App Store Google Play

В українській літературі простежується ціла еволюція Свиридів, які з’являються тоді, коли в них виникає потреба, - Дід Свирид

29.12.2017 18:00
В українській літературі простежується ціла еволюція Свиридів, які з’являються тоді, коли в них виникає потреба, - Дід Свирид

Дід Свирид – маска популярного блогера й автора п’ятитомного проекту «Історія України від діда Свирида», з якого дві книжки вже доступні для читачів. Ми поговорили зі Свиридом Опанасовичем про те, як зробити історію цікавою для широкого загалу. А також розвідали трошки про походження Діда Свирида, генеалогічне дерево якого не обмежується зв’язком з однойменним персонажем Леся Подерв’нського.

Написати повну історію України – план амбітний. Розкажіть про ваші стосунки з цією наукою. Що спонукало вивчити історію, що допомогло добре розібратися в ній і не  втрачати до неї цікавість?


Взагалі-то нічого надто складного в цьому немає, адже з наукового погляду минуле нашої країни вивчене досить непогано. І моє завдання полягає в тому, щоби просто викласти той масив історичних знань легкою для сприйняття сучасних читачів мовою.

Мушу трошки розповісти, чому я почав писати «Історію України від діда Свирида». Бо роблю це не зовсім за власним бажанням. Жодних планів щось таке писати в мене ніколи не було. У червні 2014 року, у гарячу фазу війни, якщо пригадуєте, Україною прокочувалися хвилі паніки й істерики. Звідусіль лунали чутки, що російські війська вже то під Черніговом, то взагалі під Києвом. Чутки ці явно були інспіровані зокрема й ворожою пропагандою, а боролися з панічними настроями в мережах у ті вже далекі дні фактично лише поодинокі ентузіасти.

Саме в той час, повернувшись з однієї з перших волонтерських поїздок в АТО, дратуючись всіляким панічним дурницям, які писалися у Facebook, я побачив, як вправно з російськими тролями б’ється популярний блогер Мурзік Васильович. І цей прийом мені настільки сподобався, що вже довго й не думав: у мене буде Свирид Опанасович. Я завів собі акаунт на це ім’я, яке запозичив із відомого твору Леся Подерв’янського. Бо суворий і водночас язикатий дід із «таінственно мерцающим ломом» підходив для такої справи якнайкраще. От я й почав писати пости на злобу дня в стилі гумористично-сатиричної «сільської аналітіки», намагаючись робити це по можливості смішно. Бо ефективно боротися зі страхами може лише здоровий сміх.

Так ось, у тих постах Свирид Опанасович, окрім опису актуальних подій, часто робив різні екскурси в історію України. І врешті-решт читачі почали масово вимагати від мене написання окремої книги. Щоби не шукати оті розкидані по всьому Facebook історичні нариси.

Сам я не вважаю себе істориком у строгому розумінні цього слова. Тобто, не займаюся історією професійно, як наукою. Хоча, звісно, у мене є вища історична освіта й навіть досвід педагогічної роботи. А викладаючи історію я не раз стикався з проблемою важкого сприйняття учнями поданого в підручниках матеріалу. Хоч-не-хоч доводилося прямо на уроці імпровізувати й шукати цікаві для дітей форми подачі написаного в книгах. Пригадую, наприклад, як проходячи тему «Об’єднання Італії» й зауваживши, що учні відверто нудяться, розповів їм про короля Віктора-Еммануїла ІІ. Не уникаючи й кумедних рис цього досить екстравагантного історичного персонажа. Два десятки пар оченят негайно спалахнули цікавістю, а коли я дав опис зовнішності цього монарха, клас уже просто реготав. І після цього мені як учителю розповідати про складні політичні перипетії італійського Рісорджименто було вже значно простіше.


У своїх книжках ви зробили наголос на історії, цікавій для читача. Передовсім це стосується вибору вдалої форми, жвавих діалогів. Чого крім зрозумілої мови бракує історичній літературі, щоби стати принадливою й популярною, а історії як дисципліні – доступною?


Дякую за таку оцінку моєї скромної праці, але «Історія України від діда Свирида» – це лише одна з можливих форм розповіді про минуле нашого народу. А таких форм, якщо ми зазирнемо до книгарень Франції, Німеччини, США, Великої Британії чи тієї ж Італії, – безліч. Це можуть бути й науково-популярні видання, й ілюстровані альманахи, і навіть комікси. Нічого поганого в запозиченні й адаптації до української специфіки вже наявних форм викладення історії я не бачу, а навпаки – всіляко вітаю й підтримую.

