App Store Google Play

"Ми вели подвійне життя - ненавиділи владу і не робили різких рухів" - Іван Драч

26 Жовтня 18:00
"Ми вели подвійне життя - ненавиділи владу і не робили різких рухів" - Іван Драч

"У 1960-1970-х ми люто ненавиділи тодішню систему. Але виявилося, що це була найкраща пора для кіностудії Довженка. Кращих, довершеніших фільмів після того не було довго", - каже поет і сценарист Іван Драч. Пояснює це великою прискіпливістю тодішньої влади до професіоналізму. "Тоді була велика увага до сценарної майстерності. Операторська школа була хороша на чолі з Юрієм Іллєнком. Режисерів кілька цікавих появилося. У різних сферах підібралися хороші спеціалісти. Зараз Україні тямущих спеціалістів бракує".

Раніше людям у партійних структурах дуже непросто давалися ці місця — начальником цеху чи директором заводу. Вони проходили через сита-решета. І все-таки люди тямущі добиралися до тих посад. Не за гроші ставали, а як спеціалісти. Таких спеціалістів зараз немає. Країна зараз великою мірою не має систем формування кадрів. В університетах зараз студент іде на іспит і в залікову книжку кладе сто чи двісті гривень. І потім такі ж дипломи даються і такі "спеціалісти" з цього всього виходять. І це протягом нашої незалежності все робиться. В цьому є біда нашої країни сьогоднішньої, що якісно погіршала структура кадрів.

Коли ви вступали до Компартії, теж через багато решет проходили?

Я був дуже затятим піонером, комсомольцем, ленінцем, який боровся проти сталіністів з усієї сили. Потім уже розібрався, що таке Ленін і Комуністична партія. Це розуміння приходило поволі. Я 30 років був членом КПРС. Там не тільки все лихе було. Там і доброго було чимало.

Коли я закінчував школу середню в Тетієві, мені не дали медалі, хоч мали дати, бо я вчився добре. Був секретарем комсомольської організації, ведучим, писав вірші. Але оскільки вибір був між донькою першого секретаря райкому партії і мною, то кому дали медаль, зрозуміло. Я принципово не взяв атестат, мені потім вже згодом передали його. Махнув на це все рукою, пішов в армію. Там був секретарем комсомольської організації спецчастин - боровся за чистоту армійських рядів: щоб солдати не матюкалися, були чесними, порядними. Мене зробили кандидатом у члени партії. Я йшов і по цій партійній лінії, і по творчій лінії. Писав вірші. Возив їх сюди в Київ у журнали "Вітчизна", "Дніпро". Поволі їх там стали друкувати. Потім Загребельний надрукував "Ніж у сонці" разом з іншими поетами, яким кожному він віддавав по цілій сторінці великій — Вінграновському, Коротичеві, Гуцалу, Дрозду. Ціле наше покоління наросло — шістдесятників.

Серед моїх віршів були і гострі. Наприклад "Куди йдемо? Яка нас віра кида на кам'яні вітри? Якого діждемося звіра, щоб з ним сконати до пори? Атомні цвяхи, мудрі бляхи і філософські манівці, і сита морда костомахи з кривавим прапором в руці". Такі мої вірші ходили анонімними серед самвидаву разом з підписаними віршами Стуса, Ліни Костенко, Симоненка. У Стуса був такий вірш: "Скажене кодло кадебістів, злодіїв і відставників у стольному засіло в місті як партія більшовиків". Воно розхитувало цю систему. Якось із моїм віршем до мене підсідає кадебіст: "Іван Федорович, кажуть, що це ви таке написали". Я подивився: "Та я навіть усіх слів тут не знаю". Доказати у них не було як. Але за мною кадебісти вже стали дуже пильно ходити.

Викликали на допити?

Як заступник секретаря комсомольської організації я вів ідеологічне навчання в університеті. Кожної п'ятниці я на політінформації читав розповідь про те, що відбувається у світі. Раз я сказав, що "прокляті сталіністи душили танками наших людей у Караганді". На другий день виходжу з бібліотеки університету. Не встиг зоглядітися — мене двоє попід руки в машину посадили і везуть у КДБ. Там були двоє слідчих. Перший починає ласкаву розмову: "Іван Федорович, навіщо ви таке говорите? Звідки ви дізналися?" Кажу: "Та всі говорять". Перший слідчий виходить. Заходить другий: "Ах ти ж сволочь! Що ти, б...ть, думаєш, що мы будем тебе терпеть это все? Болтаешь — загремишь!" Отакий лютий і скажений. Я зрозумів, що це така система допиту: пускають до людини одного доброго, другого лихого. І от на цій грі дивляться, на що ти більше реагуєш. За той виступ про сталіністів мене вхопили за зябри і вигнали з університету, щоб я не патякав.

