App Store Google Play

Чому приховують інформацію

17 Квітня 10:00
Чому приховують інформацію

Весна оживляє як нові очікування, так і старі болячки. І болять вони в нас як новенькі. Чи справді істинне знання про те, що відбувається не з нами особисто, може перевернути наше життя і ставлення до нього? 

Зі знанням — як зі словом "реформи". Під "перевернути" всі автоматично розуміють "змінити на ліпше". Нас із дитинства навчали: що більше знаєш, то ліпше. Не пояснюючи в подробицях, кому, власне кажучи, від цього ліпше, наскільки й чому. А залежить від того, хто навчає. Знання — такий самий товар, як і все інше. Факт — це сировина, інформація — напівфабрикат. 

А ми вже прилаштовуємо інформації свою особисту рамочку, ставимо в домі на почесне місце й віддаємо шану. Якщо почесті соціально схвалені (як у культах і релігіях), то знання має шанси набути соціальної цінності, і його можна комусь продати. Або врочисто передати на умовах хорошої поведінки. 

Якщо знання таємно-інтимні, то їхня цінність може бути не меншою. Але з різницею, що така цінність не конвертована, вона суто особиста.

Вивчаючи історію іноземних розвідок, я часто натрапляв на сюжети, наявності яких ніхто не заперечував, але й не акцентував на них уваги. Це були такі "прикрі непорозуміння", з яких насправді реальність і складалася. Автор шпигунських романів, який працював під псевдонімом Джон Ле Карре, згадував, як одного разу на світському рауті високого рівня один з його колишніх товаришів по службі в контррозвідці зустрів його з порога привітальним вигуком: "Ну й сволота ж ти!". Маючи на увазі, уточнюю, зайву достовірність описаного.

Оповідач завжди й скрізь стає на бік добра. Але розвідка й контррозвідка мають справу з людськими слабкостями, а слабкості в основі своїй мають біологічну природу. Наука про подолання слабкостей — це соціальна етика, яка наполягає на пріоритеті духовного над матеріальним, біологічним.

Добування знань про слабкості за допомогою самих слабкостей — це такий тип людської діяльності, нібито спрямований на оздоровлення соціуму. Але як у медицині є оспівані офтальмологія, кардіологія тощо, а є сфери медицини не менш значущі й прибуткові, де фахівці з пацієнтами зовсім не поспішають поділитися своїми успіхами публічно. 

Погляньмо на українську реальність. Є конституційне право громадян на інформацію, є журналістські розслідування й різні інші громадянські ініціативи. Але є заборона на ведення громадянами оперативно-розшукової діяльності з особистої ініціативи. Річ не тільки в технічних засобах, за допомогою яких одні громадяни можуть довідатися про інших те, чого ті не хочуть розголошувати. А в тому, що приховування інформації — це норма нашого життя. Людина, яка нічого не приховує, викликає слушні побоювання в її душевному здоров'ї й підозри в якісній конспірації, професійній легендованості.

Що вище людина на соціальних щаблях, то більше їй є що приховувати. Інакше як би вона туди взагалі потрапила? Відповідно секрети влади (кожної) мають бути незліченними, як золото Полуботка.

На жаль, будь-яка людина, котра хоч трохи попрацювала на держслужбі, розуміє, що всі так звані секрети верховної влади в номенклатурі своїй дуже банальні й архаїчні, як у будь-якої сільради. Просто масштаб інший.

Убивство — інша річ. Це — граничне свавілля. І всі із цим погодяться. Бо для широких мас такі риси політичного адміністрування, як шахрайство, обман, корупція, підробки й дике невігластво їхніх обранців, — це норма. 

Чому цікавість до подробиць загибелі людей раптом пробуджує в живих таку от підвищену громадянську самосвідомість? І куди вона потім дівається, коли настає час копати весняні городи чи їхати в літні відпустки? 

Що більше людина себе вважає "простою людиною" (тобто з самого початку відмежовується від влади, обраної такими ж, як вона сама), то важливіше для неї отримати підтвердження власної переваги. Якщо переваги фізично не видно ніяк, тоді вмикається "режим жертви", який постійним ниттям теж привертає до себе увагу. Якщо на вас нападає або влада з усією своєю репресивною машиною, або партія, або окремо взятий маніяк (політичний, звичайно ж), то ви не таке вже ніщо. Ви — дещо і навіть щось.

