App Store Google Play

Після війни

22 Червня 10:00
Після війни

Стоїмо на вокзалі, до потяга півгодини. Гітари лежать поруч, на гарячому харківському асфальті. Поруч пригальмовує доволі молодий привокзальний пасажир – голена голова, запалені очі, вигоріла шкіра, якісь татухи, спортивний несвіжий одяг. Підозрілий, одне слово, пасажир. І слухає нас так само – демонстративно підозріло.

– Музиканти? – запитує.

– Ну, – говоримо.

– Я знаю одного музиканта, – говорить він. – Положинського. Він до нас на промку приїжджав, – додає і показує своє посвідчення УБД.

– Ми до вас теж приїжджали, – відповідаю. – Пару разів.

– Дайте 50 гривень, – говорить раптом. – Мені на квиток треба. Ви не подумайте – я нормальний.

Ми не встигаємо подумати, даємо. Він швидко зникає. Аж надто швидко. Навряд чи пішов за квитком. Який уже тут квиток. Вантажимось у вагон, потяг рушає, а ми ще довго обговорюємо цього дивного пасажира. Згадуємо військових, які повертаються, згадуємо, якими вони різними повертаються – хтось спокійний і зосереджений, хтось поламаний і розбалансований, хтось повертається так, як забігають додому між заняттями – схопити щось перекусити, одягнути свіжий одяг і назад – туди, де звично, де природньо, де знаєш, як бути й що робити. Себто на війну.

Думаємо, що справді могли бачити його, цього неприкаяного учасника бойових дій, там, де він був усім потрібен, де його присутність та поведінка ні в кого не викликали запитань. Легко могли там бачитись, навіть перекинутись кількома словами, навіть сидіти за одним обіднім столом. Так і не запам’ятавши одне одного. Хіба всіх запам’ятаєш? Хіба ми взагалі виокремлюємо для себе цих учасників бойових дій – кожного окремо, з його власним ім’ям, із його голосом, із його історією? Ми ж зазвичай говоримо про військових у множині: наші хлопці, наші захисники, наші герої. Ось наші хлопці повернуться й наведуть тут лад. Ось дайте наших хлопцям наказ і побачите. Молімося за наших хлопців, не сміймо в них сумніватись. За них справді варто молитись, якщо є таке вміння, й сумніватись у них не випадає – у всякому разі нам, цивільним, тим, хто так і не взяв до рук зброї. Але добре було б бачити їхні обличчя й чути їхні голоси вже тепер – коли вони там, коли вони відділені від нас цим неоголошеним і не до кінця проговореним терміном «війна».

Вони захищали нас. Тепер нам захищати їх. Інакше не вийде​

Добре було б розрізняти їх «там», тому що, повертаючись «звідти», вони часто перестають бути собою вчорашніми, розчиняючись між нас, пристосовуючись до наших обставин, часто для них незрозумілих. І всі наші рішучі заяви про те, що «хлопці прийдуть і наведуть порядок», розбиваються об одну прикру, але таку просту річ – «нашими хлопцями» вони для нас є доти, доки воюють за нас. Повернувшись і переодягнувшись, себто роззброївшись, вони стають не менш вразливими та беззахисними, як і всі цивільні. І дуже часто підтримки та допомоги потребують саме вони. А підтримка та допомога наші, на превеликий жаль, часто обмежуються соціальними мережами та кухонними розмовами. Ну справді – багато хто з нас готовий побачити воїна світла в пацані, що випрошує собі 50 гривень на привокзальній площі, аби закинутись і забутись ще на пару годин? Багато хто з нас готовий про це говорити? Про військових так говорити не прийнято. Краще фальшивий пафос, аніж бажання визнати проблему. Краще патріотичний популізм, ніж бажання якось допомогти. Іноді видається, що це не вони нас прикривають, а ми прикриваємось ними – прикриваємо ними власну нездатність будувати свою країну, власну неготовність брати на себе відповідальність, власну безсилість, власну недалекість.

Ми всі потребуємо підтримки та розуміння. Ми всі знаходимось у рівних умовах. В нашій країні це передусім – рівні умови беззахисності. І жодні красиві слова про нову армію, яка втілює в нашій уяві найкращі етичні та психологічні якості, не рятують нас від неуникненності співжиття з ними – реальними, живими, справжніми військовими, які не завжди відповідають нашим високим вимогам і не менш високим ідеалам, але які – так само, як і ми – мають право бути побаченими, почутими й зрозумілими.

Інакше за що вони воювали?

Вони захищали нас. Тепер нам захищати їх. Інакше не вийде.

Радіо свобода

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

Наслідки Першої Світової для України оформилися у конкретний факт та конкретну дату 14-го листопада 1918-го року.У цей день гетьман Павло Скоропадський видав грамоту про воз'єднання на федеративних на...
Юрій Фоменко

Птаха війни

Птаха війни. Вона над моєю хатою в Діброві літає на схід і повертається на Кодак.    В уяві, замість звуку її двигуна я чую стогін поранених, голоси лікарів і тиху молитву піл...
 Не дивлячись на певний застій українського кінематографу в “нульових” роках, сьогодні чи не щотижня на екрани кінотеатрів виходять нові вітчизняні стрічки, які без сумніву виводять н...
Марія СОЛОМОНОВА

Чергове шкільне отруєння

Дніпро. Чергове шкільне отруєння. І з вчорашнього дня жодного коментарію з боку відповідного департаменту міськради.Минулого разу, коли було масове отруєння дітей 62-ї школи, мер міста принаймні напри...