Чого ж бракує вітчизняній історичній літературі, щоби стати принадливою й популярною? Я передовсім багатолітній читач. І як читач давно зауважив, що часом наші автори (не лише історичні) не зовсім точно відчувають читача, якому адресують свої книги. Автор або примітивізує його, або заграє з ним, або переоцінює, чи взагалі ідеалізує й говорить до нього туманно, малозрозумілими натяками. Відчувши врешті-решт, що книга писалася не для тебе, ти чемно її закриваєш, кладеш на полицю й більше про неї не згадуєш.

Не скажу, що сам достеменно знаю, чого очікує від мене читач, але мені дуже допоміг досвід безпосереднього спілкування з читачами на Facebook. Де, запостивши той чи інший уривок із майбутньої книги, ти одразу в сотнях коментарів бачиш реакцію майбутніх читачів. Тому я щиро раджу нашим авторам знайти форму підтримання з читацькою аудиторією постійного діалогу. Це не так складно. Тим паче, що й читацька аудиторія в Україні не така вже, на жаль, і велика.


Чи підходить ваша форма оповіді для розмови про ХХ століття, трагедії якого досі лишаються свіжими й особистими?


Слушне запитання, і воно справедливе не лише щодо трагічних подій ХХ століття. У другому томі, наприклад, розповідається про спалення Києва Батиєм у 1240 році та і взагалі про ординську навалу ХІІІ століття. І зрозуміло, що оповідати про ті події весело посміюючись, м’яко кажучи, недоречно. Тому й тональність дідусевої розповіді тут змінюється, адже моя мета не написання бездумно-радісних і розважальних, а тому науково недостовірних, книг. Мета інша – розповісти в яких історичних умовах наш народ формувався, а також як і чому українці, пройшовши крізь найскладніші історичні випробування, зараз – у ХХІ столітті – залишаються одним із найбільших народів Європи. І, я би додав, одним із найзагартованіших та готових до подальшого державницького життя.

Що ж стосується ХХ століття, якому за моїм планом буде присвячено окремий, п’ятий том «Історії», то я вже зараз постійно думаю, як дід Свирид розповідатиме читачам про події нашого недавнього минулого. Для мене це дуже цікава доба, саме той період становить мій найбільший професійний інтерес. У мене вже зараз є деякі ідеї про те що і в якій формі дід Свирид оповідатиме читачам і про Українську революцію, і про Голодомор, і про Другу світову війну, і про ОУН, про УПА та і про решту складних, контраверсійних тем. Щодо яких, до речі, у нашому суспільстві немає усталеного, єдиного ставлення, і це ще сильніше мене мотивує. Отже, сподіваюся, буде інформативно й цікаво. А належну форму оповіді дід Свирид уже зуміє якось підібрати. Він історик, хоч і сільський, але вже трохи досвідчений.


Як ви ставитесь до історичних романів? Експерти з історії взагалі люблять цей жанр? Довіряють йому? Є в цій літературі те, що викликає у вас спротив?


Якщо історичний роман гарно написаний – він мені подобається, якщо ні – не подобається. Це ж літературний жанр, форма мистецтва, а не наукова праця. І тут багато чого залежить від емоційного сприйняття твору. А ставлення до історичного фактажу в такій книзі з боку вчених-істориків, мабуть, залежить від того, наскільки вільно автор поводиться з історичним матеріалом. Що, однак, не означає низької художньої цінності твору. Ми ж бачимо, наскільки популярними досі є книги Александра Дюма (батька), історична достовірність яких нижче будь-якої критики.

Водночас, література знає чимало прикладів дуже відповідального ставлення письменника до даних історичної науки і в цьому зв’язку не можу не згадати про одну з улюблених книг мого дитинства – про «Нащадків скіфів» відомого українського письменника-фантаста Володимира Владка. Написані «Нащадки» були ще в 30-х роках минулого століття, і як на той час автор спирався на найпередовіші дані, які мали у своєму розпорядженні тогочасні археологи. З часом наукові знання про життя й побут скіфів значно розширилися, і сучасні скіфологи цілком можуть знайти в книзі Владка чимало неточностей. Однак це зовсім не принижує її істинної цінності. Бо й моє захоплення історією, напевне, почалося того дня, як мені, малому, до рук потрапила вже читана-перечитана книга, на обкладинці якої зображений скіф зі списом та озброєний луком комсомолець.


