App Store Google Play
Юрій Фоменко

Про поважного пана

07.12.2010 11:14

  (Павлові Павловичу Маменку,
котрого я маю честь знати
та інколи спілкуватись)

Два висотні житлові будинки підпирають осіннє небо на березі Дніпра. Не дають йому впасти на мокру землю. В цей день хмари пливуть низько, чіпаючись за верхівки хмарочосів житлового масиву Перемога. З високо піднятою головою рахую поверхи: "Двадцять шість, двадцять сім..."

Маменко

І хто то там, на найвищому поверсі ?  Хто цей сміливець, що визирає з балкону технічного двадцять восьмого поверху? Хто він? Екстремал? Працівник підрозділу Міністерства з надзвичайних ситуацій? Ні... Придивляюсь уважно і впізнаю відомого краєзнавця, фотокореспондента, фотографа-митця, колекціонера і за сумісництвом підприємця Павла Павловича Маменка. Одним словом - поважного пана.

Нема, у місті та його околицях жодної хоч трохи припіднятої місцини, з якої  наш герой не зняв би панорами. З найменшого горбика в місті та його околицях у Павла Павловича є панорама. А про фото й говорити зайве. Є об'єкт - значить цей об'єкт є і в профіль, і анфас, і з висоти пташиного польоту. Градусів на транспортирі в декілька разів менше, ніж кутів, з яких знято жертву його фотографування.

Ото там, на двадцять восьмому поверсі хмарочоса, причаївшись на балконі, зі своїм великим чорним фотографічним апаратом пильнує горизонт. Рахує межі кадрів, чекає свого часу. І ось ця мить. У щілину між хмарами сонце опускає на землю промені. Ті промені ковзають дахами будинків, кронами дерев, дорогами, автівкам, по перехожим. На якусь мить вони заливають все світлом.

Павло Павлович - король тієї миті. З реакцією степового орла він пильно дивиться в окуляр фотоапарата й натискає на кнопку механізму. Фото, фото, ще одне фото... Великого фотомайстра видно по птахам, котрі вилітають з об'єктива. Багацько людей вважаючи себе майстрами, ходять по місту, клацають на різні боки фотографічними апаратиками, а з об'єктива - горобець або максимум синичка. Ну яка порядна птаха може вилетіти з їхньої мильнички завбільшки з кілька сірникових коробків при бездумному натисканні на механізм. А Павло Павлович як натисне на кнопку свого великого чорного фотоапарата, то мінімум зграя ворон злітає до неба. Великий майстер - велика зграя птахів пристойного розміру.

І ото нафотографує і сидить ночами, складає будинок до будиночка, вимальовуючи панорами на своєму великому комп'ютері. Порівнює з панорамами минулих років, систематизує. Потім береться за створення глобусів. Є місто, то є і його глобус. Вже переходить до сіл та хуторів. Правда, від його глобусів і незручність є. Раніше на хуторі кум з кумою жили на різних кінцях вулиці, а тепер - у різних півкулях. Все-таки через греблю було ближче, ніж по меридіану через екватор.

Зоставивши в спокої глобуси, переходить до портретів. Нема на світі дієти кращої за "фотошоп". Є зайва вага? Так вже її й нема. Нема ваги? Так ось вона уже і є. Ніякі бальзами не покращать ваше волосся так, як Павло Павлович у "фотошопі".  За хвилину лисий парубок стає кучерявим, а у дівки з короткою стрижкою виростає коса до пояса.

Дніпропетровськ

Коли ж Павло Павлович  втомлюється, то йде перераховувати цеглу й кахлі   в колекції на другому поверсі. Гордість, а не колекція. Незабаром настане той час, що не тільки в будинку місця бракуватиме, а й авто доведеться тримати на вулиці. Гараж вже й так переповнений знахідками.

Що не експонат - то історія. Історія весела або курйозна, пригодницька або трудова.  Цю цеглину він витяг з фундаменту будинку по вулиці Красній, хоч би він не впав. А ось цю з великими літерами "ГВ" знайшов у Рубанівській церкві. На кожній цеглині свої позначки і їхній зміст. Павло Павлович цей зміст розшифровує, все про те знає. Ніякі труднощі не лякають його. Він може проскакати на своєму рудому конику не одну сотню кілометрів, щоб пізнати нове в краєзнавстві і знайти щось для своєї колекції.

