App Store Google Play

Як змінюється запит на опозиційність

24 Квітня 10:00
Як змінюється запит на опозиційність

Вибори вважаються осердям демократії недарма. Для суспільства це спосіб скоригувати вектор розвитку країни, змінивши її керівництво, а для еліти та контреліти — мирний і відносно безпечний спосіб удовольнити владні амбіції. Але на українських перегонах 2019-го все буде трохи не так, як у теорії. Мова не лише про те, що голосувати доведеться не за тих, кому найбільше симпатизуєш, а за тих, до кого відчуваєш найменшу відразу. Не менш важливо, що й політикум ітиме на вибори з ослабленою мотивацією. З огляду на обставини залишатися в опозиції буде комфортніше, ніж здобути першість. Тому у 2019 році на дистанції буде чимало тих, хто неквапом труситиме узбіччям, а то й узагалі бігтиме на місці. І це може дестабілізувати післявиборчі політичні процеси не згірше, ніж запекла боротьба за булаву.

Вступаючи на посаду прем’єр-міністра в лютому 2014‑го, Арсеній Яценюк назвав Кабмін «урядом політичних камікадзе». Прогноз справдився: відпрацювавши тільки два роки, він пішов у відставку, а по суті, з політики взагалі. Хоча Яценюк і досі очолює «Народний фронт», імовірність його повернення в політику найближчими роками примарна: за даними Фонду «Демократичні ініціативи» та Центру Разумкова, він очолює ще й антирейтинг суспільної довіри. Такими самими «політичними камікадзе» ризикують стати й теперішні перші особи держави. Приміром, Володимира Гройсмана наприкінці 2017-го воліли бачити президентом близько 2% українців (Яценюка — понад 1%). Але якщо прем’єр-міністр має шанс евакуюватись у відставку або розділити свою відповідальність із міністрами та господарем Банкової, то останній приречений акумулювати негатив на собі. Відбути каденцію, не перетворившись на одіозного персонажа української історії, почасти вдалося лише Леонідові Кравчуку. Судячи зі стану суспільної думки, шансів повторити його успіх у Петра Порошенка небагато. Та й переобратися на другий термін він має можливість лише за відсутності по-справжньому популярних конкурентів і за наявності відверто одіозного спаринг-партнера в другому турі: саме так у 1999 році вдалося переобратися Леонідові Кучмі.

Зрозуміло, що обвали рейтингів — це великою мірою результат неуспіхів самих державців, які щоразу перед виборами підіймають планку суспільних очікувань. Але нове керівництво країни потрапить не лише під вогонь опозиційної критики, а й під каток об’єктивних проблем України, які не піддаються швидкому та блискучому розв’язанню. За даними соціологів, найбільше суспільство турбують війна та економічна скрута, а ці питання одним зусиллям політичної волі не вирішуються. Навіть за найкращих умов забезпечити високі темпи зростання добробуту найближчими роками не вдасться, а отже, соціальне невдоволення нікуди не подінеться (а за будь-яких потрясінь гарантовано
зростатиме). Впливати на ситуацію на Донбасі Київ зможе ще менше. Якщо ситуація зрушить із місця та замість окупантів в ОРДіЛО таки зайдуть миротворці, наступний президент може сподіватися на лаври «визволителя Донбасу». Але на практиці деокупація ОРДіЛО відкриє цілу скриньку Пандори соціально-економічних і політичних проблем, здатних обнулити рейтинг і президента, і уряду.

Та й обвалитися можуть не тільки позиції, а й сама владна вертикаль. З огляду на партійні рейтинги майбутній президент не зможе спертися на солідарну підтримку суспільної більшості. Фрагментованим обіцяє бути й парламент, тож зібрати потужну та лояльну коаліцію буде непросто. Навряд чи майбутній глава держави — хоч би хто ним став — зможе покластися й на консолідовані регіональні еліти. Якщо донецьким вдавалося підтримувати кланово-партійну дисципліну бодай у південно-східних регіонах, то тепер влада змушена укладати ситуативні «договорняки» буквально всюди. Що хисткіша вертикаль влади, то вища готовність її учасників перейти в опозицію під час чергової політичної кризи. Судячи з того, як нервово Банкова реагувала на заклики до імпічменту президента, загрозу дочасного припинення його повноважень там сприймають усерйоз.

Днями проти ухвалення закону про імпічмент виступила також опозиціонерка Юлія Тимошенко, яка має непогані шанси на президентство в наступному році. Тож очевидно, що у 2019-му боротьба за булаву матиме сенс лише для патріархів української політики, котрі переживають свою осінь і вже не можуть зволікати. А от для кандидатів молодшої генерації — особливо тих, що дебютували вже після Євромайдану, — це абсолютно безсенсові змагання. Суспільний запит на нові обличчя високий, але успіху це ще не гарантує, та й малоймовірна перемога майже точно перекреслить подальші перспективи. Тому не дивно, якщо з міркувань політичної доцільності частина політикуму вирішить нарощувати свій авторитет в опозиції, очікуючи сприятливіших історичних обставин.

