App Store Google Play

Ми маємо державу, а тому – маємо шанс

12 Березня 10:00
Ми маємо державу, а тому – маємо шанс

Голова Дніпровського міського об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» Єгор Гуськов вільно володіє англійською мовою. Десять років він жив та навчався у Великобританії й лише нещодавно повернувся до рідного міста. Хоч як це дивно, саме за кордоном молодий хлопець почав усвідомлювати себе українцем і вивчати рідну мову. Поштовхом до цього, як він розповідає, стали події на Майдані. Після повернення до Дніпра Єгор разом зі своїми однодумцями намагаються відродити українську мову та культурне життя. «Раніше я жив у Дніпрі й думав, що це нормально, коли всі спілкуються російською. Але ж це невипадково так сталося. Була така політика, щоб привести до того, коли 99 відсотків українців Дніпра зрусифіковано», — каже він. Про проблеми відродження української мови та власний досвід Єгор розповідає у бесіді з кореспондентом «Дня».

«У БРИТАНІЇ Є ЗАБЕЗПЕЧЕНЕ ЖИТТЯ, АЛЕ В УКРАЇНІ БІЛЬШЕ ЦІКАВИХ СПРАВ»

— Єгоре, для початку розкажіть про себе. Як ви прийшли до української мови?

— Я народився у Дніпрі в 1988 році. Закінчив школу №67 з російською мовою викладання. Мій батько — росіянин за походженням, хоча теж народився у Дніпрі. Мати — українка. Виховували мене в дитинстві як росіянина — казки, байки Крилова і таке інше. На початку свого життя я мав мало «сигналів», що Дніпро — це частина України і що український народ має свою особливу культуру. Після школи я вступив на радіофізичний факультет ДНУ, але незабаром мій батько, що на той час уже проживав за кордоном, зробив мені резидентську візу у Великобританію. Там я розпочав навчання у технічному коледжі, оскільки треба було три роки пожити в країні, щоб мати право на допомогу від держави при отриманні вищої освіти. Тому я провчився два роки у коледжі за спеціальністю «комп’ютерні мережі та програмування» і лише потім вступив до Манчестерського університету. Після завершення бакалаврату мені запропонували залишитися там в аспірантурі, і я почав здобувати ступінь доктора філософії. Дисертація у мене присвячена логіці та складності обчислення алгоритмів. Лише в 2016 році я повернувся у Дніпро, де дописував дисертацію. На британське громадянство я документи не подавав, оскільки резидентська віза дозволяє приїжджати до Британії коли завгодно.

Повернутися в Україну мене змусило, мабуть, те, що тут я бачив більше можливостей для власного розвитку. Так, у Британії є забезпечене життя, але в Україні більше цікавих справ. По-перше, мене дуже схвилювали події, пов’язані з Майданом, хоча й до того я раз на рік відвідував Україну. Тут мені дуже подобалось — я просто відпочивав душею, коли повертався до Дніпра, щоб провести час із друзями. Коли розпочався Майдан, спочатку я їздив із Манчестера у Лондон на мітинги, які проводила українська діаспора під будинком українського консульства.

Після цього ми з сестрою на три дні поїхали у Київ у перший тиждень протестів. На Майдан я приїхав не для того, щоб вигнати Азарова чи Януковича, а тому, що обурився тим, як Росія намагається вплинути на Україну. Майдан показав, що українці не хочуть іти у «Тайожний союз», бо ми тоді усвідомили, куди нас тягнуть. Потім я ще повертався на протести в Україну, слідкував за новинами. Тоді я вперше побачив, що наша українська еліта в Києві наполовину складається з людей, які вільно спілкуються українською як основною. Це було для мене поштовхом вивчати українську мову. Те, що я мешкав у Британії, навпаки, допомогло перейти з російської на українську. Бо на мене не тиснуло інформаційне і культурне російське середовище. Я читав матеріали в інтернеті виключно українською мовою, привозив собі з України книжки. Повертаючись до Великобританії через Київ, зайшов у Володимирський собор, де придбав Біблію у перекладі патріарха Філарета. Це й була моя перша книга українською мовою. Потім читав сучасну літературу — Жадана, Андруховича. І коли я повернувся до Дніпра у 2016 році, то вже був «зарядженою» людиною, повністю перейшов на українську, і російською ні з ким не спілкувався. Більше того, почав вимагати від людей, які працюють у сфері послуг, щоб вони розмовляли зі мною українською мовою. Я усвідомив величезну прірву між тим, що має бути в Україні, й тим, що є. По-нормальному, всі українці вдома чи на роботі мають спілкуватися українською, а всі громадяни України інших національностей мають використовувати державну мову в публічному житті.

