App Store Google Play

Культура недовіри

21 Серпня 18:00
Культура недовіри

Проблема недовіри суспільства до державних інститутів стоїть в Україні дуже гостро. Позитивний її баланс сьогодні мають лише Збройні Сили України (+37%), тим часом президентові (–60%), Верховній Раді (–76%) та уряду (–65%) абсолютна більшість громадян не довіряє. Як і державному апарату (–75%), політичним партіям (–71%), судам (–75%), прокуратурі (–73%), Нацбанку (–67%), поліції (–46%), СБУ (–26,5%), органам місцевого самоврядування (–12%) тощо (Фонд «Демократичні ініціативи», 2017). Загрозливо низькими є й рейтинги українських політиків і партій. Усе це не лише позначається на моральному стані суспільства, а й призводить до реальних політичних та економічних наслідків. Очевидно, влада, сформована після виборів 2019-го, матиме мізерний кредит довіри, а отже, буде змушена вдаватися до популістських кроків і йти на компроміси, щоб рівень її підтримки не впав до критичної межі.

В економічному сенсі недовіра до інститутів є не менш серйозним гальмом для розвитку, оскільки сприяє тінізації економіки та корупційним практикам. Лише недовіра до банків коштує країні мільярдів доларів, які замість того, щоб «працювати» як капітал, лежать мертвим вантажем на руках у населення, яке боїться нести свої накопичення навіть у державні установи. Заважає й підозріле ставлення до реформ, тому що агенти змін не можуть заручитися достатньою підтримкою суспільства не лише для ухвалення непопулярних, але необхідних рішень, а й для боротьби із «системою». Однак короткого шляху до відновлення довіри не існує. Навіть за найсприятливіших умов на це підуть роки.

Як свідчить моніторинг Інституту соціології НАНУ, втрата довіри до держави — це не тимчасова криза, а стійка тенденція, що простежується щонайменше з 1990-х. Приміром, у 1994–2016 роках міліції, суду та прокуратурі довіряли навіть менше, ніж астрологам, — цифри коливалися в межах 1,9–2,5 бала з 5 можливих (1 — абсолютна недовіра, 5 — абсолютна довіра).

Приблизно таким самим було й ставлення до президентів, урядів, парламенту, партій, банків тощо. Цілком імовірно, що зневіра в державі стала формуватися ще за радянських часів, але достовірних даних про це бракує. Утім, відомо, що в 1990-х довіра звузилася до сім’ї та родичів: у 1994–2016-му вона коливалася в межах 4,4–4,6 бала з 5 (Інститут соціології НАНУ, 2016). Цікаво, що українці зберегли позитивний баланс довіри до людей загалом (співвітчизників, сусідів, колег), чого не скажеш про державні інститути, де маємо від’ємні показники. Власне, інакше й бути не могло, оскільки держава в ті часи не виконувала належним чином практично жодної зі своїх основних функцій. Економічна криза, розгул злочинності, неприхована корупція — ці та інші явища буремних 90-х призвели до того, що суспільство за короткий час накопичило негативний колективний досвід взаємодії з державою. На його основі сформувалася так звана культура недовіри — сукупність життєвих установок, поглядів і практик, що ґрунтуються на сприйнятті держави як неблагонадійного партнера. І, попри покращення ситуації в наступні роки, ніщо не змогло переконати суспільство в протилежному.

Відповідно до популярних уявлень відновлення довіри до держави пов’язане передусім із політичними змінами — із тим, щоб вручити владу дієздатним і доброчесним особам, які виправдають очікування виборців. У ширшому сенсі це проблема формування та відбору еліти, до якої мають потрапляти люди з відповідними фаховими якостями та ціннісними орієнтаціями. Як варіант ідеться про розвиток громадянського суспільства, якому треба навчитись обирати з-поміж себе найкращих і тримати владу під контролем. Але, по суті, все це пошуки персонального або колективного українського Мойсея, тож їх практичне значення мінімальне. Довіра до держави, основана на вірі в доброчесність її керівників, — це феномен, притаманний недемократичним популістським режимам, який іноді виникає в кризових історичних ситуаціях і швидко зникає. А в демократичних суспільствах вона формується на основі «інституціоналізації недовіри», тобто запровадження ефективних контрольно-запобіжних механізмів. Ці механізми зменшують можливості для недоброчесної або некомпетентної поведінки посадових осіб, а відтак «примушують» державні інститути до належного функціонування.

