App Store Google Play

Історія священика, який відкрив перший храм УПЦ КП у Східній Україні за часів незалежності

16 Липня 14:00
Історія священика, який відкрив перший храм УПЦ КП у Східній Україні за часів незалежності

Микола Марчук  у минулому вчитель, рухівець, член УГС, а нині священик. У 90-х роках він перебрався з Прикарпаття до Дніпропетровщини, де в невеликому селищі стару недобудову перетворив на першу Українську православну церкву Київського патріархату на Східній Україні. До того селяни близько 30 років не мали власної церкви. Зараз священик нерідко буває на фронті. Каже: став капеланом, щоб достукатися до серця бійця, потрібно з ним пожити.

Ритмічні звуки дзвонів, що доносяться від краю до краю селища, музика церковного хору та гучний голос священика, якому зовсім не потрібен мікрофон. Це церква Покрови Пресвятої Богородиці у селищі Солоне – перший український храм на сході незалежної України. Ми прийшли поспілкуватися з його засновником – Миколою Марчуком. Цей чоловік на все дивиться з позитивом, що помітно з перших хвилин спілкування. У самому ж храмі зовсім відсутнє відчуття консерватизму, тут дуже вільно, просто, і, здається, без зайвого пафосу. В одному з кутків – колаж із портретів Героїв Небесної сотні, там завжди горять свічки.

Отець Микола тільки-но приїхав зі служби в одному з сіл району для нашої розмови. В руках – маленький телефон із кнопками, що з періодичністю в 5 хвилин вібрує від дзвінків та повідомлень. Ні годинника, ні блискучих перснів на його руках немає.

– Розкажіть, як ви стали тим, ким є зараз?

– Я перебрався на Дніпропетровщину з Івано-Франківської області після закінчення інституту, почав вчителювати. В той час вступив до Української Гельсінської спілки, був активним громадським діячем. Якийсь період ми робили багато, напевно, навіть все можливе, щоб той союз, в якому ми жили, – розвалився. Благополучно! (Сміється) Але, працюючи з людьми, я зрозумів, що за час перебування України в Радянському Союзі ми втратили немало, і повернути це самими політичними гаслами – майже неможливо. Для того потрібна дещо інша робота. Познайомився з головою осередку Руху в селищі Солоне, який сказав мені, що місцеві дуже хочуть українську церкву. Це привело мене до того, що з вчителя й активіста я став священиком.

На сьогоднішній день я є головою фонду «Сприяння захисту Солонянщини», з перших днів АТО допомагаємо бійцям на Донбасі, їхнім родинам, регулярно їздимо на Луганщину та Донеччину. Мені просто захотілося побути на фронті, разом з українськими захисниками, не один день, не два, як ми приїжджали з гуманітарною допомогою.

Я приїхав на Донбас із духовною підтримкою. Зрозумів, що аби дійсно допомогти, достукатися до серця бійця, треба з ним трішки побути й пожити. Так я став капеланом.

У кожного бійця є свої проблеми, а капелан повинен дати пораду, допомогти знайти вихід із життєвої ситуації, бо довге перебування в зоні бойових дій дуже часто призводить до нервових зривів. Часом вирішення цих проблем стараються заглушити випивкою, це не знімає стрес, а тільки загострює ситуацію. Тому основна робота капелана – це фактично робота психолога. Звичайні для священика богослужіння відбуваються в тимчасово пристосованих приміщеннях, казармах, окопах і бліндажах, деколи і під обстрілом противника, тому поведінка капелана в цих умовах має велике значення для бійців. Особистим прикладом капелан допомагає бійцям виконувати свої безпосередні обов’язки – відповідально ставитися до виконання покладених завдань.

– Чому ви вирішили стати саме священиком, а не політиком, наприклад?

– Я зрозумів: аби відродити державу – необхідно відродити духовність. Якийсь період я займався політикою та з часом усвідомив, що політично відродити цей край, при тому доносити йому лише політичні гасла, майже неможливо. Шлях повернення людей до їхнього українства – не легкий, він триває. Через церкву я зможу зробити значно більше.

Я їздив Дніпропетровщиною та започатковував там громади української церкви, потім там відкривалися українські храми. А зараз ми маємо більше ніж 200 церков – це потужна громада людей, це вже зовсім інше, не одиниці, як було у 90-х.

– Розкажіть, як розпочиналася історія вашої церкви у Солоному?