Проблемою виявляється те, що "проста людина", по-перше, може стати випадковою жертвою обставин; по-друге, бути простою, але при цьому недоброю людиною; по-третє, імпульсивно "як усі" вчиняти погано (або добре), і ці вчинки не мають нічого спільного з її світоглядом.

Якщо ми говоримо про Майдан-2014 та інші масштабні криваві драми, то згадане вище не стосується людей, які діяли усвідомлено тоді й розуміють те, що відбувається зараз, хоч би з чийого боку вони перебували. Вони зробили еволюційний крок уперед з простолюду і знають його ціну.

1911 року психолог Едуард Клапаред провів експеримент з пацієнтом, який страждав на розлад короткочасної пам'яті. Він кілька днів поспіль вітався з ним за руку й непомітно колов голкою. Тоді таке вважали нормальним. Нічого особливо не сталося. Пацієнт як не впізнавав лікаря, так і не почав його впізнавати (а розрахунок був на це). Та тільки руку лікареві він подавати перестав.

Соціальна пам'ять має схожі властивості. Якщо суспільство на надлишок інтелекту не страждає, то воно продовжує розмножуватися і захищати середовище проживання, не відволікаючись. Межі проблем доволі вузькі й передбачувані. Якщо суспільство починає розумнішати й ставити собі філософські запитання, межі ризику непередбачувано розширюються. Щоб ризики зменшити, потрібна довготривала пам'ять. Диктатури минулого саме через це фальсифікували історію і фізично знищували її свідків, щоб нав'язати свій ерзац як істину.

Нині час тече набагато швидше. Раніше природна товстошкірість соціуму дозволяла політикам дурити його порівняно легко й недорого. Тепер людина впродовж двох десятиліть може бачити зміну не просто правителів, режимів і форм правління, а цілих епох. І може сама порівняти, їй уже не потрібні старі люди, які можуть розповісти "як це було тоді". 

Те, що в нас перед Майданом був іще один Майдан, а перед ним — іще зо два, до уваги не брали, і ось чому. Люди ставляться всерйоз (тобто їхня довготривала пам'ять, керована інстинктом видового виживання, фіксує це в послідовностях електрохімічних сигналів) до події тільки тоді, коли вона кровопролитна.

Це неприємна новина для тих, хто вірить в абсолютну гуманістичну силу середньовічної моделі просвіти. Бо нинішня модель залишає людям їхнє законне право бути неосвіченими дурнями, які юрмляться біля підніжжя соціальної драбини. А з людей, які бажають здобути конкурентоспроможне знання, бере багато грошей і виставляє суворі дисциплінарні вимоги. Якщо держава з когось грошей не бере, то бере натурою.

Та це соціально-політичні механізми. А біологічний механізм інтересу до знання всерйоз вмикається, коли особина бачить навіть загрозу своєму фізичному існуванню. В інших випадках організм ліниво муркоче "кружляйте мене, кружляйте", коли йому культурно розповідають, що знання дуже важливе для духовного розвитку.

Отже, знання, яке розповідається, по-вченому називають "наративом". Слово це, яке по суті й означає "оповідь", вживають останнім часом часто, бо те, як розповідається оповідання, стає чимдалі важливішим за те, про що воно розповідає.

Батько історії Геродот переказував почуте бозна від кого, його байки пробуджували уяву, лякали дітей і надихали мандрівників. До істориків були хроністи, вони вели такі прадавні "твітери", де особливо не розгуляєшся з фантазією, а треба писати стисло й про головне. Зима, посуха, моровиця, хто король, із ким війна, зірка впала з неба.

Та оцінки-наративи завжди цікавіші, особливо якщо їхнім джерелом є придворні історики або навіть самі володарі. Тому що від цих нюансів залежить наше життя. Вони нас уже стільки разів кололи в руку, що та перестала тягтися до виборчого бюлетеня взагалі. А можуть же й під ребро кольнути, вони можуть. 

Тому болісний і непогамовний інтерес до подій Майдану, епізодів війни є похідним саме від побоювання, що ми можемо загинути випадково й безглуздо. Усвідомлений смертельний ризик теж лякає людину, але він хоча б не робить безглуздим її існування і не робить фінал жалюгідним фарсом, навпаки — шанс героїчної смерті створює особливу цінність.

