App Store Google Play

Чи насправді патріотизм став анахронізмом?

5 Грудень 18:00
Чи насправді патріотизм став анахронізмом?

«Ми стоїмо на крайньому високому мисі сторіч!.. Час і Простір згинули ще вчора. Ми вже живемо в абсолюті… Ми співатимемо… ненажерливі залізничні вокзали, що ковтають – не наковтаються зміїв, які вивергають вогонь і дим; заводи, підвішені до хмар крученими стовпами своїх димів;… допитливі пароплави, що силкуються сягнути за небокрай;.. а ще – плавний політ аеропланів, чиї ґвинти мають на вітрі, мов прапори…»

Це – рядки зі славнозвісного «Маніфесту футуризму», написаного Філіпом Томазо Марінетті,  італійським поетом, драматургом і філософом й уперше опублікованого в паризькій газеті «Фіґаро» 20 лютого 1909 року. Маніфесту, який у ті часи визначив авангардні напрями мистецького розвитку та гучно задекларував претензії прихильників авангарду на докорінний культурний переворот, натомість із позиції сьогодення виглядає багато в чому навіть не наївним чи непродуманим, а відверто безглуздим. І справді: оспівувати феноменальні в порівнянні з ХІХ століттям досягнення науково-технічного прогресу, а водночас наполягати на повному й остаточному завершенні цього прогресу, на досягненні абсолюту, на знеціненні традиційних вартостей.

При цьому, як то кажуть, можливі варіанти. Ультра-радикальний, коли стверджується: мовляв, усе, що було раніше, – на смітник історії, час нового настав, скиньте тягар минулого, вперед! А те, що заклики такого ґатунку не раз лунали в минулому, то пусте, про те не варто згадувати, бо тоді все осмислювалося й робилося неправильно, а тепер – правильно! Будьмо на рівні абсолюту! І помірковано-радикальний, коли пропонується поблажливо погодитися з існуванням «віджилого» й «застарілого», - нехай блукає десь там, на манівцях, поки ми тут, у фокусі подій, стверджуємо істинне.

Ці сюжети щоразу мені згадуються, коли з’являються новітні р-революційні маніфести та маніфестики, в яких оголошується про повну зміну пріоритетів людського існування та соціального розвитку. Зауважмо, йдеться зазвичай не про нав’язування тих чи інших тоталітарних ідеологій, не про намагання будувати нові всесвітні рейхи (тільки частина відкривачів нових абсолютів схильна до тотальних соціально-культурних пертурбацій, як-от Марінетті, що став одним із ідеологів італійського фашизму), а про щиросерді спроби відректися від старого світу в ім’я найостанніших здобутків прогресу.

От і зараз: з якогось дива одразу декілька дуже різних за місцем проживання, біографією та поглядами публіцистів-теоретиків напустилися на феномен патріотизму. Ясна річ, з різних боків. Один доводить, що патріотизм – це взагалі абсурд, оскільки громадянин нічого не винен державі, крім податків, вона – не об’єкт почуттів, а суто робочий інструмент, що у будь-який момент може бути замінений на інший за згодою більшості його громадян. Інший твердить, що сьогодні український націоналізм як утілення патріотичної самовідданості його адептів здобув визначну перемогу, Україна нарешті вповні стала собою, - і тому націоналізм може спокійно піти на «політичну пенсію», а почуття патріотизму звестися до гордості за звитягу спортсменів і підприємців – тих, які насичують якісними товарами внутрішній ринок і просуваються на ринок зовнішній. Третій наполягає, що патріотизм наразі є злом, хоча в деяких випадках вимушеним (Україна чи Ізраїль), це релікт першого етапу індустріальної доби, сьогодні ж людина має керуватися не ним, а принципом свободи. Четвертий… Утім, досить.

