App Store Google Play

Глибина падіння

14 Лютого 14:00
Глибина падіння

Україна потребує нової індустріалізації. Будь-хто, простеживши економічний розвиток України за часів незалежності, легко побачить, що ми маємо найгірші в світі показники економічної динаміки за ці роки. Лише п'ять країн світу за 25 останніх років мають не зростання, а падіння ВВП, але жодна з них не впала так сильно, як ми. У результаті за рівнем економічного розвитку Україна опинилася серед країн третього світу і за існуючої економічної політики не має жодного шансу з цього становища вибратися.

Для країн третього світу, яким удалося перейти у перший світ або хоча б значно поліпшити свій економічний рівень, був лише один шлях — прискорена індустріалізація, яка кардинально змінює структуру економіки та експорту.

Однак виникають резонні запитання: хто в сучасній українській державі спроможний розробити та втілити таку економічну політику та звідки взяти кошти для реалізації цієї політики?

Політичні підстави економічного розвитку

Насправді політичні лідери багатьох країн заявляли про прихильність до економічного розвитку, але реально нічого для цього не робили. Україна не є винятком. Усі роки незалежності президенти і глави урядів казали про пріоритетність не просто економічного розвитку, а інноваційного технологічного розвитку. Особливо любив говорити на цю тему президент Кучма. Наприклад, у щорічному посланні президента за підсумками 2002 р. перша тематична доповідь називалася "Пріоритети технологічного розвитку України". 

Але навіть у 2002 р., одному з найкращих за економічними показниками в історії країни, розвиток ішов чисто екстенсивним шляхом на базі застарілих радянських технологій, про що сам Кучма заявив 15 квітня 2003 р. у Верховній Раді. Пріоритети розвитку були тільки на словах, пріоритетом на ділі був розподіл державного майна між наближеними до влади.

Та без політичної основи, лише за рахунок ринкових механізмів не зростала жодна країна, яка мала високі темпи розвитку в останні 70 років. Для аналізу стратегій розвитку країн, які досягли значних успіхів і стійкого економічного зростання, в 2006 р. за ініціативою Світового банку було створено спеціальну Комісію. Її очолив Нобелівський лауреат з економіки Майкл Спенс, його заступником був віце-президент Світового банку Денні Ляйпцигер. До складу Комісії входив ще один Нобелівський лауреат — Роберт Солоу, а також 19 практиків: колишні прем'єр-міністри Кореї, Сінгапуру, Перу, колишній президент Мексики, колишні члени урядів Польщі, Швеції, Туреччини, Чилі, ПАР, Єгипту, Індії, керівники національних банків Бразилії, Індонезії, Китаю, Східно-Карибського банку, "Сіті Груп", Світового банку, колишній секретар Казначейства США.

Комісія працювала близько трьох років, опублікувала майже 70 робочих матеріалів і тематичних доповідей, два підсумкові звіти. Масив напрацьованої нею аналітики не має аналогів. Комісія виявила загальні принципи, які мали місце в усіх історіях успіху економічного розвитку. Одним із них є політичне керівництво, віддане ідеї економічного розвитку, яке має високий професіоналізм і користується довірою народу. Для пануючого неоліберального світогляду, концентрованим виразом якого є Вашингтонський консенсус, це звучить як крамола, але це є просто емпіричним висновком з аналізу практики найуспішніших країн.

Тому для швидкого і стабільного зростання і розвитку України саме цей принцип повинен бути на ділі, а не на словах, основою економічної політики, незалежно від того, хто які кабінети займає і хто з ким у коаліцію вступає. Зростання і розвиток повинні бути національним консенсусом, який не залежить від зміни влади і не може бути відсунутий на другий план іншими цілями, наприклад, цілями особистого або групового збагачення політиків і пов'язаного з ними бізнесу. Нічого подібного в українській політиці не було за 26 років незалежності і не очікується найближчим часом. Панівний політичний клас не зміг цього зробити, і вже очевидно, що не зможе, бо він породив клептократичний режим, не сумісний з політикою національного розвитку.

Забезпечити довгострокову відданість політиці зростання простіше, якщо країною управляє авторитарний керівник або одна політична партія протягом десятиліть. Такі випадки були типові, особливо на ранній стадії зростання, наприклад у Кореї і на Тайвані, зараз так виглядає ситуація в Китаї. У Сінгапурі політичне керівництво протягом 40 років послідовно було об'єднане ідеєю економічного зростання.

Багатопартійні демократичні режими ми бачимо на пізніших стадіях розвитку, коли суспільство позбавляється бідності, і в ньому починає домінувати середній клас. Можливо, побачимо приклад тривалого зростання дуже бідної країни при багатопартійній демократії, бо таким випадком має шанс стати Індія. Але решта історій економічного успіху, хоч як це дивно, не має нічого спільного з ліберальною багатопартійною демократією.

