App Store Google Play

Боженко, Щорс та інші. Трагедія "червоних отаманів"

18 Березня 18:00
Боженко, Щорс та інші. Трагедія "червоних отаманів"

"Чи можливо допускати виникнення на теренах Радянської республіки існування озброєних банд, які об’єднуються навколо отаманів і "батьків" і воюють з ким хочуть… Період партизанства занадто затягнувся на Україні… Треба негайно розігнати пройдисвітів-невігласів, які нікому не підлягають Партизанство себе вичерпало".

Українські селянські повстанські ватажки — отамани — перебували не лише в лавах Дієвої армії УНР, керували повстанськими загонами чи були командирами Революційно-повстанської армії України ім. батька Махна.

Чимало здібних, хоробрих українських ватажків та їх потужних селянських "армій" наприкінці 1918 — на поч. 1919 років воювали у складі Червоної армії.

Більшовики називали їх "червоними отаманами-батьками". Засновник Червоного козацтва Віталій Примаков підписував документи не менше як "отаман полку".

Саме з їх перебуванням у складі РСЧА з’явився термін "бАтьківщина", бо ж росіяни українське слово "батько" не використовують.

"Батьківщина" стала синонімом "партизанщини" та "отаманщини" — своєрідними формами повстанського руху в Україні, який разом з "махновщиною" дав привід Льву Троцькому визнати, що в Україні сформувався осередок потужного "професійного партизанства", яке з травня 1919 року він почав "випалювати розпеченим залізом".

Одним із таких отаманів був Василь Назарович Боженко — командир Таращанського полку 1-ої Радянської дивізії, який загинув за загадкових обставин у серпні 1919 року.

Радянська історіографія не виявляла інтерес до Василя Боженка або зображувала його карикатурно-сатирично на фоні Миколи Щорса, що завжди ображало боженківців.

 Василь Боженко

Після 1991 року увага дослідників повстанського руху в Україні була прикута до повстанців анархо-комуністичної або національної течії, а представники радянської течії повстанського руху дослідників цікавили мало.

Тому метою статті є аналіз впливу конфлікту Василя Боженка з більшовицьким керівництвом та ЧК. Це дозволить зрозуміти причини, час та наслідки боротьби Л. Троцького з професійним українським партизанством, яка супроводжувалася ліквідацією ватажків повстанського руху з України.

Джерелами дослідження будуть маловідомі документи з російських архівів та особистого архіву вчителя Бережинської школи Кіровоградської області Леоніда Сергійовича Цуканова, які надала автору статті його донька.

У добу СРСР Л. С. Цуканов створив музей В. Боженка, на жаль, знищений після 1991 року. А ще він збирав матеріали про "червоного українського отамана", які в силу певних обставин не зміг надрукувати.

Ці унікальні джерела проливають світло на події в Україні навесні 1919 року. У той період з більшовиками конфліктували не лише повстанські ватажки, які не були комуністами, наприклад Никифор (Нечипор) Григор’єв та Нестор Махно, але й більш політично контрольовані та ідейно близькі командири.

Зокрема, Боженко — командир Таращанського полку 1-ої Радянської дивізії.

Командувач Українського фронту Червоної армії Володимир Антонов-Овсієнко дав В. Боженку цікаву характеристику: "типовий отаман-батько", "хитрый и рачительный хозяин". "Частини його завжди будуть нагодовані та ситі і гарно дисципліновані. Сам Боженко погано піддається дисципліні, в карті розбирається погано та важко орієнтується в загальній ситуації. Але його полк буде сліпо, безвідмовно йти за ним туди, куди він його поведе".

Чи мав В. Антонов-Овсієнко рацію, коли називав В. Боженка "отаманом-батькою"? Цілком.

Боженко народився в козацькому селі Бережинка на сучасній Кіровоградщині, вважав себе малоросом та спілкувався українською мовою або суржиком, у якому переважала українська.

У складі Таращанського полку було чимало українців, які обожнювали свого командира та "за старим звичаєм називали його батьком". Боженко вважав себе і своїх таращанців нащадками традицій запорозького козацтва.

Зокрема, в березні 1919 року Боженко був одним із червоних командирів, чий підпис стоїть під відповіддю червоноармійців воякам УНР у стилі відомого листа запорожців турецькому султану, написаного українською мовою.

