App Store Google Play

Донбас — це наша плата за те, що жили, як сіре стадо

18 Жовтня 14:00
Донбас — це наша плата за те, що жили, як сіре стадо

Зараз юрист, історик, силовик, воїн, мама — 39-річна киянка Інна Грищенко з позивним «Пума», боєць ДУК «Правий сектор», переконана: незалежність 1991-го наша країна отримала безкровно. Тепер доводиться платити. Життям найкращих. Проте на війні збагнула важливу річ: поки жива, боротиметься за вільну, незалежну та самодостатню Україну.

Кандидат у майстри спорту

Інна пригадує: за характером росла хлопцем. Займалася і боротьбою, і карате, і навіть у-шу. «Всіляке в житті було. Навіть доводилося застосовувати ці навички на практиці. Якось, коли мені було 16, на мене у під’їзді напали. Я відбилася. І завдяки тому, що паралельно зі заняттями боротьбою вчилася ще й художній школі, де малювала портрети, допомогла поліції розшукати нападника».

Крім цього, Інна займалася гандболом, виступала за різні професійні гандбольні команди України. Навіть стала кандидатом у майстри спорту. Проте ще школяркою заявила батькам: піде працювати у міліцію. Й надалі робила все для того, аби її мрія здійснилася.

15 років — «у погонах»

Жінка здобула кілька вищих освіт, зокрема юридичну й історичну. «Майже 15 років носила погони. Працювала у різних структурах і службах: і в міліції, й у пенітенціарній службі. Єдине місце в правоохоронних органах, де не працювала, — це прокуратура. Бог вберіг», — зізнається жінка.

Перед Революцією гідності Грищенко працювала інспектором у Бучанській виправній колонії для чоловіків. І добре пам’ятає: були випадки, коли засуджені збирали кошти та передавали на потреби Майдану.

У січні 2014-го звільнилась у запас. Під час сумнозвісних подій у Криму допомагала нашим виходити з півострова. «Я тоді подумала: «Як так здали?». А коли почалися вже воєнні дії на Донбасі, то сприйняла це так, ніби прийшли до мене додому і почали розповідати: маю жити на унітазі і нікуди не виходити», — пригадує жінка-Воїн.

Вона зізнається: про те, що буде війна, у міліційних колах балакали ще років за десять до її початку. А її покійна бабця, котру дивом врятували від загибелі у Бабиному Яру, ще у радянські часи переконувала: колись таки воюватимемо з Росією.

Тоді, навесні 2014-го Інна вступила у ДУК «Правий сектор». «Я — людина, котра присягала народу України. І для мене ця присяга — не порожній звук», — наголошує патріотка. — Доньці на той момент, коли пішла на війну, було десять років. Я сказала їй тоді: «Мама йде служити далі». Вона все зрозуміла, бо на свій вік узагалі набагато розумніша, ніж декотрі дорослі. Та й звикла, що мама вічно десь служить. Мама ж знала мене, тому нічого вдіяти не могла. Та й узагалі: я її що, питала?».

На війну, бо «вбив» Іловайськ

Жінка зізнається: як людина військова, розуміла, що відбувається в армії. Тому пішла саме у ДУК. А на фронт зібралася, бо «вбили» події в Іловайську. Тим більше, що там тоді воював і її чоловік.

Спершу була психологом у рекрутському центрі. Відбирала кандидатів на подальшу службу в ДУК. «Для мене тоді найважливішим було, чому людина прийшла саме в ДУК і чому хоче йти на війну. Завдяки своєму досвіду я могла побачити, хто хоче поїхати-постріляти, а хто справді захищати Україну», — згадує жінка.

Керівник оперативного відділу контррозвідки

А вже влітку сама стала Воїном. «Коли починалися бої за Донецький аеропорт, ми відходили на всіх фронтах, нашим постійно діставалося, я просто розуміла, що там мої оперативні навички можуть знадобитися. І мені запропонували у ДУК «Правий сектор» створити службу контррозвідки. Я свого часу була там керівником оперативного відділу», — продовжує Інна.

«Від Станиці Луганської до Широкиного на животі проповзала майже все. Мені легше назвати ті населені пункти, де мене не було, ніж навпаки, — пригадує «Пума» і додає: Мене взагалі дуже важко чимось шокувати — такий характер». Проте, коли згадує про тодішнє забезпечення тих, хто пішов захищати Україну, не знаходить слів або навпаки: просто лається.

