App Store Google Play

Реакційний популізм

27 Квітня 18:00
Реакційний популізм

Без вироблення конструктивної альтернативи будь-яка опозиційна діяльність в Україні приречена на виродження в руйнівне для майбутнього країни критиканство.

Надзвичайне розпорошення симпатій громадян за одночасного збереження величезного незадоволеного запиту на нові політичні сили, яке фіксують опитування останнім часом, сигналізує про чималі проблеми. Останні можуть уже найближчим часом очікувати на країну, якщо збережуться нинішній політичний клас і настрої в суспільстві.

Дедалі більше помітна ідейна дезорієнтація та розмивання системи координат як громадян, так і самих учасників політичного процесу. Її попередня конструкція, побудована на позірному протистоянні двох таборів, — проєвропейського та проросійського, — підірвана внаслідок втрати колишніх позицій останнім. Але політичний клас залишається породженням старого дискурсу, який не відповідає ані новим реаліям всередині сучасної України, ані тим геополітичним і геоекономічним викликам, що дедалі чіткіше формуються перед нами у світі.

Як і у влади, у її політичних опонентів, що за традицією називають себе опозицією, насправді немає, власне, зрозумілої позиції — бачення того, що та як вони роблять і заради якого результату. Звісно ж, у масштабах країни чи бодай якихось її значних соціальних верств. Влада є самоціллю, а не інструментом проведення альтернативної політики. Це перешкоджає політичному структуруванню суспільства: поділу на прихильників того чи іншого, наприклад правоцентристського чи лівоцентристського, курсу. Адже у світі політичні сили принаймні намагаються реалізувати політику, обіцяну на виборах, в інтересах своїх прихильників, хоча її і не сприймають опоненти. Потім відбувається ротація, і переваги своєї стратегії намагаються продемонструвати представники протилежного табору. В Україні замість орієнтуватися на інте­реси певних соціальних груп обіцяють усе всім: збільшити витрати та зменшити податки; надати чи зберегти фіскальні преференції галузям, які формують нині основу економіки, і при цьому стимулювати розвиток нових сфер; зберегти/запровадити пільги під час сплати податків і соціальних відрахувань для категорій зайнятих, які становлять більшість усіх, хто працює в країні, а водночас зберегти безоплатну медицину й освіту та поліпшувати захист соціально вразливих верств. А те, кого оберуть, залежить від технологій переконування та власної харизми.

Брак конструктивної програми першочергових кроків, кінцевої мети та способів її досягнення і є глибинною причиною того, що нинішній політичний клас так надмірно й штучно фрагментований. Адже мислення відбувається категоріями особистого інтересу чи інтересу певних груп, які стоять за ухваленням тих чи інших рішень. Єдиним стрижнем, якорем, що знаходить точку опертя, є те, чи відповідає певна дія або риторика інтересам збереження при владі або ж приходу до неї з метою використання інструментів, які вона надає для власного збагачення чи збагачення своїх спонсорів.

А оскільки немає чіткого позиціонування, а самі дії виконуються хаотично й рефлекторно, то й діяльність опозиціонерів вироджується в реакційність, пошук чи відбір ініціатив або дій чинної влади, які здаються найзручнішими для критики чи привернення уваги певної частини населення. До того ж почасти підходи майже діаметрально змінюються в процесі розвитку тієї чи іншої теми, загострюється боротьба між опонентами влади, яким доводиться змагатися за той самий протестний електорат. І навіть ті нечисленні опозиційні сили, які мають хоч якесь власне бачення альтернативи, концентруються переважно не на його пропагуванні, а на критиці нинішньої політики. Не кажучи вже про несистемність, взаємосуперечність, а нерідко й повну відірваність від реального життя пропозицій, що висуваються натомість.

Така ситуація потребує зміщення акцентів ЗМІ та лідерів думок, щоб не підігрувати протестним настроям і популістському критиканству, а підштовхувати громадян задумуватися над дедалі актуальнішими питаннями виживання країни, способами виходу на траєкторію стійкого економічного зростання. Потрібна суспільна дискусія не проти, а за певну програму змін, яку могла б підтримати значна більшість суспільства. А також усвідомлення необхідності сплатити зрозумілу ціну за можливість вирватися із замкненого кола деградації.