З ким із письменників ви посперечалися б про опис ними історичних подій?


Та практично з усіма! Жартую, звісно… але лише частково. На мій погляд, сучасну українську науково-популярну літературу все ще характеризують дві крайні тенденції: а) нестримна ґлорифікація всього, що пов’язано з історією України, та героїзація її історичних діячів; і б) несамовите розвінчування подій, явищ та історичних фігур, які у вітчизняній історіографії традиційно подаються в позитивному світлі. Часом аж до рівня їхнього повного паплюження. Прикладом таких діаметрально протилежних підходів можуть бути науково-популярні книги, які вийшли протягом останніх кількох років і які присвячені добі козацтва та, зокрема, постаті Богдана Хмельницького. Якого оцінюють у діапазоні від найталановитішого й найвидатнішого діяча тогочасної Європи аж до недалекого сепаратиста, який влаштував у Речі Посполитій своє ОРДЛО, котре малодушно передав під владу Москви.

Будь-який виклад історичних подій має право на існування, будь-хто з авторів вільний давати фактам або діям історичних осіб власну інтерпретацію. Однак, на мою думку, у вітчизняній історичній літературі все ще слабкий сегмент зважених та спокійних книг, які би спиралися на об’єктивний аналіз реальних подій та і просто на здоровий глузд. Отже, пишучи дідову «Історію», тішу себе нескромною думкою, що в міру сил потрошку заповнюю цю прогалину.


28_12_2


Ви взялися написати історію України з погляду персонажа, який не лише наділений своїми рисами, а й належить до конкретного типажу. Це історія не просто очима звичайного сільського діда, а типового українського чоловіка. Вдалий вибір для розмови із широкою аудиторією. Наскільки ви й ваш персонаж схожі?


Як я вже казав, «Дід Свирид», або ж «Свирид Опанасович» – це літературна маска, яка народилася спонтанно і значною мірою випадково. Для мене це була тимчасова форма участі у фейсбучних баталіях, принаймні я ніколи не думав, що той дід ще й у письменники виб’ється.

Згодом хтось із читачів потішив мене жартівливим припущенням, що все це не випадково і в українській літературі простежується ціла еволюція Свиридів, які з’являються тоді, коли в них виникає потреба. І які є характерними виразниками своєї історичної доби.

Відштовхуватися можна від Свирида Петровича Голохвастова – цирульника з-за канави – гострого на язик оптиміста, який ніколи не впадав у відчай. А от головний герой «Зенітки» Остапа Вишні – дід Свирид – типаж уже дещо інший. Це Свирид воєнної доби. Але також майстер гострого слівця та життєлюб. Котрий, однак, за потреби може й вилами-трійчатками по ворогах пройтися. От Свирид Опанасович уже згадуваного Леся Подерв’янського – то дід 70-х років XX століття. Теж язикатий, але за грубим цинізмом якого легко вгадується невдоволення сучасними йому реаліями й бажання відгородитися від неприємного йому зовнішнього світу у своїй окремій затишній домівці. Така собі «українська нескореність у моїй хаті скраю». Ну, і в такому випадку фейсбучний дід Свирид початку XXI століття переживає трансформацію відповідно до вимог нового часу. Цей Свирид уже не сидить удома, він вийшов на вулицю, став активним громадянином, учасником Майдану та волонтером. Однак, як і його попередники – так само гострий на слово життєлюб з іронічним  поглядом на довколишні реалії.

Повторюся, це не моя оцінка, таку «свиридологію» жартома вивів один із моїх читачів, і мені вона також видалася дотепною. Чи схожий цей персонаж на мене?.. Ну, можливо, як Швейк на Гашека. Тобто Швейк значно колоритніший.


Ваша книжка здійснює переклад історії сучасною мовою, мовою сучасних реалій. Як часто має відбуватися такий процес, щоби суть історичних подій лишалася зрозумілою для широкого загалу?


На мою думку, цей процес повинен відбуватися постійно й безперервно, адже час на місці не стоїть, і змінюються не лише історичні обставини, а навіть і мова. І тепер, наприклад, твір першого українського історика, Нестора-літописця, «Повість минулих літ» сучасний читач без перекладу та без належної фахової підготовки сприймати просто не в змозі.

