, танк в'їхав у трамвай. Я не можу вирватися, мушу бути постійно на телефоні. Може, завтра?

– Я сьогодні вже їду, на жаль. Але ще обов’язково повернуся.

– Ви додайте мене у фейсбуці, там поспілкуємося.

– Добре, дякую.

Ну що ж, подумала я, не судилося нам сьогодні поговорити. Трохи розчарована і втомлена забігла у симпатичну кав’ярню на проспекті. Брауні та імбирний чай потрохи відновлювали життєві сили. Бариста якраз заходився коло незвичної справи – формував пастельний букет із ніжних квітів. Враження дня складалися у композицію в моїй голові.

Динамічне індустріальне місто. З найдовшою набережною в Європі і еклектичним проспектом, де запросто уживаються поряд ось така-от європейського типу кав’ярня з відмінним сервісом і кухнею і старі радянські будівлі, на кшталт Худсалону із вицвілою вивіскою, мабуть, іще з ранніх вісімдесятих. Культурні та історичні пласти тут теж співіснують поряд – золотоверхі православні церкви, скромна римо-католицька і найбільший у світі, здається, центр єврейської історії, де ще сьогодні зранку я смакувала капучино і де на одному з магазинчиків (чи не з кошерною їжею?) побачила напис англійською – Keep calm and be Ukrainian. Чи перестане мене колись дивувати це місто?

Традиційне для України місто політичних кланів. Місто контрастів – фешенебельно-глянцевих торгових центрів (куди там столичним!), вишуканих ресторанів, повсюдних зелених банкоматів та переважно сірого совкового стилю перехожих. Місто, яке шукає себе, як і всі ми, в ці нелегкі часи війни. На тому ж проспекті великі синьо-жовті плакати – Мы гордимся тем, что мы украинцы. Мы гордимся тем, что мы живем в Днепропетровске. Мої роздуми перебив настирливий рингтон смартфону – Васіліса:

– Надя, я тут подумала, а Ви сьогодні будете на вокзалі?

– Ну так, у мене поїзд о 21:42, а що?

– А, ні, в мене поїзд о 00:58. Я подумала, я зможу раніше на годинку під’їхати, але ні, Ви вже поїдете.

– На жаль.

– Ну так, на жаль.

Голос схвильований. Куди поїзд? – подумала я. Але не наважилася спитати. Ми зрештою майже не знайомі, тільки телефоном.

Пора мені уже на вокзал, ще й трішки прогуляюся, – вирішила я і попрямувала проспектом, розпитуючи дорогу в перехожих. І знову дзвінок – на цей раз Світлана, невтомний військовий психолог:

– Ти де?

– Та вже йду на вокзал потрохи.

– А де ти точно зараз?

– Не знаю, зараз подивлюся. О, вулиця Джона Голта.

– Яка вулиця?! Куди ти забрела?! Ніколи не чула такої!

– Та я ніби недалеко від проспекту відійшла.

– Вертайся назад, десь посидимо, ще маєш годинку.

У тьмяному вечірньому світлі трохи засніжена вивіска – вулиця Джона Голта. Джон Голт, Джон Голт… Хто такий Джон Голт? Це ж культова фраза із роману американки Анн Рейнд «Атлант розправив плечі». Якраз почитала читати третій том, де нарешті з’являється цей загадковий Джон Голт, про якого всі навперебій питають у попередніх двох томах. Але при чому тут Дніпропетровськ? Джон Голт – ніби вигаданий персонаж. Але ж він промисловець. А Дніпропетровськ – це промислове місто. Таки так, це місто не перестане мене дивувати.

Чекаю на Світлану біля Пасажу – одного з глянцево-фешенебельних торгових центрів, оточеного вишуканими ресторанами і зеленими банкоматами. З одного боку біля входу – дивний пам’ятник кришталевій туфельці, якась місцева попелюшка загубила, біжучи на шопінг, ну, розмір ноги, я Вам скажу, в неї нестандартний, величенький, мабуть, щастить на розпродажах. З іншого боку – теж дивна і теж гігантська карусель. Ах, думаю, якби не ця карусель у самому центрі міста, Дніпропетровськ був би страшенно схожий на Берлін, такий же динамічний, широкопроспектний, еклектичний, з кранами і вирвами посеред вулиць. Та Дніпропетровську по барабану (чи то пак по каруселі), на кого він схожий, він схожий сам на себе, і ні туфелька, ні карусель точно не підпадуть під закон про декомунізацію. На жаль чи на щастя.

Світлана чимчикує, вітер розвіває її довгу червону спідницю. Подаю їй руку, і ось ми вже вдвох заливаємося сміхом, борючись із кригою і водою на проспекті. – Ну ти розумієш, у мене подвійний стрес – спідниця і шпильки, – показує елегантні чорні черевички. – Ну ти ж знаєш, в мене переважно берці і камуфляж.