Утім, опозиціонером краще бути все ж таки в парламенті, ніж поза ним. Хоч би якою стала нова конфігурація Верховної Ради, опозиційна ніша буде не менш комфортною, ніж прокрустове ложе правлячої коаліції. Оскільки партії в Україні будуються під конкретних лідерів, їхні рейтинги падають синхронно, хоча насправді партійний бренд знецінюється навіть швидше, ніж репутація його фронтмена. Приміром, за Петра Порошенка наприкінці 2017 року готові були голосувати 7,6% українців, але за його БПП — тільки 6,5%. «Народний фронт» узагалі перетворився на політичну примару, а решта учасників завбачливо з коаліції вийшли, щоб також не розгубити рейтинги. Однак за потреби опозиціонери можуть співпрацювати з владою, оскільки кардинальних ідеологічних відмінностей між ними немає, різняться хіба що стиль риторики та градус популізму. Навіть рештки проросійського табору почуваються в парламенті цілком комфортно, позичаючи голоси критикованій ними владі. До того ж в умовах фрагментованого парламенту кожен депутат має шанс стати тримачем «золотої акції», яка забезпечить йому солідну політичну ренту. При цьому брати на себе відповідальність за неуспіхи влади буде зовсім необов’язково.

Власне, уже зараз переваги опозиційності настільки очевидні, що стояти однією ногою в опозиційному таборі примудряються навіть представники чинної влади. Наприклад, членство у фракції БПП не заважає Мустафі Найєму заявляти, що «нинішня влада є копією попередників», а Сергієві Лещенку виступати зі звинуваченнями на адресу президента та його оточення. Їхня колега по фракції Ольга Богомолець узагалі є одним із головних борців проти мед­реформи, яку сяк-так намагається провадити уряд. Схоже, така модель поведінки залишиться популярною і в парламенті наступного скликання, а влада, намагаючись не допустити розвалу коаліції, буде змушена терпіти тих, хто веде подвійну гру. Для останніх це буде найприй­нятніший режим політичної діяльності, який дасть змогу одночасно належати до влади та дистанціюватися від її рейтингових і політичних проблем. Не виключено, що ближче до виборів відбудеться ціла хвиля таких демаршів, причому не лише в парламенті.

Про наростання непорозуміння між президентом і прем’єр-міністром подейкують давно, але ще показовішим є приклад «варягів», які масово тікали зі своїх посад. До того ж дехто прямісінько до лав радикальної опозиції. Протестну риторику гарантовано використовуватиме й сама влада, мобілізуючи своїх симпатиків перед лицем внутрішнього ворога в особі опозиції («популістів», «некерованих радикалів», «заколотників» тощо). Цілком імовірно, що до виборів ми побачимо ще не одне «кавопиття на Хрещатику», а викривальна риторика влади на адресу опозиції ставатиме ще гучнішою.

Тож у 2019-му в Україні може скластися вельми не­однозначна ситуація. Замість того щоб боротися за важелі керування державою, значна частина політичної еліти займе вичікувальну позицію, залишивши відповідальність комусь іншому. До цього її спонукатимуть не тільки проблеми з власними рейтингами, а й неоднозначні перспективи, із якими пов’язана перемога на президентських виборах та участь у правлячій коаліції. З погляду політичної доцільності така стратегія цілком виправдана. Але для країни це означатиме, що система влади, сформована у 2019 році, буде надзвичайно вразливою. Не виключено, що Україна знов увійде в період тяжких політичних криз, які загрожуватимуть перевиборами й іншими пертурбаціями. А отже, реформи знову гальмуватимуть не лише через об’єктивні труднощі та брак політичної волі, а й через хистке становище самої влади. Питання в тому, як цим скористаються майбутні опозиціонери, а також зовнішні сили, зацікавлені в розхитуванні політичної ситуації в Україні.

Тиждень

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

Ольга АНДРОСОВА

Завжди кажи «ні»

Я особистість, яка виграла в лотерею під назвою «Життя» у категорії «відрізок існування». Так, я народилася занадто пізно щоб вивчати землю та зарано, щоб борознити простори да...
Юрій Фоменко

Ера милосердя

Наступає якась ера милосердя. Усі ті, хто в 2014 році активно гукав російські війська, обіцяв страшну кару проукраїнським громадянам, проклинав Київський Патріархат і НАТО, хаяв Європу, або ж просто с...
Продовжуючи тему освіти, яка у Дніпрі набула шалених корупційних розмахів, хочу розповісти про дуже цікавий її сектор, який передбачає набір під «своє» крило потрібних співробітників. А са...
"Замиловує, дратує, бісить ця загальна розслабленість і умиротвореність суспільства. Більшість людей свято переконані, що війна, стихійні лиха, революції, заколоти, повстання та геноцидсаме їх об...