App Store Google Play

Знак альтернативи

10 Квітня 14:00
Знак альтернативи

Хоч куди поглянути, хоч яку взяти з-поміж множини колишніх колоній, справджується правило, що деколонізація цих теренів стосується не лише світу матеріального, а й світу ідей та ідентичностей. Суто політичного, економічного, фінансового впливу для колонізації певного регіону не досить. Перша зброя колонізаторів — це культурна інженерія. «Врешті-решт, імперія — це реа­ль­ні географічні земельні володіння. У мить збігу справжнього контролю й влади, ідеї того, чим була (мог­ла б стати) ця територія, і реального місця розпочинається боротьба за імперію», — пише Едвард Саїд в одній із ключових робіт «Культура й імперіа­лізм». Він також наголошує на тому, що  кожного разу, як обговорювалися причини, переваги або негативні боки імперіалізму, виявлялося, що офіційна культура дивовижним чином вилучена з аналізу. Власне, якщо вже казати про зв’язок географії та культури, на якому робить акцент Саїд, то Україна й «Малоросія» — це різні варіанти культурної та географічної долі одних і тих самих теренів, два різні образи, ідентичності очима тих, хто звільнився, й очима колонізаторів.

Колоніальну залежність, зокрема й у культурній сфері, навіть за умови здобуття певними територіями суверенітету й незалежності, долати довго, проте не означає, що неможливо. Хіба що зміни, які підтримує загал, відбуваються швидше, ніж ті, перебіг яких відбувається без такої підтримки. Перед невблаганністю стратегічного планування на роки вперед рівні всі: і бізнес, і політика, і культура. Гасінням пожеж і латанням порепаних старих труб, тобто тактичними кроками, тут не зарадиш і переможцем не станеш. Україна була однією з імперських колоній Росії на теренах Європи так само, як Ірландія у Великій Британії. Наш шлях до Європи полягає, зокрема, у деколонізації свого культурно-гуманітарного простору, доволі часто в наших головах і серцях, у зміні ставлення до себе та своєї картини світу.

Казус винятковості

Сурма, на якій активно грали імперські режими минувшини й далі грають режими з неоімперськими сентиментами, як-от РФ, — переконування у своїй винятковості над рештою світу. Підтвердження цього можна знайти в процитованого вище Едварда Саїда: «Спостерігаємо приголомшливу зацикленість: ми домінуємо, бо в нас є сила (індустріальна, технологічна, військова, етична), а в них її немає й тому вони не домінують, вони нижчі, а ми вищі... й таке інше. Прикметно, що ця тавтологія ще від XVI сторіччя міцно закорінена в британському баченні Ірландії та ірландців, а впродовж XVIII сторіччя вона спрацьовувала в ставленні до білих поселенців в Австралії та Північній і Південній Америках (навіть у XX сторіччі австралійці ще довго залишалися нижчою расою)».

Боротьба за процес виходу із затінку «великої російської» культури триває в нас і досі. І не було з нашого боку особливих зусиль до 2014 року, та нещастя допомогло, щоб активізувати процес змін. Квоти щодо кількості української музики на радіоканалах, закон про обмеження доступу на український ринок іноземної друкованої продукції антиукраїнського змісту, а також російських фільмів і серіалів такого штибу, заборона в’їзду зіркам естради й театру РФ, які підтримують російську агресію проти України, державна програма кіновиробництва, створення вітчизняних культурних інституцій, увага до культурної дипломатії — усе це мало трапитися щонайменше 20 років тому й завдяки державницькій позиції української влади, а не війні.

Вагомий деколонізаційний крок для нашого суспільства й держави — це поступове усвідомлення того, що російська культура та її продукти не є ні ліпшими, ні винятковими чи вищими щодо решти, які існують у світі, зокрема й української. Це усвідомлення має низку проявів, які можна відстежити як усередині самої держави, так і за її межами. Маркерів, що процес рухається вперед і, попри всю ригідність довкілля, таки в правильному напрямі, є багацько. Нарешті й, сподіватимуся, безповоротно українські медіа дізнаються про події у світі від своїх, які вже вони є, інформагенцій, а також із різних закордонних медіа. Живемо без огляду на картину світу у викладі ІТАР-ТАСС, не крізь призму Москви. Мова, якою культура й новини надходять до країни, більше не суто російська. Тепер це й українська, й англійська, а не лише «загальнозрозуміла». Трансформація та урізноманітнення потоків важливої інформації пропорційно змінює уявлення про місце українців у світі: із плином часу збільшує­ться кількість тих, хто утверджує українську столицю та простір країни як культурно самодостатній та цікавий і собі, і світові. Таким чином, долається комплекс винятковості російської імперської столиці як центру не лише політичного, а й науково-культурного, де і театри, і книжки, і науковці свіжіші та цікавіші, куди передусім приїжджає хтось із видатних закордонних культурних діячів. Накинутий стереотип маргінальності українського культурного простору долаємо. Поступове поглиблення знання про власні та світові мистецькі надбання підважили також ідею «специфічної винятковості» російської літератури. Гарольд Блюм, автор знакової праці про західний літературний канон, згадав там лише Льва Толстого. Очевидно, російська література, як і російські кіно та музика, є винятковими тільки тоді, коли щось інше складнодоступне через незнання мови, якою написаний твір, або його фізичну недосяжність.