Отже, Таращанський полк був своєрідною "групою керівника", його "приватною армією". Один із бійців Таращанського полку згадував: "Боженко мав величезний авторитет серед бійців та користувався любов’ю всього особистого складу полку… Це й заважало ворогам відкрито виступити проти Боженка і Таращанського полку".

Що означало "відкрито виступити"? Замінити Боженка іншою кандидатурою, а полк переформатувати.

 Отповідь пану-гетьману Петлюри.

Ми, Таращанці, Богунці і другі Українці козаки Червоно-Армійці одержали твою похабну відозву.

Як колись в старину, запоріжці султану, так і ми тобі відповідаєм. Був у нас гетьман Скоропадській, сидів на списах німецьких – згинув проклятий.

Знову новий пан-гетьман з’явився – Петлюра.
Продав Галіцийських бідних селян польскім панам. Змовився з ними, заключив договір з поміщиками.

Продав рідну Украину чужинцям – французьким, грецьким, та румынськым щукам, зробив зв'язок з ними проти нас, працюючого бідного люду Україны. Продав рідну неньку, продав бідний голодний люд.

Скажи, Іудо, за яки гроши ти продав Украину?
Скажи, за чії и за які кошти здержуешь своїх наймитів, щоб собачою брехнею мутили бідне селянство, піднимали его проти влади трудової бідноти?

Скажи, Іудо, скажи, зраднику, тільки пам’ятай, що панам на Україні більш не панувати.

Ми, селяни, бидні працівники, всі голови положим и її захистим, щоб росцвіло на її вильний землі земли жито на волю и щоб це жито було скористоване вільним селянством на свою користь, а не за для жадних узурпаторів, кровопійців, кулаків, та поміщиків.

Так, ми брати Россійских робочих, та селянства, як браття всім, хто бореться за визволення працюючих.

Твої ж брати – польске шляхетство, українські живоглоти кулаки, царські генерали, та французькі буржуї.

Та й сам же ти брехун і з розуму звихнувся, як польське шляхетство, що, мовляв, всіх переб’єм.

Не кажи гоп, доки не перескочиш, калюжа для тебе готова, новий пан-гетьман буржуине французської та польскої милости.
Не доносити тобі штанів до цього літа.

Досить ми тобі боки напарили під Коростенем, Бердичевим та Проскуровим. Вже приятелі твої втікли из Одеси.

Вільна Угорьщина протягує до нас братські руки – руки понищених панами селян Польщі, Галиції, досягают до горла твого, Іуда.
Геть від нас проклятий! Іди на шибеницю та вішайсь, собака.

Іменем селян-козаків Українців
Атаманы Щорс, Боженко, Квятек и другие

Джерело: proletar-ukr.blogspot.com

Подібні повстанські ватажки навіть із солідним партійним стажем та стажем революційної роботи завжди були під підозрою в більшовиків і не мали довіри.

Найкраще ставлення командирів Робітничо-селянської Червоної армії (РСЧА) до повстанських ватажків навіть, коли ті входили до її складу, ілюструє фраза Павла Дибенка про Никифора Григор’єва:

"Григор’єв сидить в Олександрії і не збирається вести війська на фронт. Наші йому намалювали чудову картину, що якщо він прорветься через Буковину до Угорщини й врятує Угорську революцію, то стане героєм в очах світового пролетаріату. А що йому світовий пролетаріат! Йому свої "дядьки" [селяни — Ю. М.] потрібні, "дядькам" — хата, гарна ділянка землі, десяток корів та коней, а ще грошей за пазухою!".

Характеристика влучна для багатьох українських отаманів-повстанців. В Армії УНР таких отаманів називали "прив’язаними до стріхи".

П. Дибенко не помилявся. Локальні інтереси для кожного українського отамана були важливішими за інтереси "світового пролетаріату", а підтримка селянства важливішою за політичні програми. В. Боженко не складав винятку.

Командири дивізій П. Дибенко й І. Федько на Південному фронті у період боротьби зі Збройними силами Півдня Росії. Південний фронт, 1919 рік

У листопаді 1918 року він разом з Миколою Щорсом відмовилися вести свої полки з "нейтральної зони" між УНР та РСФРР на терени Росії. Виник серйозний конфлікт з Л. Троцьким. Полки погрожували не виконати наказ, а Троцький лякав репресіями без яких, за його словами, "армії не побудуєш".

