App Store Google Play

Чужий міф як убивця

16 Травня 14:00
Чужий міф як убивця

1 серпня 1991 року, трохи більше як за три тижні до проголошення Верховною Радою України відновлення державної незалежності, у тій-таки сесійній залі українського парламенту президент Сполучених Штатів Америки виголосив свою відому промову, яка з легкої руки The New York Times увійшла в історію як Kiev Chicken Speech. Джордж Буш вирішив не так застерегти українців, як послати світові міф-застереження проти страшної небезпеки українського націоналізму. Так, українці не мають права на свою державу, бо тоді б розвалилася «Велика Росія» — СРСР. Чи варто зважати на націю, яка у ХХ столітті не створила національної державності, коли на кону доля людства і ядерні боєголовки (ну й американський бізнес, звісно, але про це не прийнято казати публічно)?

Наївні й недосвідчені українські політики, які вважали, що «ворог мого ворога — мій друг (ну хоча б союзник)», просто не розуміли мотивації американського президента. Дехто навіть висловив припущення: то просто, мовляв, напередодні на підмосковній дачі за чаркою чаю в колі двох дружніх родин — Горбачових і Бушів — було випито його забагато, тому частина Адміністрації Буша так антиукраїнськи налаштована. Насправді Kiev Chicken  Speech не був випадковою та спонтанною промовою. Документ ретельно підготувала Кондоліза Райс, тоді радниця президента Джорджа Буша в питаннях Східної Європи та Радянського Союзу. Про те, чому в 1991 році у Вашингтоні перемогла саме така політика, розказав, зокрема, у своїх спогадах Дік Чейні, противник підтримки радянської імперії. Але то інша історія, хто цікавиться, зможе звернутися до цих текстів.

У 2008-му, через 17 років, Кондоліза Райс уже обіймала посаду державного секретаря при президентові Джорджі Бушеві-молодшому, коли на саміті НАТО в Бухаресті Україні було відмовлено в перспективі членства в Альянсі (Membership Action Plan). Нині, через 10 років після тих подій, Волтер Зарицький згадує розповідь свого колеги про епізод на саміті в Бухаресті: Німеччина, підтримувана Британією та Францією, переконувала президента Джорджа Буша-молодшого натиснути на Росію в питанні членства, зокрема України, в НАТО. Відповідь Путіна у 2008-му окреслила той політичний курс, якого очільники Кремля дотримувалися століттями та який тепер було у вічі озвучено президентові США: «Україна навіть не є справжньою державною нацією». Захід не вважав за потрібне вступати в дебати (та й навіщо, якщо сама українська влада казала про братні народи?). Сьогодні він постав перед доконаним фактом: толерування ним у Росії давно застарілого й відкинутого цивілізованим світом поділу на історичні й неісторичні нації, а також права на війну як засобу досягнення політичних та економічних цілей відкидає сучасний світ в епоху кінця ХІХ століття — саме напередодні двох світових війн.

Поділ націй на історичні та неісторичні вигадав німець Ґеорґ Геґель. Саме вигадав, бо то був час революцій і початків романтизму. Тоді всі слова значили не те й сприймалися не так, як через двісті з гаком років. Навряд чи в кінці ХVIII — на початку ХІХ століття виходець із буржуазної німецької родини, який, на щастя, міг дозволити собі жити на ренту зі спадку й став блискучим філософом, мав на увазі те саме, над чим сьогодні страждають сучасні політологи. А українські й поготів: їхні вправи з розтину праць Геґеля, Маркса, Донцова й Ентоні Сміта від самого початку пірнули в глибоку схоластику й там і залишилися. А якщо питання «історичності/неісторичності» націй не пройшло гостру дискусію в професійному середовищі українських істориків і політологів, то маємо відкрите питання щодо профпридатності відповідного експертного середовища в Україні. А головне — суспільні запитання без відповідей, неспроможність політиків сформулювати порядок денний і тотальну гуманітарну (на додаток до економічної) залежність від популізму.