Щоб творити конкурентоспроможний і унікальний культурний продукт чи провадити наукові дослідження, більше не треба переходити на російську. Мова, хоч як крути, посідає одне з провідних місць у процесі деколонізації суспільств. Позитивний його бік у тому, що українська визнана єдиною державною, мовою освіти й науки. Ще за радянських часів багато хто зазначав, що переклади світової класики, поезії та прози українською перевершують російські. Дивним і нелогічним тоді є твердження, що нею важче оперувати у філософії та науці. Справді важче, якщо цієї мови не знати й не давати їй вільно розвиватися в середовищі, яке або адаптує, або винаходить нові, вже українські відповідники на позначення чогось, якщо їх бракує. Чи будуть майбутні покоління українців переважно україномовними, залежить від послідовності тих, у чиїх руках нині мовна політика. Не забуваймо, що лишень нещодавно визнано неконституційним і нечинним скандальний мовний закон Ківалова — Колесніченка, який фактично нівелює статус української як державної. Водночас вона має стати сталою й переважною в медіа. Мова ж існує в кількох різновидах: як написане, тобто текст, і як те, що звучить. Важливо, якою українці отримують інформацію та новини з газет і журналів, телебачення та радіо. «И так поймут» — стратегічно програшний крок, бо він подовжує процес подолання колоніального минулого, не свідчить про новизну, а закріплює старі, ригідні звички. Не досить зупинитися на тому, що вже повиносили пам’ятники Лєніну й іншим діячам радянського часу, які створюють своєрідні місця сили в публічному середовищі, наявні для містян і суспільства в просторі не лише фізичному, а й ментальному.

Повернімося трохи до теорії: імперія, аби зберегти владу, всіляко намагатиметься уніфікувати населення. Підкореним насаджували ідею про свою меншовартісність і недолугість, велич та унікальність імперської культури. Твердження про «малороссийское наречие», «Малороссию», територію потішних і тупуватих хохлів, хитрунів та зрадників (згадайте перший-ліпший російський фільм чи серіал), тобто тотальне приниження поряд зі знищенням або купівлею національної еліти й відвертим привласненням українських культурних здобутків світового значення — це елементи цілком колоніальної  російської технології, якої не цураються донині. І не тільки українці, а й низка інших націй мають принизливі прізвиська та зневажливе ставлення. Те, що простір українського масового телевізійного кінопродукту очищається від таких сенсів, — ще один крок до культурної деколонізації.

Згадані  принижені не мають, за імперською логікою, ані своїх мудреців, ані власних героїв, тому запозичують достойників у метрополії. Нелогічно жити в ментальному просторі, у якому в назвах вулиць і пам’ятниках одночасно присутні Бандера, Пьотр І і Лібкнехт. Деколонізація передбачає знаходження власних героїчних постатей, зразків для нації. Вони були в минулому і, головне, є сьогодні, серед нас, тих, що воюють, волонтерять, не дають зруйнувати свою державу.

Імперії різних штибів передусім прибирали до своїх рук освіту підкорених народів. Британці в Індії намагалися створити, як пише Едвард Саїд, «індійців за кольором шкіри, але англійців за способом мислення». Те саме відбувалося і в Україні, бо малорос, за аналогією, це  українець за формою та росіянин за змістом. Ще один маркер деколонізації — старт проекту «Нової української школи», який долає освітній стандарт радянського часу не тільки в сенсах, а й у поведінкових практиках. Деколонізація шкільництва відбувається не лише завдяки тому, що в програмах збільшується й осучаснюється український і всесвітній компоненти, якщо говорити про соціогуманітарні курси, а й тому, що змінюються підходи до взаємодії та спілкування між учнями, батьками й школою. Важливо виховати не тільки хорошого громадянина, а й людину, яка знає, що таке повага до себе та відповідальність, яка виростає з прав і не буде сліпою та глухою до свого ближнього та власної країни. Ще один послідовний крок у деколонізації — закріплення всіма можливим засобами думки серед вітчизняного політикуму, що статус української мови як державної має стратегічну вагу й не може бути розмінною монетою, предметом торгу з будь-ким із сусідів.

