App Store Google Play

Уникнути рецидивів минулого й забезпечити майбутнє

15.12.2018 18:00
Уникнути рецидивів минулого й забезпечити майбутнє

Щоб зразу було зрозуміло найголовніше: я цілковито схвалюю надання українському Православ’ю томосу про автокефалію і складаю Його Всесвятості Вселенському Патріархові Варфоломею І і Президентові України Петрові Порошенку велику подяку й визнання за їхню твердість і мужність. Тому мої перестороги не стосуються майже гамлетівського питання: «Давати чи не давати?» – однозначно слід давати. Не маю застережень і проти чинної процедури, що відповідає на питання: «Як давати?». Схоже, у Константинополі знають українську натуру не гірше, ніж у Москві. Баланси розставлені достатньо точно, і тут я хочу віддати належне двом екзархам Вселенського патріархату за величезну «чорнову» працю для підготовки цього собору.

Отож деякі питання виникають лише довкола питання: «Як досягти успіху і як жити далі?».

Майбутній собор було названо «Об’єднавчим», бо інакше його неможливо назвати: це справді собор, на якому мають об’єднатися прихильники автокефалії українського Православ’я з усіх нинішніх православних Церков. Проте з боку Української держави вони потребують різнобічної підтримки.

Дві гілки державної влади – законодавча та виконавча – зробили все від них залежне, щоб виконати те, що передбачали канонічні потреби Константинополя. Ці потреби випливали з природи Східної Церкви – і це мають усвідомити ті представники Західних Церков, які стривожені начебто «втручанням держави у справи Церкви». Для надання автокефалії Православна Церква-мати мусить мати згоду керівництва держави, в якій діє Церква-донька. Цю згоду вона – дяка Богові – нарешті отримала.

Звинувачення в тому самому з боку Москви не варті й шеляга. Вони цілком уписуються в логіку, точно описану Андрієм Баумейстером:

На перший погляд, [Росією] вживається ніби той самий словник «гуманітарних цінностей» («права людини», «культурні права», «демократія», «гуманітарна допомога» [додам від себе: «релігійна свобода» – ММ] тощо). Але «західний словник» використовується з азійським нахабством й азійською підступністю… Західні політики звикли до словника «цінностей та ідей», але їхній опонент оперує ідеями-перевертнями, ідеями-паразитами, ідеями-фантомами. Зрозуміло, що Захід не може грати за такими правилами.

Чому в риториці Москви про буцімто «втручання держави» немає правди? Та хоча б тому, що сама Московська Церква постала 1448 року з рішучої політичної волі тодішнього правителя Московського князівства – Василія Темного. Якщо для когось це надто віддалений прецедент, то можна навести сучасніший. 2007 року політичне керівництво Російської Федерації зіграло вирішальну роль в гучно висвітленому об’єднанні Російської Православної Церкви з Зарубіжною Російською Православною Церквою. Тоді сам Володимир Путін радо фотографувався з двома предстоятелями названих Церков, стоячи поміж ними посередині, як і належиться новітньому самодержцю.

Отже, Путіну, який буцімто прагне «порятувати українських православних від брутального тиску з боку держави», варто згадати класичне: «Лікарю, вилікуйся сам».

А тепер проаналізуймо можливі сценарії, в яких допомога з боку держави є визначальною, і де, навпаки, може стати шкідливою.

Передусім (і це самоочевидно) слід ретельно відстежити всі спроби Москви зірвати майбутній собор, і я радий, що наші державні структури над цим активно працюють. Путін прагне усунути Порошенка від нинішнього процесу лише тому, щоби звільнити місце для самого себе. Для нього надання автокефалії українському Православ’ю є другою «геополітичною катастрофою», тільки цього разу масштабом не століття, а вже тисячоліття. Тому він спробує задіяти всі – без сумніву, всі – засоби, щоб не допустити, з його точки зору, непоправного. А втручання з боку іноземної держави є кари гідне і підлягає компетенції Президента України та його головного інструмента в цій ділянці – СБУ.

Духовенство УПЦ (МП) є такими ж громадянами України, як і інші. За скоєння ними злочину проти держави вони мають підлягати такій самій кримінальній відповідальності, як і «звичайні» громадяни. Цього вимагає принцип верховенства права.

