App Store Google Play

Я пішов воювати тільки за те, щоб у мене вдома не було війни – екс-бранець бойовиків

23 Червня 18:00
Я пішов воювати тільки за те, щоб у мене вдома не було війни – екс-бранець бойовиків

Через півроку після масштабного звільнення заручників бойовиками один з колишніх бранців – 41-річний Владислав Локтіонов – все ще не зміг повернутись до звичного життя. Розвідник-кулеметник 92-ї механізованої бригади Збройних Сил України, який провів у полоні угруповання «ЛНР» рік і вісім місяців, кілька місяців витратив на лікування набутих у полоні хвороб. Зараз перебуває у дитячій лікарні разом з 6-річним сином, який має проблеми зі здоров’ям: Владислав – батько-одинак, дружина його покинула, поки був у заручниках. До війни чоловік працював сантехніком, але через здоров’я про роботу поки не йде мова. Окрім того, вже майже півроку він судиться зі своєю військовою частиною, адже його прізвище ще торік військове командування назвало в числі тих, кого підозрюють у дезертирстві. Про полон та адаптацію до мирного життя Владислав Локтіонов розповів Радіо Свобода.

Він пішов на війну 2015 року добровольцем. Був розвідником-кулеметником. До «дембеля» лишалось близько двох місяців, далі планував підписувати контракт. Але вечір 13 травня 2016 року, розповідає Владислав Локтіонов, різко змінив усі плани. Позиції українських військових і бойовиків у районі Лобачева на Луганщині розділяли кілька сотень метрів – течія Сіверського Донця. Заступивши на бойове чергування, як згадує Владислав, він ухвалив для себе рішення, за яке багато разів потім собі ж докоряв: побачивши, що човен, який мав бути на українській стороні, опинився на протилежному боці річки, вирішив швидко «мотнутись» і забрати його. І потрапив у засідку.

– На нашому боці мене прикривав товариш, там було таке місце, звідки нам «сепарів» видно, а їм нас – ні. Я вже був майже однією ногою в човні, коли ззаду отримав удар в потилицю. Ще перед тим я помітив, що поблизу човна, в очеретах, була якась «льожка». Чи то для снайпера, чи то для спостереження. Мене вдарили, скрутили, потягнули по «зеленці» на їхню «базу». Вони між собою розмовляли, це були кадирівці. З мене зірвали шеврон, але не обшукали. Чекали старшого, як я дізнався, це був бойовик «Багі». Питали: «Чого ви сюди приперлися?». Я в сказав: «Мститись за наших хлопців». В лихоманці був. Потім вже подумав, що вони ж могли мене прямо там «розпустити на шнурки». Побуцали трішки.

– Били? Що хотіли, якусь інформацію?

– Пару раз ногами, руками. «За що ти воюєш?». Таке. Залякували. Забули обшукати. І тут у мене задзвонив телефон. Я вихопив його і встиг сказати: «Вово, мене взяли, дзвони прапору». Потім мене почали обшукувати, забрали обидва телефони, цигарки, документи. Прийшов їхній старший і сказав: «Не займайте його, бо він ще потрібен».

– Для чого потрібен?

– Я сам тоді не зрозумів. Мені зв’язали руки скотчем, завантажили в машину і повезли, як я потім дізнався, в комендатуру Луганська. При під’їзді до міста мені зав’язали очі шарфом. Зняли вже в самому приміщенні. Посадили на стілець, наказали опустити голову вниз, щоб я нікого не бачив. Роздягли, оглянув лікар. Намагались зняти наручники, але, як на зло, ключ зламався в замку. Я так і сидів в одному наручнику. Ну і почався допит. Мені одягли чорний цупкий сміттєвий пакет на голову. Скажу чесно, коли ти не бачиш, що навколо відбувається, то моральний стан вже недобрий. Ти не можеш ні згрупуватись, нічого. Повна дезорієнтація.

– Хто вів допит, що запитували?

– Їхній «підполковник», як я потім дізнався. «Скільки зброї, скільки особистого складу, покажи на карті позиції, де був, що бачив?». Я старався орієнтуватись по ситуації. У мене в телефоні були деякі фотографії, де я зі зброєю, відпиратись не було сенсу. Говорив, що був на ТЕС, тільки недавно приїхав. Підтверджував, що я розвідник. У мене забрали шеврон, вони це і так знали. І я старався зробити вигляд, що я в розвідці недавно, поки нічого не знаю, я РПГ-шник взагалі. Я імпровізував. Але не геройствував. Це тільки у фільмах так показують: «Я вам нічого не скажу!».