Останніми роками Україна значно просунулася в цьому напрямку. Передусім це стосується запровадження обов’язкових електронних публічних закупівель та публічних декларацій, активізації журналістських розслідувань та громадського нагляду, створення антикорупційних органів (НАБУ, НАЗК, САП, а в перспективі ще й Антикорупційного суду). Самі по собі ці механізми лише допомагають виявляти зловживання, санкції до порушників повинен застосовувати суд. Якщо будь-яка зі згаданих ланок не спрацьовує, державна машина й далі функціонує так, як їй заманеться, генеруючи суспільну недовіру. Що, власне, і відбувається в Україні. Між антикорупційними органами точиться боротьба, а фігуранти резонансних розслідувань часто виходять сухими з води, тож «інституціоналізацію недовіри» поки що не можна вважати успішною. Показово, що, попри великий суспільний запит на боротьбу з корупцією, рейтинг довіри до НАБУ з 2016 року залишається від’ємним: –34% на старті й –12% у грудні 2017-го (Фонд «Демократичні ініціативи», 2017). До того ж корупція аж ніяк не єдина причина дисфункціональності державних інститутів. У медицині, наприклад, гостро стоїть проблема компетентності лікарів, але наявна система атестації підтверджує лише їхній стаж, а не кваліфікацію (а встановлена процедура практично унеможливлює доведення лікарської помилки). Недовіру породжують і надмірна бюрократизація, заплутаність процедур. Словом, попереду в України величезна робота з налаштування державних інститутів.

Однак створення механізмів ефективного контролю за інститутами до автоматичного відновлення довіри не приведе. Навпаки, на перших порах можливий навіть зворотний ефект, оскільки, наприклад, масові арешти корупціонерів свідчитимуть і про ефективну боротьбу з корупцією, і про її великі масштаби. Довіра почне відновлюватися лише згодом, коли механізми контролю дадуть системний ефект, а боротьба з корупцією перестане бути питанням номер один на порядку денному в країні. Допоки триватимуть реформи, зростання довіри також очікувати не слід. Причина проста: у часи нестабільності вона може підвищуватися до конкретних лідерів чи організацій, які є драйверами змін, але не до інститутів, що є об’єктом цих змін, тобто перебувають у стані перебудови та реорганізації, а отже, стають ще менш передбачуваними, ніж раніше. Таким чином, довіра не тотожна позитивним очікуванням. Це те, що починає формуватися, коли ті очікування справджуються. Коли ж ідеться про формування стійких тенденцій, результати реформ мають зберігатися довгий час. У цьому сенсі показовим є приклад Патрульної поліції, створеної у 2015-му. Після Євромайдану сформувався величезний запит на реформу правоохоронних органів, тож відповідні наміри керівництва країни дуже позитивно сприймали і суспільство, і більшість ЗМІ. У результаті баланс довіри до новоствореної Патрульної поліції стрибнув із від’ємного показника до +18%. Однак виправдати очікування копи не змогли, і до кінця 2017-го довіра до них впала до –18,8% (Фонд «Демократичні ініціативи», 2017).

Таким чином, якщо реформи й можна провести форсованими темпами, то сформувати в авральному режимі «культуру довіри» не вийде. Щоб держава стала сприйматися як надійний та ефективний механізм, потрібні роки, і пришвидшити процес силою рекламних кампаній неможливо. Медіа, безперечно, впливають на довіру, оскільки левову частку інформації про інститути людина отримує не з власного досвіду, а з повідомлень преси. ЗМІ справді можуть мати чималий вплив на імідж конкретного політика чи партії, але медіа-ефект слабшає, коли йдеться про інститути, з якими особисто взаємодіють мільйони громадян.

Якщо намальована пресою картинка різко контрастує з тим, про що каже досвід (особистий та близького оточення), людина радше почне сумніватися в ЗМІ, аніж переглядати власні уявлення. Тож за великим рахунком відновлення довіри до держави — це завдання побудови ефективних інститутів, захищених від зловживань, некомпетентності та інших чинників, що спричиняються до їх дисфункціональності. І лише переконавшись у тому, що позитивний результат стабільно відтворюється, суспільство почне змінювати своє ставлення. Але проблема в тому, що досягти цього протягом однієї політичної каденції неможливо, а воля українського керівництва рідко простягається далі.

Тиждень

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

12 вересня Тимура Тумгоєва відправили до Росії. Генеральна прокуратура блискавично зреагувала на запит агресора, навіть незважаючи на рішення Комітету ООН з прав людини про призупинення екстрадиції Ту...
Пару слів про багатостраждалий Дніпровський аеропорт, про скоре мурування-будування якого неодноразово повідомляли по всіх фейсбуках Філатов із Корбаном.Як народний депутат, який просуває питання приє...
Анастасія ГОРЯЧА

Хто такий журналіст?

Із розвитком технологій у сучасному світі стає все важче визначити термін "журналіст". Звичка ділитися у соцмережах своїми спостереженнями стала нормою у побуті багатьох родин. У більш завзятих є наві...
Вчера шестилетний мальчик выпал из окна третьего этажа 147 школы, и лишь спустя сутки эта информация стала публичной.Администрация учебного заведения не сочла нужным заявить в полицию, ограничившись в...