App Store Google Play
Надія Трач

НА ЛІНІЇ ВОГНЮ

12 Липня 16:06

(із циклу історій «Ритми війни»)

(частина перша)

 

29 січня 2016 року, Дніпропетровськ

 

«На лінії вогню я віддав тобі любов мою», – замість гудків чую бойовий голос «Океану Ельзи».

– Алло!

– Алло! Це Васіліса?

– Так, слухаю. – Ділова відповідь прес-секретаря новоствореної дніпропетровської поліції.

– Мене звати Надя, я з Києва, пишу репортаж про те, як війна змінила життя людей. Чи могли б ми зустрітися, поговорити?

– Хм, так, але я ж у Дніпропетровську.

– А я сьогодні теж у Дніпропетровську, у справах.

– Добре, передзвоніть після п'ятої, поки я зайнята.

Дніпропетровськ вирував. Здавалося, Дніпро тече посеред головного проспекту Карла Маркса. Коли ще зранку поодинокі пенсіонери-комунальники намагалися залізними ломами розбити серце вуличної криги, то вже в обідню пору потреби в цьому майже не було. Природа сама сотнями сонячних стріл поранила льодовий панцир, брунатна кров криги пульсувала проспектом.

Дніпропетровськ у той день вирував і культурними подіями. Майстер-клас Всеволода Зеленіна про психологічну безпеку в умовах інформаційної війни мав закінчитися якраз близько п'ятої, тож усе складалося якнайкраще. До відбуття поїзда я ще встигну зустрітися з Васілісою, – вирішила я. З коротких телефонних фраз і бойового дзвінкого голосу було зрозуміло, що їй є що розказати.

На захід про інформаційну війну прийшло чимало студентів, викладачів, активістів – конференційний зал одного з дніпропетровських вишів був наповнений вщерть. Як з’ясувалося згодом, тема зацікавила істориків, психологів, соціологів, філологів, економістів. Очікуючи лектора, студенти жартували про західняцькі словечка «пательня», «шуфля». З гучного сміху чутно було, що це для них справді екзотика. Моє західняцьке лінгвістичне вухо мимоволі хапало уривки цих розмов.

Столичний гуру НЛП із міжнародним визнанням захопив аудиторію з перших слів:

– Вітаю вас у серці України. Хоча дехто волів би, щоб це був центр Новоросії. Тут, у Дніпропетровську, зараз проходить лінія фронту. Інформаційного фронту.

Далі були чіткі інструкції, як поводитися під час інформаційної війни – як захищатися і як стріляти інформаційною зброєю. Влучні приклади і жарти. І речі серйозні – про деколонізацію мислення, відновлення національного менталітету, потребу громадянської активності на інформаційному фронті. Про загрози і погрози, про виклики і заклики. Про важливість називати речі своїми іменами і будувати власне суспільство. Зі своїми особливостями, цінностями, стилем поведінки і життя.

Спершу несміливо, а згодом дедалі сміливіше й навіть нахабніше лунали запитання – глибокі, провокаційні. Питання, які потребують снайперських відповідей.

Повернувшись у центр міста на проспект, набрала Васілісу. Було вже по шостій, вечоріло. Сподівалася знову почути «На лінії вогню», натомість пролунали короткі гудки. Дівчина віддзвонилася за хвилину:

– Алло!

– Алло! Ми сьогодні з Вами говорили, пам’ятаєте? Я репортаж пишу, можемо зараз зустрітися?

– У нас серйозна ДТП сталася, танк в'їхав у трамвай. Я не можу вирватися, мушу бути постійно на телефоні. Може, завтра?

– Я сьогодні вже їду, на жаль. Але ще обов’язково повернуся.

– Ви додайте мене у фейсбуці, там поспілкуємося.

– Добре, дякую.

Ну що ж, подумала я, не судилося нам сьогодні поговорити. Трохи розчарована і втомлена забігла у симпатичну кав’ярню на проспекті. Брауні та імбирний чай потрохи відновлювали життєві сили. Бариста якраз заходився коло незвичної справи – формував пастельний букет із ніжних квітів. Враження дня складалися у композицію в моїй голові.

Динамічне індустріальне місто. З найдовшою набережною в Європі і еклектичним проспектом, де запросто уживаються поряд ось така-от європейського типу кав’ярня з відмінним сервісом і кухнею і старі радянські будівлі, на кшталт Худсалону із вицвілою вивіскою, мабуть, іще з ранніх вісімдесятих. Культурні та історичні пласти тут теж співіснують поряд – золотоверхі православні церкви, скромна римо-католицька і найбільший у світі, здається, центр єврейської історії, де ще сьогодні зранку я смакувала капучино і де на одному з магазинчиків (чи не з кошерною їжею?) побачила напис англійською – Keep calm and be Ukrainian. Чи перестане мене колись дивувати це місто?