Таким чином, якщо спиратися на реальну економічну історію, а не на мрії або академічні теорії, то треба визнати, що Україні буде важко за нинішніх умов подолати клептократію та забезпечити національний розвиток, бо для цього від влади треба відсторонити панівний клас, а їхні наступники повинні мати безумовну підтримку народу. Можливо, на деякий час має виникнути режим, подібний до режиму Лі Куан Ю або Пак Чон Хі, і, напевно, не одноосібний, а очолюваний партійною організацією. Це може звучати як політична непристойність: "Який жах, що скажуть наші західні партери?". Але запитаймо наших західних партерів, чи можуть вони навести бодай один приклад з історії людства, коли клептократію і зубожіння, подібні до наших, було подолано методами західної демократії та ліберальної економіки? Згадаймо, чи відмовляв Захід у підтримці Тайваню чи Південній Кореї через їхні авторитарні режими або Малайзії через її політику офіційної дискримінації за етнічними ознаками? Якщо влада не є клептократією, а бореться з корупцією і забезпечує національний розвиток і політичний союз із західними демократіями, Захід пробачає навіть авторитаризм.

Перехід до сталого демократичного урядування буде можливим тільки після досягнення значного економічного успіху (подивіться на сучасну Південну Корею). Безумовно, авторитарний режим створює небезпеку, бо у більшості країн він діє не в інтересах національного розвитку, а в інтересах самої влади. Мабуть, є теоретичний шанс, що Україна стане першим в історії випадком бідної країни третього світу, що досягла швидкого економічного зростання за умов ліберальної багатопартійної демократії, але поки що не видно жодної ознаки реалізації такої можливості. Навіть не можна зараз уявити, як ця купа мародерів, що зветься політичною елітою України, погодиться відмовитися від збагачення і залишити в спокої багатостраждальний народ.

Стратегія розвитку повинна не тільки стати політичним консенсусом, а й користуватися підтримкою більшості народу. Для цього народ повинен довіряти політичним партіям або авторитарному лідерові, якщо стратегію запропоновано таким лідером.

В Україні зараз украй низький рівень довіри до всіх політичних інститутів, особливо до політичних партій, які навіть не є такими по суті, а просто так називаються, будучи клубами політичних рантьє. Зрозуміло, що досягнути консенсусу щодо стратегії розвитку країни між політичними партіями і клубами рантьє, замаскованими під політичні партії, неможливо, бо цілі рантьє спрямовані не на розвиток країни, а на отримання ренти з політичних і державних посад. Проте політичні партії повинні пропонувати такий консенсус політичним рантьє, бо сама ця пропозиція має стати інструментом селекції партій від рантьє-клубів. Тому довіра народу до політичних партій та їхніх програм в Україні має починатися зі створення самих політичних партій.

Хоч би в який спосіб прийшла до влади суспільна сила, віддана національному розвитку, ця влада повинна мати кваліфікований апарат управління для здійснення цієї стратегії. Два основні принципи функціонування цього апарату, які випливають з аналізу досвіду успішних країн: він не повинен займатися поточною адміністративною роботою, він повинен мати прямий доступ до перших осіб держави. Приклади таких інституцій: Рада з економічного розвитку в Сінгапурі, Рада з економічного планування в Кореї і на Тайвані, Національна консультативна економічна рада та Служба економічного планування в Малайзії тощо.

В Україні спроба в 2014 р. реформувати урядування силами самого уряду показово провалилася, бо були порушені обидва зазначені вище принципи: люди, покликані реформувати державний апарат, загрузли в адміністративній плинності, а доступ до перших осіб у державі мали зовсім інші люди, для яких економічні реформи були порожнім звуком. Чи було це наслідком невігластва політичного керівництва або ж свідомим актом імітації реформ для обману громадської думки, в даному випадку несуттєво, бо результат однаковий.

Тому для України, якщо її політичне керівництво дійсно буде прихильне до стратегії економічного зростання і розвитку, необхідна Рада з економічного розвитку (РЕР), яка працюватиме окремо від міністерств і адміністрації президента, але яка напряму спілкуватиметься з першими особами держави і не займатиметься справами поточного адміністрування. Найближчим прикладом подібного інституту в сфері безпеки є РНБО України. Більш того, в питаннях економічної безпеки РЕР і РНБО повинні працювати разом.

Зразків створення ефективного державного апарату доволі багато, коли цього хотіла політична влада, тому це не має стати перепоною для політики економічного зростання.

