App Store Google Play

Iмперська асиміляція й українська ідентичність

12 Січня 10:30
Iмперська асиміляція й українська ідентичність

«Путін думає, що ми [росіяни й українці] — одна нація, але я думаю, що ми не одна нація, а дві слов’янські нації з переплетеною історією, релігією. Я постійно йому про це говорю. Не думаю, що ми — одна нація». Так сформулював свої ідейні розбіжності з Володимиром Путіним його кум і партнер в Україні Віктор Медведчук в інтерв’ю британському виданню The Independent.

Що ж, Путін невипадково називає Медведчука «українським націоналістом»: у системі координат головного «кремлівського чекіста» кожен, хто вважає українців окремою нацією, є націоналістом. Натомість і Путін, і патріарх Киріл, і вся «ідейна обслуга» Кремля наполягають на тому, що українці й росіяни — один народ, одна нація, одна історична спільнота, що «русские» існували ще за часів князя Володимира Великого, а «підступний Захід» прагнув у минулому і прагне сьогодні їх розділити на частини та зіштовхнути між собою. Ну, а про окремішність білорусів і мови немає, невипадково Лукашенко останнім часом аж зривається на крик, намагаючись довести, що Білорусь таки існує, а білоруси — не чиясь химерна вигадка...

Не зайве згадати, що в першій половині ХХ століття у Путіна та його компанії були ідейні попередники, які вважали австрійців, люксембуржців, судетців тощо складовими німецької нації, штучно розділеної «підступним Заходом». Політичні технології цих попередників теж включали пропаганду, створення численної агентури на чужій території, «гібридні війни» за участю «добровольців», створення на підконтрольних їм територіях маріонеткових держав, аншлюс і шантаж західних демократій. Урешті-решт усе вилилося у світову війну з десятками мільйонів жертв. Але ця війна навряд би почалася, якби теза про «розділену єдину націю» не мала практичного успіху і якби до табору симпатиків тодішнього «великого вождя» не долучилися політики, які пропагували ідею про «дві арійські нації з переплетеною історією і релігією». У Норвегії, скажімо, таких поглядів дотримувався політик, чиє прізвище назавжди стало символом колаборації з окупантами — Відкун Квіслінг.

Що ж, у сучасній незалежній Україні є певна кількість українців, які вважають себе кимось абсолютно спорідненим із росіянами, й принципово не здатні диференціюватися від іншого народу, бачити об’єктивні демаркаційні лінії між українським і російським у мові (українську вони сприймають як говірку, наріччя російської), мистецтві, літературі, традиціях тощо. Саме до них передусім апелюють «кремлівські чекісти», заперечуючи самостійність, окремішність, відрубність українців як етносу і нації. Хоча насправді йдеться про відродження міфу, який культивувався у Петербурзі впродовж століть. Його метою було стерти об’єктивні етнокультурні та соціально-політичні відмінності між народом-завойовником і тубільцями приєднаної території заради тотальної асиміляції, цілковитого розчинення та поглинання українців у російській етнічній масі.

Що то був міф, точніше, комплекс виробленої колонізатором міфів, яскраво засвідчує таємна настанова Єкатерини ІІ князеві В’яземському при вступі його на посаду генерал-прокурора 1764 року: «Мала Росія, Ліфляндія, Фінляндія суть провінції, що правляться конфірмованими їм привілеями, порушувати які відмовою всіх раптом дуже непристойно б було; одначе і називати їх чужинцями й обходитися з ними на такій же підставі є більше ніж помилка, а можна сказати з упевненістю — дурість. Ці провінції, також і Смоленську, слід найлегшими способами привести до того, щоб вони обрусіли та перестали б дивитись як вовки в лісі... Коли ж у Малоросії Гетьмана не буде, то слід намагатися, щоб навік й ім’я Гетьманів зникло».

Варто звернути увагу на те, що російська «просвіщенна» імператриця добре розуміла, що у цих регіонах імперії живуть «чужинці» (Смоленщина — то білоруси-литвини), яких слід «привести до обрусіння», але які дивляться на Росію «як вовки в лісі». Етнічна «анігіляція» (тут більше підходить саме цей термін, а не «асиміляція») найбільше вдалася на Смоленщині, найменше — у Фінляндії, проте в останній саме у тій частині країни, яка за часів Єкатерини ІІ належала Росії, у 1918 році кілька місяців проіснувала т.зв. Фінляндська соціалістична робітнича республіка. Ну, а настанова, щоби «навік і ім’я Гетьманів зникло», то вона засвідчує розуміння імператрицею докорінної відмінності традицій політичного устрою Росії й України.

Цей комплекс міфів треба було навіяти підкореним. І тут Росія мала й має донині певний успіх. Бо ж влада в колоніях тримається далеко не тільки на багнетах завойовників, а насамперед на їхньому вмінні маніпулювати тубільцями. Не випадково наразі в постколоніальних студіях загальником вважається твердження про обов’язкове прагнення колоніальних імперій змусити колонізованих дивитися на самих себе очима колонізатора й оцінювати все з його позиції, тобто — діяти не на свою, а на його користь.

Ясна річ, ті міфи поширилися не спонтанно, а внаслідок значних зусиль пропаганди, імперської культури, освітньої політики тощо. Після здобуття Україною незалежності ці зусилля імперського центру, попри зменшення ресурсів імперії, феноменально активізувалися та урізноманітнилися за рахунок зубожіння населення Росії, деградації освіти, науки, медицини тощо. Вони забезпечувалися глибоким, усебічним проникненням після 1991 року в Україну російських мас-медіа (які незрідка діяли під прикриттям формально українського статусу), засиллям російського шоу-бізнесу та відповідного ґатунку літератури, експансією російського капіталу тощо. Практично не можна було назвати жодної сфери українського буття, де не було б російської присутності, причому здебільшого дуже специфічної, відверто чи ледь замасковано імперської. Тут не йдеться про природний і необхідний процес культурних запозичень, без якого нормальний культурний розвиток будь-якої нації неможливий. Проте перевищення міри навіть корисного запозичення призводить до розчинення однієї культури в іншій, до асиміляції та анігіляції нації, до цілковитої втрати духовного суверенітету національної культури.