Володимир Ленін вирішив використати українські полки для боротьби з Директорією УНР і Троцький був змушений відмінити наказ.

Подібні випадки траплялися і в армії УНР. У січні 1919 року саме наказ керівництва Дієвої армії УНР отаману Дніпровської дивізії Зеленому відправитися до Галичини спричинив серйозний збройний конфлікт між повстанцями Зеленого та Січовими стрільцями Є. Коновальця, який серйозно нашкодив УНР.

Але найбільш подібним до В. Боженка командиром в Армії УНР був Юхим Божко, отаман дивізії "Запорізька Січ". Він теж погано підпорядкувався дисципліні, але був хоробрим командиром і мав авторитет у своїх козаків.

Вони обидва апелювали до козацької традиції і навіть влаштували своєрідний герць відозв у стилі листуванню запорожців з турецьким султаном.

Тож поведінка українського отамана-батька, у лавах якої б армії він не перебував, була типовою, тому становила серйозну загрозу для її дисципліни.

2-га дивізія Армії УНР "Запорізька Січ". Її командир Юхим Божко позначений цифрою 2. 1919 рік.

Під впливом перебування українських отаманів у лавах Дієвої армії УНР та РСЧА починають формуватися подібні за змістом явища "отаманщина" (Армія УНР  січеньлютий 1919) та "партизанщина" (РСЧА  квітень  травень 1919).

Своєрідним символом цих процесів став отаман Н. Григор’єв, який у лютому 1919 року залишив Армію УНР, а в травні 1919 року підняв заколот проти більшовиків.

Політика "воєнного комунізму" проголошена більшовиками в березні 1919 року спричинила серйозні конфлікти із селянськими ватажками отаманами. Навіть пробільшовицькі частини, не кажучи по тимчасових союзників — григор’євців та махновців, стали для більшовиків небезпечними.

Найбільшим антибільшовицьким заколотом у 1919 року вважається повстання Н. Григор’єва, яке створило для більшовиків дуже серйозні проблеми і остаточно поховали ідею світової революції.

Але у квітні 1919 року першим міг вибухнути полк Василя Боженка, що в купі з активізацією в околицях Києва загонів Зеленого та Струка могло загрожувати більшовикам втратою Києва та Волині.

А у випадку антибільшовицьких виступів Григор’єва на півдні України та Махна на Катеринославщині, Донбасі та Приазов’ї — навіть до цілковитої втрати контролю більшовиків над Україною.

Що ж відбулося у квітні 1919 року і як більшовикам вдалося уникнути катастрофи? Єдиним більшовицьким джерелом, у якому ледь згадується про цей конфлікт є книга В. Антонова-Овсієнка "Записки про громадянську війну".

Командувач Українського фронту В. Антонов–Овсієнко (в центрі)

Аналізуючи активізацію українського повстанського руху навколо Києва (куренівське повстання, прорив загонів отамана Зеленого до Києва, дезертирство гарнізону), командувач Українського фронту зазначив, що в розпал труднощів під Києвом він отримав шифровану телеграму від Миколи Щорса, який у свою чергу отримав її від Василя Боженка.

Боженко, "батько" таращанців, погрожував походом з фронту біля Новограда-Волинського на Київ, щоб помститися за свою вбиту дружину.

Антонов-Овсієнко з обуренням згадував: "достатньо було провокаторам натякнути командиру таращанців, що це вбивство організовано ЧК, щоб він загорівся бажанням розправитися з бойовим органом радянської влади… З великими труднощами нашим відповідальним товаришам (здається, Затонському) вдалося заспокоїти "разбушевавшегося "батько".

Про цей епізод згадав у своїй книжці "Маршали та генсеки" дослідник М. Зенькович. Він пише, що в тій ситуації начдив М. Щорс "виявив себе витриманим, стійким, холоднокровним командиром".

Для посилення своєї позиції М. Зенькович виправив в книзі прізвище "В. Затонський" на "М. Щорс". Рішучим у розмові з Боженком виглядає Щорс і в стрічці Олександра Довженка.