Що врятувало від переслідувань?

Я якраз познайомився з Миколою Вінграновським і Сергієм Параджановим. Вони мені сказали: "Іван, нахрін тобі ця філологія? Кінчай це все. Треба йти в кіно. Це і філологія, і музика, і малярство, і філософія — всеохопне мистецтво. От зараз є набір у Москві на курси кіносценаристів. Іди туди". Я приїхав. Там уже чули про мене, що є такий тип у Києві. Попросили прочитати пару віршів і зарахували без іспитів. Так я став кінематографістом. У Москві я навчався два роки.

Там було більше свободи, ніж в Києві?

Набагато. Атмосфера була вільна дуже. На цих курсах вчилися люди з усіх респуплік — Азербайджану, Вірменії, Грузії, Прибалтики, Передружилися, стали розбирати, що до чого в державі робиться. Стали ми там тямити, що відбувається на білому світі. Але і там мене не залишали свої київські кадебісти. Пішов я у Москві на виставку американської графіки. Познайомився з художницями, знайомства завів. І через це КДБ знову сіло мені на хвіст.

Але нашими курсами керував відомий і давній кадебіст Михаїл Борисович Маклярський. Він мав таку репутацію, що з ним було дуже тяжко говорити і кадебістам. Він прихильно до мене ставився, бо бачив, що я нормальний чоловік. Коли прийшли за мною, він сказав: "Ивана Драча не трожьте. Это мой человек". Так він дав мені можливість закінчити ці курси.

Але в Києві цього захисту не було.

Я, коли вернувся, вже був чоловік дипломований, член Спілки письменників і Спілки кінематографістів. Книжки в мене стали виходити. Вже до мене не так легко було підступити. Я вже міг і послати у відповідне місце, коли мене чіпали. Правда, коли міняли партійні квитки, мені не хотіли продовжувати квиток члена КПРС. Це була своєрідна чистка компартії 1973 року. Найідейніших лишали, а непотріб, такий, як я, треба було викидати. І тоді вже за мене заступилися Бажан, Смолич, Гончар — не дали мене виключити з партії.

 

Є такий славний академік Костянтин Меркурійович Ситник. Його попросили взяти мене на рік – щоб він мене ідеологічно виховував. Так я в партії і утримався. Потім вже потім стали мене висувати на державні премії, я вже був знаний чоловік.

Поза межами партії людина опинялася поза життям. Усі, хто хотів далі хоч якось рости, мусили пристосовуватися до партії. То були елементарні речі того часу. Вірші про Леніна для своєї поетичної книжки я міг на коліні написати. Бо треба. "Прапорець" щоб був, щоб інші вірші йшли нормально.

Із Сергієм Параджановим ви почали працювати відразу після курсів?

Мене послали на зйомки "Тіней забутих предків" для проходження навчальної практики. Параджанова я полюбив. Був йому вірним джурою. Носив за ним плащ, коли він ходив до лікарні на уколи щотижня по два рази — лікував свої сексуальні гріхи. Гонорея в нього була чи сифіліс, точно не знаю.

Був на 10 років старший за мене. Мав славу гомосексуаліста. Він весь час мене страхав: "Иван, когда наконец ты мне отдашься?" Я казав: "Пішов ти, знаєш куди?" Якось він дзвонить мені після 23 вечора: "Иван, ради Бога приезжай! Я не могу без тебя". Думаю: "Ах ти ж сволоч, ти хочеш мене вжити сьогодні!" Я приходжу. А він починає мене вмовляти: "Ну когда наконец ты отдашься?" Я кажу: "Сірожа, якщо ти на цьому не закінчиш, я піду к їбєні мать звідси, не буду з тобою розмовляти". Тоді Параджанов здався: "Иван, брось. Не в этом дело. Мне принесли книжку "Персидские письма" Монтескье. Ты знаешь, я не могу терпеть запах книжек в своем доме. Забирай ее и мотай отсюда". Я взяв ту книжку. До сих пір вона в мене є і нагадує про ці стосунки з Параджановим, - сміється Іван Федорович.

На початках була велика війна між Параджановим і Юрієм Іллєнком. Вони ненавиділи один одного і зневажали. Іллєнко висміював Параджанова на всі лади. Я раз побачив, як Іллєнко з іншими операторами грав у гру — перестрибували один одному через спину і при цьому матюкалися російською страшно. От, думаю, московські яничари, приїхали сюди і псують наші Карпати. Я Іллєнка після цього і сам зненавидів.

