App Store Google Play

Перемогти Голіафа

13 Листопада 18:00
Перемогти Голіафа

Офіційно виборча кампанія в Україні ще не розпочалася, а фактично з початку осені вона вже мало не в розпалі. Та політична, економічна та мас-медійна публіка, яка становила підгрунтя режиму Януковича, позбулася страху покарання за свою зрадницьку діяльність, переформувалася, здебільшого відкинула бренд «Партія регіонів» (хоча і він останнім часом сплив із небуття) і постала перед суспільством як начебто «нова» партія. Нині ці сили активно готуються до перемоги на виборах 2019 року. Але правильніше було б сказати, що їх готують до перемоги, адже головні тези, з якими представники реваншистів виступають публічно, дуже нагадують тези кремлівської пропаганди проти «київської хунти».

Один із головних меседжів цих сил — це гасло «миру за будь-яку ціну». Вони обіцяють, що, прийшовши до влади, «негайно встановлять мир в Україні». Але, що дуже для них характерно, не розповідають детально, якими засобами встановлять, який конкретно мир і на яких умовах. Мовляв, будемо домовлятися з Кремлем і домовимося. Але мир може бути встановлений або внаслідок перемоги, або внаслідок поразки й капітуляції. Існує ще, щоправда, варіант тривалого перемир’я, як-от перемир’я у Кореї, проте лише стишує воєнні дії, проте не припиняє їх: упродовж десятиліть на лінії розведення військ ведуться артилерійські дуелі, діють розвідувальні групи тощо. Власне, таке перемир’я в контексті вітчизняних реалій означало б визнання де-юре статусу «ОРДЛО»-«ЛДНР» як російського протекторату й унеможливлення повернення цих територій під контроль Української держави, тобто поразку.

Зазначені «миротворці», виступаючи з критикою своїх опонентів, полюбляють їх називати «партією війни», а себе — «партією миру». Насправді ж в Україні існує, умовно кажучи, «партія перемоги» та «партія поразки». Друга з них готова прийняти всі чи головну частину вимог агресора (при цьому заперечуючи сам факт агресії) і поставити Україну на коліна перед Кремлем. «Миротворці» зазвичай уникають ставити питання про належність Криму, натомість Донбасу обіцяють усі блага, аж до можливості визначати зовнішньополітичний курс усієї України, тобто де-факто щодо «ОРДЛО» (втім, «миротворці» ведуть мову про Донбас як такий, тобто, схоже, вони готові віддати Кремлю і підконтрольну Україні частину двох областей) йдеться не про права автономії, а про права суб’єкта конфедерації, хоча про це відверто не говориться. Разом із тим ці політики виступають з більш чи менш відкритим заборолом, зокрема заперечуючи автокефалію українського православ’я, виборюючи офіційну двомовність в дусі закону Ківалова—Колесниченка, вимагаючи нейтралітету і позаблоковості України тощо.

Це так би мовити відкрите, демонстративне, гучне капітулянтство. А є капітулянтство тихе, коли речники цієї позиції не дуже її акцентують, хоча їхня позиція є не випадковою, а цілком концептуальною, попри певну «політичну сором’язливість» її носіїв. Проте принципова фундаментальна відмінність між цілями перших і других відсутня. Йдеться не лише про політиків, а й про політичних аналітиків і публіцистів певного ґатунку.

Уся їхня сукупність за допомогою численних виступів у ЗМІ постійно нав’язує українцям думки про неможливість перемоги над агресором через «об’єктивні» обставини, через переважаючі ресурси і військово-економічний потенціал Російської Федерації. Вони не закликають напряму до капітуляції, до ганебного «миру» шляхом здачі Криму і прийняття російських пропозицій по Донбасу, не розводяться про «слов’янське братерство» і «підступний Захід». Ба більше: мало хто з депутатів чи речників фундацій і дослідницьких центрів формулює свою позицію чітко і однозначно, все зводиться до натяків у стилі: «Ну, ви ж самі розумієте...»

Ці загальні міркування стають підмурівком так само капітулянтської політичної позиції, що підштовхує українське суспільство до прийняття де-факто плану Путіна, який пов’язаний зі встановленням у тій чи іншій формі геополітичного контролю Кремля над Україною. В цьому ж контексті можна сприймати твердження цих промовців, наче Україна здатна в перспективі звільняти свої території виключно мирним, дипломатичним шляхом.

Твердження такого ґатунку містять кілька фундаментальних помилок. Насамперед якби все вирішувалось потенціалом, то війн у світі взагалі б не було: країни порівнювали б свої потенціали, і слабша сторона оголошувала б себе переможеною. Однак у реальності все відбувається інакше...

Насправді ресурси є об’єктивною можливістю, але не гарантією їхнього оптимального використання. У світі існує чимало бідних країн з величезними ресурсами, яких називають «жебраками на золотому троні». Ресурси  визначають багато, але далеко не все. Вся воєнна історія людства засвідчує, що дуже часто успіх справи досягається не кількістю військ і зброї, а вмінням полководців, вишколом і відвагою солдатів. Власне кажучи, сюжет давньоєврейської історії про битву Давида проти Голіафа є аж ніяк не випадковим. Його сенс у тому, що слабша сторона завжди має шанс, яким варто вміло скористатися. Інакше як би невеличкі античні поліси відбилися від велетенської Персидської імперії? Є й приклади ближчі до нас у часі. В 1939—1940 роках Країна Суомі (Фінляндія) не капітулювала перед армією СРСР, що кількісно перевищувала все населення жертви агресії. А могла ж капітулювати, як сусідні Естонія, Латвія і Литва в ті ж роки...