Якось їхали через село Вербівське, а на узбіччі купа цегли, немаленька. Ви думаєте ми її минули? Ні в якому разі! Приділив максимум уваги майже кожній цеглині. Ото селяни здивувались наступного дня зранку. В них було одне питання: "Як це так? Купа цегли лежить не на своєму місці, а поруч? Яка її сила переклала?" А та сила - Павло Павлович і його товариш Микола Петрович. Ото вам все це не просто так, а через працю. А ще в Павла Павловича є така двозуба на держачку шкрябалка. Як шкрябне нею, то й вилазить шматочок кахлі сторічної давнини з землі. А як пощастить, то й на багато старішої.

Завантажив знахідками весь другий поверх і гараж, мріє про музей. В недалекому майбутньому так і буде. Одного дня розріже з друзями ножицями жовто-блакитну стрічку, відкриє двері та зробить крок до свого музею. А відвідувачі побіжать до експонатів, будуть дивуватися, фотографувати, просити автограф, ставити запитання винуватцю цієї події.

- Павле Павловичу, ця цегла із Суботова?
- Так, пане. Це цегла із маєтку Хмельницького.
- Павле Павловичу, а це та сама пальчатка?
- Так. Та сама.
- Пане Павло, а що за кахлі тут під склом?

Павла Павловича хлібом не годуй, а запитай про кахлі. Він в оточенні молоді розповідає про історію їх виробництва. Про краєзнавчі подорожі, в яких знаходив експонати і про пригоди під час тих подорожей. Розкладає по відкритим від подиву ротам свої знання. В кутку кімнати великий стіл, багатий на фрукти й соки. Гостинна Лариса Іванівна пригощає гостей, щось розповідає як повноцінний співавтор події.

А до музею шановні гості все підходять і підходять. Студенти в захваті, затамовують подих, і чутно, як б'ються їхні молоді серця.

- Дивіться, професор Юрій Мицик!
- Невже?
- Так, це він, учений першої величини.
- А то хто, з юнацькою осанкою крокує?
- То геолог і письменник Юрій Демидович Шковира, автор "Нової Енеїди".
- Погляньте! Там в сусіднім залі Микола Петрович Чабан!
- Ні, не він.
- Як не він? Такого великого портфеля немає ні в кого у Січеславі. Точно він. Я його майже кожного тижня по телевізору бачу.

У дверях музею - художник Чайка з картиною в руках і Старостін з колекцією старих поштівок. А далі - письменники, художники , скульптори, фотографии, актори та інші поважні гості стоять у черзі, щоб зайти до музею.

І тільки один студент помітив людину, що в кутку біля підвіконня робила нотатки в блокноті.

- Хто той пан? - запитав він товариша.
- Говорять, що колись був колгоспним агрономом.
- І що він пише?
- Не знаю? Можливо, щось про винуватця сьогоднішньої події...



Hoвини ПАРТНЕРІВ

Блог у депутата та лайки на проекти рішення – фантастика чи реальність? У містах Львів та Київ наприклад для міського депутата – це буденність, а для Кривого Рогу – фантастика. Які і...
7 грудня відбулася прем’єра фільму українського виробництва “Кіборги”. Допрем’єрний показ пройшов 28 листопада, на нього завітали військовослужбовці, реальні кіборги та їх сімї...
Вчора мій друг Андрій Денисенко ризикнув використати щодо наших політиків таке давно поховане у пісках забуття поняття, як моральність. Точніше: аморальність. Чим викликав у мене глибокий подив.У нашо...
Юрій Фоменко

Лютий 2015 року

Лютий 2015 року. Заграви і канонади на Дебальцевській стороні.З сторони Глодосово, степом на блокпост, вийшла літня жіночка з хлопчиком років чотирьох-п'яти. Ледь одягнені,тремтячи від холода, стояли...