Та навіщо брати твір, якому дев’ять століть? Візьмемо інший приклад – «Історію України-Руси» Михайла Грушевського. Ця фундаментальна праця видатного історика в багатьох відношеннях понині зберігає наукову актуальність. Але сучасному українцю читати ті сповнені архаїзмами й галицизмами сторінки вже зараз непросто. Хоча після їхнього виходу у світ минуло лише трохи більше ніж сто років.

Сучасна мова розвивається ще стрімкіше, і вже за кілька десятиліть модерна українська мова також, напевне, видаватиметься наступному поколінню сповненою кумедними архаїзмами. Отже, і книги, зокрема історичні, мають безнастанно виходити нові й нові, що є цілком нормальним явищем.

Взагалі, написати історію, яка була б єдино правильною й головною історичною книгою на всі часи, просто неможливо. От була в Україні колись «Історія України-Русі» Миколи Аркаса. Написана простою народною мовою, вона відіграла неоціненну роль в історичному просвітництві широких українських мас. Як для свого часу – а це був початок ХХ століття –  то була прекрасна народна книга, яка враховувала не лише розвиток історичної науки, а й рівень освіченості тогочасного масового читача. Думаю, що не лише вибух національної самосвідомості в добу Української революції 1917-1920 років, але й подальша українізація 20-х років ХХ століття стали можливими значною мірою завдяки праці Миколи Аркаса. Проте зараз ця, надрукована незвичною сучасному читачу кулішівкою, книга може привабити хіба що бібліофілів.  Як джерело знань «Історія України-Русі» Миколи Аркаса з честю виконала свою історичну роль, після чого й сама відійшла в історію.


Ви берете активну участь у волонтерстві в зоні АТО. Зокрема завдяки вам на Донеччині знову з’явився сигнал українських телеканалів. Наскільки задовільним на вашу думку зараз є наповнення українського телеефіру? Якого матеріалу бракує?


Навряд чи в Україні є хтось, хто був би в захваті від вітчизняного телебачення. Однак повна відсутність українського телебачення на окупованих територіях перетворює ОРДЛО на російське телевізійне гетто. Адже для великої частини тамтешнього населення єдиним джерелом інформації є аналогове телебачення. Бо встановити супутникове чи кабельне вони можливості не мають, інтернетом не користуються.

Тому ще навесні, під час обговорення цієї ситуації із засновником та керівником волонтерського фонду «Повернись живим» Віталієм Дейнегою, пролунала смілива ідея самим організувати ретрансляцію на максимально можливу площу українських телеканалів. Ідея ця належала Віталію, він же взявся за вирішення технічних питань та зайнявся погодження цієї ініціативи з відповідними структурами, зокрема з відповідним військовим командуванням. Адже ретранслятор встановлено на нашій території в зоні безпосередньо наближеній до лінії розмежування.

Роль же діда Свирида полягала у фінансуванні цього задуму, адже потужний ретранслятор і відповідна апаратура дещо вартують. Ці кошти отримані за реалізацію другого тому «Історії України», оскільки це така форма мого волонтерства: дід Свирид пише книгу – читачі її купують – з отриманих коштів купується щось потрібне для Армії

Щодо наповненості українського телеефіру – ніхто з нас не наївний і ми не сподіваємося, що після показу якихось телепередач населення в ОРДЛО змінить свої настрої й масово підніме українські прапори. Мова не про це. Мова про те, що це наша територія й там живуть громадяни України. Яким ми маємо забезпечити умови, щоби вони продовжували відчувати себе причетними до України.

Знаєте яке перше прохання прийшло з тої території, коли один тамтешній дядько налаштував свій телевізор на наш сигнал? Він попросив обов’язково транслювати матчі українського футбольного чемпіонату. Він дуже скучив за нашим футболом. А от російський чемпіонат для нього все ще залишається нецікавим, чужим. І він там такий не один.


В Україні почала з’являтися своя цікава кінопродукція, зокрема й за матеріалом творів сучасних українських авторів. Екранізації яких українських книжок (або книжок про який історичний період) були б доцільними й актуальними сьогодні?


Це дуже своєчасне запитання і я Вам за нього надзвичайно вдячний. Бо можна написати прекрасні книги, які прочитає щонайбільше кілька десятків тисяч читачів. А от кіно дивляться мільйони. І без сучасного історичного кінематографу вирішити питання популяризації вітчизняної історії серед широких верств населення не вдасться

Історична тематика в нашому кінематографі виражена не дуже рельєфно. Є, щоправда, кілька хороших фільмів, присвячених, зокрема, УПА, але вони імовірніше виняток із правила.

