App Store Google Play

Дмитро Яворницький. "Козацький Батько" з Січеслава-Дніпра

25.12.2018 10:00
Дмитро Яворницький. "Козацький Батько" з Січеслава-Дніпра

Його ще за життя називали "характерником" та "Нестором Запорожжя". Вченому вдалося змінити погляди цілого покоління українців на власну історію і повернути героїчні сторінки козацтва в пам`ять народу.

Дитинство. Харківщина.

Народився 6 листопада (25 жовтня) 1855 року в с. Сонцівка на Слобожанщині в родині дяка Івана Якимовича та селянки Ганни Матвіївни. Родина була бідна, хоча коріння мало шляхетне. З твору Миколи Гоголя "Тарас Бульба", почитаного батьком, 6-річний Дмитро вперше почув про кзаків, "став жити і марити ними".

Рідні місця Дмитра Яворницького. Сонцівка, наші дні

Початкову освіту він отримав вдома. А з дванадцяти років став навчатися у повітовому училищі в Харкові. Саме там стався цікавий випадок з його прізвищем: замість "Яворницький" його записали "Еварницький", хоча вчений пізніше написав, що "Дід і батько мій писались Яворницький, а у школі якийсь дурінь причепив букву "Е".

Відтоді майже п’ятдесят років вчений підписувався неправильним прізвищем і остаточно змінив його тільки після 1918 р.

Частина визначних творів ученого підписано спотвореним прізвищем "Еварницький"

Успішно закінчивши училище, за наполяганням батьків Дмитро Яворницький та поступив до Харківського духовного училища. Але зрозумів, що це не його покликання, бо його продовжувала вабити історія.

У 1877 р., не довчившись рік у семінарії, він поступив Харківського університету на історико-філологічний факультет. Одразу визначився темою дослідження: "Історія козацтва", почав збирати матеріали, і не тільки в архівах , але й приводив краєзнавчі, етнографічні та фольклорні експедиції, археологічні дослідження. По закінченню університету, його, як вийнятково обдарованого студента, залишили позаштатним стипендіатом для підготовки до професорського звання.

Але обрана Дмитром Яворницьким тема була на той час майже заборонена. Спочатку його попередили в університеті: "Ваші запорожці нам не потрібні. Пишіть про Фінляндію", а потім, коли він відмовився змінити тему, звільнили, звинувативши у політичній неблагонадійності, сепаратизмі та українофільстві.В цей час Дмитро Яворницький, крім того, що багато пише статей, починає читати в Харкові та інших містах України та Росії авторські лекції про козацтво, які користувались величезним попитом.

Молодий вчений це важко переживав, захворів на запалення мозку і, не маючи і 30-ти років, сильно посивів.

Не підтримала і покинула вченого дружина Варвара Кокіна, з якою він прожив лише близько двох років. Друзі радили залишити Харків і Україну. Це, хоча і з важкою душею і сумнівами, Яворницький і зробив, переїхавши до тодішньої столиці.

Петербурзький період (1885 – 1892)

Незважаючи на складність життя в Петербурзі (працював у декількох приватних навчальних закладах, давав уроки, співав у капелі),  продовжував вивчати Запорожжя і швидко став відомим як єдиний на той час історик запорозького козацтва.

Яворницький поринув у культурно-громадське життя української громади, приятелював з активними її діячами. Особливо дружні стосунки поєднували Дмитра Івановича з художником Іллею Рєпіним. Їх знайомство відбулось у лютому 1886 р., і вони залишились близькими до кінця життя.

За словами Д. Яворницького, їх познайомила і здружила робота над картиною "Запорожці пишуть листа турецькому султану": Дмитро Іванович став першим консультантом Рєпіна з козацької теми, давав речі зі своєї приватної колекції, підшукував натурщиків й, нарешті, сам позував в образі козака-писаря.

Оцей писар у центрі картини Репіна - і є Яворницький

Під впливом Яворницького у творчому доробку Іллі Рєпіна з’явилися й інші картини із запорозької тематики. Навзаєм, художник виконав декілька ілюстрацій до книг вченого.