Допитували мене звечора до ранку. Потім я трішки поспав у підвалі прямо в наручниках. Потім знову на допит. Не годували. Знову били, по ногах, по руках. «Підполковник», який мене допитував, прямо сказав: «Нічого особистого. Моя робота – отримати інформацію. І я її отримаю. Голка під нігті, паяльник чи ще щось». Він все заповнив і я запитав: що тепер зі мною буде? Він каже спокійно так: «Не знаю. Як вирішать. Може, на органи, може, розстріляють».

– У Вас брали інтерв’ю журналісти?

– Так, потім приїхали журналісти. Представились, що із «Лайф Ньюз». Але, чесно скажу, на журналістів вони мало схожі. Сказали, що зйомка потрібна для підтвердження, що я насправді перебуваю в полоні. Попередили: «Ти ж розумієш, що треба сказати».

– Що конкретно вимагалось?

– Сказати, що у нас розхлябаність в бригаді, не навчають, армія ніяка. Наговорювати на Україну. Ось такі моменти. Відповідати треба було чітко, не задумуючись, слово в слово. В комендатурі був м’який куточок, я на ньому сидів у формі. Але перше інтерв’ю не вийшло. Я сказав, але не зовсім так, як їм було треба. Нечітко. Ці «журналісти» намагались мене переконати, що вони добрі, що вони ні на тому, ні на іншому боці. Але я сидів і думав: «Та будеш ти мені розказувати… Ти такий журналіст, як я Майя Плесецька».

Після цього мене спустили в підвал, а ввечері приїхало дві людини міцної статури в балаклавах. Думаю, це була російська розвідка. Говірка була російська. І приїхали вони з «тапіком».

– Що таке «тапік»?

– «ТА-57» – військово-польовий телефон. Його крутиш і виробляється напруга. 12 вольт. Замість телефонної трубки – два дроти з прищепками. Їх мені одягли на вуха і пускали струм. Один мені так і каже: «Бачиш, що це? «Пристрій для розмов», такий-то номер. Ну то що, будемо розмовляти?»… У мене бронхіальна астма, із серцем були проблеми, то заскакував якийсь їхній і каже: «Та ви тут з ним пообережніше, бо ще загнеться». Після цього струмом перестали бити, але відчуття були – не передати. Після ударів цим «тапіком» мені й кажуть: «Тебе просили сказати деякі речі. Наступного разу, коли з тобою будуть люди розмовляти, ти їм скажеш все, що треба». Я довго потім не міг прийти до тями, мене трусило.

Після цього зі мною записали друге «інтерв’ю». Стояв автоматник в балаклаві. Камери я не бачив. Мені дали випити води і якоїсь речовини. Скажу чесно, що я говорив, не знаю. У мене було таке відчуття, що я почав божеволіти.

– А де це відео, його показали?

– Я досі не знаю. Перше моє «інтерв’ю» бачили, хлопці з бригади казали. А де друге, я не знаю.

– А Вас агітували перейти на їхній бік?

– Так, пропонували. Мені говорили, що у моїй військовій частині мене оголосили дезертиром і сказали, що я їм не потрібен. Але я розумів, що сказати можна все що завгодно. Я відповів: «Що б мене не очікувало на моєму боці, я знаю правду і я хочу, щоб мене обміняли».

– Після комендатури Вас відвезли в Луганське СІЗО?

– Через 10 днів нас перевезли в СІЗО. Роздягли, забрали особисті речі, підняли на 5-ий поверх. Видали цивільне – ношені речі зеків. Коротке, діряве, але вибору не було. Дали обгажені матраци і подушки і все. Нас було п’ятеро українських військовослужбовців і один цивільний з Луганська. Дали по шматку мила, порепані чашки, відерця. Всі контакти з нами були виключені. Вівся відеонагляд. Чергові з нами не спілкувались.

– Як годували?

– Три місяці нас годували, як їм заманатеься. Коли раз на добу, коли раз на дві доби. Приходили годувати нас з офіцерами, опергрупа. Могли жиру на кілька пальців насипати. Хліб, правда, давали, по півкіло на людину на добу. Ні окропу, ні чаю. Ми не мились. За півроку нас всього раз повели в баню. І то була ціла епопея, нагнали купу охорони. Раз постригли. Ми сиділи зарослі, я – з кігтями, як у росомахи. Зуби повибивали, мені навіть нігті пообкушувати було ніяк. Ми просили туалетного паперу. Не дали. Дали газети їхні. «Республіка» називається.