Несумісність

Міф про українців як про «неісторичну» націю й досі залишається засадничим і тому найбрехливішим з усіх російських винаходів, націлених проти них. Для Росії це інструмент виживання. Тому він стає аргументом для багатьох західних інтелектуалів, зачарованих не так шармом вигаданої російської аристократії Толстого чи збуджуючим каяттям Достоєвського, як кількістю російських грошей, які зрошують пропаганду «великой России» й роблять цю ниву прибутковою та родючою. Ще французькі просвітителі — гордість європейських ліберальних інтелектуалів — були далебі не першими найманцями в куванні міфу про велич Росії, тож куди вже сьогоднішнім англійським аристократам, колишнім німецьким канцлерам чи французьким лівакам?

Хмельницький в імперському контексті. За первісним задумом політтехнологів кінця XIX століття, монумент гетьмана мав містити фігури переможених «ворогів» — поляка та єврея, а також українського кобзаря, якого слухають представники «братніх народів»

Щоб утвердити міф про велич Росії, Московії конче треба було стерти Україну з інтелектуальної мапи. Тому міф про «неісторичність» і «недержавність» української нації — це альфа й омега міфу про Росію. Задля цього можна піти на все. І грошей точно не слід шкодувати. До того ж «вата» дорого не коштує — байдуже, аристократична чи радянська. Комусь досить яхти чи посади на чолі газового концерну, а комусь тарілки супу чи георгіївської стрічечки. Дорого коштують принципи. А з цим нині у світі великий дефіцит. І в Україні також.

Просто бізнес

Сьогодні в українському суспільстві серед інших є й така (не обійдена увагою центральної та місцевої влади) пропозиція простого як цвях вирішення питання «історичності» української нації: треба вживити ідею про те, що українці насправді двомовні, двокультурні й такі толерантні, що аж до самозречення.

Тепер ідея «неповноцінності», «неісторичності» української нації, як ніколи раніше, працює як бізнес-проект. Бо сьогодні її промоутери вже не старомодні симоненки-царьови, а ті, хто респектабельно й безбідно живе в Україні, але хоче зробити свою країну «правильной Россией». Чому? Бо під це можна «взяти фінансування».

Тому нині пропозиція, звернена до «гаманця», змінилася. Вигідно казати про «російськомовну українську літературу», про «мы здесь и никуда вы от нас не избавитесь»: навіть якщо російський пряник уже не перепаде, то стипендії від закордону, який сам живиться з російського пряника та мріє про «Россию Ахматовой і Пастернака», гарантовані. Також можна стверджувати, що «на украинском здесь никто не разговаривает», а тому «украиноязычный контент непопулярен, не давайте ему денег на рекламу»  — тоді від багатої «руки дающей» перепаде шоколадка, якою, правда, обов’язково треба поділитися. Але півшоколадки — також здобич, головне при цьому арогантно надиматися та вдавати, що «мы выше всех». (Особливо це спрацьовує на багатіях — вихідцях із південних і східних регіонів, які наївно вважають, що вони розумніші за донецьких і не повторять їхньої помилки прямої орієнтації на Москву). А ще можна переконувати, що «все успешные украинцы русскоязычные», а тому, мовляв, не звертайте увагу на українськомовне гетто, то диваки й лузери.

Пропозицій для «гаманця» можна придумати багато. Головне, щоб спрацювало. Чи стосуються вони дійсності, байдуже, бо «гаманець» за великим рахунком не цікавиться наявністю/відсутністю попиту, адже він сам є учасником іншого, на вищому рівні й дорожчого бізнес-проекту — прямого чи опосередкованого «дєрібану» російського бюджету. А в цій традиційній для російських еліт справі що може бути приємніше вухові збіднілого російського обивателя, ніж пісня про «неісторичність» української нації та велику місію «русского народа» (на чолі з рускім православієм, звісно, і казачками, які побігли записуватися у вагнери, щоб помити «сапоги в Индийском океане»)?

Сьогодні міф про «неісторичність» української нації — це «клондайк» для російської гопоти різних верств і статків, від «православних» олігархів до учілки, яка розказує, що «дєди воєвалі». І доки під це даватимуть гроші, він оживатиме не лише на 9 травня.