Насправді ситуація не виглядала такою простою, а М. Щорс настільки впевненим. А зусиль одного тільки Щорса було недостатньо аби врегулювати ситуацію.

Червоні козаки, 1923 рік. Фото: uk.wikipedia.org

Аби розібратися в конфлікті який виник між "червоним українським отаманом" Боженком та чекістами, треба проаналізувати ситуацію, яка змусила Боженка відправити до Києва свою молоду дружину Єлизавету (досвідчену революціонерку) і чому підозра більшовика В. Боженка впала саме на ЧК.

В особистому архіві Л. Цуканова вдалося віднайти лист одного з вояків Таращанського полку, який проливає світло на цей епізод. Зазначимо, що інформація з цього листа цілком узгоджується з архівними документами, віднайденими Цукановим в архіві Червоної армії (нині архів ЗСРФ).

Отже, чи були мотиви у Боженка: більшовика, успішного червоного командира для подібних різких заяв та погроз? Лист невідомого боженківця Л. Цуканову дає всі підстави стверджувати, що так.

Він згадував, що навесні 1919 року "проти таращанців у центрі склалась несприятлива атмосфера. У Києві почали заарештовувати таращанців, які з дозволу Боженка у відпустку їхали додому і везли муку голодуючим рідним.

У таращанців відбирали муку, їх арештовували та били. Деяким червоноармійцям вдалося втекти з-під арешту і розповісти про це. Ця інформація викликала в таращанців хвилю незадоволення".

Нагадаємо, що саме Таращанський полк разом з Богунським полком Щорса були частинами, які першими вступили до Києва в лютому 1919 року. У полку відбулися мітинги, на яких лунали вимоги йти на Київ, "бо там засіли петлюрівці і вони можуть нас всіх перебити".

До Боженка вже не раз доходили чутки, що з таращанцями в тилу ведуть себе дуже погано: ображають та арештовують. Не вірити, бійцям, які поверталися з Києва підстав не було.

Отже, час початку конфлікту чекістів та тилових структур РСЧА з партизанами Боженка — квітень 1919 року. Це доба найгострішої кризи в стосунках повстанців з більшовиками та новий спалах повстанської активності, викликаний політикою "воєнного комунізму".

Боженко відправив до Києва свою дружину Єлизавету Іванівну з’ясувати реальну картину ставлення до таращанців з боку київських органів більшовицької влади. "Він дуже довіряв своїй дружині, яка неодноразово виконувала його доручення".

Далі цікаве і дуже важливе речення: "Ворог так само не спав і пильно стежив за всіма діями Боженка, а останній навіть не підозрював, який підступний намір готує ворог…".

Автор листа знову не конкретизує "ворога" — пізніше в телеграмі до Щорса це зробить сам Боженко. У Києві Єлизавета Боженко зупинилася на квартирі своєї подруги, дружини червоноармійця М. Котова.

Минуло кілька днів, а інформації від дружини не надходило. Тоді Боженко відправив до Києва самого Котова із завданням допомогти дружині й повернутися разом з нею до Новограда-Волинського.

Приїхавши до Києва, Котов з’ясував, що Єлизавету Боженко вбили, а її тіло вже кілька днів лежить у морзі.

Автор листа пише, що вбили Є.  Боженко люди, які представилися чекістами. Вони запропонували відвезти її до чоловіка в Новоград-Волинський і дорогою вбили.

Працівники штабу намагалися приховати вбивство від В. Боженка, вигадавши іншу версію. Але Котов розповів правду.

Відвертість Котова багато кому не сподобалася. Після вбивства Єлизавети Іванівни проти Боженка посилено велися провокаційні чутки (зокрема, що вбивство відбулося з ревнощів), але успіхів ця "грязная стряпня" не мала.

Боженко не повірив ні в легенди про петлюрівців, які засіли в Києві, ні в "гамлетівські сюжети". У нього не було жодних сумнівів того, хто насправді причетний до вбивства дружини.

Про свої рішучі наміри В. Боженко сповістив телеграмою свого друга та начальника М. Щорса: "Дружина моя соціалістка 23 років [помилка, імовірно має бути 33 — Ю. М.]. Убила її чека м. Києва. Терміново телеграфуйте розслідування її смерті, дайте відповідь. Через три доби виступимо для розправи з чекою, дайте відповідь, інакше не переживу. Арештовано 44 буржуя, буде знищена чека"..