Інша річ – право церковних єрархів Московського патріархату в Україні виступати проти рішення Константинополя. Звичайно ж, така позиція в подальшій перспективі буде погибельною для цієї Церкви, але це її право, і таке рішення цілком відповідає принципам релігійної свободи. Відповідає цим принципам навіть прагнення керівництва УПЦ «дисциплінувати» своїх єрархів, погрожуючи накласти якісь санкції. Врешті-решт, покажіть мені бодай одну Церкву, яка радо схвалила би перехід своїх слуг до іншої юрисдикції.

Отож Україна має зберегти й захистити своє важливе досягнення – релігійну свободу, а тому я переконано закликаю всіх, хто є чи буде задіяний у соборі, не спокуситися на її порушення «задля доброї мети». Водночас українські православні, які прагнуть об’єднатися під омофором нашої історичної Церкви-матері – Церкви Константинополя, також є громадянами нашої держави, а тому держава повинна подбати про їхню духовну безпеку. На це вони також мають законне людське право.

Слід не допустити обидва сценарії: зриву ходу Об’єднавчого собору, а в тому разі, якщо він пройде успішно, – організації масштабних і видовищних провокацій, які покликані будуть дискредитувати і Україну, і її щойно утворену Церкву.

Проте на нас усіх чигає ще одна важлива небезпека: рецидив давніх стереотипів і практик. Вони зразу озвуться, як тільки ми, для прикладу, задамося запитанням: «Як ми уявляємо собі майбутнє обличчя українського Православ’я? Чи справді новоутворена Церква об’єднає всіх православних України?». Значна частина дописувачів на Фейсбукові живлять віру, що так воно справді й буде.

Судячи з останніх інформацій, однак, дійсність буде іншою, і чимало православних, що входять до УПЦ (МП), залишаться у своїй Церкві. І справа тут не лише в тому, що для багатьох єрархів УПЦ (МП) московська «синиця» в руці виглядає привабливішою за царгородський «журавель» у небі. Що ж, Бог їм суддя. Важливіше, що для багатьох це є справою сумління. Для прикладу, переконаність багатьох вірних УПЦ (МП), що Біблія є богонатхненною лише тоді, коли вона надрукована російською мовою, належить до сфери людських вірувань і не може бути змінена політичними засобами. Хоч якою кумедною може ця переконаність видаватися іншим християнам, людина має право вірити так, як це відповідає її сумлінню.

Отож Україна має прийняти той факт, що у тривалій майбутній перспективі орієнтація частини українських християн на Москву збережеться. Це твердження зберігає силу навіть з урахуванням того, що УПЦ (МП) за нинішнього керівництва представляє не стільки інтереси України в Московському патріархаті, скільки інтереси Росії в Україні. За якийсь час нинішні емоції вляжуться, і в умовах релігійної свободи паралельно існуватимуть дві православні юрисдикції – константинопольська і московська.

Хтось вважатиме це «розколом православної єдності» – і справді, антагонізм між ними буде тривати доти, доки Москва прагнутиме зберегти й відновити свої лідерські позиції, які вона мала певний історичний час. Проте так не мусить бути вічно, й ніхто не може з точністю передбачити, як виглядатиме Росія і її Церква після того катаклізму, що його готує їм режим Путіна. Крім того, треба пам’ятати, що у Церкві авторитети значно триваліші за авторитети політичні.

Однак я вірю, що знайдеться в Україні і чимало тих християн, для яких ота «триядерна» ситуація буде підтвердженням давньої еклезіальної інтуїції: орієнтація українців на Рим, Константинополь і Москву є природною й органічною для України. І все, що ми бачили впродовж майже 30 років новітньої християнської історії України і що бачитимемо в найближчому майбутньому, може виявитися болісними, але важливими й неуникненними етапами відродження і становлення відкритої й оновленої Київської Церкви.

Отож довірмося Божому Провидінню і пам’ятаймо: будь-яка спроба «підправити» хід подій і ліквідувати одну зі згаданих орієнтацій суперечить релігійній свободі. Мене втішає, що з боку керівництва держави та багатьох православних єрархів було не раз заявлено про те, що жодного насильства над православними, які залишаться в Московському патріархаті, не буде. Втішає також, що церковні аналітики в Україні загалом блискуче розставили належні акценти. А тим гарячим головам, які з патріотичних міркувань все-таки вимагатимуть ліквідації структури Московського патріархату в Україні, я пораджу вивчити досвід Львівського псевдособору 1946 року, який буцімто «ліквідував» не лише УГКЦ, а й страх Йосифа Сталіна, що Церквою буде керувати «іноземна держава – Ватикан». Чим обернулася ця «перемога», тепер відомо. Отож, не годиться нам впадати у сталінські пастки.