Тому в цій сфері просто непочатий край роботи – за що не візьмись, усе буде актуально й потрібно. Я дуже далекий від кіноіндустрії, але якщо погортати вже написані два томи «Історії України від діда Свирида», то на їхніх сторінках можна знайти чимало моїх зітхань «Ах, яке хороше кіно можна було б зняти про ці події». Є такі ремарки й  у тексті третього тому. Я їх залишаю у своїх книгах сподіваючись, що колись, можливо, вони потраплять на очі нашим кінорежисерам і подадуть їм ідеї з екранізації окремих яскравих сторінок нашої історії. Бо вони того таки варті.

У мене в голові давно визріли синопсиси для цілої історичної трилогії: перший фільм належав би до доби історії Русі часів Ярослава Мудрого, другий фільм – про лицарство доби Великого Князівства Литовського, а третій фільм – з доби Козацтва. Фільми за задумом були б об’єднані окремими наскрізними темами і, можливо, виконавцями головних ролей. Це було б не лише видовищне, але й розумне кіно. Й обов’язково – історично достовірне.


І насамкінець. Який ваш топ книжок на історичну тематику?


В Україні завжди виходив великий масив наукових статей та монографій, написаних професійними вченими. Однак рекомендувати їх широкому загалу все ж не наважуся. Бо читати такі книги непідготовленій людині доволі складно. Приємним винятком тут є історична серія «Україна Incognita», яку вже не перший рік ініціативно видає група професійних українських істориків, об’єднаних у Історичний Фронт «Лікбез». Кожна книга серії пишеться фахівцем (або фахівцями) з відповідної доби, і за наукову достовірність викладеного там матеріалу можна ручатися. Однак, поки що роботу не завершено й казати, що «Лікбез» охопив усю історію України ще зарано. Вірю, що такий день настане, і я щиро бажаю ініціатору й керівнику проекту Кирилові Галушці та його колегам сил, натхнення й успіхів. Вони роблять велику, дуже потрібну справу.

Окремо хочу згадати про серію «Справжня історія», яку пише журналіст та історик Олексій Мустафін. Серія ця, щоправда, не про історію України. Автор пише історію людства, розпочинаючи з найдавніших часів, від найдавніших цивілізацій і аж до сьогодення. Цікаво, що О.Мустафін почав писати свою «Справжню історію» ще тринадцять років тому й лише для одного читача – для свого новонародженого тоді сина. Не дивно, що робота виявилася настільки якісною, що була надрукована, і на полицях книгарень читачі можуть знайти вже, здається, чотири томи «Справжньої історії». Це приклад якісного популярного викладу історії, написаної до того ж чудовою українською мовою. Перу Олексія Мустафіна, до речі, належить і «Історія кави» – я з великим задоволенням її читав, чи не на кожній сторінці довідуючись про щось нове.

Що ж стосується наших письменників, які спеціалізуються в жанрі популярної історичної літератури, то мушу чесно зізнатися, що за цією галуззю стежу не дуже уважно. Тому цілком допускаю, що пропустив чимало гідних і цікавих творів, за що прошу в тих авторів пробачення. І щиро бажаю їм усім нових творчих досягнень та вдячних читачів.

А тим із читачів, хто все ще ніяк не може знайти у вітчизняній історичній літературі нічого для себе цікавого, натякаю – книги можна не лише читати. Але й писати.

Уakaboo

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

Максим Мірошниченко

Зрозумілість

Можливо, єдиний мотив, який може мобілізувати широкі кола виборців, який буде сприйматися як прогресивний та новий. Не легалайз, не легалізація проституції, гендерна політика і т.д.Поясню. У 2015-16 р...
У нас небезпідставно прийнято вважати, що українська влада використовує ситуацію з війною у внутрішніх політичних іграх, в тому числі і в узурпацію.Гомо політикус в усі часи було важко втриматися від...
Суддю-сепаратиста з Криму на посаді не відновлено!Чергова судійська зрада не відбулася! Але, на жаль, це ще не перемога..Пам'ятаєте "вибухове" затримання відвертого сепаратиста, а за суміцниством судд...
Анастасія ГОРЯЧА

До Дня Збройних сил України

Сьогодні країна відзначає День Збройних сил України. На п’ятому році війни гостро відчувається необхідність віддати шану Героям, які врятували незалежність нашої країни у 2014 році і продовжують...