Однак не баз захвату засвідчує: атмосфера у ДУКу — братерська. «Рятувалися «чорним» гумором, як його ще називають «медичний», «гумор патологоанатома». Бо ж залишаються найкращі. Найстійкіші Воїни: психологічно і фізично. А такі люди, зазвичай, уміють посміятися і з себе, і з оточуючих. Гумор узагалі рятує», — переконана.

«Хлопці тримали «Небо»

Вона добре пам’ятає: хлопці з «Правого сектору» тримали «Небо» у Пісках, першими групами заходили в Донецький аеропорт, звільняли Опитне, Водяне, тримали Широкине, заходили до Маріуполю. Каже: «Наші групи тоді були на всій лінії фронту, та й зараз вони — на всій лінії розмежування».

Інна також пригадує: у «Правому секторі», основним кістяком якого стала парамілітарна націоналістична організація «Тризуб», до жінок було своєрідне ставлення. Швидше, як до помічниці, котра за спиною, але не попереду. Хоча у Корпусі жінок було багато — старшин, штурмовиків, медиків. «Я не ламала правил, просто робила свою справу. І завжди казала: «Або хтось робить зі мною спільну справу, або я нікого не тримаю», — пригадує.

На службі Інна займалася збиранням інформації, аналітикою та розпрацюванням операції ворогів. «Ми працювали зі «сєпарами» — як на тому боці лінії розмежування, так і з тими, хто були у нас за спиною», — продовжує “Пума”. — Ще до того, як  потрапила на фронт і стала спілкуватися з місцевими, я їх ненавиділа. Бо продали свою Батьківщину за копійки. Але згодом під час спілкування з ними розум узяв гору над почуттями, і я збагнула інше. Значна вина у тому, що ці регіони відійшли, — наша: центральної та західної частини України. У мешканців східної України завжди були дуже тісні зв’язки з Росією, причому вони перебували в інформаційному вакуумі від решти частини країни. А ми тут нічого взагалі не зробили, аби змінити їхню думку», — каже Грищенко.

Вона зізнається: «Мій номер телефону «ходив» за лінією фронту, на тому боці, в «сєпарів», дуже часто. Місцеві мешканці, що залишилися по той бік, дуже часто «виходили» на мене. Я ж їх могла перевірити, тому вони нашим хлопцям давали певну інформацію і дані. І навіть вогонь коректували артилерійський на Донеччині. Бо це були наші люди, котрі люблять Україну, але залишилися по той бік».

«Бандеровци», «уроди», «как вас зємля носіт»…

Хоча й пригадує різні випадки. «Місцеві до нас ставилися по-різному. І «бандеровци» були і «ви всє — уроди», і «как вас зємля носіт». А інші падали в ноги, з хлібом-сіллю зустрічали. А декотрі бізнесмени, познайомившись з нами, взялися допомагати фронту. І досі допомагають воїнам, навіть уже у Києві, продаючи своє майно. І гроші передають, і техніку, зброю й обмундирування купують.

«Та й на нашій території є «сєпари», і вони не приховані. Скільки було вже історій із ними. Ось, до прикладу: наші воїни не могли второпати, чому їх весь час обстрілюють, хоча вони постійно змінюють місце дислокації. Виявляються: 70-річна бабця «сиділа» на телефоні і здавала «сєпарам» наші позиції. А в той самий час її сусідка приносила борщ, аби хлопці не були голодними», — розповідає «Пума».

Хоча вона втямила і бачить: зараз на Сході України настрій людей змінився: вони втомилися від війни. «Вони апатичні, їм усе одно, хто буде. Вони не хочуть кудись весь час бігти, ховатися в підвалах і виносити останнє з дому. Головне, щоб над головами не свистіло і був мир», — розповідає патріотка.

«Та й сімей скільки в Україні розвалилося: волонтерських, військових. Люди всі, дотичні до війни, вже хочуть нормального життя. А держава, замість того, щоб ці всі стреси злагоджувати та зробити життя в Україні кращим, навпаки, таких людей гнобить», — обурюється жінка.