У якомога більшої кількості людей має сформуватися усвідомлення, що див не буває та зростання витрат на ту чи ту сферу зумовлює підняття податків, а щоб полегшити фіскальний тягар, потрібно врізати витрати. Але, обмежуючи видатки скарбниці на певну галузь, слід бути готовими до розширення її фінансування громадянами безпосередньо або завдяки альтернативним спільним механізмам (різні види страхування тощо). Те, які рішення ухвалювати, в умовах демократії визначає суспільство. Але воно має розуміти їхні наслідки та ціну й бути згодне за них платити в прямому й переносному сенсах. Інакше завищені очікування, змагання в популізмі й демагогії тільки погіршуватимуть ситуацію в країні, реальний рівень життя та призводитимуть до деградації дедалі більшої кількості систем життєзабезпечення — від освіти й медицини до державного управління, адміністративних послуг, правоохоронної та судової систем, ЖКГ й екології.

Політика «за все хороше й проти всього поганого» на кожному колі програмує швидке й обвальне розчарування громадян у тому, кого вони обрали, уже за кілька місяців після виборів. Адже люди не готуються до того, яку реальну політику проводитимуть їхні обранці. Постійні вимоги або обіцянки збільшити видатки не супроводжуються попередженням про намір підвищити податки. І навпаки: ініціативи знизити податки, мита, акцизи ніколи не супроводжуються поясненням, які саме витрати з державного бюджету мають бути для цього зменшені. На будівництво автошляхів? На освіту? На медицину? На оборону?
Подальше домінування реакційного популізму в політиці призводитиме до щоразу помітнішого економічного відставання України не лише від розвинених країн, а й від дедалі більшої кількості азійських та африканських. Водночас у су­спільстві формується небезпечне вже для самого збереження держави упереджене ставлення до політичного класу загалом як до зрадників. При цьому так і залишається за межами розуміння, що проблема не в невиконанні завідомо нездійсненних популістських обіцянок, а в тому, що вони роздаються.

Скочування до реакційного популізму та очевидно нездійсненних обіцянок блокує або принаймні надто гальмує та відвертає увагу від необхідності проведення потрібних країні перетворень. Опозиція концентрується на опорі й протидії реформам, сприяючи утвердженню в суспільній свідомості стереотипу, ніби це вони є причиною проблем або погіршення ситуації в тих чи інших царинах. Нове покоління політиків удало експлуатує схильність до популізму значної частини громадян, яку мало цікавлять справжні наміри політиків чи їхня готовність виконувати обіцянки. Уявне «покарання» чергових політпроектів і заміна їх аналогічними «новими» обертаються тільки втраченим для країни часом. Творці та спонсори від початку враховують їхню недовговічність, завчасно готують запасні варіанти, намагаються встигнути відбити вкладені ресурси за той короткий період.

Наприклад, лунає думка, нібито реформування або оптимізація системи освіти призводить до її деградації, зменшення доступності чи погіршення фінансування. Ніхто не каже, що саме тривала деградація та погане фінансування цієї галузі, на що є зовсім інші причини, вимагають змін. Щоб урятувати бодай те, що можна, і зробити освіту якомога ефективнішою за умов, у яких перебуває країна. Те саме стосується реформування систем охорони здоров’я чи пенсійного забезпечення. Недофінансування медицини хронічне й задавнене. Це знижувало якість послуг і змушувало людей платити за «безплатні» медичні послуги всі ці роки. Водночас спроба офіційно узгодити галузь із давно наявними там реаліями, розділивши те, за що платить держава й те, за що платить громадянин, засуджується як причина зниження доступності медицини.