У сучасному житті відбувається цілеспрямована девальвація, знецінювання традиційних цінностей. Цінності виникли й існували завдяки їхній внутрішній ієрархії та пріоритетності. Антицінності (гріхи) — точно так само. Якщо ви забираєте ієрархічність з системи, то вона розпадається. Залишається просто набір красивих слів зі словника, якими можна милуватися, як калейдоскопом, і не більше.

Як приховування чи фальсифікація інформації стосується впливу на цінності? І як це пов'язано з домінантою виживання в людській поведінці?

Ми довідуємося, що "об'єкти групи А" не стріляли в "об'єкти групи Б" на "локації В". Нашої попередньої впевненості в тому, що це цілком могло бути (а отже, так воно і було), цей факт ніяк загалом-то не похитнув. Якщо завтра станеться реваншистський переворот, і будуть переконливі докази того, що справді "А" ні при чому, а от "група А'" якраз дуже навіть при чому, це теж не змінить наших поглядів на світ. Конспірологія — це калейдоскоп, коли гарний візерунок складається за будь-якої швидкості обертання, але всередині все ті самі скельця. 

Чи не потрапляємо ми до групи підвищеного ризику, якщо орієнтуємося на нових скороминущих кумирів? Так, хоча б тому, що порушуємо одну з біблійних заповідей. 

Людина не може існувати без системи цінностей. Вона є навіть у тих, хто заперечує її наявність, просто вона зовсім не обов'язково гуманна, ця система. Людина не може існувати поза системою, вона може бути ближче чи далі, або навіть дуже далеко, але не без системи. Прихильники вільної свободи можуть посперечатися з Арістотелем, котрий визначив людину як "політичну тварину".

Загроза життю ставить людину в умови так званого екзистенціального вибору, і вона тоді виявляє всі свої якості — як ліпші, так і гірші. Це не самоціль, а така "внутрішня перекличка" на предмет того, на чому найціннішому слід зосередити зусилля для виживання. 

Тобто людина, отримуючи інформацію про смерть інших людей, незалежно від того, що вона з нею робить, внутрішньо стає виразнішою, ефективнішою. Тут важливий нюанс, бо як соціальна істота людина схильна механічно приписувати власні пріоритети іншим людям. І особисте внутрішнє зростання перетворювати на подобу політичної програми.

Інформація про все, що відбувалося на Майдані й на фронті, вкрай важлива для кожної людини особисто. Але, повторюся, через її екзистенціальність таку інформацію дуже важко використовувати політикам для власної вигоди й електоральних маніпуляцій. Тому вони вважають за краще її взагалі назовні не випускати. 

Це не окрема українська історія: політичні таємниці, секрети, строки давності для незручних ситуацій існують в усьому світі. Але, як ішлося вище, високий рівень таємності всього в усіх — жереб тоталітарних режимів або їхніх колишніх, надміру пихатих колоній. 

В українському випадку ситуація з приховуванням найрізноманітнішої інформації починає "підгорати" для всіх політиків з усіх боків. Вони змагаються в тому, хто розповість найбільш переконливий наратив, і ображаються, що суспільство сприймає це як огидну клоунаду. Як діти, чесне слово.

ZN,UA

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

Масштаби еміграції з України вражають не тільки нас, а і європейську спільноту. Протягом останніх років для українців бажання виїхати на заробітки стало домінуючою ідеєю. Особливо це помітно серед мол...
Ярема ГАЛАЙДА

Хто кому переможець

Во, тввваю ж маму нехай. Навіть не знаю, що і сказати. Точніше знаю, але воно якось усе з області зоофілії та ненормативної лексики.Сиджу оце, гортаю стрічку новин аж тут, опа-на! Бачу ще раз розпрекр...
"Вийду с самогоном вєсной на цвєтущій пагост...І в честь сваіх радних праізнєсу я тост!"©Проголосую за того міського голову (чи кандидата), який побудує і запустить в експлуатацію в Дніпрі кремат...
Не хотів писати цей пост. Та оці навколофутбольні срачі, цькування солдатика через фотку з хіпстерами і, останній цвях у голову, Міністерство ветеранів добили мене остаточно.Сидів позавчора у кафешці,...