Щорс направив цю телеграму В. Антонову-Овсієнку й додав від себе: "Прошу вас негайно запросити голову "чрезвичайкома" т. Лациса розслідувати вбивство дружини т. Боженко та повідомити до 10 годин ранку нам, аби ми змогли в свою чергу уникнути ще одного, "могущего произойти" сумного випадку".

Боженко планував свої селянські полки, обурені ставленням до таращанців та вбивством "матінки" (Є. Боженко), повернути на Київ. Його були готові підтримати й інші частини 1-ої Радянської дивізії. М. Щорс попередив, "що не може гарантувати, що хвиля не захопить і його полк" та інші частини дивізії.

Бійці 2-го Українського Таращанського полку 1-ї Української повстанської дивізії, лютий 1919 року

Боженківець у листі до Л. Цуканова згадував, що М. Щорс "непрозоро натякав на застосуванні рішучих мір проти …". Але не наважився написати до кого саме.

Проте архівні матеріали, зокрема спілкування Марочкіна з Малаховським (відповідальні за урегулювання конфлікту з В. Боженком — напевно члени ЧК або апарату РСЧА) свідчать, що головною метою переговорів з Боженком було переконати його в непричетності ЧК до вбивства.

Розмова Марочкіна та Малаховського переконує в цьому: "Як почуває себе Боженко? Чи вдалося його трохи заспокоїти та переконати в непричетності ЧК?".

Паралельно "посланные товарищи" мали з’ясувати настрій таращанців: "Який настрій таращанців, поганий? — Ситуація непевна. Командний склад носить траур. Таращанці відповіли, що будуть робити те, що й Боженко, тобто виконувати його накази".

Отже, настрої таращанців цілком відповідали ознакам "партизанщини" (в Армії УНР "отаманщини"), коли накази свого отамана були вагомішими за позицію командирів самого Боженка.

Таким чином, залагодити ситуацію можна було лише порозумівшись особисто з В. Боженком. Опис перемовин із ним заслуговує на увагу:

"Посланные товарищи" повернулися від Боженко, де мали "бурные объяснения", поки справу тимчасово владнали. За їх словами 50%, що конфлікт буде залагоджено. Оскільки виявлено, що ЧК непричетне до вбивства Боженко, то боятися нема чого".

Боженківець згадав про делегацію представників українського радянського уряду на чолі із самим Андрієм Бубновим [нарком внутрішніх справ УСРР — ІП], які нагородили Боженка золотим портсигаром, який він мав отримати вже давно. Подарунок йому сподобався, він навіть заплакав.

Імовірно, вмовляв В. Боженка відмовитися від наступу і М. Щорс, мотивуючи це тим, що міжусобиці не на часі. Поки залагоджували конфлікт Київ готувався до ймовірного збройного зіткнення з полками радянської дивізії, але цього не сталося. Боженко заспокоївся і в другій половині травня після створення 2-ї Таращанської бригади, відправився на фронт.

Але на цьому історія не закінчилася. Якщо конфлікту з бригадою В. Боженка вдалося уникнути, то конфлікти із селянськими полками Н. Григор’єва та Н. Махна, що перебували в лавах червоних на договірних засадах призвели до серйозних наслідків.

Н. Григор’єв підняв у травні 1919 року велике антибільшовицьке повстання, а конфлікт з Н. Махном став причиною втрати червоними Донбасу та Приазов’я.

Можемо припустити, що повстання Боженка та інших полків 1-ої радянської дивізії призвело б до ліквідації більшовицького режиму в Україні під гаслом: "За владу Рад без комуністів!".

Спільним для Григор’єва та Боженка була ненависть до ЧК та симпатія радянській формі влади. Припускаємо, що до такої сили міг би долучитися і Махно як прихильник "вільних рад" на умовах автономії свого району.

Загони григор’євців на чолі з Федором Уваровим порозумілися з холодноярцями, які незважаючи на стійкі самостійницькі позиції, лояльно ставилися до ідеї української радянської влади.

Гадаю, що ймовірність такого союзу не могла не турбувати більшовиків. Феномен "українського професійного партизанства" був для більшовиків серйозною проблемою.

З партизансько-отаманською сваволею навіть під червоним прапором вирішили покінчити раз і назавжди. Наступні кроки Лева Троцького довели це.