Який сенс ми вкладаємо у поняття «суверенітет культури»? Це духовна самостійність і притомність нації, яку усвідомлює широкий загал, емоційно забарвлене переживання унікальності власного буття і бачення світу як самодостатньої цінності, почуття національної гідності й упевненості у творчих силах свого народу. Зрештою — це комплекс національно-культурної повновартості, який нівелює всі спроби прищепити комплекс меншовартості.

Наразі в українському суспільстві, навіть у частині елітарної культури, практично немає дієвої системи культурного розпізнавання «свій — чужий», чимало українців не бачать демаркаційної лінії між українським і російським, на що робив ставку Кремль у період намагань створити так звану Новоросію.

Суб’єктивне розрізнення особою і нацією «свого» та «не свого» (звичайно, не в морально-оцінному, а в суто фактичному сенсі) — одна з найсуттєвіших і найпростіших водночас умов духовної суверенності культури. Це відчувається та усвідомлюється на рівні сюжетів, лексем, традицій. Представники того чи іншого етносу і нації, якщо вони не втратили відповідної самосвідомості, досить чітко визначають межу між «своїми» та «не своїми» культурою, традицією, звичаєм. Ще раз повторимо: нормальний розвиток національної культури не можна уявити без запозичень. Але йдеться про те, які саме впливи та запозичення сприяють збереженню власних культурних надбань народу, його етнокультурній ідентичності, а які відіграють роль своєрідного «троянського коня», призводять спочатку до згладжування рис культурної самобутності, а потім і до повного розчинення однієї людської спільноти в складі іншої. Асиміляторські зусилля дуже часто починаються із замаху на духовний суверенітет народу, знецінення його культурних вартостей у власних очах. Унікальність нації заперечується, а вся увага зосереджується на рисах, які зближують її з асимілятором, і наявність їх стає провідним аргументом у закликах відмовитися від того, що робить цю спільноту людей несхожою на інших, і тим самим заглушити її «мелодію» в «оркестрі людства», підсиливши натомість «партію» імперського колонізатора-асимілятора.

Дослідник Віктор Пустотін на конференції в Києві ще в 1993 році зазначав: «У роки радянської влади між російською та українською культурами була своєрідна мембрана, котра завдяки покровительству держави допускала лише одностороннє «вливання» російської культури в українську й прагнула не допустити протилежної тенденції. Така стратегія була необхідною з метою культурного, інформаційного об’єднання всіх територій СРСР. Таким було ставлення не тільки до української, а й до всіх решти національних культур. Це не провина самої російської культури, але сприяння її поширенню, розширення сфер її впливу було поставлено в ранг державної політики СРСР. І російська культура цей шанс не проґавила.

Для того, щоб українська культура зміцнилася та могла на рівних взаємодіяти з російською, потрібен певний захист її від експансії останньою, певна відрубність, окремішність від неї... Цілком природно, що російська культура постійно самостверджується не тільки всередині Росії, а й за її межами. Адже розширення меж її впливу — це запорука її внутрішньої стабільності. Але в українській культурі ще не вироблено механізм реакції проти експансії російської культури в ім’я збереження себе самої. Сьогоднішній період для неї — це період внутрішньої нестабільності: захисні механізми, спрямовані на самозбереження та розвиток, ще не вироблені».

Так, самоствердження національної культури за межами національної держави — це запорука її внутрішньої стійкості (мабуть, цей термін більш вдалий), поєднаної з динамікою розвитку. Проте коли ця культура не лише силоміць нав’язується іншим націям, а ще й виступає своєрідним фільтром, який відгороджує ці нації від «світового оркестру», ретельно відбирає, що саме їм дозволено сприймати з інших культур, займається імплементацією надбань світової культури для залежних культур від свого імені та у своїй мові (включно з мовами живопису та танцю), — це вже ознака імперської, колонізаторської культури. За нашої пам’яті в СРСР (за винятком «другої українізації» часів Петра Шелеста) українці отримували здобутки світової культури через посередництво Москви й російської культури (зовсім не такої безневинної, до речі, як стверджував Віктор Пустотін). І зараз ці процеси не спинені, хоча за останні роки притлумлені.+

Кожна нація має використовувати для збереження свого «Я» захисні механізми. Українська не є винятком, хоча в українському випадку є помітна специфіка, та це вже інша тема, що потребує особливого розгляду.

День

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

Марія СОЛОМОНОВА

Боже, нам ЄДНІСТЬ подай!

«Боже, нам ЄДНІСТЬ подай!», - так закінчуються богослужіння у Православній Церкві України.І ці слова не просто протокольне звернення до вірян згідно церковних канонів. Це те, до чого закли...
Без усякої скромності скажу, але правду.Дуже часто, особливо після чергового мого спітчу про наших політиків, мене питають:"Ну от, кого! Кого! Ти! Ти, особисто, ти! Бачиш гідним посади Президента?"Від...
Соборність - один з наріжних каменів фундаменту Держави, головна державотворча цінність і якість.І в смислі об‘єднання у національній державі всіх земель, населених народом.І в смислі панування...
Днями завдяки щасливому збігу обставин (спочатку в інтелектуальних іграх, а потім в робочому колективі) став глядачем вистави "Дульсинея Тобосская" в Дніпровському театрі Театр "Верим" /// Theatr...