App Store Google Play

Звідки прийде нове дихання для України?

16 Вересня 10:00
Звідки прийде нове дихання для України?

Перехід від тактичних маневрів до стратегічної візії.

Останніми десятиліттями амплітуда емоцій в Україні зашкалює: ми то злітаємо на вершини майданного ентузіазму, то падаємо у провалля постмайданного розчарування. Колись у радянський час про це сказали б: «С нами не соскучишься».

Зрозуміло, що наші емоції потребують корекції. Розчарування контропродуктивні. Вони розхолоджують, від них опускаються руки. Вони спонукають людину шукати винуватих у її невдачах. Інша річ – незадоволеність досягнутим. Тоді мозок працює на виявлення того, що гальмує, і на пошук шляхів виправлення ситуації.

Наш приятель Джефрі Вилз, почувши від мене 2015 року перші розчаровані нотки, сказав: «Чому ви, українці, хочете перестрибнути широку річку одним стрибком? І мучитеся, що цього вам не вдається зробити? Ми, англосакси, твердо знаємо, що кожна велика дорога складається з маленьких кроків, і всіх їх треба по черзі пройти».

Вік і пережитий досвід дозволяють мені впевнено сказати, що шлях, який Україна вже здолала, є фантастично великий. За мірками тих надій, що їх мали українські борці Руху опору в таборах, сьогодні Україна забезпечила собі визначальні передумови свого розвитку: здобула і зберегла політичну незалежність, вистояла у «гібридній» війні з Росією впродовж важких чотирьох з половиною років, реорганізувала свою економіку після всіх саботажних акцій та російських блокад. Одного безвізового режиму було б досить, щоби колишніх громадян СРСР, затиснутих у непроникних кордонах, зробити абсолютно щасливими.

Отже, не жахатися нам треба від усвідомлення того, скільки ще маємо пройти, щоби досягти рівня життя пересічного німця, а розкласти той шлях на порівняно невеликі відрізки і крок за кроком їх здолати.

Цей вступ мені був потрібен, бо інакше незрозуміло, чому ми потребуємо нового дихання, якщо ще зовсім недавно на Майдані зачерпнули повітря на повні груди. Справді, це був зоряний час для України, коли за кілька місяців ми пережили зміни, на які за інших обставин треба було б кількох десятиліть. Проте вичерпання майданного дихання має під собою конкретні причини, які нам і треба розглянути.

Почну не з влади, а з нас самих. Якщо на Помаранчевій революції народ іще вірив у «доброго царя/месію» і тому кричав: «Ющенко, Ющенко!» – то на Революції гідності він уже одужав від цієї ілюзії й «Порошенко! Порошенко!» не кричав. Проте увиразнив інший варіант цієї суспільної ілюзії: патерналізм. Ні, ті, що пройшли через горнило Майдану, повірили у власну спроможність змінити країну, тому явили диво волонтерського руху і стали становим хребтом відродженої армії. Але суспільство загалом усе ще очікує, коли щасливим його зробить хтось зверху, все ще звинувачує у всіх бідах київську владу. І так, на жаль, буде голосувати на найближчих виборах.

Тому перша передумова нового дихання – це усвідомлення того, що головний спротив реформам є насправді в народі, а не у владі. Це народ воліє тримати в руках стару синицю корупції й кумівства, ніж зважитися ловити в небі журавля нового стилю життя. Але якщо цього хоче електорат, то чому він звинувачує у всьому владу? Для більшості українців жити чесно і за правилами – це діяти собі на шкоду. Тому знайти нове дихання – це розпрощатися з вічно комфортним для нас скиглінням, що «всьо пропало»; це уникати не менш комфортного для нас висновку, що «ця влада не наша, вона нам ворожа», що «вони всі такі». Ми маємо владу, на яку поки що заслуговує народ, який хоче, щоби мінялися всі, крім нього самого.

Друга причина – це, звичайно ж, стан нашої політичної еліти і хиби нинішньої державної адміністрації. Еліта за означенням має вести за собою народ, проте куди вести – вона насправді не знає. Над нами все ще витає фатум давнього запитання Леоніда Кучми, поставленого депутатам Верховної Ради: «Скажіть мені, яку державу ми будуємо, і я її будуватиму». Відтак у всіх трьох гілках влади бракує стратегічної візії розвитку держави, натомість переважає тактичне маневрування, в якому до уваги беруться не так інтереси держави, оскільки вони не продумані, як інтереси власні й інтереси своїх кланів. Тому ними й керуються, коли приймають політичні рішення.