Ще 2015 року я прочитав книжку Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Пам’ятаю, як на мене вона буквально фізично вплинула — читаю сторінку, а потім півгодини сиджу і думаю: чому тільки зараз я це усвідомлюю і яка це велика трагедія, несправедливість, що так воно сталося. Тоді я почав переосмислювати своє життя — раніше я жив у Дніпрі і вважав, що це нормально, коли всі навколо спілкуються російською. Але ж, виявляється, була така політика, щоб привести до того, коли 99 відсотків українців Дніпра зрусифіковано. Більшість українців й досі має «москвоцентричну оптику», дивиться на світ через призму Москви. Для них цікаві російські письменники, а наша класика наче і є, але хочеться читати «модне» — Пєлєвіна чи Сорокіна. Так само вони, чомусь, стежать за політичним життям Росії.

«У МЕНЕ ПОСТІЙНО БУЛО ПОЧУТТЯ ЩАСТЯ, КОЛИ Я ПОВЕРТАВСЯ ДО ДНІПРА»

— В Україні всі молоді люди мріють поїхати за кордон, отримати західну освіту і жити там. Ваша історія зовсім інша — ви отримали освіту, повернулися в Україну і кажете, що вам тут цікаво жити...

— По-перше, мені здається хибним уявлення про те, що побут там краще влаштований, ніж у нас. У багатьох випадках — це перебільшення. Звичайно, якщо порівнювати, як живе мешканець Кембриджа — маленького, розвинутого і надзвичайно престижного міста — з тим, як живуть у Синельниковому або Новомосковську, то це неспівмірні реалії. Але для багатьох людей у Великобританії середня зарплата — це умовна величина. Там дуже високе прогресивне оподаткування — ти можеш отримувати 1,5 тис. фунтів на місяць, якщо ти працюєш офіціантом, і 3 тис., якщо працюєш фахівцем, але по факту отримуєш на руки приблизно однаково. Тобто завдяки оподаткуванню, там немає такої різниці у доходах, як у нас — усі стають середнім класом. Я отримував щомісяця стипендію 1100 фунтів на місяць, чи 14 тис. фунтів на рік. Міг собі дозволити мати нормальну квартиру, ходити у кав’ярні та паби, відвідувати концерти і подорожувати, але в той же час я не бачив, куди рости. До речі, там немає такого, як у нас, бажання оточувати себе розкошами. У Лондоні чи Кембриджі стоять чудові маєтки, але поряд — звичайні автівки. І ніякої розкоші, вона там виглядає недоречною. Люди там, може, й багаті, але це ніяк не позначається зовні.

У Дніпрі навіть із меншими доходами я теж можу собі дозволити жити як хочу, відвідувати ресторани, купувати книжки. Тобто я не відчуваю, що я потрапив у якесь пекло, де втратив усі умови існування, які мав у Британії. Навпаки, мені Дніпро подобається набагато більше, ніж Манчестер. Там дуже мало краси в архітектурі, місто брудне, є райони якісь незрозумілі. Лондон, звичайно, це дуже велике, зелене і красиве місто, але у Великобританії далеко не всі такі міста, де хотілося б провести своє життя. У мене постійно було почуття щастя, коли я повертався до Дніпра, і тут я відчуваю себе краще. Так, англійці — доброзичливі та ввічливі люди, але в Манчестері їх не так уже й багато. Принаймні в університеті мене оточували іноземці — греки, литовці, казахи, румуни, араби, пакистанці, китайці. Всі вони мали однакові стандарти спілкування, бо будь-яка людина, яка приїхала до Великобританії, дуже швидко приймає загальні правила поведінки і не привозить негаразди своєї культури з собою. Але до співвітчизників у Дніпрі в мене є якась лояльність, прив’язаність. І те, що я спостерігаю, тільки підтверджує, що мій вибір був правильний. Два останні роки були надзвичайно цікавими і багатими на враження для мене. Дніпро — моє рідне місто, і тут на мене впливають навіть запахи. Коли я повертався з чистого Кембриджа, цей запах солодкого, щільного, такого густого повітря робив мене щасливим. Це, мабуть, тому, що я тут народився. І планування міста мені подобається, ландшафт, де все тримається разом.

