App Store Google Play

Там такі категорії катувань, що дорівнюють злочинам проти людяності, – режисер фільму про полонених на Донбасі

12 Жовтня 14:00
Там такі категорії катувань, що дорівнюють злочинам проти людяності,  – режисер фільму про полонених на Донбасі

Документальний фільм Катерини Стрельченко «Вірю, чекаю, молюся» про полонених і зниклих безвісти на сході України зібрав аншлаг під час прем’єри у Дніпрі. Стрічка важка, але її творці вважають, що суспільство має знати з яким явищем воно має справу на сході України. Творча група понад півроку записувала свідчення тих, хто пережив полон, і тих, хто все ще живе надією на повернення рідних.

Кадри з фільму «Вірю, чекаю, молюся»

Кадри з фільму «Вірю, чекаю, молюся»

Один із героїв цієї дуже щирої й болючої стрічки – 39-річний демобілізований боєць батальйону «Донбас» Віталій Фоменко. Згадує: у полон до проросійських бойовиків він потрапив наприкінці серпня 2014 року, у так званому «зеленому» коридорі при виході з Іловайського «котла». Разом з тяжкопораненими товаришами він був змушений здатися російським найманцям, які обіцяли їм обмін на «своїх». Обіцянки не дотримались: вояків-добровольців передали до угруповання «ДНР», почалися знущання і тортури. Погрожуючи розстрілом, полонених примушували топтати український прапор.

Віталій Фоменко, доброволець батальйону «Донбас», 2014 рік

Віталій Фоменко, доброволець батальйону «Донбас», 2014 рік

«У нас було дуже багато загиблих і поранених. Ми пішли на перемовини з російськими військовими, бо у нас також були полонені російські танкісти, ми хотіли їх обміняти на наш вихід. Шість чоловік ми взяли. Так, саме росіян, строковиків, по 19 років. Ми дивилися на них, як на дітей.

Пішли перемовини, але вийти вони нам не дали. Погодилися на такі умови: наших поранених віддають нашій стороні, а нас вивозять на Ростов і там уже домовлятимуться про обмін між Росією і Україною. Але слова не дотримали, на наступний день нас передали в «ДНР».

Нас привезли в підвал Донецького СБУ. Тримали півтора місяці. Там знущались, бо це були колишні співробітники СБУ, міліції. Допитували. Намагались «ламати»… А потім нас перевезли до Іловайська. Там ми працювали. Там уже нас використовували для пропаганди. Мовляв, «карателі відновлюють Іловайськ». І «Лайфньюз», і «Росія 24» приїздили», – розповів Радіо Свобода колишній полонений.

«Полон нам порахували просто як службу в армії»

За словами Віталія Фоменка, певний час, коли він вже був у полоні, його рідні нічого не знали про це, а, за документами, він вважався безвісти зниклим.

«Коли я був у полоні, мій батько про це дізнався через місяць. Один «ДНРівець» дав дзвінок зробити. 30-м чоловікам дав дзвінки зробити по 2 секунди. «Живий!» – і все. Отак батько взнав. А так я вважався безвісти зниклим. І дуже довго. Навіть після полону, коли я вже повернувся на службу, була така ситуація, я зіткнувся з тим, що я все ще зниклий безвісти, – за документами», – розповів боєць.

Після повернення з полону держава забезпечила його й товаришів медичною допомогою, але про психологічну підтримку зараз ніхто не згадує, каже колишній бранець.

«Полон нам порахували просто як службу в армії. Рік взагалі ми прослужили без контрактів, без грошей. А потім місяці полону нам перерахували як бойові і виплатили просто зарплату. Лікування всім надали. І зараз раз на рік можна брати путівку на санаторне лікування, але я не користуюсь. Я раз на рік їжджу Гошівський монастир, це організовують івано-франківські друзі-волонтери. Там «підзаряджаюсь», – зазначив Віталій Фоменко.

Кадр з фільму «Вірю, чекаю, молюся»

Кадр з фільму «Вірю, чекаю, молюся»

Матері, що не вірять в експертизи і все ще шукають синів

Документальна стрічка «Вірю, чекаю, молюся» об’єднала історії людей, які постраждали від наслідків війни, які не склади руки і не втратили надію. Це і колишні полонені, і їхні рідні, і волонтери, і пошуковці. До фільму, зокрема, увійшли унікальні кадри роботи пошукової групи, яка у вересні 2014 року однією з перших вирушила в район Іловайська і під звуки вибухів вивозила тіла загиблих українських бійців. Творці фільму не оминули увагою й трагедії сімей, чиї рідні зникли в зоні бойових дій і їхня доля наразі невідома.