– Все почалося з того, що одна сім’я виділила у своєму будинку кімнату. Це була молитовна кімната, там ми провели першу службу, уявляєте, просто в житловому будинку! Згодом почали збирати гроші і купили ділянку землі із недобудовою. Збудували там невеличку церкву і так у 1991 році ми відкрили перший український храм не тільки в районі, а й на всій Східній Україні.

Ми почали об’єднувати українською молитвою усіх, різних людей, а на відкриття до селища приїжджали люди з Дніпра, Києва, Львова. Згодом місцевий художник виготовив для нас іконостас, почали оформлювати інтер’єр храму, фасад, так ми й будувалися.

Можете собі уявити ситуацію, коли на увесь Солонянський район я був єдиним священиком у той час. А останній священнослужитель до мене тут був у 1958 році. Тобто 32 роки тотального безбожжя, відсутності духовності. В Солонянському районі остання українська церква закрилася в 58-у році. Тобто до 1990 року на території району не було жодного храму взагалі. Ті люди, які дуже хотіли потрапити до церкви, їздили до великих міст, але це було буквально 2-3 рази на рік. Багато традицій було втрачено, але й були ті небайдужі, які все одно хотіли церкву, хотіли відродження наших українських традицій.

– У якому стані у той час, на ваш погляд, в 90-х, були українські традиції на Сході України, зокрема і в Солоному?

– Ми на Івано-Франківщині, наприклад, завжди дуже традиційно та тепло святкували Різдво, ставили на стіл дідуха, сідали до вечері. Щоправда, деякий час доводилося зашторювати вікна. Мої батьки були вчителями і їх постійно переслідувала радянська влада. Ходили й дивилися, чи святкуємо ми Різдво. Мій батько, як вчитель, змушений був ходити й слідкувати, чи ніхто не колядує, а в протилежну сторону вулиці я йшов із зіркою в руках колядувати.

А тут в Солонянському районі люди постійно запитували у мене, як святкувати Різдво, Великдень, як це робити правильно, які страви готувати тощо. До появи церкви у Солоному колядувати майже не ходили, ходили лише посівати зерном на Старий Новий Рік. А на коляду лише якийсь хлопчик ввечері міг забігти, розповісти віршик «…дайте дядьку п’ятака» і на цьому колядування закінчено.

30-ті роки тут прийшлися косою. Часто місцеве населення було вивезене, були переселені люди з інших міст, зв’язок із традиціями втрачався.

– Як, на вашу думку, сьогодні повинен виглядати сучасний український священик?

– Звичайно, багато людей прагне до якихось ідеалів. Для мене прикладом завжди були ті старі священики, які пройшли «школу виживання» в СРСР, але не зламалися. Сучасний український священик повинен бути освіченим, комунікабельним, він повинен бути хорошим психологом та вміти підтримувати. Мені особисто добряче допомагає те, що я закінчив навчання у педагогічному коледжі, і психологія, і педагогіка допомагають вирішувати багато завдань у моїй роботі.

Сучасний український священик – це той, що живе разом з людьми, живе їхніми турботами, в загальному соціумі, не відділений своїм підрясником. Це така сама людина, просто віруюча, яка має на собі хрест.

Картина, представлена під час Всеукраїнського з’їзду військових капеланів УПЦ Київського патріархату. Дніпро, 6 березня 2018 року

Картина, представлена під час Всеукраїнського з’їзду військових капеланів УПЦ Київського патріархату. Дніпро, 6 березня 2018 року

Радіо Свобода

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

Ярема ГАЛАЙДА

Нецікава правда війни

Знову завівся з хлопцями про «правду війни». Ну, в сенсі чи треба показувати в кіно цю саму правду.Треба!Але, якщо всю її показувати в кіно, то це буде фігня, повна заунивності і нудьги.Ну...
Для соціальних виплат від держави необхідно відкрити рахунок в національному Ощадбанку. Цікаво, як обличчя держави проявляється у фінансових установах.Заходжу у відділення банку в центрі Дніпра. Довго...
Максим Мірошниченко

Зрозумілість

Можливо, єдиний мотив, який може мобілізувати широкі кола виборців, який буде сприйматися як прогресивний та новий. Не легалайз, не легалізація проституції, гендерна політика і т.д.Поясню. У 2015-16 р...
У нас небезпідставно прийнято вважати, що українська влада використовує ситуацію з війною у внутрішніх політичних іграх, в тому числі і в узурпацію.Гомо політикус в усі часи було важко втриматися від...