App Store Google Play

Суспільство лайфхакерів

21 Вересня 14:00
Суспільство лайфхакерів

Попри нарікання на корупцію, особливим пієтетом перед духом і буквою закону українці не відзначаються. Корупція, можливо, і починається у високих київських кабінетах, але пронизує все суспільство. Приміром, протягом 2017-го хабарі давали 25% українців (Фонд «Демократичні ініціативи», 2017), водночас 39% громадян вважають, що корупція — це «механізм, без якого не може існувати наше суспільство» («Рейтинг», 2018). Окрім хабарництва, українці масово беруть участь у різних нелегальних промислах, масштаби яких вражають: упродовж минулого року органи Держаудитслужби виявили фінансові та матеріальні втрати на суму 2,3 млрд грн. Завищення вартості робіт, нецільове використання виданих під державну гарантію кредитів, сірі зарплати, незаконне використання держмайна, безпідставне отримання соцвиплат — список лайфхаків (від англ. lifehacking, якщо дослівно, — «зламування життя») налічує кількадесят позицій. Такі факти дають привід для міркувань про нецивілізованість українців — чи то через спадщину совка, чи то через якісь недоліки менталітету. Однак ці закиди не є ані справедливими, ані обґрунтованими. З погляду соціології, нелегальні економічні практики включно з побутовою корупцією — це, загалом кажучи, адекватна реакція частини соціуму на ненормальні умови його існування.

Такі випадки описує теорія аномії: вона стосується ситуацій, коли прийнятих у суспільстві цінностей неможливо досягти легальними шляхами. Як свідчать дослідження, в Україні виразно домінують цінності виживання, їх поділяють 81,4% українців (SOCIS, 2015). Це означає, що для більшості громадян — незалежно від регіону проживання — пріоритетом є економічна та фізична безпека. Цінності самовираження (чи то пак постматеріалістичні цінності) характерні для 19,6% українців, серед яких превалюють молодші, краще забезпечені та освіченіші люди. В останньому — ключ до розуміння, чому ціннісна палітра в країні саме така: в цьому випадку її визначають не так суб’єктивні нахили, як об’єктивні історичні обставини. Вважати економічну безпеку за неабияку цінність українці навчилися ще в 1990-х, коли звичний для багатьох спосіб життя став неможливим, а в економіці почався різкий спад. Відтоді було кілька періодів відносної стабільності, але на загальне самовідчуття це не надто вплинуло. «Нині все так хитко, і, здається, може відбутися все, що завгодно» — із цим твердженням у 1992 році погоджувалися 84,8% українців, у 2006-му — 76,1%, у 2016-му — 87,1% (моніторинг Інституту соціології НАНУ).

Відчуття хиткості супроводжував (і супроводжує досі) страх перед бідністю, яка сьогодні охоплює близько 40% населення (Мінсоцполітики, 2017). Фінансове становище більшості українців досить непевне: лише 24% мають заощадження на пенсію (USAID, «Трансформація фінансового сектору», 2018), 47% живуть узагалі без усяких заощаджень, а запаси, яких вистачить хоча б на півроку, є лише в 3% населення (Research & Branding Group, 2017). Тож не дивно, що рейтинг особистих проблем українців очолюють питання економічної категорії, себто виживання. Зокрема, до трійки головних проблем входять підвищення цін на товари, зростання тарифів та низький рівень зарплат і пенсій, і лише на четвертому місці — війна на Донбасі (Соціологічна група «Рейтинг», 2018). Така «прагматична» орієнтація допомагає людям вибудовувати життєві стратегії, оптимальні для конкретних історичних обставин. Ситуація ж аномії є результатом не лише економічного спаду, а й масштабних трансформацій, яких зазнає Україна та які пов’язані з руйнуванням усталених моделей економічної діяльності.

Згідно зі звичними уявленнями, добробут досягається через суспільно корисну працю, а професійне зростання забезпечують освіта, розвиток навичок і сумлінне виконання обов’язків. Але ця проста й зрозуміла схема не надто надійно працювала й у радянські часи, а в 1990-х стала геть погано функціонувати. Ще й сьогодні зайнятість не гарантує навіть відносного добробуту, та й сама вона є явищем вкрай мінливим: помітна частка українців стабільно перебуває в умовах «непостійної зайнятості», тобто належать до прекаріату. Освіта — навіть вища — також не гарантує працевлаштування (а іноді — навіть фахових знань), а самозайнятість є справою досить ризикованою: у рейтингу Doing Business Україна посідає 76-те місце серед 190 країн світу (World Bank, 2017). Загалом це не специфічно українська проблема: тотальна негарантованість є характерною рисою всіх сучасних суспільств, чиї інститути перебувають у затяжному перехідному стані під впливом технологічних, макроекономічних і політичних трендів ХХІ століття. Але в Україні до цього додаються ще проблеми подвійного переходу: від планової до ринкової економіки та від тоталітаризму до демократії. Похідними від яких є політична корупція, олігархія, слабкість громадянського суспільства та інші загальновідомі проблеми, які унеможливлюють ефективне реформування й модернізацію економіки, що, своєю чергою, поглиблює економічні негаразди населення.

