App Store Google Play

Дитяча травма нації

13 Квітня 14:00
Дитяча травма нації

Проблема України в тому, що вона століттями жила в складі чужих імперій. А тому носій влади й повноважень сприймалися на цих землях як представники чужої та ворожої столиці. Категорії "права" та "закону" тут не були сакральними, тому що історично обслуговували інтереси метрополій. Тих самих, які для місцевого населення виступали в ролі колонізатора.

У результаті, українці виявилися носіями найбільш антиелітарних настроїв. Вони чудово вміють об'єднуватися на горизонтальному рівні ‒ під час повстань і революцій. Але в той момент, коли прийшов час будувати свою державу ‒ країна стала заручницею своєї ж історії. І регулярно спотикається об власне минуле.

Нормою Україна вважає ситуацію Майдану: коли кожен рівний собі й сусідові. Але як тільки приходить час перетворювати горизонталь на вертикаль ‒ система йде в рознос. Навіть ідея "займатися політикою" сприймається як щось ганебне. А сприйняття "політики" в суспільстві не має нічого спільного з ідеєю "облаштування життя".

Україна знає лише один спосіб передачі влади ‒ кризовий. У його межах будь-яка нова влада заперечує легітимність попередньої. Подібний формат характерний для країн зі слабкими інститутами ‒ там, де транзит влади приречений бути нестійким. У такій реальності будь-який новий президент заперечує попередника й створений ним варіант державності.

Кравчук, Кучма, Ющенко, Янукович, Порошенко ‒ четверо з них можуть позувати на спільних фото, але кожен із них воював із попередником. Навіть зміна влади під час виборів подавалася як зміна режиму. Справедливості заради треба сказати, що це не тільки наша родова хвороба ‒ в такій же пастці регулярно опиняються країни Латинської Америки. Втім, це не скасовує токсичності підходу. Навпаки ‒ підтверджує.

У стійких системах існує солідарна легітимність. Саме вона об'єднує чинну владу з попередниками та спадкоємцями. У них можуть бути різні програми, але головний посил залишається універсальним: ми правимо, тому що наші права на владу не менші, ніж у попередника. А в українській реальності працює інший посил: ми правимо, тому що прав на владу у нас більше, ніж у попередника.

У підсумку, в Україні будь-яка опозиція щоразу пропонує перезаснувати країну. Навіть більше ‒ в якості реальної опозиції сприймаються лише ті, хто пропонує "старий світ зруйнувати до підмурівків". Усі, хто не хоче знести вибудуваний дім, ‒ сприймаються як несправжня опозиція.

До недавнього часу ці гойдалки пояснювалися ще й цивілізаційними метаннями України. Носії проросійської візії майбутнього не могли погодитися зі своїми проєвропейськими попередниками та навпаки. Але сьогодні навіть та частина опозиції, яка солідарна з владою в обраному країною векторі, все одно використовує порядок денний революційний, а не еволюційний.

Тому що "тут так заведено".

Відсутність досвіду державності стала справжньою дитячою травмою. У дорослому віці вона дає найнезвичайніші метастази. Наш попит на конспірологію ‒ не виняток.

За століття українці звикли до того, що вони ‒ заручники чужих інтересів. Що ними розпоряджаються метрополії, які грають у свої таємничі й масштабні ігри. Що пересічний обиватель на владу впливати не здатний, тому що влада йому непідзвітна. В результаті, на цьому благодатному ґрунті буйним цвітом зростає безвідповідальність.

Людина, яка не відчуває в собі здатності впливати на реальність, шукає цьому пояснення. І знаходить ‒ у вигляді таємничих ділків, змагатися з якими немає сенсу. Конспірологія стає способом перекласти відповідальність. "Ми ні в чому не винні ‒ винні ті, хто нас грає". Мовляв, ми лише об'єкт у чужих натруджених руках. А який із об'єкта попит?