Україна дуже багата на деталі, вона різноманітна. У Великобританії все дуже спрощене — як намалював архітектор, так воно й є. У Лондоні кожен сантиметр продуманий, і він має бути використаний належним чином, тому що немає багато місця. А в Україні на вулиці нас постійно оточує безліч дрібниць. Ми навіть не усвідомлюємо, що від цього у нас формується особливий спосіб мислення. В нашій країні багато чого, що неможливо усвідомити за допомогою лише західного раціоналізму. Я не прихильник езотеричних теорій, але щоб осягнути Україну, потрібен не тільки розум, а, мабуть, і серце, як про це співається у наших піснях.

«ВРЕШТІ-РЕШТ Я УСВІДОМИВ, ЩО ТРЕБА ПОЧИНАТИ ЩОСЬ РОБИТИ»

— Що привело вас до «Просвіти»?

— Коли я повернувся до Дніпра, мене почало обурювати, що я не можу отримувати інформацію та послуги державною мовою у своїй власній країні. Вирішив якось змінити ситуацію, принаймні для себе. Почав писати про це у соціальні мережі. Мені сподобалася можливість висловлювати свої думки і проводити таким чином агітаційну роботу. Я намагався поширювати інформацію, і цей досвід став успішним. Якщо восени 2016 року я мав 100 — 200 друзів у «Фейсбуці», то за півроку було вже 2 тисячі. З’явилася потреба писати якісні дописи про українську мову, які б люди читали й які були б популярними. Я пам’ятаю, як зробив відео після прес-конференції київських акторів, які закликали підписати закон про квоти на радіо. Це відео отримало понад 120 тисяч переглядів і більше двох із половиною тисяч поширень. І таких відео у мене вже декілька. Я переглядав сюжети на телеканалах, виокремлював фрагмент, який би висвітлював думку того чи іншого провідного діяча про мову, і публікував це в мережі.

Згодом через активність у «Фейсбуці» я познайомився з Ігорем Лещишиним, який теж живе у Дніпрі. Він і запросив зустрітися в «Просвіті». Я й не здогадувався про існування такої організації у нашому місті, навіть на думку не спадало. Ігор познайомив мене з головою обласної організації «Просвіти» Сергієм Миколайовичем Довгалем, і врешті-решт я усвідомив, що треба починати щось робити. За цей час я встиг зустрітися з багатьма однодумцями. Вони теж були незадоволені станом речей з українською мовою. Оскільки ми не хотіли обмежувати обговорення проблем щодо поширення української мови лише «Фейсбуком», то провели декілька зустрічей у кав’ярнях Дніпра. Навесні 2017 року я розпочав у приміщенні «Просвіти» щотижневі відкриті зустрічі, на яких українці міста могли б зустрітися один з одним, обговорити якісь нагальні питання. Я відчував, що є потреба у формуванні згуртованої спільноти свідомих людей. Коли всі один одного знають, починають виникати ініціативи, і кілька таких ініціатив ми змогли реалізувати. Так, ми дійшли висновку, що нам треба зробити в «Просвіті» ремонт. Адже приміщення, в якому проходили наші зустрічі, виглядало непрезентабельно. Тоді ж постало питання, щоб я очолив міську «Просвіту», хоча, чесно кажучи, я ще не усвідомлював остаточно, навіщо це мені потрібно. Лише згодом я почав читати про історію цієї організації, дізнаватися про людей, які працювали в ній до мене.

