App Store Google Play
Ірина Полин

ЖИТТЯ, В ЯКОМУ НЕ БУЛО СТРАХУ

22.01.2012 02:08

        У кожному місті є свій магніт. У Києві – це Свята Софія. В Умані – парк графа Потоцького, збудований на честь його Прекрасної Дами. У Львові – Високий Замок. А у нас… Коли кілька років тому на одному з міських сайтів 1 квітня написали про пам'ятник Порогам, який нібито поставлять на площі Леніна, ідея викликала жваве обговорення і без жартів. Бо Дніпрові пороги та Лоцманська Кам'янка – явища унікальні й були безумовною цікавинкою нашого краю.
        «Дніпровські лоцмани – прямі нащадки запорожців, які переправляли кораблі через пороги… - писав мандрівник О.Афанас'єв-Чужбинський, який відвідав Лоц-Кам'янку в другій половині XIХ століття. – Лоцман… людина, яка з дитинства звикла до небезпеки, і тому в самій зовнішності його спостерігаємо відвагу та деяку гордовитість. Хода в нього бадьоріша й постава тіла пряміше, ніж у звичайного селянина… бо він звик бути швидким під час переправи через пороги, де інколи від однієї миті залежить доля барки та життя кількох людей... Часто лоцман бере з собою на пліт сина, щоби малий вчився зневажати небезпеку, запам'ятовував камені та їх назви, звикав до свого корисного, але небезпечного ремесла».

             Останній лоцман Григорій Омельченко познайомився з порогами саме так – перепливаючи їх в «дубі» (великий човен на 6 весел) свого батька, який був лоцманом і рибалкою. Читаючи спогади Григорія Микитовича (у цьому році відзначаємо його столітній ювілей), яскраво уявляєш Лоц-Кам'янку початку ХХ століття. Біля Дніпра чоловіки зі спокійною рішучістю заступають на плоти: хрестяться, читають молитви, вдягають нові вишиті сорочки – щоб бути в чистому, якщо зустрінуть на порогах смерть. На березі золотіють хрестами дві церкви, є школа, лікарня, приміщення самодіяльного театру – усе створено на гроші лоцкам'янської громади. До революції лоцмани жили заможніше від селян, бо за небезпечну службу їх звільнили від податків і рекрутчини. На пагорбах зеленіють засіяні поля – у вільний від сплаву час господарі обробляють землю, кожен свою та всі разом громадську. Справжній рай на землі…
А поруч, для рівноваги, вирує «Пекло». Так називали найнебезпечніше місце в кровожерливому Ненаситецькому порозі, шум від якого розносився на 15 км. Як усі лоцмани, Г.Омельченко любив життя, а смерті боявся більше чужої, ніж своєї. Коли вперше взяв участь у проведенні плоту через пороги, Григорію було 16 років (хоча на плоти звичайно приймали з 18 років). У 21 рік уже став помічником лоцмана. Ще хлопчиськом вмів перепливати Дніпро туди й назад. Пірнав на глибину близько 20 метрів і міг затримати дихання на три хвилини. На його рахунку було п'ять врятованих людей.
Одного разу аварія сталася під час проведення плоту через Лоханський поріг. Пліт глибоко занурився під воду, дві товсті колоди (лоцмани сплавляли ліс) вдарились об кам'яне дно і вилетіли, мов стріли. На їх місці утворився отвір, куди впали сусід Григорія дід Фока та дід Левко Бойко. Пліт мчав з величезною швидкістю, течія затягувала дідів під зв'язані колоди, звідки немає вороття... Вхопивши сусіда за руку, Григорій витягнув діда Фоку, але послизнувся на мокрих вертких колодах і сам упав у прогалину. Виштовхуючи з води діда Левка, відчув, як течія його самого засмоктує у безодню. «Мене витягнуло так, що я відчув хруст у хребті й суглобах. Здавалось ось-ось не витримаю і відпущу клипень (елемент кріплення плота – О.Р.)… Тоді – прощай життя…» В останню хвилину підбігли троє плотарів і допомогли вибратись.
    - Наступного року сам поведеш плоти через пороги, - сказав якось досвідчений лоцман Андрій Савченко. Під час останнього сплаву Андрій Лук'янович дозволив Григорію самостійно провести пліт через усі 9 порогів, жодного разу не втрутившись у його роботу. Але наступного, 1932 року, сталося те, про що лоцкам'янці багато говорили, але у що ніхто не вірив, - заховані під водою пороги замовкли. Почав діяти Дніпрогес.
У ті роки світ наче з’їхав із глузду. Руйнували церкви. Будуючи «світле майбутнє» знищували давні книги про лоцманство та архівні документи ще з козацьких часів. Дико було бачити колишніх лоцкам'янських красунь з кістлявими, почорнілими від голоду обличчями. У дореволюційній Лоц-Кам'янці, Григорій це добре знав, такого не було. Громада мала запас спільного зерна на випадок неврожаю та для допомоги сім'ям загиблих лоцманів. Усе своє довге життя син лоцмана не міг забути й зустріч у 1934 році на заводі ім.Петровського, де тоді вже студентом Дніпропетровського університету Г.Омельченко проходив виробничу практику.
- Гришо, позич мені карбованця на хліб. Хлопці тобі віддадуть, - кволим голосом промовив якийсь чоловік. Григорій не одразу впізнав свого наставника Кузьму Казанця – найдосвідченішого лоцмана, «партійонного», як його називали (керував сплавом не одного плота, а одразу цілої партії). Хлібороб від Бога, Кузьма Іванович ніколи не запрошував найманих робітників, мав лише пару коней та чотирьох синів, які обробляли землю, коли батько був у порогах. І на тобі – «куркуль», відбуває на заводі трудову повинність…
    Коли в 1929 році відібрали землю, вже оброблену та засіяну, відшкодування не дали ні зернини. Григорій змушений був іти в колгосп. Роботи не боявся, іноді доводилося працювати в дві зміни, по чотири доби обходитися без сну: удень – на полі, вночі – вантажником на току, наступного дня – біля молотарки, а увечері – знову розвантажувати… Таке не багато хто міг витримати. За два роки в колгоспі грошей не отримав ні копійки, не давали й зерна, тільки трудодні. У Лоцкам'янці із 960 дворів до початку війни залишилось тільки 60.
    А війна прийшла, коли Григорій, закінчивши геолого-географічний факультет Харківського університету, працював у школі на острові Хортиця. Воював у Румунії, Болгарії, Угорщині, Югославії й Австрії. Пройшов шлях від навідника до командира гармати, від командира взводу до командира батареї. Отримав медалі за взяття Будапешта та Відня. Залишитися неушкодженим допомогли лоцманські навички: «по мені стріляли з автоматів, пушок, навіть із танка, поряд гинули товариші, а мене берегла якась невідома сила. А сила ця в тому, що за будь-яких обставин я володів собою, миттєво орієнтувався в ситуації, бо не мав страху». Якось у січні, збираючи розвіддані, Григорій переплив крижану річку – отетерілі німці дивились і не стріляли, бо не вірили, що допливе.
    Повертаючись із війни, Григорій Микитович, як і багато фронтовиків, вірив, що ворога переможено, тепер почнеться нове життя. Рік працював директором Братського педагогічного училища в Миколаївській області. А коли ледь не половина студентів не з'явилася складати сесію, не міг повірити в жахливі розповіді вчителів-односельців – поїхав перевіряти. Це був голодний 1947-й. Видовище пухлих дітей вразило Григорія Микитовича настільки (сам уже був батьком дев'ятирічного сина Олександра), що повернувшись додому, він надіслав в ЦК ВКП(б) листа з описом усіх тих випадків. І влада не залишилась байдужою – автора листа заарештували (саме в той день, коли він відвіз вагітну дружину в пологовий будинок) і засудили на 10 років таборів.
    Повернувся 1954 року, достроково звільнений зі зняттям судимості. Познайомився з сином Володимиром. 1961 року був реабілітований. Став директором вечірньої школи у рідному селі, але невдовзі був звільнений, бо не згодився називати Мазепу зрадником України. Створив у Лоц-Кам'янці музей лоцманів, який і досі існує. Аж до самої своєї смерті в 2002 році Григорій Микитович проводив позакласні заняття, зустрічався з молоддю, розповідав про природу рідного краю, про патріотизм, про лоцманів та пороги…
Є така теорія: в сусідстві з неприборканою стихією людина стає сильнішою. Цікаво, а якими були б ми, якби на Дніпрі увесь цей час не змовкали пороги?