– А медична допомога?

– Та яке там. Мені стало погано. Тільки завдяки хлопцям, які покликали чергового, мені дали таблетку. Таблетка не допомогла. Чотири дні я провів у напівсидячому стані, голова крутилась, нудило, нічого не їв. Потім минуло.

Через півроку, коли стало холодно, в камері був страшний колотун. Ми спали на смердючих матрацах: на половинці спиш, половинкою вкриваєшся. Але через півроку нас повели в баню. Дозволили голитись, видали білі простирадла, ковдри. Дали чай, цигарок.

– А що так різко змінилось?

– Приїхала комісія ОБСЄ, містер Фріш (координатор ОБСЄ Тоні Фріш, – ред.) і представники. Перед Мінськими домовленостями вони мали подивитись на військовополонених. І суто перед «обсєшниками» нас хотіли показати. Трохи налагодились умови. Але всі ці півроку на нас тиснули морально. Чого ми тільки не наслухались! І «фашисти», і «бандери».

– І Ви спілкувались з ОБСЄ?

– Так. Всі разом. Але коли містер Фріш сказав, що він ще з кожним окремо хоче поговорити, то в Ольги Кобцевої, «представниці «ЛНР» у справах військовополонених», зробились такі очі! Вони на це не розраховували. Бо це була показуха, випендрьож. На вулицю нас не виводили. На роботи не вивозили. Контакти з нами були заборонені.

– Був зв’язок з домом, у який момент вдома дізнались, що Ви в полоні?

– Мамі з бригади нічого так і не повідомили. Напевне, мамі повідомили з ОБСЄ. Півроку десь вона нічого не знала. Через півроку нам запропонували вказати контактні телефони наших батьків. Мені дали телефон і на камеру зняли мою телефонну розмову з мамою. Дозволили посилку від мами.

– Прийшла посилка?

– Посилки прийшли. На камеру, звичайно, все відзняли, казали: от, дякуйте «республіці». А потім у нас їх всі вилучили. Зайшла Кобцева і сказала, що посилки отруєні. Я знав, що в маминій посилці була кава. Були такі величезні дві торби. Кажу: «Та дайте хоч каву». Кобцева пообіцяла наші посилки компенсувати. Справді, нам компенсували. Дали продукти, які були в посилках, але їхні. Кава, цукерки…

– Із цього моменту Ви ще більше року відсиділи в Луганському СІЗО? І весь цей час Вам казали, що Вас мінятимуть?

– Загалом рік і вісім. З 13 травня 2016 року по 27 грудня 2017 року. Казали, будуть, казати, що щось зірвалось... Я там був серйозно захворів. І на три тижні оголосив голодування. Я домагався зустрічі з керівництвом СІЗО, хотів, щоб нам дали можливість зустрітись з представником з нашої сторони. Адже нам казали, що від нас Україна відмовилась.

– До Вас приїздила мама?

– Приїздили до нас чотирьох батьки, Кобцева організувала. Це було після передання посилок. Нам сказали, що приїдуть батьки. Я і ще один товариш відмовились. Я не хотів, щоб мама приїздила, це ж небезпечно. Нас обманули, батьки все одно приїхали.

– Як Ви дізнались, що Вас готують до обміну?

– Здогадались якось. Розпочались якісь інтерв’ю, інтерв’ю... Мене і Сашка запитували: «А що ви будете робити, коли вийдете з полону?». Я відповів, що постараюсь відновити здоров’я і знову піти на службу. І Сашко теж. Нам уже було по барабану. Семи смертям не бувати… В такому ми були стані. Найбільше вбивала невідомість.

– Що допомогло витримати?

– Мене перевели одного в камеру, це було у жовтні, незадовго до мого дня народження. Було дуже погано з серцем і я реально думав, що помираю. Ліг на ліжко, заплакав, попросив: «Господи, дай сили, щоб не померти тут в клітці, як собака. І побачити сина». У мене з собою була така іконка – молитва воїна. Я весь полон її з собою носив, і зараз вона зі мною.

Владислав Локтіонов з cином Владиславом

Владислав Локтіонов з cином Владиславом

– Була якась ще історія з Вашим «розстрілом»?