Хтось може мені заперечити: за останні роки в Україні наплоджено чимало так званих «стратегічних візій» – отже, держава над цим працює. Але ці стратегії стають радше «кормушкою» для імітаторів, ніж справжнім осмисленням потреб держави. Вони мертвонароджені, бо насправді ніхто не збирається їх втілювати в життя. Люди звично пояснюють цю безплідність чинних стратегій браком професіоналізму чи злою волею, яка межує з саботажем. Однак головна проблема тут – у цінностях, якими живе наша верховна і низова політична еліта.

Сьогодні у київських владних коридорах іде інтенсивна й серйозна «чоловіча» робота: формуються нові партійні альянси, перегруповуються сили, купуються і продаються позиції, ведуться жорстокі підкилимні війни – і від цього, звичайно ж, якоюсь мірою буде залежати стратегічне майбутнє України. Але це нічого спільного не має з формуванням стратегії розвитку держави. Коли ведеш затяті рукопашні бої в окопах, нíколи глянути, як виглядає загальний амфітеатр війни. Тому привабливі гасла на білбордах типу «Новий курс для України» є банальною політтехнологічною імітацією і лише відтіняють ідейну безплідність нинішнього українського політикуму.

Імітація демократичних механізмів і цінностей, а також імітація верховенства права неминуче вироджуються в імітацію стратегування. Духовний стан нинішньої еліти є екстрактом того, що твориться в народі. А екстракт має свої особливості: в ньому концентрація якоїсь речовини більша. Іншими словами, саме для еліти найбільш характерна ота логіка: жити чесно і за правилами – це діяти собі на шкоду. Отож даремно нам апелювати до власть імущих, закликаючи їх сформулювати вірогідну й перспективну стратегічну візію розвитку країни. Справжня стратегія виростає з належної ціннісної платформи, яка задає правильний кут зору.

Отже, нам потрібна зміна ціннісної основи, що вплине на зміну кута зору. Бо інакше ми втонемо в інформації про київські ристалища та торги, так і не зрозумівши, куди ж прямує (чи дрейфує) Україна. Тому я пропоную уяснити для себе кілька засадничих припущень, з яких, на мою думку, слід виходити.

Перше припущення – це категоричний імператив незалежності. Вона є необхідною передумовою всього іншого. Тому незалежність потребує захисту, причому з обох боків. У час війни ми маємо захиститися від зовнішнього ворога, й тому бойовий стан армії – це першочергова турбота. Але треба нам захиститись і від нас самих. Бо якщо можна поєднати два прагнення: державну незалежність та ідеальне керівництво – то це чудово. Але якщо ні, то пріоритет мусить мати незалежність України. Справді державний народ радше тимчасово змириться з неідеальним керівництвом, ніж поставить під загрозу свою незалежність. Досвід Ізраїлю тут може бути дуже помічним.

Друге припущення – це категоричний імператив справедливості. Він є визначальним одразу для трьох сфер.

Перша з них – це належне правосуддя, верховенство права. Народ мусить мати Верховного Арбітра, інакше для відновлення справедливості він вдасться до насильницького самосуду або запросить «арбітрів» іншої країни.

Друга сфера – це соціальна справедливість. Фазу «дикого капіталізму» з його неконтрольованим збагаченням одних і зубожінням інших пора завершувати, якщо не хочемо нових соціальних потрясінь. Соціальна невдоволеність – це лом, яким путінська пропаганда розхитує політичну стабільність в Україні.

Третя сфера – це національна справедливість, тобто гармонія співжиття різних етносів у єдиній українській політичній нації. Небезпечним тут є як порушення інтересів і культурних потреб корінних народів – українського та кримськотатарського, так і порушення людських прав національних меншин. У тріщини в цій гармонії Путін встромляє свій лом так само залюбки.

Отож ми маємо зберегти сформований на Майдані спільний фронт із тими російськомовними українцями, росіянами та іншими нацменшинами, які так само, як і ми, хочуть жити в цивілізованій державі.

Третє припущення – це категоричний імператив цінностей. Змінити Україну означає змінити українця, а змінити українця означає змінити «скарб, біля якого лежить його серце» (пор. Мт. 6, 21), тобто змінити його цінності. А якщо цінності не змінити, то не очікуйте, що наша дика яблунька родитиме смаковиті груші.

Розуміння пріоритету цінностей важко дається народові. Бо він переконаний, що коли «риба гниє з голови», то з голови вона ж має й одужати. Проте нас мав би переконати досвід Йоана Предтечі, який марно закликав Ірода та його дружину Іродіаду вернутися на правильний шлях.

Закономірність тут проста: якщо в суспільстві не працюють т. зв. соціальні ліфти, а тому на верхівʼях влади не опиняються морально зразкові люди, то рух за духовне відродження має початися знизу. Тому я і набридаю вже всім своїм постійним рефреном: вчімося в Ісуса, адже біблійна історія є для нас моделлю.

