App Store Google Play

Хто буде розгрібати

16 Квітня 10:00
Хто буде розгрібати

Тепер півроку буде сонце, вітер і тепло. Поки нас усіх знову не завалить снігом. Тоді одні візьмуться за лопати. А решта будуть скептично коментувати

Фестивальну сцену в Авдіївці поставили неподалік від церкви. В принципі це не складно – церков на Донбасі багато, іноді складається враження, що тут останні двадцять років нічого крім церков та супермаркетів і не будували. Тож теоретично, ставлячи сцену просто неба, автоматично ризикуєш опинитись поруч із церковними банями. Так і відбувається фестиваль – на сцені зранку налаштовують барабани, поруч час від часу починають бити дзвони, довкола самої церкви ходять миряни. Зрештою, фестивальна публіка теж по-своєму нагадує мирян – прийшли з вірою в те, що культура може щось змінити, може мати на щось вплив, навіть у часи війни.

Війна тут зовсім недалеко – за ближчою лісосмугою, як показують місцеві. Зранку чутно були вибухи, але потім стихло, день видався по-святковому сонячний, до того ж вихідний, місцеві ходять від церкви до сцени, розглядають, слухають, говорять. Говорять різне, оскільки й публіка різна – активісти бігають, вирішуючи оргпитання, неактивісти скептично все це коментують. Традиційно нарікають – на владу, на політику, на долю. Хіба що на погоду не нарікають – весняне сонце всіх заспокоює, підіймаючи настрій і згладжуючи гострі кути. Ну й фестиваль, схоже, теж нікого не напружує – всі люблять святкову атмосферу, всі люблять свято, і активісти, і ті, хто спостерігає.

Зазвичай так і буває – в нашій країні громадяни поділяються саме на тих, хто бігає, вирішуючи оргпитання, і тих, хто все це скептично коментує. Перших менше, але питання вирішують саме вони. Других більше, проте вони зазвичай доволі ліниві, навіть у своєму скептицизмі ліниві, тому й шкоди від них особливої немає. Хіба що на виборах ці, скептично налаштовані громадяни, як правило змішують усі карти й позбавляють «активістів» шансу бодай щось змінити.

Не намагаюсь тут займатись поділом, виокремлюючи своїх та чужих, більше того – сам антагонізм часто є доволі умовним. Але звик помічати цю різницю в співгромадянах, звик саме на неї орієнтуватись – візьметься ця людина щось робити, чи залишиться вдома перемикати канали, скаже щось, не побоїться, чи промовчить, готова вона бодай за щось відповідати, чи традиційно обмежиться прокляттями на адресу обраної нею ж влади. Знову ж таки, скептичне ставлення до реальності, політичної зокрема, законом не карається, і хто я такий, аби когось засуджувати. Просто досвід показує, що покластися можна, як правило, саме на тих, хто не боїться говорити й готовий потому відповідати за свої слова. Ну якось так складається. Тому хочеш не хочеш, а мусиш визнати, що десь оцей поділ все таки проходить, десь він нас усіх ділить, розводить у різні кути, вибудовує поміж нами невидимі стіни. Хорошого в цьому, мабуть, не надто багато. Проте й нарікати особливо немає на що – ми живемо в тому світі, який нам дістався, іншого світу в нас просто немає. Можемо хіба що цей спробувати зробити кращим, без особливого розрахунку на успіх.

Я, звісно, розумію, що говорити слід не про поділ, а про єднання, про взаємопідтримку, про взаємодопомогу. Безперечно, треба, так і є. Просто ось ці наші відмінності – про них теж говорити необхідно, оскільки саме вони, за великим рахунком, і визначають більшість наших проблем. Хтось за звичкою проводить цей поділ, виходячи з політичних пріоритетів, чи там, не знаю, мовних, церковних чи ще якихось. З регіональних особливостей, врешті-решт. Хоча мені особисто здається, що справа зовсім не в політиці, справа не в політичній позиції як такій – справа в умінні цю позицію озвучити й готовності її захищати. Все інше – скоріше принагідні аргументи на користь однієї зі сторін, що мляво сваряться між собою стосовно свого світлого майбутнього. 

Хоча ж зрозуміло, що поділ цей, хоч і некомфортний для всіх учасників, проте й не такий посутній, аби не залишити нам можливості далі знаходитись в одному просторі й лишатись громадянами нашої дивної фантастичної країни. Просто своє громадянство ми трактуємо по-різному – хтось як почесний обов’язок (перепрошую за лексику), хтось – як сумнівний дарунок долі, від якого шкода відмовитись, але на який можна щонайменше поскаржитись. Кожен займає своє місце, кожен має свою правду, хтось час від часу переходить на той чи інший бік. Країна живе своїм життям, життя її складаємо всі ми, і хочемо ми цього чи не хочемо (часто – саме не хочемо), але нам далі лишатися тут разом, разом давати раду з нашими правами й нашими обов’язками, разом повторювати старі помилки, разом пробувати на них учитися. Робити все це разом, звісно, куди більше мороки. Але й шансів щось зробити разом теж значно більше.

Натомість фестиваль добігає кінця. Святкова публіка розходиться, в церкві теж тихо. Весна стає все більше помітною. Тепер півроку буде сонце, вітер і тепло. Аж доки нас усіх знову не завалить снігами. Тоді одні візьмуть лопати й кинуться розгрібати сніг. А інші будуть це скептично коментувати.

Новое Время

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

Якась нездорова знову пішла хвиля від керівництва ЗСУ. То якийсь пулковник, маріупольський сиділець, добровольців не зміг за рік розгледіти, хоча вони у нього під носом були і сам Марік визволяли, і в...
Анастасія ГОРЯЧА

Прокидайтеся та дійте!

Типова картина типової української родини. Ранок, чоловік та дружина мовчки збираються на роботу. Швидка кава та сніданок. Діти зазвичай неохоче збираються до ненависної школи, а влітку прокидатись на...
Уже кілька тижнів на фейсбуці йде масова хвиля запитів на "дружбу" від явних ботів. Це не дивно - попереду нас чекають два роки гарячих виборів, - ми будемо обирати Президента, парламент, а потім ще м...
Музика, церква і спорт вже були "поза політикою". Тепер пан Медведчук вирішив додати в аполітичний список ще й кіно.Як бачимо, за планом вся наша культура повинна бути поза політикою. Поза українською...