Дніпрянка Ядвіга Лозинська – з тих матерів, які на п’ятому році війни все ще шукають своїх безвісти зниклих синів. З сином Андрієм, бійцем 93-ї бригади, вона втратила зв’язок після Іловайського «котла». В експертизу ДНК, яка показала, що тіло її дитини поховане в Запоріжжі, жінка не вірить.

«Про нього були дані, що він був у полоні в місті Сніжному. Є свідчення живих свідків. Але є і свідки, які розповідали, що його нібито розстріляли за те, що він просив телефон подзвонити мамі, тобто мені. Але я в це не вірю. Ті трупи, які нам намагаються віддати, – вони всі загиблі від снарядів, від фугасів і з розповіддю про те, що він був розстріляний, це не співпадає. Здавала ДНК і нібито був частковий збіг, а потім наче й повний. Але я все одно не погоджуюсь. Як може бути співпадіння з тілом, привезеним 30 серпня 2014 року, якщо мого сина бачили живим пізніше, до листопада 2014 року? У військовій прокуратурі є ці свідчення. Але це нікого не хвилює. Інформацію складають в шухляду. Я все ще займаюсь розшуком, спілкуюсь і з тією стороною. Але поки не вдається нічого підтвердити офіційно. І таких ще щонайменше сорок родин», – зазначила в інтерв’ю Радіо Свобода мати зниклого безвісти бійця.

«Я бачила, що вони страждають» – режисерка

Привернути увагу суспільства до доль людей, які постраждали від війни, до так званих «неочевидних» втрат – головна мета фільму, каже режисерка студії «12-й кадр» Катерина Стрельченко. Ще одна мета – задокументувати «по свіжому» свідчення тих, хто пережив нелюдське поводження на непідконтрольній Україні території. Ймовірно, в подальшому, як зазначають герої стрічки, ці свідчення знадобляться для міжнародного трибуналу.

«Наші герої знову занурювались у болючі для них спогади. Їм було важче, ніж мені. Це складна категорія людей. Декому взагалі, як я побачила, потрібна допомога психолога. На жаль, в Україні немає можливості анонімно прийти і отримати таку допомогу полоненому. Я бачила, що вони страждають. Два моменти мене вразили: страждання мам, які шукають своїх дітей, я просто не можу уявити, як ти чотири роки не знаєш, де твоя дитина. І друге – те, що полонені жінки і цивільні пройшли в полоні не менші знущання, ніж чоловіки, військові. Там були такі категорії катувань, що їх можна прирівнювати до злочинів проти людяності. Важливо, щоб суспільство це розуміло. Важливо було задокументувати це. Ми повинні знати, через що проходять ці люди. Є очевидні втрати – людина загинула, а є неочевидні – і нам хотілось донести до суспільства те, що полонені, рідні, які розшукують своїх близьких, – це оті неочевидні втрати, ми повинні про них знати», – сказала Радіо Свобода Катерина Стрельченко.

Опісля прем’єри в Дніпрі документальну стрічку побачать в інших містах України. Трейлер фільму вже зібрав тисячі переглядів.

Радіо свобода

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

Ольга ВОЛИНСЬКА

Околиця українського духу

Спершу не одразу розумієш, що на цих фото не так. Свято як свято – і вишиванки, і коровай, і куліш, і вареники, і кульки жовто-блакитні. Але щось муляє око. І справа не у військових одностроях,...
Що звертає увагу в розмові про Тотальний опір, партизанський рух, малу війну тощо?Це те, що співрозмовники одразу починають говорити про тактику, способи мінування, вогневу підготовку і обходять сторо...
Остап Ібрагімович зі своїм ремонтом провалу нервово курить в сторонці порівняно з розмахом Бориса Альберкутовича.«Стратегічні об‘єкти» в центрі Дніпра - купа шлаку та шматок здертого...
#безвіз...пройшов повз мене. Ну от правда. У мене як не було можливості їздити у Відень на вранішню каву, так безвіз її і не приніс )))#Томос...мені от все рівно, наскільки канонічна УПЦ КП, бо я туди...