Усі ці ідейно-світоглядні позиції, названі та неназвані, об’єднує передусім те, що вони абсолютизують індивідуальну свободу, виносячи «за дужки» відповідальність. А тим часом свобода, відокремлена від відповідальності, є не більше, ніж сваволею. Причому сваволею іманентно безвідповідальною. Так, людина, для якої навіть почуття патріотизму, не кажучи вже про його «політичні надбудови», є анахронізмом, реліктом минулої доби, здатна у сучасному глобалізованому світі домогтися успіхів, часом неабияких, як це, скажімо, робить більшість професійних футболістів, з легкістю змінюючи клуби та громадянство. Проте чи не перетворився нинішній футбол зі спорту на змагання гаманців власників клубів і бюджетів «національних» збірних? І чи не втратив він щось істотне, ставши по суті полем дії високооплачуваних ландскнехтів, які переймаються насамперед власними статками, а не честю клубу чи країни? Так само вільний від почуття патріотизму бізнесмен спокійно торгуватиме з недружньою державою чи закриє високотехнологічне виробництво у власній країні, якщо з’явиться можливість на вивільнені за такий рахунок кошти одержати швидкий «навар» - а там хоч трава не рости. Ну, а в разі агресії проти його країни «нічого не винний громадянин» чи «вільний індивід» охоче переберуться куди-небудь, щоб не наражати власне життя на реальну небезпеку та продовжувати свою «історію успіху»…

Що ж, видається. не випадково в останні роки Богдан Гаврилишин говорив про тенденцію до катастрофічного розриву між правами та свободами, з одного боку, та відповідальністю й обов’язками, з іншого боку. Тенденцію цю він вважав украй небезпечною для світу, а для України – просто згубною. Бо ж якщо, скажімо, більшість українців поставиться до своєї Батьківщини тільки як до території проживання й оцінюватимуть її за рівнем комфорту для себе й особистих прав і свобод, то наслідки виявляться вельми сумними. Власне, щось подібне станеться з будь-якою країною, до якої громадяни ставитимуться лише як до спільного майна, яке можна продати вигідному покупцеві чи полишити як непотріб у разі, якщо «припече» чи знайдеться більш вигідне місце проживання. Та й люди зі звуженою гамою почуттів є не лише обкрадені, а й соціально небезпечні. Що ж до того, наче політична місія патріотизму в Україні вже виконана, то просто смішно вести про це мову, коли частина території держави окупована Росією. Проте, як бачимо, ведуть мову і наполягають на своєму, вважаючи, що нації та національні держави у глобалізованому світі віджили своє.

Цікаво, що з цими теоретиками згодні – майже повністю – ультра-радикальні ісламістські улеми, які пропагують тотальний джихад і всесвітній халіфат. Чи не єдина відмінність – що ці улеми вважають, що націю, націоналізм і патріотизм слід відкинути правовірним в ім’я перемоги джихаду над невірними, а вітчизняні теоретики – для рішучого руху до українського постмодерну в усіх сферах життя, тобто до абсолюту, що насправді є абсолютизацією скороминущого та відмовою від цінностей, на яких постала і зросла європейська (власне, і світова) цивілізація. Ну, а зведення громадянина до платника податків – прямий шлях до перетворення людини на одновимірну істоту, здатну лише до гонитви за прибутками.

А загалом варто згадати, що в Росії понад 100 років тому послідовники Маринетті вже намагалися «бросить Пушкина, Достоевского, Толстого и проч. и проч. с Парохода Современности». Ну, і де вони, ті пароплави?

Але при цьому слід розуміти, що поява новітніх «антипатріотичних» випадів відображає серйозні суспільні негаразди, що потребують уважного вивчення – бо свого часу «Маніфест футуризму» не випадково з’явився у переддень Першої світової війни та смуги європейських й азіатських революцій…

День

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

Блог у депутата та лайки на проекти рішення – фантастика чи реальність? У містах Львів та Київ наприклад для міського депутата – це буденність, а для Кривого Рогу – фантастика. Які і...
7 грудня відбулася прем’єра фільму українського виробництва “Кіборги”. Допрем’єрний показ пройшов 28 листопада, на нього завітали військовослужбовці, реальні кіборги та їх сімї...
Вчора мій друг Андрій Денисенко ризикнув використати щодо наших політиків таке давно поховане у пісках забуття поняття, як моральність. Точніше: аморальність. Чим викликав у мене глибокий подив.У нашо...
Юрій Фоменко

Лютий 2015 року

Лютий 2015 року. Заграви і канонади на Дебальцевській стороні.З сторони Глодосово, степом на блокпост, вийшла літня жіночка з хлопчиком років чотирьох-п'яти. Ледь одягнені,тремтячи від холода, стояли...