Також, саме в петербурзький період, розкрився талант Яворницького-історика: вийшли друком 56 статей і 7 монографій: "Запорожье в остатках старины и преданиях народа" (1888), (1889), "Вольности запорожских козаков" (1890), 1-й том трьохтомної монографії "История запорожских козаков" (1892) та інші.

Патріотичні українофільські погляди, захоплююче пропагування історії козацтва і в столиці викликали обвинувачення з боку імперської влади у "неблагонадійності".

За вченим був встановлений нагляд поліції, відбувся обшук, а потім і звільнення "за тенденциозное проявление в лекциях антипатии к московской истории и правительству и пристрастие к истории Малороссии".

Знов Дмитро Іванович був змушений переїжджати.

Самаркандське "заслання" (1892 – 1894)

Роботу подалі від престолу чиновником з особливих доручень при туркестанському генерал-губернаторі з контрактом на три роки вченому підшукали впливові друзі.

 

Це вимушене відрядження сам Дмитро Яворницький вважав засланням, але цей період виявилося вельми корисним для його наукової роботи.

Вчений продовжував вивчення улюбленого козацтва, а також поринув у дослідження і збирання старожитностей краю, став одним з ініціаторів створення краєзнавчого музею в Самарканді (1896 р.).

За складений ним "Путеводитель по Средней Азии от Баку до Ташкента в археологическом и историческом отношениях" (Ташкент, 1893) вчений одержав орден Станіслава ІІІ ступеня (1893 р.), орден Бухарської Золотої Зірки ІІІ ступеня (1894 р.) та чин колезького асесора.

Варшава (1895 р.)

Деякий час після повернення з Смарканду вчений працював при Варшавській казенній палаті, скалав 4 магістерських іспити на історико-філологічному факультеті Варшавського університету.

Московський період (1896 – 1902)

Наприкінці 1896 р. Яворницький влаштувався приват-доцентом на історико-філологічному факультеті Московського університету. Саме в цій період проявився яскраво його талант педагога та лектора: його лекції приваблювали молодь, збираючи до півтораста слухачів.

Але сформована репутація вільнодумця заважали довгий час захистити магістерську дисертацію. Провідні університети відмовляли навіть брати тему про козацтво на розгляд. Нарешті, захист відбувся в 1901 році на історико-філологічному факультеті Казанського університету.

В Москві Дмитро Іванович активно займався громадською діяльністю, увійшов до кола талановитих людей. Особливо теплі стосунки склалися з педагогом Дмитром Тихомировим – видавцем журналу "Детское чтение", а також з письменником і репортером Володимиром Гіляровським – "дядьком Гіляєм".

Викладацька робота, активна громадська діяльність, лекторство по всій Російській імперії, десятки надрукованих книг – все це сформували великий авторитет вченого, вже в цей час його почали називати "Батьком запорозьких козаків" та "Козацьким Батьком".

Але добробуту вчений так і не досягнув, як і не мав власного житла, продовжуючи мріяти повернутись жити в Україну.

Яворницький (справа) у 1900 р.

Ця мрія здійснилась у 1902 році, коли вченого запросили до Катеринослава на посаду директора новоствореного історико-краєзнавчого музея імені О. Поля.

Це запрошення не було випадковим: Дмитра Івановича добре знали на Катеринославщині як історика, археолога, лектора, він приятелював з місцевими діячами, в тому числі був особисто знайомий і з легендарною особистістю Олександром Полем - засновником гірно-рудничої промисловості краю, завзятим колекціонером та власником приватного музею старожитностей.

Пам'ятник Олександру Полю у Дніпрі

З 1890 року, після смерті О. Поля, вчений на сторінках газет та журналів закликав місцеву громаду Катеринослава долучитися до створення Музею старожитностей.

Катеринославський період (1902 – 1940)

Прийнявши запрошення зайняти посаду директора, Дмитро Іванович Яворницький розпочав свій новий і найбільш потужний на звершення період життя.

Без перебільшень можна сказати, що діяльність вченого суттєво вплинула на розвиток не тільки історичної науки міста, а й всієї культури, а створений ним музей став великим соціокультурним осередком в неуніверситетському Катеринославі.