Знову встати на ноги

Сама ж Інна на Сході пробула до травня 2015 року. Тоді отримала поранення у ногу, мінно-осколкове. Лікувалася спершу в Маріуполі, потім у Дніпрі та Київському шпиталі.

«Після поранення «скиталася» два роки по лікарнях. Перенесла 17 операцій. Та відколи тільки змогла вставати на ноги, періодично їжджу на Схід. Допомагала і допомагаю нашим із опрацюванням інформації, аналітикою. Бо я людина, котрій небайдуже те, що відбувається на сході України. Та й моя агентура досі жива. Я з ними спілкуюся. І своїх ніколи не кидаю. Я стежу за їхнім життям і, якщо є можливість, допомагаю», — наголошує «Пума».

Боротися за вільну та незалежну Україну. Поки жива

Грищенко зізнається: «До війни я була жорстка. Зараз стала жорстока. Справді. Зокрема, щодо себе». Хоча про один випадок таки пригадує не без емоцій.

«Є подія з війни, яка мене дуже вразила. Я її тримаю у пам’яті. Це коли впав Донецький аеропорт. Хоча й не можу підібрати слова, аби сказати, що відчула. Але тоді зрозуміла: у своєму житті більше ніколи не зупинюся. Буду боротися за вільну, незалежну, самодостатню Українську державу. Де я б не була, з ким би я не була. І ніколи не емігрую».

Проте жінка переконана: за незалежність України треба платити. «Всі ми хочемо, аби війна закінчилася чим швидше. Хоча про її закінчення хлопці там нічого не кажуть. Бо всі ми розуміємо, що Україна отримала своє маленьке Сомалі. На довгі-довгі роки. Ми ж незалежність свою 1991 року отримали безкровно. Зараз за це все платимо, — переконана жінка. — За своє ставлення до держави, за своє ставлення до людей, за свою цілком аполітичну позицію. За те, що кожен жив у своєму світі і йому було абсолютно байдуже до того, що твориться у державі. Ми зараз розплачуємося за всі ті роки, які ми прожили, як сіре стадо».

«Героїв багато. На кладовище зайдіть і подивіться»

Проте Герої у нашій країні, переконана Інна, таки є! «Я дуже поважаю «Лісника», це один із командирів розвідки, котрий ще на початку казав, що Ярош — запроданець, і котрого в Києві вбила «Альфа». Я дуже ціную малого «Да Вінчі», котрий у свої неповні 18 років пішов на фронт і воює досі. Дуже люблю «Санту», котрий покинув дітей удома і воює. Та й усі хлопці гідні поваги, які у 2014-2015 рр. не сиділи на базах, а пішли в усі «гарячі» точки. Їх багато. На кладовище зайдіть і подивіться. Зокрема ті хлопці, котрі загинули під Донецьким аеропортом. Кожен із них для мене — приклад. У якихось своїх вчинках і діях кожен із них для мене – беззаперечний Герой. Тому зараз живу для себе і живу за них, полеглих, аби мені не було соромно їм в вічі дивитися, коли зустрінемося».

Родина захисників

Хоча Грищенко і не завершила свою боротьбу за Україну, проте вирішила зараз більше часу присвятити сім’ї. «Надолужую час як мама, донька і дружина. У мене ж є неповнолітня донька і батьки похилого віку», — каже патріотка. Та родиною своєю пишається, бо вона у неї — войовнича. Крім Інни, є ще троє захисників: батько, брат і чоловік.

Пригадує: «Коли ми втрьох уже були на фронті, я, чоловік і брат, котрий тоді вже воював у батальйоні «Київ-12», батькові на цей момент було 59 років. Подивився, що діти воюють, «дістав» військкомат і з рожевим рюкзаком моєї доньки втік із дому на фронт. Був у морській піхоті, також у розвідці, як і ми всі.

«Найважче тоді, — пригадує Інна, — було матері, котру всі покинули з десятирічною онукою й «утекли» на фронт. Бо коли вже батько пішов на війну і вона залишилася сама, взагалі «офігіла». А про моє поранення дізналася лише через дев’ять місяців: коли я ходити самотужки почала».