Традиційне для України місто політичних кланів. Місто контрастів – фешенебельно-глянцевих торгових центрів (куди там столичним!), вишуканих ресторанів, повсюдних зелених банкоматів та переважно сірого совкового стилю перехожих. Місто, яке шукає себе, як і всі ми, в ці нелегкі часи війни. На тому ж проспекті великі синьо-жовті плакати – Мы гордимся тем, что мы украинцы. Мы гордимся тем, что мы живем в Днепропетровске. Мої роздуми перебив настирливий рингтон смартфону – Васіліса:

– Надя, я тут подумала, а Ви сьогодні будете на вокзалі?

– Ну так, у мене поїзд о 21:42, а що?

– А, ні, в мене поїзд о 00:58. Я подумала, я зможу раніше на годинку під’їхати, але ні, Ви вже поїдете.

– На жаль.

– Ну так, на жаль.

Голос схвильований. Куди поїзд? – подумала я. Але не наважилася спитати. Ми зрештою майже не знайомі, тільки телефоном.

Пора мені уже на вокзал, ще й трішки прогуляюся, – вирішила я і попрямувала проспектом, розпитуючи дорогу в перехожих. І знову дзвінок – на цей раз Світлана, невтомний військовий психолог:

– Ти де?

– Та вже йду на вокзал потрохи.

– А де ти точно зараз?

– Не знаю, зараз подивлюся. О, вулиця Джона Голта.

– Яка вулиця?! Куди ти забрела?! Ніколи не чула такої!

– Та я ніби недалеко від проспекту відійшла.

– Вертайся назад, десь посидимо, ще маєш годинку.

У тьмяному вечірньому світлі трохи засніжена вивіска – вулиця Джона Голта. Джон Голт, Джон Голт… Хто такий Джон Голт? Це ж культова фраза із роману американки Анн Рейнд «Атлант розправив плечі». Якраз почитала читати третій том, де нарешті з’являється цей загадковий Джон Голт, про якого всі навперебій питають у попередніх двох томах. Але при чому тут Дніпропетровськ? Джон Голт – ніби вигаданий персонаж. Але ж він промисловець. А Дніпропетровськ – це промислове місто. Таки так, це місто не перестане мене дивувати.

Чекаю на Світлану біля Пасажу – одного з глянцево-фешенебельних торгових центрів, оточеного вишуканими ресторанами і зеленими банкоматами. З одного боку біля входу – дивний пам’ятник кришталевій туфельці, якась місцева попелюшка загубила, біжучи на шопінг, ну, розмір ноги, я Вам скажу, в неї нестандартний, величенький, мабуть, щастить на розпродажах. З іншого боку – теж дивна і теж гігантська карусель. Ах, думаю, якби не ця карусель у самому центрі міста, Дніпропетровськ був би страшенно схожий на Берлін, такий же динамічний, широкопроспектний, еклектичний, з кранами і вирвами посеред вулиць. Та Дніпропетровську по барабану (чи то пак по каруселі), на кого він схожий, він схожий сам на себе, і ні туфелька, ні карусель точно не підпадуть під закон про декомунізацію. На жаль чи на щастя.

Світлана чимчикує, вітер розвіває її довгу червону спідницю. Подаю їй руку, і ось ми вже вдвох заливаємося сміхом, борючись із кригою і водою на проспекті. – Ну ти розумієш, у мене подвійний стрес – спідниця і шпильки, – показує елегантні чорні черевички. – Ну ти ж знаєш, в мене переважно берці і камуфляж.

– Зате гарна яка сьогодні, справжня бандерівка! – Регочемо.

– У Вас карткою розрахуватися можна? – питаю в піцерії і ловлю себе на думці, що в цьому місті це питання абсолютно зайве, тут карткою можна розрахуватися всюди і майже всюди ще й діє програма Бонус плюс.

– Ну що ти задоволена? Сподобався захід в універі? – питає Світлана, втомлено мружачи очі.

– Так, дуже цікаво було.

– Я рада, що недарма тебе в Дніпро витягла. Як тобі публіка?

– Класна, питання цікаві були, молодь налаштована проукраїнськи.

– Це прийшли зацікавлені. А так тут бувають різні. Дуже різні.

– І дякую за хороший контакт, але з Васілісою, на жаль, не вийшло зустрітися. Вона зайнята була, а вночі в неї кудись поїзд.