Про музей, створений вченим, письменник Володимир Гіляровський написав:

Музей – Украйне всей краса,

Живьём в нём запорожцы встали,

И даже сами небеса

Ему пожертвование дали…

Должно быть, сверху им видней,

Что жертвуют довольно мало…

Украйна! Всё неси в музей,

Что б снова Запорожье встало

В могучей прелести своей!

Вчений понад тридцять років очолював музей, за цей час була сформовані його фонди, музей став одним з найбагатших в Україні, зберігаючи більше 80 тисяч експонатів.

Особливість музею Дмитра Яворницького була ще в тому, що вчений створив його саме козацьким з великою етнографічною колекцією, яка було розподілена на 16 відділів.

В 1905 році в Катеринославі за активної участі Яворницького відбувся ХІІІ археологічний з’їзд, який став знаковою для Російської імперії подією. Багато сил та енергії доклав Дмитро Іванович до його організації, а також впродовж трьох сезонів здійснював широкомасштабні археологічні дослідження, керував організацією виставки, до участі в якої залучив багатьох колекціонерів.

У 1906 р. Д.І. Яворницького було обрано дійсним членом Московського археологічного товариства.

В катеринославський період життя Д. Яворницький зосередив основну увагу на написанні літературних творів, на упорядкуванні словника української мови, збиранні та публікації документальних і фольклорних джерел. У 1906 р. вийшла друком фольклорна збірка вченого, над якою він працював майже 30 років – "Малороссийские народные песни, собранные в 1878 – 1905 гг.".

Офорт В.В. Мате

В місцевій періодиці дослідник опублікував низку статей з історії запорозького козацтва; побачили світ україномовні художні твори: автобіографічний роман "За чужий гріх" (1907), "У бурсу! У бурсу! У бурсу!" (1908), "Русалчине озеро" (1909, 1911), збірка поезій "Вечірні зорі" (1910), повість "Де люде, там і лихо" (1911), "Поміж панами. Малюнки з життя" (1911) та ін.

Одразу по приїзду до Катеринослава вчений зайняв активну громадську позицію. Він ініціював проведення першої топонімічної реформи в 1906 році, запропонувавши замінити назви вулиць та площ міста, надавши їм імена українських культурних діячів та козацьких полководців.

Цю пропозицію вченого підтримали і частково втілили в життя. На мапі міста вподовж 1906-1912 років з`явилися імена Тараса Шевченка, Олександра Поля, Богдана Хмельницького, Івана Сірка, а також вулиці Отаманська, Курінна, Українська, Кошова, Запорізька, Гетьманська.

Саме Дмитро Яворницький вважається автором запропонованого у 1918 році топоніма Січеслав, який, хоча і не став офіційною назвою міста, але продовжує жити вже сотню років серед національно свідомої частини українців та серед української діаспори.

Кропивницька область - так, Січеславська - ні!

Д.І. Яворницький у 1905 році став одним з фундаторів катеринославського товариства "Просвіта", в якій співпрацював разом із своїми однодумцями Є. Вировим, Д. Дорошенком, К. Котовим, Т. Сулимою-Бичихіною, С. Липківським, І. Трубою, В. Хрінниковим, Ю. Павловським, П. Щукіним та ін.

Вчений друкувався в органі "Просвіти" - часопису "Дніпрові хвилі" (1910 – 1913). Підтримував стосунки з просвітянами Полтави, Чернігова, Одеси, Житомира, Кубані та ін., виступав з читанням лекцій в "Просвітах" цих міст.

Завдяки зусиллям Дмитра Івановича відбулось святкування у Катеринославі 100-ої річниці від дня народження Т. Шевченка (1914 р.), в той час як всі урочистості з цього приводу в Російській імперії були заборонені.

За ініціативою і під редакцією Д. Яворницького 23 лютого 1906 р. у Катеринославі побачив світ перший і, на жаль, єдиний випуск газети-тижневика "Запорожжє", яка мала яскраво визначену національно-визвольну спрямованість й тому була заборонена, а тираж вилучений та знищений.

Про визначну роль Д. Яворницького у науковому та культурно-громадському русі України кінця ХІХ – початку ХХ ст., а також про велику повагу до вченого в Катеринославі, яскраво свідчить урочисте святкування 24 листопада 1913 р. 30-ліття літературно-наукової діяльності вченого, що відбулося за ініціативи Катеринославській вченій архівній комісії.

