App Store Google Play

Українське «вікно Овертона»

13 Вересня 14:00
Українське «вікно Овертона»

Вважається  загальним правилом: менше, ніж прилюдні заяви політика, можуть означати лише його ж передвиборні прилюдні заяви. Це — чистісінької води пропаганда, яку не лише можна, але й потрібно ігнорувати.

На перший погляд це правило є розумним. І слова Петра Порошенка про те, що Україна в питанні вступу до НАТО не потребує схвалення Москви, можна зарахувати до того ж передвиборного розряду. «Ми не запитували і не збираємося запитувати у країни-агресора чи в Путіна дозволу щодо нашої європейської інтеграції та з приводу нашої євроатлантичної інтеграції. Це виключно суверенне право українського народу», — слова насправді гучні, та чи стоїть за ними щось реальне? Чи готова Україна вступити до альянсу, і чи готовий альянс прийняти Україну? А якщо на обидва запитання будуть дані позитивні відповіді, то про які терміни йдеться? І на яких умовах? Одним словом, який тут приціл: на подальший розвиток країни чи на найближчі вибори?

Проте насправді це не настільки вже важливо. Важливіше, «вікно Овертона», яке так часто згадується політологами останніми роками. Будь-який політик може розраховувати на успіх лише у тому разі, коли він у це «вікно» потрапляє. Одним словом, якщо в сучасній європейській країні претендент на будь-яку виборну посаду виступить із закликом спалювати відьом на вогнищах — про політичну кар’єру доведеться забути і йому, і десяти поколінням його нащадків. Але років п’ятсот тому такі слова сповна могли б додати політику голосів на виборах — просто «вікно» за ці століття істотно змістилося.

Порошенко, як і інші політики, напередодні виборів намагається це «вікно» намацати — зрозуміти консенсус, що негласно склався в українському суспільстві, і потрапити в резонанс із ним. І цей консенсус набагато важливіший за питання про те, хто очолить державу  2019 року.

У тому, що консенсус є, сумніватися не доводиться. Як і в тому, що один із його пунктів — право українських громадян самостійно визначати внутрішню та зовнішню політику своєї країни.

«Нічого ми у Путіна запитувати не будемо», — це, здавалося б, банальність. Офіційному Києву було б і взагалі дивно чекати для своїх кроків схвалення керівництва іншої країни, а вже тим більше тієї, з якою фактично йде війна. Але, наприклад, улітку 2013 року подібна заява звучала б зовсім не банально — багато хто погодився б із тим, що українську політику слід погоджувати з Москвою.

Проте Революція Гідності та чотири роки війни зробили свою справу. «Вікно» перемістилося, і тепер проросійські погляди стали маргінальними. У Верховній Раді їхні прихильники набирають від сили десять відсотків, а будь-який політик із президентськими або хоч би міністерськими амбіціями остережеться їх висловлювати, навіть якщо потай і поділяє. Інакше народ не зрозуміє — і, що найнеприємніше, не проголосує.

Ідеться, зрозуміло, не про те, чи вступати Україні до НАТО (автор статті вважає, що приєднуватися до альянсу потрібно неодмінно, але річ не в цьому), а в тому, що лише сама Україна може вирішувати, вступати їй туди чи ні. Українці в більшості своїй згодні, що у них немає господаря, чийого дозволу в цьому, як і в будь-якому іншому питанні потрібно запитувати. Жоден політик, що сповідає інші погляди, не може розраховувати на підтримку виборців.

Проблема в тому, що цей український консенсус вступає в непереборне протиріччя з пануючою в Росії думкою, згідно з якою Україна неодмінно повинна входити в зону впливу РФ. Найточніше цей погляд висловила  2014 року російська журналістка Уляна Скойбєда: «Нога, куди ти пішла? Ми не відпустимо тебе!» І що найгірше, ця думка характерна і для російських еліт, і для пересічних громадян — у цьому питанні спостерігається єдність. У протилежної позиції в Росії теж є прихильники, але там маргинальні вже вони, оскільки промахуються повз російське «вікно Овертона».

Варто особливо наголосити, що тут спостерігається антагонізм, а не просто протилежність. Протилежні, наприклад, інтереси продавця та покупця: один прагне придбати товар якнайдешевше, інший — продати його якомога дорожче. Але антагоністами ці двоє не є, оскільки обидва зацікавлені в існуванні один одного. І тому вони сповна здатні досягти компромісу та домовитися, як це звичайно й робиться.

У даному ж разі компроміс за визначенням неможливий — Україна не може одночасно і належати до російської зони впливу, і не належати до неї. Домовитися по-хорошому не вийде.

У цьому питанні не так уже важливо те, хто стане наступним президентом України — він у будь-якому разі діятиме не з власної волі, а зважаючи на систему поглядів, що склалася у суспільстві. Ця система припускає розбіжності й дискусії, проте деякі її пункти незаперечні.

Український народ існує вже багато століть. Але формування України як політичної нації почалося лише в XXI столітті (першим видимим пунктом цього процесу стала Помаранчева революція, проте приховано він, вочевидь, ішов задовго до неї), і до цих пір ще далеке від завершення. А нація може існувати лише в логічному зіставленні себе з рештою людства. Кажучи, наприклад, «я — француз», людина тим самим засвідчує свою відмінність від усіх не французів. Якби їх не існувало, якби Земну кулю населяли виключно французи, ця фраза не мала б сенсу — або, точніше, вона означала б те ж, що і «я — людина».

Із політичними націями все відбувається аналогічно, але тут є один нюанс. Оскільки така нація є сукупністю громадян, що претендує на верховну владу в своїй країні, то передбачається не лише логічне, але й політичне зіставлення себе з рештою світу. І фраза: «Ми   — господарі в Україні» автоматично має на увазі продовження «...а не хтось іще».  Звичайно, подібні слова не можуть бути виголошені в чиїйсь зоні впливу. Україна належить або Москві, або її громадянам, третього не дано.

Тому не настільки вже істотно, хто найближчими роками мешкатиме в комфортабельних кабінетах у Кремлі та на Банковій. Українсько-російське протистояння продовжиться в будь-якому разі.+

Адже занадто різні у цих двох країнах вікна Овертона.

День

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

Ярослав СИНИЦЯ

Станиця Луганська

Станиця Луганська зараз,це  не те, що було три роки тому.  Людська натура така, що має здатність пристосовуватись до будь-яких умов, і за дуже короткий час. Про війну тут нагадують цілі квар...
Наслідки Першої Світової для України оформилися у конкретний факт та конкретну дату 14-го листопада 1918-го року.У цей день гетьман Павло Скоропадський видав грамоту про воз'єднання на федеративних на...
Юрій Фоменко

Птаха війни

Птаха війни. Вона над моєю хатою в Діброві літає на схід і повертається на Кодак.    В уяві, замість звуку її двигуна я чую стогін поранених, голоси лікарів і тиху молитву піл...
 Не дивлячись на певний застій українського кінематографу в “нульових” роках, сьогодні чи не щотижня на екрани кінотеатрів виходять нові вітчизняні стрічки, які без сумніву виводять н...