– Зате гарна яка сьогодні, справжня бандерівка! – Регочемо.

– У Вас карткою розрахуватися можна? – питаю в піцерії і ловлю себе на думці, що в цьому місті це питання абсолютно зайве, тут карткою можна розрахуватися всюди і майже всюди ще й діє програма Бонус плюс.

– Ну що ти задоволена? Сподобався захід в універі? – питає Світлана, втомлено мружачи очі.

– Так, дуже цікаво було.

– Я рада, що недарма тебе в Дніпро витягла. Як тобі публіка?

– Класна, питання цікаві були, молодь налаштована проукраїнськи.

– Це прийшли зацікавлені. А так тут бувають різні. Дуже різні.

– І дякую за хороший контакт, але з Васілісою, на жаль, не вийшло зустрітися. Вона зайнята була, а вночі в неї кудись поїзд.

– У неї поїзд у Краматорськ.

– У Краматорськ? Вона повертається… туди?

– Не знаю точно. Швидше всього, так. Вася мініатюрна така. – Світлана показує мізинчик. – Cпочатку була в «Донбасі», потім у «Дніпрі-1», щоб ти розуміла. Тепер прес-секретар місцевої поліції.

– Цікава дуже людина, з голосу чути, – кажу я.

– Так, – погоджується Світлана. – Я її ще сьогодні на вокзалі побачу, поговоримо, мій поїзд на Київ об 11:30.

– Я ще обов’язково сюди повернуся, нам треба з нею поговорити. Казала, щоб я писала їй у фейсбуці, але думаю там їй буде не до фейсбуку.

– Це точно.

За теплою розмовою час спливає непомітно.

– Вибач, але я залишуся тут, не буду тебе проводжати. – Світлана втомлено усміхається. – Останнім часом сплю по дві години на добу.

– Розумію, тримайся!

Маршрутка з проспекту їде на вокзал. Дорогою дізнаюся місцеві новини, що називається з місця подій:

– О, Петровського вже знесли, – зиркаючи у вікно, нейтрально констатує публіка.

Поїзд «Запоріжжя – Київ» вчасно приходить на станцію Дніпропетровськ і вчасно покидає її, несучи в своїх нічних обіймах пасажирів. Уже в Києві добираюся до інтернету і бачу, що фейсбучна френдстрічка рясніє новинами про неоднозначне знесення пам'ятника неоднозначному Петровському. Треба почитати-розібратися – ставлю собі умовну закладку. Як же далеко я зайшла від проспекту і що це за дивна вулиця Джона Голта? – запитую у всезнайки-гугла і, на моє здивування, дізнаюся, що це жарти місцевих активістів, які вирішили таким чином декомунізувати проспект Карла Маркса, отже таки нікуди я не забрела. Хм, треба ще дещо запитати в гугла – набираю дивну конструкцію «танк в'їхав у трамвай», клікаю на перше посилання і читаю:

«У Дніпропетровську БТР зіткнувся з трамваєм. Про це повідомляє кореспондент ЛІГА.net. За даними видання, бронетранспортер виїжджав на вулицю Ленінградська в районі Амурського (Старого) мосту і не поступився дорогою трамваю, в результаті чого і сталася ДТП. Патрульна поліція Дніпропетровська уточнює, чи є постраждалі». Дивина та й годі. Таки це місто не перестане мене дивувати.

Заходжу на сторінку «Менори» – центру єврейської історії й дізнаюся, що незабаром у них буде семінар щодо боротьби з ксенофобією і мовою ворожнечі. Те, що треба, моя тема. П'ять хвилин, реєстраційну форму заповнила. Дніпре, знову чекай мене в гості. Сподіваюся, через два тижні Васіліса вже повернеться звідти.



Hoвини Join

Погода, Новости, загрузка...
Максим Мірошниченко

Моя країна

Взагалі знаєте, президент моєї країни - це президент закинутої на заднє подвір'я історії країни, яку хочуть розколоти та розвалити. Значній масі населення якої на це начхати. Суди якої виправдовують р...
Анастасія ГОРЯЧА

До людей, як до худоби

Якось Яніка Мерило стрімила з СВ потяга, здається, Київ-Львів... Вона казала про реформи, які таки відбуваються в нашій країні, демонструючи новеньку плазму у люксовому вагоні. Довелось якось і мені п...
Юрій Фоменко

Земля країни Герр

1970 рік. Наше місто розросталось на лівому березі. Вже вийшло за межі Мануйлівки і розбудовувалось у плавнях і на пісках.  З появою нових будівель виникало питання закладки зелених зон. А для зе...
Год назад прошёл тендер на создание концепции развития транспортной сети Днепра и всё мои прогнозы по этому документу сбылись:1) Вероятней всего расчитана она будет на 4-5 лет(как раз под сроки реализ...