Не так давно Україна стала повертати своє питоме місце на мапі світового авангардизму, уголос і повсюдно кажучи про те, що знані в усьому світі Малевич, Архипенко, Екстер, Богомазов, Татлін і довжелезна низка інших — передусім українські митці. Поряд із тим з архівних папок і далеких полиць бібліотек це мистецьке явище вертається до українців у поезії та прозі згаданої доби. Вертаються Семенко, Йогансен, Слісаренко, Шкурупій — вагома когорта, що творить противагу Маяковському, Єсєніну, Блоку тощо. Очевидно, далі таких сюжетів буде значно більше. Вітчизняну літературу й культуру такою, як вона є, без імперської та радянської цензури, варто показати не лише самим українцям, а й світу через переклад на нинішню, справді загальновживану мову — англійську. Як росіяни це зробили зі своїми авторами, аби бути присутніми та цитованими у світі, граючи свої культурно-ідеологічні мелодії на власній сурмі. Ми доволі пізно відкрили для себе політику м’якої сили та культурну дипломатію, усвідомили, що коли про нас і свою культуру не розкажемо самі, є ті, хто зробить це не на нашу користь. Тому створити дієву інституцію, яка займатиметься просуванням вітчизняної культури за кордоном, той-таки Український інститут — це не примха, а стратегічна мета.

Шило мило не замінить

Недостатньо, щоб українською в нашій країні була лише інтелектуальна еліта. Так, це потрібна складова, проте якщо політики, бізнес і суспільство загалом лишатимуться носіями радянських і російських імперських сентиментів, мовляв, «яку країну зруйнували!», то в перехідному постколоніальному болоті наша держава загрузне ще надовго. Системний підхід до деколонізації стосується як сфери високої культури, так і сфери масової, популярної. Ідея не нова, її можна знайти і в Євгена Чикаленка: українська має стати мовою всіх прошарків суспільства — від найвищих до найнижчих. Важливо, щоб масовий культурний продукт, яким послуговується вітчизняний споживач, був україномовним і таким, що не підважує державність за своїм сенсом, а також переданий до кожного всіма доступними шляхами. Великий плюс у тому, що на полицях книгарень збільшується кількість сучасної документальної прози (nonfiction) в українських, а не російських перекладах, і книжки ці дешевші, ніж надруковані в РФ. Важливо, щоб цей процес не обмежився лише таким сегментом і худлітом, а поширився й на дитячу, підліткову, енциклопедичну літератури, фантастику, легке чтиво та комікси.

Недостатньо просто заборонити ввезення літератури з країни-агресора, у якій відверто викривлено історичні факти, накидано штампів і злочинів, до яких українці не мають жодного стосунку. Варто відстежувати, які сенси приносить із собою російська фантастика, зокрема військова, де можна наткнутися на назви «Поле битви — Україна. Зламаний тризубець», «Війна 2010: український фронт», і фентезі з набором штампів і кліше про братні народи, із яких один рівніший та сильніший за інші. Так, усе те свого часу масово до нас завозили й читали. Якщо лише вичистити це поле й не дати туди альтернативи кращої та цікавішої, то старі продукти й сенси повернуться, адже природа не терпить порожнечі.

Те саме стосується царини популярних музичних жанрів. Скептики казали, що рок-музика не звучить українською, але чи зупинило це вітчизняних рокерів на шляху до здобуття своєї аудиторії? Ні. Вони вже давно частина культурного українського істеблішменту. Значно гірша ситуація з поп-музикою в тих українських співаків, що орієнтувалися на російський шоу-бізнес. Так, нині ми від нього від’єднані. Його виконавці здебільшого не їздять до України, як і наші до РФ. До того ж квоти щодо збільшення вітчизняного продукту в радіоефірі звільнили велетенський простір, який повинен чимось заповнюватися. Маємо ситуацію, коли кількість української різноформатної музики молодих гуртів зростає та починають працювати інтернет-ресурси, які це різноманіття показують, як-от Muzmapa. Але їм потрібно допомогти вийти і на радіоканали, і на великі сцени шоу-бізу. Нелогічно замінити російську музику лише суто англійською чи старим музичним українським продуктом, який уже всім і кожному набрид. За доволі недовгий період такі музичні проекти, як Onuka та ДахаБраха, стали впізнаваними й котованими за кордоном. З’являються нові покоління саме українських поп-виконавців із зовсім новою, цілком світового рівня якістю звучання. І тут також держава мала би бути послідовною: треба підтримувати не тільки вітчизняну книжку чи освіту, науку, кіно, а й музику. Принаймні для того, щоб заповнити порожнечу, що закономірно утворилася, українським продуктом, який сьогодні в андеграунді, а завтра може стати мейнстримом не лише в нас, а й у світі. Амбіційно? А чом би й ні?