У травні—червні 1919 року на сторінках впливового часопису "Комуніст" статтями, спрямованими проти системи повстанства в Червоній армії, вибухнули Лев Троцький, Християн Раковський і Андрій Бубнов.

У них засуджувалися не лише загони Н. Григор’єва та Н. Махна, а й система "партизанщини", що була властивою повстанським загонам, якими керували більшовики або прихильні до них ватажки.

Лев Троцький

Особливо різким у критиці "партизанщини" був Троцький. "З’являються загони та армії отаманів, батьків, дядьків. Цей особистий культ безпринципного отаманства є в першу чергу мостом до контрреволюційного партизанства, яке веде до зради…Чи можливо допускати виникнення на теренах Радянської республіки існування озброєних банд, які об’єднуються навколо отаманів і "батьків" і воюють з ким хочуть… Період партизанства занадто затягнувся на Україні… Треба негайно розігнати пройдисвітів-невігласів, які нікому не підлягають Партизанство себе вичерпало. З ним треба покінчити…".

Раковський підтримав його: "Українська армія залишилася в більшості випадків партизанською. Вона не розуміє, що є армією не того чи іншого командира, а військом всієї республіки в особі робітничо-селянського уряду".

Навіть прихильник партизанського війська Бубнов зазначив: "будуючи партизанську армію Всеукрревком планував цю роботу під кутом перетворення її в регулярну".

Метод запропонував Троцький: "випалювати партизанщину розпеченим залізом". Важливим для борців з "партизанщиною" була підтримка Леніна, який засудив "партизанщину" як гальмо на шляху до регулярної армії.

Уособленням "українського партизанства" були не лише Григор’єв та Махно, а й командири полків і бригад (колишні партизани), які були більшовицькими. Серед таких був і Боженко.

Партизанське минуле його Таращанської бригади, погрози походу на Київ та конфлікт з ЧК, образ В. Боженка як типового "отамана-батьки" вирішили не тільки його долю, а й всіх командирів 1-ої Радянської дивізії.

19 травня 1919 року було ліквідовано окремий Український фронт. 4 червня 1919 року розігнали Український радянський військовий комісаріат та Український фронт.

Українські частини донецького та керченського напрямку увійшли до складу Південного фронту, частини Західного напрямку — до складу Західного фронту.

Три Українські армії переформували та підпорядкували командувачам інших фронтів. 1-а й 3-я об’єднувалися в 12-ту армію у складі Західного фронту. 2-а Українська армія — переформатовувалася в 14-ту з підпорядкуванням командуванню Південного фронту.

За допущені прорахунки позбулися посад командувач фронту Володимир Антонов-Овсієнко та член Реввійськради фронту Юхим Щаденко, а також командувачі трьох українських армій — Сергій Мацилевський, Анатолій Скачко та Микола Худяков.

Микола Какурін  у 1919 році військовий діяч УНР, а в подальшому провідний працівник штабу РСЧА — саме партизанщину виокремив як один з головних чинників негараздів Українського фронту та факторів його розформування:

"Одна з причин невдач Українського фронту — причини внутрішнього порядку, викликані ідейним розкладом партизанщини, подібний процес болісно переживався усіма частинами Українського фронту".

Микола Какурін - помічник начальника Генерального штабу Української Держави (1918), начальник штабу IV корпусу Галицької армії (1919), начальник відділу історії Громадянської війни при Генштабі РСЧА (1920-ті роки)

Процес зростання у складі РСЧА частин партизанського та напівпартизанського типу призвів до прояву подібних кризових явищ, які привнесла отаманщина в Армію УНР. Репресивні заходи, запропоновані Троцьким, були спрямовані на їх усунення.

Однак улітку 1919 року реорганізаційна політика не принесла бажаних результатів. В умовах відступу під натиском денікінців та Армії УНР традиційно почав поширюватися ще один з недоліків партизанщини-отаманщини: невиконання наказів, відступ з фронту без відповідного наказу.

Становище багатьох частин Червоної армії визнавалося як ненадійне і потребувало заміни повстанських ватажків офіцерськими кадрами. Розформування Українського фронту та переформування його частин ще більш розладнали управління військами.