Можна згадати і ситуацію СРСР в Афганістані, де потенціали були взагалі  не зіставні. Є й чимало інших переконливих прикладів.

Але десятки офіційних і не дуже політологів плюс численні політики з депутатськими значками і без них на багатьох телеканалах, радіостанціях, на газетних шпальтах постійно і невтомно повторюють: Україна не може, Україна не має ресурсів, Україна не здатна і т.д. Іде свідома спланована «гра на пониження», коли не найбільш принизливі умови капітуляції сприймалися б суспільством як перемога. Звісно, це значною мірою характеризує ситуацію в українському медіапросторі. Справедливо, на нашу думку, зазначила у «Дні» журналістка Наталія Іщенко: «Можна, звичайно, згадати в цьому контексті колабораціоністську та антипатріотичну позицію значної частини так званої медіаспільноти України. Але якби така позиція не підтримувалася на високому державному рівні, цей абсолютно деструктивний для країни рух не почувався б так міцно і впевнено».

Ми не знаємо, ким саме підтримується така позиція. Проте фактом є те, що така підтримка існує. Інакше-бо не знадобилося б чотирьох з гаком років війни, щоб «нагорі» почалися бодай якісь рухи, спрямовані на обмеження інформаційної (точніше, дезінформаційної та дезінтеграційної) активності певної частини масмедіа. Проте все одно за їхньою допомогою виховується комплекс військово-політичної меншовартості українського народу.

Справді, збройне розв’язання проблеми захисту України від російської агресії й окупації є утрудненим через наявність неефективної, обтяженої корупційними зв’язками влади. Що можна говорити, якщо під час бойових дій навіть у столиці рейдери захоплювали оборонні заводи зі зброєю, що там містилася? Якщо в тій же столиці не раз учинялися теракти? Якщо вже не раз об’єктами атак російських диверсантів ставали склади боєприпасів?

Але слід пам’ятати: навіть якщо сьогодні Україна не має лідерів належного рівня, не має можливості прямих дій, то вони можуть з’явитися у найближчому майбутньому, якщо капітулянтство не унеможливить їхню появу. І є ще стратегія дій непрямих, які дуже високо цінував і майстром яких був свого часу Вінстон Черчилль. Зокрема, навіть без фронтального зіткнення, перетворення України на потужну мілітарну державу виступатиме значним чинником тиску на агресора. Як, до речі, й реальна мобілізація країни, всіх сфер її життя на головне надзавдання: відновлення повноцінного суверенітету і територіальної цілісності. Дещо в цьому плані таки робиться, але надто вже повільно, згадаймо, приміром, як влада наважилася перейти від неадекватного поняття АТО до визнання факту війни лише на четвертому році цієї самої війни...

Те, що відбувається в масмедіа і в реальному житті країни, є віддзеркаленням загальної якості української політичної системи, характеру її практичного функціонування: хаос, політичні ігри та кланові з’ясувки замість відповідальної політики, інфантильність керівного прошарку тощо. Прикладів цього аж надто багато. З такою верхівкою мріяти про перемоги не випадає, лише про те, щоб не стало значно гірше, поки не «стане на крило» тим чи іншим способом нова генерація лідерів...

То що ж далі?

Передусім чинній владі, якщо вона не хоче бути зметеною об’єктивним плином подій, слід нарешті самій налаштуватися на справжню боротьбу за країну і налаштувати на неї націю, не обдурюючи себе та інших міфами про можливість порозуміння з агресором. Не треба створювати кумирів з непевних самітів і форматів. Тут нам щодня розповідають, що без Мінських угод (кого з ким?) ми втратимо прихильність західних партнерів. Але хіба не заявляли вже поважні західні політики, що не заперечуватимуть, якщо буде знайдено шлях розв’язання всім відомих проблем поза межами Мінська?

Однак постійні телевізійні мантри про незамінність Мінського процесу, заяви про неможливість збройного захисту України викликають підозру, що як владі, так і «поміркованим капітулянтам» треба показати: Україна є настільки слабкою, що будь-який трохи вдалий крок її керманичів треба сприймати як тріумф. Тому, мовляв, вимоги суспільства до влади і політиків мають бути мінімальними. Не валиться геть усе      — і добре. А звідси ці ледь не щоденні сеанси розповідей про слабкість України в порівнянні з агресором, що є абсолютним нонсенсом для воєнної пропаганди будь-якої адекватної країни з елементарно патріотичним керівництвом.

Ясна річ, формула «шапками закидаємо» не годиться для нас — її СРСР уже використав у війні з Фінляндією, й отримав сумний для себе результат. Але водночас немає підстав «грати на пониження»: Україна об’єктивно багато чого може, і могтиме ще більше, їй лише потрібні адекватні викликам доби лідери. Голіаф має бути переможеним!

День

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

Ярема ГАЛАЙДА

Нецікава правда війни

Знову завівся з хлопцями про «правду війни». Ну, в сенсі чи треба показувати в кіно цю саму правду.Треба!Але, якщо всю її показувати в кіно, то це буде фігня, повна заунивності і нудьги.Ну...
Для соціальних виплат від держави необхідно відкрити рахунок в національному Ощадбанку. Цікаво, як обличчя держави проявляється у фінансових установах.Заходжу у відділення банку в центрі Дніпра. Довго...
Максим Мірошниченко

Зрозумілість

Можливо, єдиний мотив, який може мобілізувати широкі кола виборців, який буде сприйматися як прогресивний та новий. Не легалайз, не легалізація проституції, гендерна політика і т.д.Поясню. У 2015-16 р...
У нас небезпідставно прийнято вважати, що українська влада використовує ситуацію з війною у внутрішніх політичних іграх, в тому числі і в узурпацію.Гомо політикус в усі часи було важко втриматися від...