Свого часу «Пума» воювала пліч-о-пліч із чоловіком. «Він свої 3,5 роки вже відвоював і зараз —разом із сім’єю. Хоча до війни навіть в армії не служив. Але пішов воювати, потрапив у розвідку «Правого сектору». За цей час встиг повоювати й у «Правому секторі», й у 95-й десантно-штурмовій бригаді, стати командиром тих, хто помиляються лише раз, — групи саперів. Пройшов Піски, Опитне тощо. Потім демобілізувався», — розповідає жінка.

Із Воїна — у моделі

Тепер уже вдома, у Києві, хоч і не без виїздів на Схід, Інна займається бізнесом і навіть встигла стати моделлю. Взяла участь в етнопоказі дизайнерського одягу у Львові. «Мене долучили до групи у соцмережі, і  я подумала: «Ну де ще в житті зможу приміряти дизайнерський одяг?», — розповідає «Пума». — Єдине, що є мінусом таких подій для мене, — не бачиш очі людей, що навпроти. Та байдуже, це був ще один привід побачити знайомих дівчат — Воїнів, волонтерів, військових журналісток — разом. І обійняти тих, з ким воювали чи допомагали».

Крім участі у показі, з містом Лева у Інни — своя історія. Вона прожила тут майже рік. За цей час встигла змінити думку про місто. У гірший бік.

«Львів я взагалі не люблю, точніше його мешканців. Я ж жила і працювала у цьому місті дев’ять місяців і те, що побачила за цей час, приголомшило. Чесно. Львів став для мене розривом шаблонів. Адже Львів націоналістичний і Львів для мешканців — різні речі. Львів бізнесовий перемагає. Аж ніяк не патріотичний. Бо тут жадоба наживи. У вас, в основному, маса за «бабло» продасть все. І це факт», — зізнається жінка.

14 жовтня, День захисника України — особлива дата

Зараз Інна живе і працює у столиці. Саме там і святкуватиме день, який є особливим майже для всієї родини, — День захисника України. «Перш за все піду з чоловіком на кладовище, до хлопців. Можливо, ще відвідаю Марш УПА, який відбуватиметься у Києві. Але не факт. Адже у День захисника нас може і не бути у столиці. Поїдемо на Схід».

Хоча жінка добре пам’ятає, цей день — особливий у родині двічі. Саме 14 жовтня, на День Покрови, День українського козацтва, День захисника України та День створення УПА — четверта річниця їхнього з чоловіком вінчання. Бо 2014-го, ще будучи на фронті, саме на це християнське свято після літургії капелан поблагословив цих двох українських захисників на створення нової сім’ї.

Проте родинні обов’язки не заважають жінці й надалі допомагати воїнам та Україні. Хоча за неї й зараз Росія обіцяє чималу винагороду. «Я до цього часу перебуваю у розшуку росіянами. За мене дають такі гроші, за які в Києві можна купити однокімнатну квартиру», — зізнається жінка.

Воювати з гарячим серцем і холодним розумом

Та зараз, буваючи на Сході, її тішить те, що поменшало «ура-патріотизму» — «з ножем на танки». «Люди розумніші стали та більш навчені. Навчилися воювати», — тішиться жінка. І до Дня захисника України всім нашим Воїнам, які зараз оберігають українські кордони, бажає і радить триматися і пам’ятати: їх дуже люблять і чекають. І найголовніше — воювати з гарячим серцем і холодним розумом.

Вголос

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

Аэропорт «Днепр», который международный, мы видели. У меня есть знакомый со странной привычкой. Он ездит туда пить кофе. На мои расспросы он отвечает: «Это – заповедник девянос...
Максим Мірошниченко

Як Січеславська покроїла голови

За час кампанії Громадська підтримка СічеславськаТАК особисто мені дуже сподобалося кроїти голови. І собі і іншим людям:1) Почалося із моєї голови, бо, чесно кажучи, я був шокований тим, що...
24 листопада - День пам’яті жертв голодомору.З чотирьох моїх прадідів і чотирох прабабусь 1933 рік пережила одна прабабаця. Скільки їх дітей не пережили 1933 і 1946- порахувати важко, а може й н...
Здавалося б, народ, який хоче вижити в буремному світі перманентної агресії, має усвідомлювати необхідність наявності сильної армії, а також мовної та духовної ідентичності. В даний момент кому як не...