Він працює

Звісно, жоден «клондайк» неможливий без своїх корисних і безкорисних ідіотів. Хтось просто транслюватиме «бессмертный полк» і знатиме, що, з одного боку, йому за це перепаде «пряник», а з другого — нічого не буде, бо попереду вибори, а популісти озброєні, уже на низькому старті, а електорат уже в телевізорі. Транслятори не розуміють, що граються з вогнем, бо залежність від виборів у бізнесі страшніша за наркотичну в медицині.

А хтось від влади просто відзначатиме два дні поспіль День пам’яті та примирення в єднанні ветеранів «Вітчизняної» і ветеранів АТО. Яскравий взірець світоглядної мішанки (спроб сумістити несумісне) — 8–9 травня в Харкові. Голова Харківської ОДА Юлія Світлична два дні в трудах очолювала урочистості серед блискучого почету уніформованих воєначальників і священиків, розбавленого пенсіонерами й ветеранами, причому атошники та волонтери фігурували порайонно, як на найманих мітингах, із прапорами «Спілка ветеранів [...] району» або «Волонтерський пункт "Південний пост"». Усе, як має бути в радянських людей. Фотогалерея Харківської ОДА варта перегляду. Цікаво, чи усвідомлює пані Світлична, що ця «блискуча картинка» зроблена лише для неї однієї, попри всі одобрямси й благодарєнія на форумі офіційного сайту ОДА?

Міф про «неісторичність» українців працює на державному рівні. Навіть якщо президент Порошенко заховався від урочистостей у справах зовнішньої політики.

Уже менше звучать дрібніші складові міфу про «неісторичність»: про «братні народи», про «старшого брата», про «спільне минуле» тощо. Цікаво, скільки коштували б російському бюджету спроби реанімувати цих привидів? А ще цікавіше — коли врешті українська влада перейде від політики правильних патріотичних постів у Facebook до реальних жорстких дій із викорінення антиукраїнських впливів в Україні?

Наступного року президентські й парламентські вибори. Маховик популізму запущений, спокуса очолити або підключитися до нього велика. Тому владні еліти не зацікавлені сформувати актуальний і модерний порядок денний для країни. І не лише в справах економіки, а й в ідеології. Влада сьогодні боїться сказати країні дві очевидні речі: 1) для України Друга світова стала місцем зіткнення двох тоталітарних імперій, і жодна з них не хотіла бачити українців як націю (як і в Першу світову) і 2) наша Перемога ще попереду. Вона близько, але після стількох жертв і програшів ми не маємо права розміняти її на чужі побрехеньки-витребеньки про «братні народи», «спільну історію та країну».

Україна вже давно й неминуче розкололася не за географією «Захід — Схід» і не за віком «родом чи не родом із СССР», а на тих, хто хоче жити в повноцінній країні та мати майбутнє, і на тих, хто свідомо чи підсвідомо залишається застраханими злиднями й репресіями рабами. Ті, хто хоче свободи й заможності, знають, що рабів до раю не пускають. Український політикум сьогодні розраховує на рабів.

Тож українська Перемога ще попереду. Близько. А справжній український міф про переможну країну вже повинен звучати сьогодні. І не лише зі сторінок української преси чи тих, хто воював на фронті проти Росії, а в промовах президентів. Епоха Kiev Chicken Speech незворотно минула.

Тиждень

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

Ярема ГАЛАЙДА

Про козаків та блазнів

Блазенська вихватка Кармазіна наробила багато шороху. Новий Гетьман кількох з 700 козацьких «військ» України мало того, що пустишка так ще й грається з усілякими Всєвєлікімі.Можна було б п...
Гурток з попередньою робочою назвою "Юний Дніпровський каратель" після всіх бєзобразій першої половини травня нарешті проводить вихідні на свіжому повітрі.Як завжди - з багатокілометровим переходом, н...
Чим далі від нас віддаляється Майдан, Революція Гідності - тим менше тої самої гідності залишається у спілкуванні не лише політичних опонентів, а й колишніх побратимів, однодумців та соратників. Все м...
Після того, як з Криму було вивезено 200 тисяч чоловік, радянська влада розпочала і "детатаризацію". У три хвилі перейменували більше тисячі міст, містечок та сіл. Так в Криму замість ісконнорускіх на...