Але тоді всім нетерплячим може видатися, що справа відродження Київської Церкви знову відкладається у довгу шухляду. Мовляв, замість єдиної структури й далі маємо три «ядра»:

• «візантійське», тобто Об’єднану Православну Церкву (остаточну її назву  буде уточнено на соборі),

• «московське», тобто Українську Православну Церкву (Московський патріархат) – звичайно, якщо ця назва збережеться, і

• «римське», тобто Українську Греко-Католицьку Церкву.

Отож нічого дивного нема, що в суспільстві подекуди звучать заклики до московських православних і греко-католиків: «Будьте патріотами і перейдіть усі разом у єдину Українську Православну Церкву!» Проте ця нетерплячість помилкова, бо не враховує «небесної педагогіки». Спершу треба привчитися бути відкритими одне на одне, звикнути жити в мирі й ділитися духовними дарами, а не полемічними ярликами. Це – тривалий процес, хоч, як засвідчили обидва українські Майдани, цілком можливий і досяжний.

У згадану вище «сталінську» пастку може потрапити і український «служивий народ». Цілком зрозуміло, що Москва повною мірою відпрацює сценарій «втручання української хунти у релігійні справи». Доки це буде фейк – це загалом небезпечно, але не довговічно: Бог розставить все на місця. Біймося, щоб комусь із чиновників справді не спало на думку вислужитися, «показати кращі результати», а тому вдатися до ще не забутої більшовицької логіки: «Железной рукой загоним человечество к счастью». Це була б ведмежа послуга Президентові, і він же ж має таким спробам, якщо вони будуть, жорстко покласти край. Адже позірний «успіх» у залученні чим більшої кількості православних до переможної української Церкви може обернутися духовною травмою, яка болісно озиватиметься ще довгий час.

А головне: такі бюрократичні спроби «підправити» ситуацію могли би серйозно зашкодити всьому процесові унезалежнення Православної Церкви в Україні. І навпаки – успіх цього процесу передбачатиме кілька важливих передумов:

1. Слід захистити право на об’єднання тих православних, які цього хочуть, і сприяти Вселенському патріархатові у виведенні їх з-під клейма «розкольників, схизматиків чи єретиків», оскільки в цьому простежуються не лише канонічні (як їх розуміє Московський патріархат), а й виразно політичні та імперські мотивації.

2. Новопостала Церква зростатиме тим більше і швидше, чим бездоганніше з точки зору релігійної свободи вона буде створена. За нею не має тягнутися шлейф адміністративних зловживань.

3. Українське суспільство покликане бути максимально обачним у час Об’єднавчого собору й після нього, щоб не стати мимоволі помічним інструментом у підступній кремлівській грі.

4. І нарешті, головна передумова справжнього успіху новопосталої Церкви у її змаганні з УПЦ (МП) – краща організація духовного життя та духовної освіти, щоб це стало привабливим для всіх, хто досі вагається.

Я належу до тих християн, які щиро бажають українському Православ’ю духовного та організаційного розквіту, а тому в переддень собору разом з усіма закликаю його учасників до християнського смирення і вміння відрізнити головне від другорядного. Адже відсутність цього вміння завжди була ахіллесовою п’ятою українців в історії. Чергова поразка в питанні про автокефалію була б для суспільства нестерпною і лягла б великою відповідальністю на ваше сумління.

Хай Бог благословить отців Об’єднавчого собору, а Святий Дух надихне їх усіх на великі й відповідальні рішення! «Зі страхом Божим і вірою приступіте!»

ZBRUC

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

Дніпро. Кам’яний хрест на Соборній площі. Біля нього поховано чотирнадцять січових стрільців.Межа 1918-1919-го ріку. Коли вони гинули за Україну, то хтось домовлявся з ворогами. Тільки січові ст...
Томос - це прекрасно! Я теж радію і святкую, і теж вважаю, що це велетенський крок від Москви в плані духовної та релігійної незалежності. І хоча зараз не середньвіччя, а тому церква формально - це ще...
В українських ЗМІ як регіонального так і національного рівня багато недоліків і проблем. Серед них пріоритетна швидкість подання інформації замість якості, через що інформація буває недостовірною. Окр...
Раджу всім, хто має намір віддати свій голос за кандидата-#ідітьусраку не обмежуватися полумєрамі і одразу голосувати за Тимошенко.Завжди логічно голосувати за основного кандидата, а не за його т...