Коли Надія Савченко виявилася не тією, за кого ми її приймали, ‒ соцмережі кинулися шукати винних. Виявилося, що в нашій помилці винна влада, ЗМІ, політики. Хоча ми самі створили запит, на який реагувала влада, політики та ЗМІ. Але куди зручніше звинуватити у власній помилку ‒ іншого. Україна ‒ країна з кришталево чистою совістю. Ніхто ні в чому не винний. Винний інший.

Така філософія є небезпечною тим, що ніякий ‒ навіть найтравматичніший ‒ досвід не приводить до висновків. Тому що висновки роблять ті, хто допускає помилки. А в нашому колективному несвідомому помилки визнавати не заведено. Наші герої ‒ суцільно в білому одязі. Наші антигерої ‒ суцільно в чорному. Відсутність рефлексій захищає від докорів сумління. І змушує знову й знову наступати на граблі.

Будь-яка помилка цінна висновками. Якщо ти її не визнаєш ‒ то й уроків не засвоюєш. У результаті, українське суспільство піднесло себе на недосяжний п'єдестал. "Ми хороші, а навколо суцільні негідники".

У підсумку, найпопулярніша інтонація ‒ скепсис. Чисто психологічно це можна зрозуміти: мало що зрівняється із задоволенням постояти в білому пальто. Але саме цей підхід мотивує носія нічого не робити. Ти вже апріорі на вершині моральної піраміди ‒ і звідти зверхньо дивишся на всіх інших.

Українці переконані, що вони кращі за політиків ‒ хоча самі їх вибирають. Недолюблюють успішних ‒ хоча самі мріють розбагатіти. Мріють про справедливість і зверхньо дивляться на "право". Вимагають викорінити корупцію, хоча самі з неї годуються.

Ця ситуація породжує суспільство революційного спринту. Українці прекрасно об'єднуються "проти когось" ‒ і на коротких дистанціях демонструють надзвичайну ефективність. Але як тільки мова заходить про стаєрські реформи ‒ починається масове дезертирство.

Це можна зрозуміти. Ідея реформ проста: довга праця й повільна еволюція. Ти працюєш над собою, інвестуєш у себе, підвищуєш капіталізацію свою та своєї країни. Але це працює лише тоді, коли ти адекватно сприймаєш власну стартову вартість. А якщо ти себе переоцінюєш ‒ то починаєш чекати, що всі інші будуть тебе наздоганяти, в той час як ти сам продовжиш стояти на місці.

У підсумку, країна починає жити за принципом квадратного колеса. Коли рух вперед можливий лише в результаті одномоментного ривка ‒ ціною надзусиль. Після якого настає довгий період стагнації. Упродовж якого всі чекають змін від сусіда, але не від себе самого.

Головним дефіцитом країни, як і раніше, залишається відповідальність. Та сама, яка позбавляє кожного від "комфорту непричетності". Та сама, яка змушує визнавати помилки й робити з них висновки.

Та сама, яка не дозволяє нікому ховатися за формулу "тут так заведено".

"Крим.Реалії"

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

92-роки тому Катеринослав перейменували у Дніпропетровськ. Звісно, не було ніяких референдумів/громадських слухань/можливості подати альтернативну петицію.Теоретично і зараз у місті живуть люди, які н...
Юрій Фоменко

Божі пензлики

У Бога є велика стара торба. Наскільки стара, що геть зношена і в латках. А у тій торбі: гачки, пензлі, гребінці, веретена, сита, сопілочки, граматки, вуздечки, тронки…   І ходить він з то...
Багато чую останнім часом про геройство, мотивованість та крутість, як необхідні якості для солдата. Скажу чесно: фігня це все, як на мене.Герої затикають подвигами чужі або ж свої помилки.Найкраще пр...
Всі журналісти у Дніпрі знають, що я завжди відкритий для співпраці. Незважаючи у владі я, або ні. І жодного разу я не пошкодував про співпрацю. Бо завжди витримувались ази журналістської етики. Тобто...