Я зрозумів, що це своєрідна традиція, і гарно бути її частиною, що треба зберегти це явище як таке. До того ж ми подумали, що завдяки «Просвіті» ми можемо проводити якісь заходи на користь розвитку української мови. Спочатку я вирішив зробити ремонт власним коштом, але врешті-решт зрозумів, що моїх грошей вистачить лише на відновлення стін і стелі. Тому я опублікував допис у «Фейсбуці» про те, що я вкладаю в цю справу свої 10 тисяч гривень і, мовляв, якщо бажаєте допомогти, то мені не вистачає лише на лінолеум та плінтуси. Отже, будь ласка, надсилайте гроші. А вже за півгодини з банку почали надходити SMS-ки про перерахування. Це було так несподівано, і в результаті за два тижні накидали нам 14 тисяч гривень. Дванадцять тисяч я сам вклав, і за ці гроші ми розпочали ремонт — зробили стіни та стелю. Потім я придбав лінолеум, плінтуси, освітлення. Сестра з Барселони надіслала гроші на фліп-чат — таку дошку, на якій можна писати. На стіл нам прислала 150 доларів жінка з Ізраїлю, на стільці 300 доларів жінка з США. До речі, у нас є баланс, де ми це все обраховуємо. Гроші на ремонт підкинули нам і колядники, які прийшли відігріватися до «Просвіти» цього Різдва. Вони пили чай і разом з  нами співали пісні. Про це я зняв відео і розмістив у «Фейсбуці». І ось людина пише з-за кордону: «Ой, як гарно! Давайте, я вам надішлю 100 доларів через Moneygram. Таким чином, «віртуально наколядували», хоча я й не просив. Тобто гроші почали приходити, і це було дуже несподівано — так швидко і стільки людей відгукнулись і допомогли мені зробити це. Відгукнулася навіть і надіслала гроші Богдана Півненко — одна з найкращих скрипальок в Україні.

Виявляється, можна багато зробити, якщо є довіра і люди спираються на такі загальні цінності, як українська мова. Хоча, звичайно, не все так просто. Колись у Німеччині я почув таку фразу: «Чим більше люди говорять, тим більше йдуть до сварки, а чим більше роблять, тим більше йдуть до об’єднання». Тому, якщо ти хочеш згуртувати людей, ти не повинен збирати їх і питати: «А що ти думаєш, а ти, а ти?» Ти маєш сказати: «Ми робимо це і це, ти робиш те, а ти — те». І ми саме так і робили.

 А як місцева влада ставиться до вас?

— «Просвіта» — це організація, яка має свою історію, а люди, які докладали зусиль до її розбудови, попереднє покоління, умовно кажучи, залишили не тільки свої здобутки, але й свої проблеми. Колишній голова помер і десять років приміщення не функціонувало. Тим часом частину наших кімнат зайняв департамент гуманітарної політики міськради. Цей будинок знаходиться у комунальній власності, і свого часу приміщення в ньому нам надали у довгострокову безкоштовну оренду. Зараз йде процес з’ясування стосунків із міською владою, яка в цілому ставиться до нас нормально. Ми хочемо повернути контроль над усім приміщення, на яке у нас існує договір про оренду. Мені хотілося б також підвищити якість нашого простору, адже загалом будівля не в кращому стані.

«ЗА 86 ДНІВ ПІСЛЯ РЕМОНТУ ПРИМІЩЕННЯ МИ ПРОВЕЛИ 43 ЗАХОДИ»

— Чим ви займаєтеся зараз?

— На початку цього року ми підрахували, що за 86 днів після ремонту приміщення ми провели 43 заходи. І такий темп ми хочемо тримати й надалі. Зараз у нас регулярно проходять щотижневі лекції з історії. Ми запрошуємо істориків із Дніпра, але приїжджають і з інших міст. Наприклад, із Запоріжжя співробітник музею Хортиці Олег Власов нам розповідав про історію дніпрових порогів. Не так давно наш краєзнавець Микола Чабан читав лекцію про діячів Січеславської «Просвіти» початку минулого століття. Було дуже приємно, що він запросив відвідати лекцію нащадків тих видатних людей. Це було просто дивовижно — одне, коли ти бачиш фотографії колишніх діячів, а тут сидить жива людина зі своїми спогадами про них. «Просвіта» в нашому місті була дуже потужна ще до революції, й нам є чим пишатися. Те, що онуки цих людей прийшли до нас, означає, що традиція живе.