– По мене приїхало дві людини в балаклавах. У невідомій формі, я такої ніколи не бачив. Одягли наручники, одягли балаклаву. Було якесь передчуття, аж ноги підкосились. З-під маски я бачив зведений у мій бік пістолет Макарова. Машина їхала на всіх парах. Привезли, вивели з машини, спустили в якийсь підвал. Прикували до батареї. Голову наказали не піднімати. Скільки я так просидів, не знаю. Допит був ні про що, ставили безглузді запитання. Потім двоє розмовляли пошепки. Я почув одного: «Та по інструкції не належить». А другий: «Та не переживай, я не скажу, а цей вже нікому нічого не скаже». Я зрозумів, що вони про мене. Зрозумів, що мене привезли розстрілювати. Не знаю, що це було за приміщення і що за люди. Потім мене відстібнули. Я наважився: «Командир, це все?». А він: «Можеш уже не переживати, відвеземо туди, де взяли». Мене ніхто не лякав, зброєю не погрожував, але атмосфера була така, що все було зрозуміло. Мене відвезли знову в СІЗО. Потім черговий, я почув, під камерою сказав: «А скільки в цій камері? Троє? А повинно було бути двоє. Мені докладали, що двоє. Пощастило цьому, д…, повернули назад».

– А як Вас обміняли?

– Повезли в Донецьк, на донецькому напрямку обміняли. Червоний хрест, бутерброди, журналісти, все це так масштабно висвітлювалось… Повантажили на «вертушки». Спершу ми прилетіли в Харків, потім літаком до Києва. Петро Олексійович сам особисто зустрічав нас біля трапу. Мама не змогла приїхати через стан здоров’я. Потім я два місяці пробув у шпиталі.

– Ще 23 січня 2017 року представник Міністерства оборони України Олександр Мотузяник назвав Ваше прізвище і прізвища ще трьох полонених як таких, що підозрюються дезертирстві. Чому так?

– У бригаді весь час мого полону знали, що я в полоні. Але я у них числився як «дезертир». Розумієте, для будь-якої бригади, коли людина потрапляє до полону, це, грубо кажучи, «зальот». Це зайві неприємності. От так. Після звільнення з полону я прибув у бригаду, говорив з комбатом, він до мене нормально поставився. Але, як я дізнався, в Луганській прокуратурі, тій, що підконтрольна нашій стороні, є відкрита справа, що вони мене підозрюють в дезертирстві. Та від СБУ у мене є довідка, що я був військовополоненим, в СБУ до мене питань не було.

– І Ви подали до суду?

– Так, я подав до суду. Вже було засідання, наступне – у липні. Я доводжу в суді, що не зрадник.

– За півроку Ви якось адаптувались до цивільного життя?

– Поки не дуже. Збираю документи, займаюсь здоров’ям. Ось скоро мають вставити зубні імпланти, це за програмою, президент пообіцяв. Компенсації поки не отримав. Посвідчення УБД вже на руках, до нього в бригаді мені ще дали дві медалі.

– І у Вас правозахисники взяли свідчення для Європейського суду з прав людини?

– Так, там йтиме мова про тортури, знущання, те, як нас не годували… Скажу чесно, не знаю, чи й сподіватись на ці суди. Ще буду подавати на інвалідність.

– Як Ви згадуєте пережите? Є почуття злості, бажання помсти?

– Я там морально триматись старався тільки заради сина. Чесно скажу, у снах я досі воюю. Я живу війною. Я хотів би знову повернутись на передову. Але в мене є заради кого жити, це син. Злості, помсти? Ні. Прочитав в одній книжці золоті слова: «Якби воювали через почуття помсти, то війни ніколи б не закінчувались». Я пішов воювати тільки за те, щоб у мене вдома не було війни.

Радіо свобода

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

12 вересня Тимура Тумгоєва відправили до Росії. Генеральна прокуратура блискавично зреагувала на запит агресора, навіть незважаючи на рішення Комітету ООН з прав людини про призупинення екстрадиції Ту...
Пару слів про багатостраждалий Дніпровський аеропорт, про скоре мурування-будування якого неодноразово повідомляли по всіх фейсбуках Філатов із Корбаном.Як народний депутат, який просуває питання приє...
Анастасія ГОРЯЧА

Хто такий журналіст?

Із розвитком технологій у сучасному світі стає все важче визначити термін "журналіст". Звичка ділитися у соцмережах своїми спостереженнями стала нормою у побуті багатьох родин. У більш завзятих є наві...
Вчера шестилетний мальчик выпал из окна третьего этажа 147 школы, и лишь спустя сутки эта информация стала публичной.Администрация учебного заведения не сочла нужным заявить в полицию, ограничившись в...