Отже, коли суспільство прагне економічної забезпеченості, але далеко не всі мають шанс досягти добробуту інституціоналізованими способами, йдеться про ситуацію аномії. За даними дослідників, рівень аномійної деморалізованості в українському суспільстві в усі часи незалежності тримався на підвищеному та високому рівнях: у 1992-му — 13,6 бала (з 18 можливих), у 1999-му — 14 балів, у 2010-му — 12,9 бала, а у 2014-му — 14,1 бала (моніторинг Інституту соціології НАНУ). Автори теорії аномії виділяють чотири типи реакції людини на такі обставини. Найпоширеніший тип реакції — конформістська покірність, коли особа поділяє панівні цінності й далі сподівається на дієвість традиційних способів їх досягнення. Близьким до неї є ритуалізм, коли людина не поділяє цінностей, однак слідує торованими шляхами. Найспецифічнішою реак­цією є ретритизм, коли людина відкидає і цінності, і способи їх досягнення — така поведінка переважно характерна для асоціальних елементів (жебраки, наркомани тощо). Близьким до ретритизму є бунт, коли певні суспільні групи прагнуть змінити і цілі, і засоби, радикально реформувати соціум. Що ж стосується нелегальних практик, вони вписуються в модель «інноваційної» реакції на аномію, коли особа поділяє цінності, проте шукає нових, ефективніших шляхів їхнього досягнення. Довготривала ситуація аномії призводить до того, що певні економічні практики, залишаючись незаконними, здобувають неформальної легітимності в очах суспільства. Приміром, 44% населення виправдовують чи навіть схвалюють явище хабарництва (Фонд «Демократичні ініціативи», 2017).

Звичайно, «інноватори» є не лише в аномійних су­спільствах, оскільки спокуса отримати бажане обхідним шляхом існує завжди. Однак якщо за нормальних економічних та інституційних умов «інновація» є способом дістати додаткові можливості (наприклад, надприбуток унаслідок несплати податків), то в аномійних суспільствах ця практика часто пов’язана з елементарним виживанням і продиктована браком легальних альтернатив. Зазвичай, маючи вибір, чимало учасників тіньових практик віддають перевагу легальним способам заробітку. Це не обов’язково продиктовано сумлінням, достатньо міркувань практичної доцільності, оскільки простір «інновацій» є одночасно простором підвищених ризиків. Нелегальний працівник не захищений законами про працю, нелегальний підприємець мусить сплачувати корупційну «данину», власник купленої дисертації боїться викриття, а дрібний хабарник — того, що черговий «несун» виявиться підсадною качкою. До того ж «інноваційна» поведінка — це не похідна від типу особистості чи менталітету, а ситуативна реакція на конкретні життєві умови. Тому суспільство може досить гнучко реагувати на зміну обставин. Тож будь-який уряд, що займається відновленням суспільних (передусім економічних та правових) інститутів, матиме не лише противників, а й союзників — в особі тих, хто «заплив за буйки» не в гонитві за надприбутками, а зі страху піти на дно.

Але для того, щоб заручитися довірою останніх, слід не тільки показово громити корупціонерів і тіньовиків, а й переконливо продемонструвати, що легальні способи досягнення економічного успіху є і вони загальнодоступні. За їхньої наявності «каральні» заходи лише пришвидшують детінізацію, але якщо таких способів ще немає, то санкції наражатимуться на мовчазний (а можливо, навіть відкритий) спротив суспільства та підвищуватимуть корупційні розцінки. Загалом детінізація — це питання розбудови ефективних і легальних економічних інститутів, які стануть джерелом забезпечення більшості українців. Допоки цього не станеться, примусити суспільство «вийти з тіні» буде неможливо — хоча б тому, що національні кордони негерметичні й певна частина працездатного населення стане практикувати «інновації» в межах іноземних тіньових економік у ролі заробітчан. І це вже реальність: за оцінками Мінсоцполітики, цього року на сезонних роботах за кордоном можуть бути задіяні до 9 млн українців, тобто близько 35% працездатного населення країни. Уже тепер в уряді заявляють, що міграція є однією з головних загроз для вітчизняної економіки поряд із війною та популізмом. Тож висновки цілком очевидні: доки українець не зможе легально заробляти у своїй країні, доти він зароблятиме нелегально — чи то в Україні, чи то за її межами.

Тиждень

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

Остап Ібрагімович зі своїм ремонтом провалу нервово курить в сторонці порівняно з розмахом Бориса Альберкутовича.«Стратегічні об‘єкти» в центрі Дніпра - купа шлаку та шматок здертого...
#безвіз...пройшов повз мене. Ну от правда. У мене як не було можливості їздити у Відень на вранішню каву, так безвіз її і не приніс )))#Томос...мені от все рівно, наскільки канонічна УПЦ КП, бо я туди...
Будь-яке суспільство в тій чи іншій формі прагне до найвищої мети - всеосяжного блага. Аби досягти цього блага всередині народів відбувається природна кристалізація окремих каст чи систем, я...
Кожен раз користуючись послугами перевізників у Дніпрі я надихаюся. Щоденні умови дістатися із пункту А в пункт Б просто таки надихають кричати і матюкатися, й так щоб всі почули. Але цього разу я не...