Зараз у нас розпочався цикл лекцій з історії Русі, які читає Геннадій Виноградов, науковець, який багато років викладав у Дніпровському національному університеті. Організацією лекцій з історії України в Січеславській «Просвіті» займається Віктор Єкшов, який раніше працював у будинку-музеї Дмитра Яворницького. Зараз він проводить екскурсії нашим містом українською мовою. Це дуже важливо — розповідати історію Дніпра українською. Це сигнал для всіх: коли приходить кудись група людей, які спілкуються українською мовою і розмовляють про те, що тут було раніше. Це означає, що прийшли господарі оглядати землю, що нам належить. Окрім того, у нас почали проводити заняття з психології українською мовою. На них приходять вже інші люди, це різні аудиторії. Вони хочуть отримати послуги психолога, але важливо те, що робоча мова українська, і поступово люди, які прийшли з вулиці, починають розмовляти рідною мовою. Окрім того, позаминулого тижня у нас почались безкоштовні курси української мови. Проводили також у «Просвіті» покази українського традиційного одягу. Це викликало великий інтерес у мешканців міста, зібралося чимало людей. Тоді це був рекорд за відвідуваністю наших заходів. А нещодавно ми власними силами провели громадське обговорення ініціативи перейменування Дніпропетровської області на Січеславську. Під час цього обговорення ми дізналися , що ця назва була запропонована Дмитром Яворницьким ще у 1917 році й існувала ціле століття.

«У НАС ПОТРОХУ РОЗВИВАЄТЬСЯ НАЦІОНАЛЬНЕ МИСЛЕННЯ»

— Які у вас цікаві задумки на майбутнє?

— Є сенс спочатку закінчити ремонт нашого приміщення, щоб було де комфортно людям збиратися. Потім ми хочемо відновити осередки по районах міста — вже є пропозиції відновити знамениту Мануйлівську «Просвіту», яка 100 років тому існувала на Лівобережжі Дніпра. Будемо знаходити гранти, щоб фінансування нашої роботи не було спонтанним і ми могли системно працювати. Для цього треба брати участь у конкурсах та програмах. І, звичайно, треба думати про розширення нашої діяльності на території області. Адже чим ближче до села, тим більше української мови, і є потреба в культурних ініціативах. Врешті-решт, треба відродити роботу осередків «Просвіти» у Кривому Розі, Кам’янському та інших містах.

 Чи є мотивація у сучасної молоді до вивчення української мови?

— У нас потроху розвивається національне мислення і розуміння того, що базовою одиницею людства є нації світу. Коли ти розумієш це, то приходиш до усвідомлення української мови як природної. Тому що ознакою належності до нації є користування національною мовою. Люди переходять на українську, якщо вони підтримують ідею національної держави, щоб ствердити статус національної мови у всіх сферах суспільного життя.

Але думаю, що до української мови люди можуть іти різними шляхами. Навіть якщо людина дуже далека від мислення національними категоріями і переймається лише побутом, то вона може перейти на українську мову, коли побачить, що ця мова набуває популярності й стає престижною. Люди захочуть стати частиною цього явища, це буде привабливо, і тоді вони читатимуть книжки, у них будуть улюблені письменники та музиканти, які користуються українською мовою. Вже є такі приклади серед молодих активних людей, і це нас надихає.

В той же час я чую в магазині чи у школі, як батьки і діти спілкуються російською, навіть лайкою. Вони по суті є маленькими росіянами, хоча народились і виховуються в Україні. У нашому місті не тільки «Просвіта» є майданчиком, де можна почути українську мову. Є книгарні, є Музей українського живопису, є Ксі Простір, де відбуваються заходи українською мовою. Для багатьох молодих людей сфера вжитку російської вже трохи менша, ніж для людей старшого покоління. Але є й такі, хто навіть під тиском не перейде на українську. Та зміни все ж таки йдуть. Якщо порівняти з часом Януковича, то активність свідомих українців зросла. Тепер нас ніхто не хапає, як колись дисидентів, у нас руки вільні, й це дуже добре. До того ж ми зараз маємо власну державу, а тому — маємо шанс.+

День

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

12 вересня Тимура Тумгоєва відправили до Росії. Генеральна прокуратура блискавично зреагувала на запит агресора, навіть незважаючи на рішення Комітету ООН з прав людини про призупинення екстрадиції Ту...
Пару слів про багатостраждалий Дніпровський аеропорт, про скоре мурування-будування якого неодноразово повідомляли по всіх фейсбуках Філатов із Корбаном.Як народний депутат, який просуває питання приє...
Анастасія ГОРЯЧА

Хто такий журналіст?

Із розвитком технологій у сучасному світі стає все важче визначити термін "журналіст". Звичка ділитися у соцмережах своїми спостереженнями стала нормою у побуті багатьох родин. У більш завзятих є наві...
Вчера шестилетний мальчик выпал из окна третьего этажа 147 школы, и лишь спустя сутки эта информация стала публичной.Администрация учебного заведения не сочла нужным заявить в полицию, ограничившись в...