App Store Google Play

Особливості комунікації

17 Вересня 10:00
Особливості комунікації

В умовах війни нам усім доводиться вчитися спілкуватися одне з одним по-новому. Нерідко люди, які повернулися з фронту, чують у тилу від своїх цивільних друзів і знайомих некоректні, просто дикі запитання на кшталт: «А що відчуваєш, коли вбиваєш людину?».

Важко вимагати від людей у цьому сенсі якихось спеціальних навичок чи розуміння. Це як і в звичайній побутовій комунікації: не треба лізти в чужу голову й душу, має бути почуття такту, якась елементарна толерантність.

Багато проблем виникає через відсутність нормального соціального забезпечення. Ветеранам бракує соціальної адаптації, тому вони замикаються, відсторонюються, багато хто починає пиячити. Гостро на все реагують — це факт, який треба сприйняти, змиритися з ним. Самим бійцям слід вчитися працювати над собою. За потреби необхідна допомога спеціалістів, зовнішні умови, яких зазвичай немає. Найтиповіший маркер нашої суспільної комунікації — громадський транспорт, який усі так ненавидять. Водії маршруток нерідко просто безпардонні хами, автобуси несправні, квитки не видають, пасажирів беруть більше, ніж передбачено нормами. Усі це терплять, порушників не карають. Плюс додаються реалії нашого часу: широкий загал знає про якісь геть кричущі випадки, коли водій відмовився везти учасника бойових дій безплатно. Та й у тих випадках така зухвала поведінка лишається безкарною. І це має наслідки.

А крім того, є не така розкручена тема ветеранок, яким нерідко доводиться чути на свою адресу образи та цькування на кшталт «знаємо, як ти цей статус заробила»… У нас досі чимало людей вважає, що жінки на війні не потрібні, не виконують там якусь важливу роботу. Насправді багатьох негараздів можна уникнути, якщо дотримуватись певних правил, і нічого додатково вигадувати не потрібно. До ветеранів треба ставитися як до звичайних людей. Це вже значною мірою полегшує спілкування. Якщо людина захоче виговоритися, її можна вислухати, підтримати розмову, але не бути надміру нав’язливим і чітко обумовити дозволені межі.

Так, на війні з’являється певна «адреналінова залежність», там зовсім інші емоції, всі свої, хоч і дуже різні. Там усе просто: ось побратими, а то ворог. Тут, у тилу, банально на вулиці можна зустріти когось проросійських поглядів чи просто неадеквата, який почне розповідати тобі, навіщо ти туди (на війну себто) пішов. Тому, коли люди з таким стикаються, часто замикаються в собі, уникають зустрічей. Коли боєць повертається додому, нехай навіть на якийсь короткий термін, наприклад у відпустку, виникає ностальгія за фронтом. Що його чекає? Порожня квартира? Старе коло знайомств не влаштовує, бо з людьми з довоєнного життя часто буває просто немає про що поговорити. Треба створювати нове, комфортне середовище. Нерідко — люди після повернення з війни змінюють місце проживання, нерідко сферу діяльності. Ці зміни бувають і позитивними. Для багатьох відкриваються нові горизонти, нові можливості. Відбуваються переоцінка цінностей, розкриття особистості.   

Важливо мати своє коло спілкування. Соцмережі — це все одно самотність, вони не замінять живої розмови. Наприклад, є ініціатива drinking brothers, гасло якої «Не пий на самоті». Це американська ідея, саме там ветерани першими почали створювати такі спільноти. У нас це організовано таким чином: щодва тижні в Києві у «Піца Ветерано» збираються ветерани та ветеранки. Хтось може пити пиво, хтось каву, але головне — спілкування. Недавно я відвідала один із таких заходів — там не було нікого з моїх знайомих, але швидко знайшлося чимало цікавих співрозмовників. Моя мета була просто подивитися, як це працює, щоб знати, чи радити це своїм знайомим ветеранам. І мушу сказати, що мій висновок позитивний: такі ініціативи потрібні. В Америці це працює так: ветерани об’єднані в різні групи у соцмережах, і коли в когось якась критична ситуація чи стало нестерпно, людина може написати в групу — й досить швидко до неї приїдуть побратими, які перебувають десь поруч. Нам теж треба цього прагнути. Взаємопідтримка має прийти на зміну вже звичного для нас срачу у форматі «всі проти всіх». Так само мають спілкуватися між собою і сім’ї загиблих та полонених. Добре, коли ці люди об’єднуються, як родини Небесної сотні, матері загиблих в АТО. Їм легше знайти спільну мову між собою. Мені самій знадобився щонайменше рік, щоб звикнути до різниці між тилом і фронтом. Спершу це був просто шок, тепер уже легше це сприймаю. Хоча треба сказати, що я й до війни уникала великого скупчення людей. А зараз у мене взагалі вузьке коло спілкування, але для мене це комфортніше.

Зрештою, не всі фронтовики ідеальні, багато хто прийшов на війну непростою людиною. Але такі особистості трапляються і в звичному цивільному житті. Нам треба вчитися взаємоповаги одне до одного. Це одна з базових речей, необхідних для співпраці та спілкування з іншими. На війні кожен із нас приймав непрості рішення. Треба звільнитися від осуду дій та ситуацій, у яких ти не брав участі особисто. Багато рішень, які ухвалювалися на війні, можуть здатися неприйнятними, але на той момент вони були доречними та необхідними.

Тиждень

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

Що звертає увагу в розмові про Тотальний опір, партизанський рух, малу війну тощо?Це те, що співрозмовники одразу починають говорити про тактику, способи мінування, вогневу підготовку і обходять сторо...
Остап Ібрагімович зі своїм ремонтом провалу нервово курить в сторонці порівняно з розмахом Бориса Альберкутовича.«Стратегічні об‘єкти» в центрі Дніпра - купа шлаку та шматок здертого...
#безвіз...пройшов повз мене. Ну от правда. У мене як не було можливості їздити у Відень на вранішню каву, так безвіз її і не приніс )))#Томос...мені от все рівно, наскільки канонічна УПЦ КП, бо я туди...
Будь-яке суспільство в тій чи іншій формі прагне до найвищої мети - всеосяжного блага. Аби досягти цього блага всередині народів відбувається природна кристалізація окремих каст чи систем, я...