– У неї поїзд у Краматорськ.

– У Краматорськ? Вона повертається… туди?

– Не знаю точно. Швидше всього, так. Вася мініатюрна така. – Світлана показує мізинчик. – Cпочатку була в «Донбасі», потім у «Дніпрі-1», щоб ти розуміла. Тепер прес-секретар місцевої поліції.

– Цікава дуже людина, з голосу чути, – кажу я.

– Так, – погоджується Світлана. – Я її ще сьогодні на вокзалі побачу, поговоримо, мій поїзд на Київ об 11:30.

– Я ще обов’язково сюди повернуся, нам треба з нею поговорити. Казала, щоб я писала їй у фейсбуці, але думаю там їй буде не до фейсбуку.

– Це точно.

За теплою розмовою час спливає непомітно.

– Вибач, але я залишуся тут, не буду тебе проводжати. – Світлана втомлено усміхається. – Останнім часом сплю по дві години на добу.

– Розумію, тримайся!

Маршрутка з проспекту їде на вокзал. Дорогою дізнаюся місцеві новини, що називається з місця подій:

– О, Петровського вже знесли, – зиркаючи у вікно, нейтрально констатує публіка.

Поїзд «Запоріжжя – Київ» вчасно приходить на станцію Дніпропетровськ і вчасно покидає її, несучи в своїх нічних обіймах пасажирів. Уже в Києві добираюся до інтернету і бачу, що фейсбучна френдстрічка рясніє новинами про неоднозначне знесення пам'ятника неоднозначному Петровському. Треба почитати-розібратися – ставлю собі умовну закладку. Як же далеко я зайшла від проспекту і що це за дивна вулиця Джона Голта? – запитую у всезнайки-гугла і, на моє здивування, дізнаюся, що це жарти місцевих активістів, які вирішили таким чином декомунізувати проспект Карла Маркса, отже таки нікуди я не забрела. Хм, треба ще дещо запитати в гугла – набираю дивну конструкцію «танк в'їхав у трамвай», клікаю на перше посилання і читаю:

«У Дніпропетровську БТР зіткнувся з трамваєм. Про це повідомляє кореспондент ЛІГА.net. За даними видання, бронетранспортер виїжджав на вулицю Ленінградська в районі Амурського (Старого) мосту і не поступився дорогою трамваю, в результаті чого і сталася ДТП. Патрульна поліція Дніпропетровська уточнює, чи є постраждалі». Дивина та й годі. Таки це місто не перестане мене дивувати.

Заходжу на сторінку «Менори» – центру єврейської історії й дізнаюся, що незабаром у них буде семінар щодо боротьби з ксенофобією і мовою ворожнечі. Те, що треба, моя тема. П'ять хвилин, реєстраційну форму заповнила. Дніпре, знову чекай мене в гості. Сподіваюся, через два тижні Васіліса вже повернеться звідти.



Hoвини Join

Погода, Новости, загрузка...
Дар'я Твердохліб

Як позбутися паразитів?

Кривий Ріг – місто  довжиною в життя, що розплелось на сто кілометрів, тягнучись за жилою в землі, за рудою, що ховалася під травою й камінням.Цей, нібито квітучий, пишний та потенційно гро...
Максим Мірошниченко

Переоценить Майдан

Очень многие наши "верхи", отвечая на вопрос "Считаете ли вы Кастро диктатором?", произносят твёрдое и осуждающее "да". Что интересно, так часто отвечают и те люди, которые в неофициальной обстановке...
Знайомство на фронті в півроку дає статус старих знайомих. Сільською вулицею назустріч мені котив веломашину літній чоловік. Медична сумка, картузик на вісім клинців і, як мінімум, крім кілометрів ще...
Кратко о сегодняшнем “слушании” гуманитарного блока бюджета:“В гуманитарной отрасли полная Ж. Но по утверждению чиновников, если полную Ж умножить на коэффициент инфляции и все схемы...
9 причин, по которым бюджет-2017 - это продолжение традиций воровства и проедания: НЕТ ОТЧЕТА ЗА 2016 ГОД! Даже опубликованный проект решения с отчетом за 9 месяцев года на сайте горсовета висит ПУСТО...
Васіліса ТРОФИМОВИЧ

Рапорт на звільнення

Дуже хочеться сказати. Але так багато сенсу і так мало слів. Сльози вже виплакані, а слова ще не сказані. Мабуть час. Розконсервувати хранилище. Душі. Рапорт на звільнення. А потім -місяці персонально...