Але потім Параджанов і Іллєнко зрозуміли, що їм треба або миритися, щоб відзняти нарешті "Тіні…", або розходитися без фільму. І вони вирішили працювати. Запросили мене допомогти структурувати драматургію цього твору, розбити на новели. Так ми потроху заприятелювали з Іллєнком. Він був дуже чіткий, точний, сильний, організований чоловік. Але багато в чому дуже смішний і наївний. Раз каже: "Мене відзавтра призначають радником президента, я зможу багато чого зробити!" - "Юра, - кажу, - не будь смішним. Я вже у стількох радником був, нічого з того не вийшло". А він: "Побачиш-побачиш". Така дитяча наївність була в нього.

З Іваном Миколайчуком ми подружилися на зйомках "Тіней забутих предків".

Був делікатний, чистий, охайний, намагався бути взірцевим в багатьох смислах. Хоча дівки в нього не переводились, незважаючи на те, що любив свою жінку Марічку. Але і без дівок не міг. Пам'ятаю, він знімав фільм "Така довга, така тепла осінь". З головною героїнею актрисою добами зачинявся. Знімальна група жартома називала її "така довга, така тепла Галя".

Тоді був такий час, коли йому ішли до рук премії. Давали йому це все діло. Памятаю, я йому кажу: "Іване, дивись не купись на ці всі премії, бо якщо купишся — це страшне. Подалі намагайся бути від цього всього".

Але дійшло до того, що на кіностудії син Володимира Сосюри, головний редактор кіностудії, Володимир Володимирович Сосюра став звинувачувати Івана в "українському буржуазному націоналізмі". Уявляєте собі? Син Сосюри!

Миколайчук, крім того що знімав фільми, пиячив. Це одне на друге находило. Якось мені його Марічка дзвонить: "Іване, хочеш ще побачити Івана? Бо вже він звівся нанівець. Приїжджай. Ми тебе зустрінемо". Я, пам'ятаю, їхав тоді своєю машиною. Заїхав до них, заходжу до хати. Івана нема, марічки нема. Кажу: "Гей, хто в лузі, озовися!" Виходить Марічка, несе Івана на руках, маленького, зсохлого Івана Миколайчука. Кажу: "Іване, ти що? Тебе вічно баби на руках носили, і ти сьогодні туди ж?" Він подарував мені тоді хрестика Василя Стефаника. Це була наша остання з ним зустріч. А вже коли його ховали, в 47 років, як і Тараса Шевченка, був скажений лютий дощ. Його труну ми практично поклали у воду. Наче сама земля ридала за таким прекрасним чоловіком.

Хто зараз ваші найліпші друзі?

Найліпших друзів нема, повмирали — Іллєнко, Осика. З письменників мій старший друг був Микола Бажан. Ми завжди з ним зустрічалися у парку Шевченка. Він приходив з вулиці Рєпіна, я знизу, він казав мені: "Іване, як добре, що між тобою і мною нема ні одного письменника, крім Тараса Григоровича".

Потім ішли до мене чи до нього. Він останнім часом не пив. Але був у нас спільний приятель — Георгій Самсонович Брейдбурд, київський єврей, перекладач. То Бажан і його запрошував, казав: "Ви з Брейдбурдом вип'єте чарочку, а я на вас подивлюся, чи у вас це вдається".

Я дуже його шанував, хоч раніше він був скаженим чоловіком — намагався помагати Сталіну гнітити Довженка, виступав проти українських буржуазних націоналістів. А потім уже часи мінялися, і він вертався до своїх первісних основ, коли він був українським патріотом щирим, почав укладати Українську радянську енциклопедлію - УРЕ. І тоді ми казали — "шлях Бажана від "ура" до "УРЕ". І "шлях Павличка від ОУН до ООН".

Ви вперше виїхали за кордон, на Генеральну асамблею ООН, 30-тирічним?

То було в 1966 році. А перший раз мене випустили за кордон у 1962 році. Була в нас така прекрасна жінка — секретар ЦК комсомолу по ідеології Євгенія Іванівна Чмихало. Вона настільки ставилася захоплено до шістдесятників, що кожному зробила прописку в Києві і кожному дала тут по кімнаті — в тому числі мені, Дроздові, Гуцалові, Вінграновському. Оце завдяки їй я перший раз поїхав в Італію. Мене і там пасли кадебісти: ходили за мною двоє. Як куди захочу піти сам, вони мене попід руки: "туда нельзя". Коли ми їхали вже в поїзді до Києва, сиділи з тими двома кадебістами і випивали, звичайно. Я їх настільки напоїв, що вони минули Київ і поїхали далі, а я зійшов у Києві. Отака була в мене сатисфакція. Як потім пізніше у мене була сатисфакція з київським університетом. Мене спершу вигнали звідти, а в цьому році дали звання почесного доктора університету.