Вектор дії Ісуса Христа найкраще зрозуміти на тлі докорів Юди. Той щиро вірив, що Ісус – майбутній цар Ізраїлю. Але якщо Ти – цар, то чому не спілкуєшся з сильними світу цього, а поневіряєшся серед бідноти, рибалок і повій? Стань царем, прийди до влади, прийми правильні закони – і народ слухняно зміниться.

Проте Ісус діє прямо навпаки, бо не закон робить людину праведною, а її сумління – отой Божий закон, що записаний у її серці. Ось чому Ісус не рвався у владні коридори, де можновладці стають невільниками свого гріха, а шукав серед простого люду тих, хто міг змінити ціннісну основу своєї поведінки, хто міг навернутися до праведного життя. Так Ісус згуртовував довкола себе новий народ Божий, закладав новий духовний організм у старому – і все це з часом виявилося наймудрішим «бізнес-планом».

Як можна було б реалізувати цей Ісусів сценарій у нинішній Україні? Я бачу принаймні два шляхи.

Один сценарій – тривалий, болісний і непевний. Скоріш за все, наша зневіра поглиблюватиметься, і ворог дійде висновку, що настав час узяти реванш. Припускаю, реальна спроба його стане тією спонукою, яка змусить народ до духовної мобілізації. От, для прикладу, поставить Путін у слушний час керівником обʼєднаних «ДНР/ЛНР» так званого «законного президента України» Віктора Януковича, щоби звідти розпочати «скинення фашистських узурпаторів». Якщо вдалося Януковичу стати тригером двох попередніх Майданів, то чому не міг би він стати причиною третього?

Україна справді піднялася б на черговий Майдан, який струсив би з тіла України все, що йому заважає. Але чи був би цей Майдан мирним і ненасильницьким? Чи підніс би він людський дух і розвернув його до цінностей? Сьогодні на руках у людей чимало зброї, й суттєво знижений поріг до застосування насильства. І злості накопичено багато. Отож нового Майдану Україна могла б і не пережити.

Але той, хто прагне розбудувати державність знизу, має братися не за вила, а за розум. Тому я особисто прагнув би іншого піднесення України – повної мобілізації носіїв її світлого духу. Я мрію про те, що у нинішній морально напіврозкладеній «лялечці» в один благословенний момент швидко сформується «метелик» нового суспільного тіла, який відразу набуде чіткої моральної субʼєктності. Такий організм відразу обʼєднав би тих носіїв справжніх цінностей, які готові до нового життя, і став би тією «критичною масою», з якої почалося б «ланцюгове» преображення України.

Проте тут відразу постає питання, яке часто ставлять мені слухачі: а де є той лідер, довкола якого скристалізується оте морально досконале суспільне тіло? І тут мені доведеться повторити ту думку, яку я недавно висловив у своїй лавдації владики Бориса Ґудзяка. Так, українці звично скаржаться на брак лідерів, бо ж вічно очікують політичних месників і борців. А Господь не дає їх не тому, що скупий і байдужий, а, схоже, тому, що має свою програму для цієї країни. Саме тому в той час, коли Україна нестримно поринала у карнавал владо- і грошолюбства, коли на арену виходила людина корúсті, Господь посилав нам для противаги людей молитви, людей високого маєстату духу. Таким був світлої памʼяті Блаженніший Любомир Гузар, таким є президент нашого Університету владика Борис Ґудзяк. Чи не тому вони нам були дані, що Україна потребує передусім духовного преображення, яке стане основою преображення політичного й економічного?

У жодних дотеперішніх стратегічних планах, складених у чиновницьких кабінетах, духовне преображення народу не передбачене. Адже управлінці займаються практичною роботою, а не моралізаторством та утопіями. Однак ця позірна практичність обертається постійними втратами. Бо всі оті «тверезі» стратегії розвитку не реалізуються через те, що наш людський матеріал не відповідає належним стандартам. Тому ми й живемо у світі імітацій. Тому й за кожним майданним піднесенням наступає розчарування, бо народ постійно зʼїжджає у давно проторену колію, яка веде в нікуди.

Отож українцям слід усвідомити всю неуникненність того завдання, що його сформулював Махатма Ґанді: «Якщо бажаєш, щоби світ змінився, – сам стань цією зміною!». В Україні має врешті-решт з’явитися суспільно-політична сила, яка буде відповідати глибинній матриці давньокиївської культури та її ціннісній основі – і водночас буде на вістрі сучасних світових тенденцій.

Ця сила мала б вирізнятися щонайменше трьома важливими ознаками.

По-перше, вона мала би дбати про те, щоб виграти не вибори, а людські уми і серця. Причому не обманути їх, не зманіпулювати людськими потребами, а переконати людей у потребі жити згідно з Божим Законом. Для цього потрібні не вправні політтехнологи, а готовність до жертви. Перші вибори ця сила мала б програти, бо лише на поразці перевірятиметься міцність її переконань. Бо інакше чого було Небесному Отцю, щоби переконати людей, посилати Сина на жертву?