На адресу ювіляра надійшло біольше сотні телеграм, в яких виокремлено два основних напрями діяльності вченого, в яких він досяг найвищих здобутків. Це – історія запорозького козацтва і створення музею ім. О. Поля.

 

З ім’ям Дмитра Івановича пов’язане заснування у 1918 році першого університету в Катеринославі. Дмитро Іванович став одним з перших професорів новоствореного університету на кафедрі історії України. До речі, після звільнення Д. Яворницького кафедру реорганізували і по сьогоднішній час в університеті, що вже є національним, її поновлено не було.

В бурхливі роки І світової війни та революційних подій Д.І. Яворницький був не тільки серед провідників українського національного відродження, а й у важкі часи став "янголом охоронцем" міста від поруйнувань, захищаючи, перш за все, його історичну та культурну спадщину.

Вдень і вночі охороняв Дмитро Іванович музей та його неоціненні скарби від пограбування, навіть домігся "охоронної грамоти" від Нестора Махна .

Дніпропетровськ. Як оповісти історію міста без історії

21 – 22 травня 1917 р. Д.І. Яворницький був почесним головою катеринославського українського губернського з’їзду Центральної Ради. У травні 1917 р. очолив Катеринославський комітет охорони пам’яток старовини й мистецтва України і розробив пропозиції щодо збереження запорозької старовини.

В цей же час вчений зміг здійснити важливу справу свого життя: у 1920 році вийшов перший том його "Словника української мови", укладанню якого вчений присвятив близько 40 років.

Цей словник і музей ім. О. Поля Дмитро Іванович вважав "найкоштовнішим своїм скарбом".

Повному виданню словника не судилося відбутися: після смерті вченого разом з більшістю архіву було передано до Києва, де рукописи безслідно зникли, ймовірно були знищені як непотріб.

Презентували видання про лоцманів на дніпрових порогах

Знаковою подією в житті Д. Яворницького у цей час було керівництво комплексною науково-дослідною експедицією на Дніпробуді, яку він очолював протягом 1927 – 1932 рр. В цей же час побачили знакові праці вченого: альбом світлин з географічно-історичний нарисом "Дніпрові пороги" (Харків, 1928) та збірка документів "До історії Степової України" (Дніпропетровськ, 1929).

Сучасне перевидання книги Дмитра Яворницького

Радянська влада не могла не визнати наукові досягнення Д. Яворницького, який мав великий авторитет як в краї, так і по всій країні.

У 1924 р. він був обраний членом-кореспондентом Української Академії наук, а у 1929 р. став її дійсним членом.

Але водночас для тоталітарної системи він був небезпечною постаттю, і як людина попередньої епохи, і як яскравий українофіл, він перебував на обліку в ГПУ як соціально небезпечний елемент.

З середини 1920-х років за вченим було встановлено нагляд, не обійшлось і без доносів, оскільки сам вчений, який відрізнявся все життя волелюбством, не боявся підтримувати тих, хто зазнав утисків, заступався, надавав роботу в музеї, залучав до Дніпробудівської археологічної експедиції.

В 1933 році каральна система дісталася і постаті вченого.

За доносом одного зі співробітників Дмитра Івановича Яворницького в образливий спосіб викинули за стіни музею, обвинувативши в "буржуазному націоналізмі", а керований ним музей був оголошений "кублом націоналістичної контрреволюційної пропаганди".

Одночасно звільнили і з університету.

В будинку вченого були обшуки, декількаденний допит закінчився хворобою, що тривала майже півроку і за словами самого вченого він "був на волосинку од смерті".

На щастя старенького вченого не заарештували, і, навіть, повернули йому через 10 місяців академічну пенсію. Але це була не остання справа проти Д.І. Яворницького.

У 1937 р. в Україні було сфабриковане чергову справу так званого "Українського націоналістичного контрреволюційного підпілля" на чолі з головою РНК УРСР Панасом Любченком.

Яворницького також зарахували до верхівки цієї організації й визнали "натхненником" дніпропетровського "контрреволюційного підпілля". Заарештовані по цій справі свідчили проти нього.