Після ліквідації фронту перейшли до ліквідації "червоних отаманів". У червні 1919 році в Таращанську бригаду відвідала військова інспекція. Між її членами та Боженком відбувся конфлікт. Висновок інспекції: Боженко схильний до партизанщини. Звинувачення у партизанщині отримав не лише Боженко, а навіть Щорс.

Голова Реввійськради 12-ої армії Семен Аралов негативно оцінив стан справ у дивізії й вимагав заміни Щорса. Цікаво, що народний комісар військово-морських сил України Микола Подвойський після інспекції дав діаметрально протилежну оцінку частинам Щорса та Боженка.

Утім, С. Аралов був значно ближчий до Л. Троцького і вперто наполягав на заміні, переконуючи що командирам українських повстанців довіряти не можна.

Однак заміна популярних повстанських ватажків могла призвести до бунту військових частин, якими вони командували. Було обрано інший спосіб їх усунення.

Протягом літа 1919 року всі три командири полків колишньої 1-ої радянської дивізії (Тимофій Черняк, Василь Боженко, Микола Щорс) загинули при таємничих і далеко не випадкових обставинах.

Чи існував зв’язок між цими фатальними випадками в долі "червоних отаманів"? Чи варто його шукати? На мою думку, він простежується достатньо чітко: конфлікт — інформаційна кампанія в пресі — ліквідація Українського фронту — звинувачення в "партизанщині" — загибель трьох "червоних отаманів".

Як доказ, наведемо уривок діалогу члена ЦК КП(б)У А. К. Ситниченко з керівником українських чекістів Мартином Лацисом. Спогади Ситниченко, які зберігаються в рукописному фонді Державного меморіального музею М. Щорса, вдалося відшукати досліднику М. Зеньковичу.

Ситниченко згадує про реакцію Лациса на смерть Щорса:

"У розмові про становище на Західному фронті зовсім несподівано тов. Лацис сказав:

– Отримано сумну звістку: вчора вбито М. Щорса.

– Як вбито? — спитала я.

– Подробиці поки що невідомі. Повідомлення зі штабу 12-ї армії.

Я гірко заплакала. Тов. Лацис занепокоївся.

– Ну нащо плакати? Хоча… Ти служила в 1-й дивизії у Щорса. Він заспокоював мене, а сам глибоко замислився. "Насправді,дуже дивно і незрозуміло: Тимофій Черняк вбитий, Василь Боженко отруєний і… Микола Щорс вбитий. Невже? Просто в голові не вкладається?... Якийсь зловісний ланцюг. І… тягнеться він зі штабу 12-ї армії. Все дуже заплутано, незрозуміло!..".

Першим загинув Тимофій Черняк — командир Новгород-Сіверського полку. Його вбили в Рівному під час мітингу. Василь Боженко отруївся на станції Славута в серпні 1919 року.

Інформація про загадкову смерть М. Щорса була засекреченою навіть для Олександра Довженка, який на замовлення самого Сталіна знімав фільм про "українського Чапаєва".

Могилу Миколи Щорса відшукали лише в 1949 році в Куйбишеві (Самарі) на території кабельного заводу під товстим шаром щебеню.

Ексгумація тіла довела, що М. Щорс загинув від пострілу в потилицю з близької відстані Версії, що він загинув від "своєї кулі з’явилися ще наприкінці 30-х рр.".

У 1959 році С. Аралов у спогадах "40 років тому в Україні (1919)" чи проговорився, чи виправдовувався: "На жаль впертість його (Щорса) особистої поведінки призвела до передчасної загибелі".

Після вбивств повстанських ватажків 1-у Радянську дивізію було розформовано. Бригади отримали нових командирів.

Вбивства "червоних отаманів", які були уособленням "партизанщини", традиційно списали на петлюрівців. Зокрема, М. Гарніч у книзі "Боженко (записки таращанця)" писав, що отруєння Боженка відбулося за дорученням "начальника петлюрівської контррозвідки Шапули".

Цікаво, що ці дані він отримав з дивного джерела: В. Рикуна — голови ревкому Дубна. Отруїла Боженка його коханка.

Версія про Шапулу також не витримує критики. Шапула дійсно був працівником контррозвідки Дієвої армії УНР, але у квітні 1919 року став учасником перевороту отамана Оскілка і разом з ним утік до Польщі. По-друге, начальником контррозвідки УНР був Микола Чеботарьов.