По-друге, ця сила має чітко уяснити і пояснити, щó вона планує міняти і як. Це має бути остаточний розрив зі старими управлінськими звичками і процедурами, в яких – попри поверхневу декомунізацію – зручно вмостився невмирущий совок. Мірилом тут мають бути не інтереси управлінського клану, а гідність людини.

По-третє, ця нова суспільно-політична сила має подолати головний барʼєр на шляху суспільного активізму – міжлюдську недовіру. Щоб тобі довіряли, ти маєш навчитись не зраджувати. Щоб на тебе поклалися, ти маєш дотримуватись обіцянки. Щоб не ранили тебе, ти маєш не ранити інших.

Отож, я закликаю до духовної непокори – але цього разу не владі, а нашим хибним колективним стереотипам і власним спокусам. А це означає утвердження духовної альтернативи всьому, що руйнує наш духовний світ:

нас схиляють зраджувати – ми будемо вірними своїм ідеалам;

нас змушують продаватися – ми станемо непідкупними;

нас привчають брехати й халтурити – ми будемо відповідальними;

нас штовхають до ворожнечі – ми шукатимемо порозуміння;

нас переконують, що жити чесно означає приректи себе на програш – ми ж будемо певні, що від цинічної аморальності програють, навпаки, безчесні.

Потенціал для цього в Україні є, альтернатива в особі молодого покоління вже визріває, ідеї уже бродять – бракує лише того імпульсу до самоорганізації, що дається лише з волі Святого Духа, Який і «очищає нас від усякої скверни». 

Проте звідси не випливає, що нам треба приречено чекати. Свого часу мене вразили кадри сповільненого фільму про вдаряння блискавки. Так-от, здавалося б, стовбур вогню має падати згори до землі. А воно не зовсім так. Спершу невеличкий канал блискавки проривається з землі вгору – і лише тоді в нього поцілює головний стовбур блискавки.

Отже, наші зусилля є необхідними, а в якомусь сенсі і визначальними. Особливо це стосується молоді. Чи варто чекати, коли «дорослі дяді» заведуть вас у глухий кут, щоб аж тоді консолідуватися, як це було на попередньому Майдані? Чому не консолідуватися вже тепер, змусивши політиків модернізувати країну? Хто краще за молодь знає, що застарілий, неповороткий і спорохнявілий державний корабель не проведе народ через бурхливі води нинішньої цивілізації? Майбутнє відчиниться вам лише тоді, коли ви будете стукати в його двері.

Тому-то струмінь молодечої енергії має активізувати покоління двох революцій і тих, хто його вже підпирає. Нове дихання може і має початися з ваших міцних грудей, і це має бути струмінь очищеного повітря. Вас тепер називають поколінням війни – станьте ж поколінням духовного оновленнядуховного аджорнаменто. Станьте тим променистим духовним стовбуром, який, як предтеча блискавки, вирветься з глибин нашого суспільства до Неба. В цьому вам точно допоможе Господь, бо ж сказав св. Августин: «Бог створив нас без нас, але спасти нас без нас не може».

Саме це й означають слова пророка Ісаї: «Стеліть Господові дорогу в пустині, рівняйте в степу шлях нашому Богові! Нехай кожна долина заповниться, кожна гора й пагорб нехай знизиться! Нехай провалля стануть рівниною, а прикрі кручі – низиною! Тоді слава Господня зʼявиться, і всі творіння узрять її разом, бо так прорекли уста Господні» (Іс. 40, 3–5).

Промова виголошена 11 вересня 2018 року у Центрі Шептицького в рамках Днів Українського католицького університету у Львові.

ZBRUC

Теги: війна, влада

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

12 вересня Тимура Тумгоєва відправили до Росії. Генеральна прокуратура блискавично зреагувала на запит агресора, навіть незважаючи на рішення Комітету ООН з прав людини про призупинення екстрадиції Ту...
Пару слів про багатостраждалий Дніпровський аеропорт, про скоре мурування-будування якого неодноразово повідомляли по всіх фейсбуках Філатов із Корбаном.Як народний депутат, який просуває питання приє...
Анастасія ГОРЯЧА

Хто такий журналіст?

Із розвитком технологій у сучасному світі стає все важче визначити термін "журналіст". Звичка ділитися у соцмережах своїми спостереженнями стала нормою у побуті багатьох родин. У більш завзятих є наві...
Вчера шестилетний мальчик выпал из окна третьего этажа 147 школы, и лишь спустя сутки эта информация стала публичной.Администрация учебного заведения не сочла нужным заявить в полицию, ограничившись в...