Фінансові джерела для економічного зростання

Якщо порівняти економіки країн Східної Азії, які досягли високих темпів економічного зростання, та країн Африки, що демонструють протилежний економічний результат, то найбільш глибинною відмінністю є рівень накопичень та інвестування. Якщо для перших з них типовим є рівень вище 25%, часто навіть вище 30% від ВВП, то для других цей рівень не досягає навіть 10%. Хоча за інерцією мислення більшість людей в Україні ще вважає, що взірцем для економічної політики мають бути країни Східної Європи, але точка біфуркації, коли Україна могла піти таким шляхом, уже далеко в минулому. Зараз економіка нашої країни є типовою економікою країни третього світу, ще не африканського рівня, але значно ближче до африканського, ніж до європейського.

За останні три десятиріччя процес економічного занепаду України зайшов так далеко, що порівняння з Африкою стали публіцистичною та риторичною банальністю. Якщо брати показники рівня економічного розвитку, то типова африканська країна (наприклад Зімбабве або Ефіопія) має в кілька разів нижчий душовий ВВП, ніж Україна. За цим показником нас випереджають лише шість країн чорної Африки (Екваторіальна Гвінея, Габон, Ботсвана, ПАР, Свазіленд і Намібія) і три країни Північної Африки — Алжир, Туніс та Єгипет, тобто континентальна Африка в середньому все ще значно бідніша за Україну (багаті маленькі острівні країни Сейшели і Маврикій не розглядатимемо, бо це специфічні випадки). А якщо брати не просто економічні індекси, а соціально-економічні, наприклад індекс людського розвитку, то ми були б серед перших (за цим індексом у континентальній Африці у 2016 р. тільки Алжир мав показник, кращий за наш). Але якщо дивитися не на економічний рівень, а на економічну динаміку за кілька десятиріч, то картина дещо інша: Україна виглядає значно гірше від середнього африканського рівня.

Коли в 1960-х роках почався розпад колоніальних імперій, і десятки країн Африки здобули незалежність, було загальне сподівання, що в африканських країнах почнуться економічне зростання і соціальний розвиток. Натомість в Африці відбулося те, що отримало назву "економічна трагедія ХХ сторіччя" — замість скорочення відставання від світового економічного рівня відбулося його збільшення. У той час, як інша частина світової економіки зростала на щорічному рівні приблизно 2% з 1960-го по 2002 р., темпи зростання в Африці були невтішними. З 1974 р. і до середини 1990-х років зростання було нульовим або навіть від'ємним, досягнувши середнього річного падіння 1,5% у 1990–1994 рр. Як наслідок, сотні мільйонів африканських громадян стали бідняками: половина Африканського континенту опиналася за межею бідності. Це просто катастрофічний результат трьох десятиріч незалежності.

Як виглядає майже тридцятирічний результат незалежності України? З повним правом ми можемо його назвати "економічною трагедією кінця ХХ — початку ХХІ сторіччя". От як описує ситуацію Сергій Кораблін у статті "Велика депресія. Україна", надрукованій у DT.UA у 2015 р.: "За роки суверенітету її реальний ВВП скоротився на 35%. Згідно з даними Світового банку, це — найгірший результат у світі за останні 24 роки (!). Із 166 країн, які мали й розкрили повну статистику ВВП за 1991–2014 рр., він знизився лише в п'яти випадках. Україна в цьому мартирологу випередила Молдову (-29%), Грузію (-15,4%), Зімбабве (-2,3%) і Центральноафриканську Республіку (-0,94%)".

Порівнюючи нашу економічну трагедію з африканською, бачимо, що ми за майже три десятиріччя незалежності впали в три рази глибше за Африку. Тільки різні базові рівні початку падіння дають нам можливість ще зберегти вищий поточний економічний рівень. Результат такого "економічного розвитку" України точно такий самий, як у Африки: зростаюче відставання від світового рівня.

Спочатку африканську трагедію пояснювали просто "колоніальним минулим", але той факт, що за колоніальних часів у середині минулого сторіччя економічний розвиток Кореї та Сьєрра-Леоне був однаковим, а зараз вони опинилися на протилежних кінцях світового економічного рейтингу, змушує шукати глибших пояснень.

Ряд авторів, аналізуючи африканську економічну історію, використовували визнані економетричні моделі та визначили найважливіші чинники трагедії. Найсуттєвішим фактором виявився величезний брак інвестицій. За останні 40 років минулого сторіччя темпи інвестування в Африці впали. Між 1975-м і 2000 р. рівень інвестицій знизився до 8,5% від ВВП на всьому континенті, тоді як показник інвестицій для середньостатистичної економіки ОЕСР був від 20 до 25%, а для країн Східної Азії — 30%. Більш того, переважна частина інвестицій в Африці була спрямована у неефективний державний сектор.