Критика цих та інших реформ, які проводяться нинішньою владою головним чином завдяки тиску ззовні, а отже, непослідовно й несистемно, хоча насправді цілком могли б продуманіше й комплексніше, із боку опонентів відбувається з реакційних позицій «залишити все, як є, просто дати більше грошей». Натомість вони мали б пропонувати конструктивну та здійсненну в українських реаліях альтернативу. Цих ініціатив немає, і водночас той факт, що реформи відбуватимуться коштом самих громадян і вимагатимуть збільшення податкових та страхових відрахувань, не афішується. А це свідчить про те, що, не маючи розуміння чи приховуючи його зараз, ті чи інші опозиціонери в разі приходу до влади й далі робитимуть те саме, що й нинішні керманичі.

Аналогічна ситуація простежується й з антикорупційною ідеологією, яку намагається відняти на знамена низка, якщо не більшість опонентів влади та активно експлуатують навіть її представники. Ідея боротьби з корупцією, щедро здобрена розпалюванням заздрощів і класової ненависті, здатна виступати універсальним потужним мобілізаційним інструментом для здобуття частини протестного електорату. Однак корупцію ще не вдалося подолати в жодній країні: попри обережність та усталені традиції в тамтешнього політикуму, час від часу потужні корупційні скандали спалахують у найрозвиненіших державах світу включно з тими, що у Великій сімці. Боротьба з нею — вічнозелена справа, схожа до мантр про «побудову комунізму» в СРСР: будувати можна, а збудувати ніколи.

Поза тим, у світі багато глибоко корумпованих країн, особливо в Азії, які при цьому мають десятиліттями досить високі темпи економічного зростання. Тож подолання корупції аж ніяк не може стати панацеєю чи пріоритетом порядку денного. Крім того, реальні заходи для розв’язання проблем із нею аж ніяк не передбачають ключової ролі покарання за корупцію. Хоча б тому, що його суворість сама собою провокує нечесність тих, від кого залежить, покарати чи «не помітити», а отже, творить закриті касти недоторканних і кругову поруку. Тим часом в українських умовах під час боротьби з корупцією зовсім мало уваги приділяють менш ефектному, але більш дієвому знищенню її підвалин. Це потребує нудних, але змістовних реформ, які мінімізували б або робили її невигідною чи невиправдано ризикованою, зокрема й через непопулярні на широкий загал підвищення зарплат чиновникам, заміну адміністративних механізмів ринковими тощо.

За подальшого збереження наявних тенденцій в українському політичному житті збільшується ризик загрузнути на десятиліття в болоті, яке тільки рефлектуватиме на внутрішні й зовнішні подразники без розуміння стратегічної мети розвитку країни та плану її досягнення. Саме такий сценарій є найнебезпечнішим як для поступу України, так і з погляду її вразливості до російського чи будь-якого іншого маніпулювання. Тому країна дуже гостро потребує консолідуючої програми та політичної сили, яка могла б донести власну альтернативу. А після приходу до влади виконати функцію тієї проактивної верхівки, потреба в якій давно перезріла як для внутрішньої модернізації, так і для проведення власної політики на міжнародній арені. Дедалі відчутнішою є потреба в появі нової молодоукраїнської сили, що запропонувала б ідеологію розвитку з опорою на власні сили, правоцентристську платформу в соціально-економічній сфері та національну консолідацію на українському культурному ґрунті.

Тиждень

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

Рік після призначення екс-очільника місцевого беркута керівником муніципальної поліції я не коментував ситуацію в Дніпрі.Старався бути об‘єктивним і виваженим, щоби не заважати міській владі про...
Чим більше наближаються вибори, тим більше маніпуляцій влади із суспільством можна побачити. Одна з таких маніпуляцій була здійснена під час нещодавнього форуму “Валити не можна залишитись&rdquo...
Ярема ГАЛАЙДА

Про козаків та блазнів

Блазенська вихватка Кармазіна наробила багато шороху. Новий Гетьман кількох з 700 козацьких «військ» України мало того, що пустишка так ще й грається з усілякими Всєвєлікімі.Можна було б п...
Гурток з попередньою робочою назвою "Юний Дніпровський каратель" після всіх бєзобразій першої половини травня нарешті проводить вихідні на свіжому повітрі.Як завжди - з багатокілометровим переходом, н...