Російському блатному тюремному шансону, який чутно в маршрутках і на автобусних зупинках, у їдальнях та дешевих кнайпах, не просто потрібно, а необхідно знайти альтернативу, як і російському репу. Річ у тім, що музика, яка героїзує та формує позитивний образ криміналітету, крадіїв і вбивць, суттєво підважує український культурний код, у якому ставлення до таких явищ відверто негативне. Це те обличчя, яким російська найнижча масова музика обертається довкола всіх, запевняючи, що держава-тюрма — це нормальний стан речей. Реп — це гостросоціальне мистецтво, яке вимагає неабиякого поетичного таланту. Бачимо ситуацію, що через брак українського репу в нас слухають російський, бо розуміють мову. А водночас всотують відповідні соціальні сенси й стандарти. Таким чином, ця музика опору обертається проти нас, хоча за не надто титанічних зусиль могла б і гроші заробляти, і працювати на українську справу. Те саме в жанрі легкого чтива, жіночих романів тощо. Це велетенський ринок, від якого нерозумно відмахуватися: ця література має бути принаймні українською мовою і, в ідеалі, українських авторів.

Поява нових інституцій, як-от Інститут книги, Культурний фонд, також слугують культурній деколонізації України, зміні радянської системи в культурі на нову, що формується. Але тут годі сподіватися на зрушення, якщо нова форма лишиться зі старим сенсом і практиками. Творчі спілки в їхньому радянському варіанті потребують значних і кардинальних реформ. Те саме стосується кіноіндустрії, де зміни починалися з боротьби за україномовний переклад стрічок. Отой самий, «на який ніхто не прийде до кінотеатрів» — твердження, яке масово спростували глядачі, що відвідали покази картин «Червоний», «Припутні», «Стрімголов», «Межа», «Кіборги», «DZIDZIO Контрабас» та інші. Принаймні тому, що це кіно про наше сьогодення. Послідовним продовженням зрушень у кіноіндустрії має стати процес виходу сучасних українських стрічок на широкі телеекрани разом зі створенням сучасних вітчизняних серіалів, на які, сподіватимемося, вистачить не тільки хисту режисерів і сценаристів, а й фінансової волі держави й бізнесу. Кожен російський продукт, хоч як крути, має отримати свій український відповідник гідної якості, тобто серіальні перипетії та хепі-енд можуть відбуватися не лише десь у Бірюльово, Бутирському районі чи на Рубльовці. Це підважує імперську монополію та породжує широку культурну пропозицію. Поряд із цим український культурний продукт має прагнути бути кращим за альтернативи, хотіти більшого. Зокрема, увійти на світовий ринок комп’ютерних та відеоігор. Хіба що лінивий не знає, що всесвіт Відьмака створено польськими розробниками за творами польського фантаста Анжея Сапковського. Ця галузь розважальної індустрії спирається на пошук хороших і цікавих сюжетів та героїв, яких згодом пропонує масовому споживачеві в усьому світі. Чи з’явиться така гра, що пропонуватиме українських героїв і сюжети, — відкрите питання й досі.

Від старих культурних смаків і звичок люди відмовляються важко й майже ніколи, якщо не мають пропозиції натомість. Тому деколонізація українського культурного простору полягає не лише в подоланні та максимальному нівелюванні впливу російської культури, а й у підтримці та проштовхуванні вітчизняного продукту, тієї необхідної, мов повітря, альтернативи. Не менш якісної, не менш високої, не менш модної та кльової. Це справа держави, а не суто громадського сектору та поодиноких ентузіастів. Бо не може ввійти до Європи країна з реформованими за сучасними мірками економікою та правом, але з ригідною пострадянською культурою. Тією самою, із якої виростають політичні рішення.

Тиждень

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

Багато чую останнім часом про геройство, мотивованість та крутість, як необхідні якості для солдата. Скажу чесно: фігня це все, як на мене.Герої затикають подвигами чужі або ж свої помилки.Найкраще пр...
Всі журналісти у Дніпрі знають, що я завжди відкритий для співпраці. Незважаючи у владі я, або ні. І жодного разу я не пошкодував про співпрацю. Бо завжди витримувались ази журналістської етики. Тобто...
Ярема ГАЛАЙДА

Про акції і провокації

Вчора не зміг прийти на мітинг «Свободу полоненим», бо приїхав до міста лише сьогодні рано вранці.Але, дякувати Кирилл Дороленко, сьогодні акція продовжилась біля «парку ракет»...
Антон МОРОЗ

Футбол поза спортом

Великий футбол, як і будь-який великий спорт, був, є і буде частиною політичних ігор. Варто лише зануритися у події минулого століття і побачити, що переважна частина масштабних змагань перетворювался...