 

 Командири й червоноармійці 1-ї Радянської дивізії прощаються з Василем Боженком 19 серпня 1919 року

Отже загибель українських партизанів — дії петлюрівських спецслужб, випадковість чи чітко розроблений план? Відповідь на це питання, гадаю, дали М. Лацис, С. Аралов, Л. Троцький.

Ще раз пригадаємо думку Л. Троцького про розбудову регулярного війська та долю партизанщини: "Зараз настав момент, коли потрібно твердо і ясно сказати: від імпровізованих повстанських загонів революція взяла все, що могла взяти. Далі ці загони стають не тільки небезпечними, але й прямо згубними для справи революції".

"Одночасно необхідна чистка командного складу. В українських частинах ще багато петлюрівських, партизанських і отаманських елементів... Нині доводиться вже застосовувати розпечене залізо".

І нарешті наприкінці 1919 року Троцький надав секретну інструкцію командирам армії Південного фронту, які наближалися до України для боротьби з партизанщиною. Наведу ряд пунктів цього важливого документа:

"Очищувати частини, які вступають в Україну від схильних до партизанства командирів… Приймати міри, аби червоноармійці українського походження не мали можливості повертатися в свої села, тим паче зі зброєю…Найбільш заслужені та дисципліновані партизани можуть і повинні нагороджуватися бойовими нагородами, а також орденом Червоного Прапора".

Нагадаємо, що навесні 1919 року до ордена Червоного Прапора були представлені пізніше оголошені "поза законом" Н. Григор’єв та Н. Махно, а В. Боженко та М. Щорс отримали цінні подарунки.

А в другій інструкції по боротьбі з партизанщиною в Україні, розробленою Григорієм Петровським, яка вийшла в січні 1920 року, чітко зазначалося: "жодних компромісів та угод з партизанами і партизанщиною. Винні під трибунал, незалежно від своїх колишніх заслуг".

 Зліва праворуч: командир 1-ї Задніпровської Української радянської дивізії Павло Дибенко і командир її 3-ї бригади Нестор Махно, початок 1919 року

Аналіз інструкцій впливових більшовиків дозволяє зробити припущення, що саме на бійцях та командирах 1-ої Радянської дивізії було відпрацьовано механізм боротьби з партизанщиною, який став основою інструкції Л. Троцького для боротьби з "українським професійним партизанством, яке має в Україні глибоке історичне коріння".

Проте навіть такі кроки більшовиків у боротьбі з українськими повстанцями (державницької, радянської та анархо-комуністичної політичної орієнтації) вплинули на втрату більшовиками України влітку 1919 року.

Пізніше Троцький визнав: "Ні для кого не є секретом, що не Денікін змусив залишити нас кордони України, а грандіозне повстання, яке підняло проти нас українське сите селянство, в якому прокинувся дух запорізького козацтва та гайдамаків, який спав сотні років. Це страшний дух, який кипить, як сам Дніпро на своїх порогах і змушує українців творити диве хоробрості".

Для недопущення подібної ситуації в 1920 році й була розроблена інструкція для боротьби з українським партизанством вже випробувана на Боженкові та його бойових побратимах. Яких більшовики використали для своїх цілей, а потім знищили.

Українська правда

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

Розчарування – відчуття, що не перестає переслідувати українців з року в рік. Чергове розчарування з присмаком зради відчули і дніпряни. У 2015-му був прилив енергії та віри, впевненості, що нар...
…ще не вмерла козацька сила, ще не згинуло козацтво! Воно розвинеться пишним квітом по землі, воно розіллється широкою повінню по всьому світу й буде жити, буде гріти серце наших дітей, покисто...
Масштаби еміграції з України вражають не тільки нас, а і європейську спільноту. Протягом останніх років для українців бажання виїхати на заробітки стало домінуючою ідеєю. Особливо це помітно серед мол...
Ярема ГАЛАЙДА

Хто кому переможець

Во, тввваю ж маму нехай. Навіть не знаю, що і сказати. Точніше знаю, але воно якось усе з області зоофілії та ненормативної лексики.Сиджу оце, гортаю стрічку новин аж тут, опа-на! Бачу ще раз розпрекр...