Однак, самого вченого знов не заарештували. Дослідники висувають різні причини цього: похилий вік Д. Яворницького, його науковий авторитет, заступництво високих посадовців.

Останні роки життя Дмитро Іванович сам оцінював "на три з мінусом", але незважаючи на вкрай слабке здоров`я та моральне спустошення, нагляд НКВД, він продовжував наукову діяльність. В ці часи були написані вченим цікаві спогади про Миколу Костомарова, Іллю Рєпіна, Льва Толстого, Василя Тарновського, статті: "Шевченко і Рєпін" та "І. Ю. Рєпін про Т. Г. Шевченка", а також праця "Историю города Екатеринослава".

У робочому кабінеті в 1930-ті рр.

Жодна з цих робіт за життя вченого не була надрукована, хоча, підкорююсь вимогам радянщини, останню свою монографію Дмитро Іванович написав російською мовою. Книга ця була надрукована тільки за півстоліття.

5 серпня 1940 р., на 85-му році життя його не стало. Поховали, як і заповідав Яворницький, під мелодію гопака, але не як заповідав - біля улюбленого свого дітища – музею, а на місцевому кладовищі.

За спогадами сучасників, площа перед "незамайківським куренем вченого"- його особистим будинком на площі Шевченка, була заповнена тими, хто прийшов провести легендарного чоловіка в останню путь.

Влада, що своїм цькуванням отруїла остання роки життя вченого, зробила вигляд, що репресій не було.

З другою своєю дружиною Серафімою Дмитрівною, 1931 р.

Указом Президії Верховної Ради УРСР "Про увічнення пам’яті академіка Д.І. Яворницького" від 11 жовтня 1940 р. його ім’я було надане Дніпропетровському історичному музею.

18 липня 1946 р. виконком Дніпропетровської обласної ради депутатів трудящих прийняв рішення про відкриття філії історичного музею в його особистому помешканні. Проте лише під час "відлиги", 18 липня 1964 р. було відкрито меморіальну кімнату-музей і встановлено меморіальну дошку. Втім, на початку 1970-х рр. тоталітарна система знову почала "закручувати гайки" і цей меморіальний музей був закритий і знову відкрився лише 3 листопада 1988 р.

Заповіт вченого поховати його біля стін музею був виконаний лише у 1961 р., коли було зроблено перепоховання. Це, знову таки, було ініційовано небайдужою громадськістю, яка вмовила владу не дати зникнути могилі "Козацького Батька", оскільки кладовище, де було поховано Дмитра Івановича розрівнювалось під парк.

 

І тільки у 1995 р., з нагоди 140-річчя від дня народження академіка на його могилі було встановлено пам`ятник, споруджений за народний кошт (скульптор – В. Наконечний, архітектор – В. Мірошниченко).

Ім`я Дмитра Яворницького увічнено в топонімах багатьох обласних центрів України: Львова, Острога, Хмельницького, Херсону, Запоріжжя, а також десятків міст обласного підпорядкування.

В 2016 році центральний проспект міста Дніпра було перейменовано на проспект Дмитра Яворницького, що є абсолютно невипадковим навіть з точки зору на те, що значна кількість архітектурних споруд на проспекті пов`язана з ім.`ям видатного вченого, і там знаходиться місце його довічного спочинку.

Історична правда

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

Марія СОЛОМОНОВА

Боже, нам ЄДНІСТЬ подай!

«Боже, нам ЄДНІСТЬ подай!», - так закінчуються богослужіння у Православній Церкві України.І ці слова не просто протокольне звернення до вірян згідно церковних канонів. Це те, до чого закли...
Без усякої скромності скажу, але правду.Дуже часто, особливо після чергового мого спітчу про наших політиків, мене питають:"Ну от, кого! Кого! Ти! Ти, особисто, ти! Бачиш гідним посади Президента?"Від...
Соборність - один з наріжних каменів фундаменту Держави, головна державотворча цінність і якість.І в смислі об‘єднання у національній державі всіх земель, населених народом.І в смислі панування...
Днями завдяки щасливому збігу обставин (спочатку в інтелектуальних іграх, а потім в робочому колективі) став глядачем вистави "Дульсинея Тобосская" в Дніпровському театрі Театр "Верим" /// Theatr...