Автор: Олег РЕПАН

Джерело:

Підготовлено за сприяння Інституту суспільних досліджень



Hoвини Join

Погода, Новости, загрузка...
Дар'я Твердохліб

Як позбутися паразитів?

Кривий Ріг – місто  довжиною в життя, що розплелось на сто кілометрів, тягнучись за жилою в землі, за рудою, що ховалася під травою й камінням.Цей, нібито квітучий, пишний та потенційно гро...
Максим Мірошниченко

Переоценить Майдан

Очень многие наши "верхи", отвечая на вопрос "Считаете ли вы Кастро диктатором?", произносят твёрдое и осуждающее "да". Что интересно, так часто отвечают и те люди, которые в неофициальной обстановке...
Знайомство на фронті в півроку дає статус старих знайомих. Сільською вулицею назустріч мені котив веломашину літній чоловік. Медична сумка, картузик на вісім клинців і, як мінімум, крім кілометрів ще...
Кратко о сегодняшнем “слушании” гуманитарного блока бюджета:“В гуманитарной отрасли полная Ж. Но по утверждению чиновников, если полную Ж умножить на коэффициент инфляции и все схемы...
9 причин, по которым бюджет-2017 - это продолжение традиций воровства и проедания: НЕТ ОТЧЕТА ЗА 2016 ГОД! Даже опубликованный проект решения с отчетом за 9 месяцев года на сайте горсовета висит ПУСТО...
Васіліса ТРОФИМОВИЧ

Рапорт на звільнення

Дуже хочеться сказати. Але так багато сенсу і так мало слів. Сльози вже виплакані, а слова ще не сказані. Мабуть час. Розконсервувати хранилище. Душі. Рапорт на звільнення. А потім -місяці персонально...