В Україні за часів незалежності ніколи не було африканського рівня інвестування, інвестиції в основний капітал нижче 13% ВВП не падали, тому ми не в такому жахливому стані, як Африка. Але з 1992 р. лише раз рівень інвестування був більшим за 25% ВВП, тому ми (як і Африка) дедалі сильніше відстаємо від решти світу. Наш середній рівень інвестицій в основний капітал за останні 25 років був 17–18%, тобто для того, щоб наздоганяти решту світу, який дедалі більше і більше віддаляється від України, не вистачає мінімум 10% ВВП кожного року. Нині в доларовому еквіваленті це приблизно 9 млрд на рік, з 2008-го до 2013 р. це було б десь 12–18 млрд дол.

Якщо набрати слова "інвестиції" та "Україна" в Google, то 70% інформації буде про іноземні інвестиції, хоча їх частка в загальних прямих капітальних інвестиціях в нашій країні становить 2–3%. Інтернет відображає спотворене сприйняття дійсності суспільством, бо вирішальна роль внутрішніх інвестицій характерна не тільки для України, а й для більшості країн. А де ж взяти ці кошти?

Звернімося до досліджень Global Financial Integrity, де вивчаються обсяги незаконного виведення коштів з країн третього світу. С 2004-го по 2013 р. у середньому щорічно з України незаконно виводилося 12 млрд дол. Висновок виникає сам по собі: якби з України не виводили гроші в офшори, то ми могли б припинити зубожіння та почати наздоганяти світову економіку.

Насправді незаконне виведення коштів з України масштабніше, ніж це засвідчено дослідженням Global Financial Integrity, бо це дослідження враховує виведення коштів через маніпуляції з товарними потоками з допомогою трансфертних цін. Але є ще й інші засоби. Наприклад, у 2012–2014 рр. виплати з України роялті та сплати за ділові послуги та послуги, пов'язані з фінансовою діяльністю, становили 2–3 млрд дол. на рік. Я не зустрічав аналітику цих потоків, яка дала б можливість виокремити з них незаконне виведення коштів, але знайомство з нашою діловою практикою дає підстави вважати переважну частку цих платежів прихованим виведенням капіталу з України.

Про зберігання грошей за межами банківської системи, що виключає можливість їхнього використання для фінансування економіки, годі й говорити, особливо після зухвалої демонстрації цього в деклараціях нашої політичної верхівки. Скоріше за все, мова тут може йти про десятки мільярдів доларів.

Якщо проаналізувати практику "азійських тигрів", то можна побачити ще й інші засоби збільшення накопичень і ресурсів для внутрішнього інвестування. З одного боку, цьому сприяє макроекономічна стабільність, перш за все невисока і стабільна інфляція. З іншого — політика державного контролю банківського сектора, спрямована передусім на забезпечення його надійності і довіри (надзвичайно актуальна для України проблема, бо згідно з The World Competitiveness Report 2016–2017 Україна посідає останнє, 138-ме, місце в світі за рівнем здоров'я банківської системи). А також припинення фінансових репресій, стимулювання проникнення банківських послуг до всіх верств населення, податки на розкіш, обов'язкові фонди заощаджень (застосовувалися в Японії, Сінгапурі, Малайзії), заохочення реінвестування прибутку.

Не всі ці інструменти зможуть прижитися в Україні, але навіть частина з них спроможна забезпечити ресурсами високі темпи зростання економіки, що потім приведе до припливу інвестицій ззовні.

Зараз суспільна думка вважає, що найбільшою перешкодою для економічного розвитку України є корупція. Тому країна завзято з нею бореться вже не один десяток років, але корупція лише сильнішає. Але ж є приклади корумпованих країн, які входили до десятки країн з найвищими темпами економічного зростання (Індонезія, Таїланд), а В'єтнам, корумпований майже як Україна, за темпами зростання економіки впевнено наздоганяє китайців. То, може, не лише корупція є головною причиною економічного занепаду, а й клептократична політична еліта і недостатній рівень інвестування, бо історія не знає жодного прикладу, коли країна, навіть менш корумпована, з такою владою і з таким рівнем інвестування продемонструвала б високі темпи зростання.

ZN,UA

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

Томос це, звісно, дуже добре і потрібно, але...Держава у нас яка? Світська. Церква відокремлена від Держави.До чого це я?А що заважало, і заважає, цій самій Державі визнати те, що лежить на поверхні:...
Дарина ТВЕРДОХЛІБ

23 фєвраля не здається

Чим будете дивувати ваших чоловіків, дівчатка? Уже знаєте, що подарувати батькові, брату чи коханому на 14 жовтня? А ще всім класом здамо грошики на презенти нашим хлопчикам. І знову чашки,...
Більше року тому Кривий Ріг дружно радів слідчим діям по Криворізькому міськвиконкому, безпосередньо тому, що стосувалося Вілкулів, Удодів, секретарів, замів. Кожен день – свято! Всі мріяли і ті...
Амбулаторія загальної практики сімейної медицини №5 У Кривому Розі, за даними порталу ehealth, працює 42 амбулаторії загальної практики сімейної медицини. Обслуговують пацієнтів 201 лікар загальн...