Маю 5 чи 6 знятих а ті часи кіносценаріїв. З них "Камінний хрест" за новелами Стефаника, який зняв Леонід Осика, зараз у багатьох кіношколах світу показують як взірцевий.

"Пропала грамота" за Вашим сценарієм дивом збереглася?

Дуже тяжко вона давалася. Я 6 чи 7 варіантів кіносценарію мав — він весь час не проходив цензуру. Владі не подобалося іронічне ставлення до цариці Катерини ІІ. Практично весь цей фільм поставив Іван Миколайчук. Був там в головній ролі і взяв на себе місію звести фільм докупи.

Знімальна група, як завжди на таких кінозйомках, жартувала, пиячила, бавилася. А саме мали міняти Шелеста на Щербицького, мав прийти його ідеолог Маланчук — дуже лютий чоловік. Я поїхав на кінозйомки, на Полтавщину, і їм сказав: "Хлопці, хочете мати фільм — киньте пиячити і гуляти. Візьміться і за місяць зробіть усе, що ви можете. Через те, що вас закриють". Вони мене послухали, мобілізувалися і дозняли цей фільм.

У Москві його подивилися і пустили дуже малим тиражем, а потім і взагалі закрили. Плівки були знищені. Але його врятував один партійний діяч. Був такий голова ради міністрів при Щербицькому Ляшко — маленький чоловічок десь з Донбасу. Цей фільм йому подобався, і він, коли приїздили до нього гості з Казахстану чи Польщі, після чарки казав: "Давайте этих "козачков" посмотрим" і показував їм "Пропалу грамоту". Так цей фільм існував на екрані як "козачки" і зберігся тільки тому, що остання його копія була в Ляшка. Коли пізніше шукали, ніде його не могли знайти. Тільки у Ляшка в шухляді.

 

Однак ви мали змогу знімати таке кіно.

Це все було в 1960-70-их роках. Ми люто ненавиділи тодішню систему. Але виявилося, що це була найкраща пора для кіностудії Довженка. Кращих, довершеніших фільмів після того не було довго.

Тоді була велика увага до сценарної майстерності. Операторська школа була хороша на чолі з Юрієм Іллєнком. Режисерів кілька цікавих появилося. У різних сферах підібралися хороші спеціалісти.

Згодом, коли прийшов Щербицький, помінялося керівництво студії і почалася цензура, арешти. Всі боялися.

Це було подвійне життя — з одного боку, ми ненавиділи владу, а з іншого - не робили якихось різких політичних рухів, бо треба було робити мистецтво.

Чи бачите ви українську ідею, здатну об'єднати країну?

Я колись думав, що екологія об'єднає українців, і ми будемо спільно дбати, щоб якось давати раду страшному стану речей, в якому живемо. У нас же річки висихають, ліси вирубуються. Раніше в Кончі я ходив на ставочок невеличкий. Закидав вудочку і ловив карасики такі з долоню. Наловлю п'ять-десять штук, засмажу, юшку зварю. А зараз уже не зайдеш — усе заболочене, все сохне.

Думав, що екологія об'єднає і правих, і лівих. А найбільше їх об'єднує долар чи євро. Люди подуріли і всі намагаються збагатитися - хто праведним способом, хто неправедним. У нас держава зветься — Український олігархат. З десяток мільярдерів є вгорі, які собі збагачуються на чолі з нашим президентом, внизу багато злиднів, і дуже мало середнього класу, який би був основою демократії. У нас справжньої демократії не буде доки не буде середнього класу.

Приїхав додому — дружина в мене домашнім господарством займається, все в її руках. Показує мені платіжки за комунальні - скажені гроші платити треба за все: за послуги, за воду. Квартплата збільшується з кожним роком шаленим темпом. А нещасна гривня добре що хоч на такій стадії стоїть, бо може і далі посипатись.

А наш генераліссімус тільки дивиться, як він виглядає на параді. Дуже гарно. Ну от бачите, хоч одне щось хороше в нашій державі є. Те, що Саакашвілі на слуху — вина Порошенка. Він ні з того ні з сього дав йому громадянство і ні з того ні з сього забрав це громадянство. Це залежало тільки від позиції, яку Саакашвілі займав особисто до Порошенка.

Велика біда, що ми приречені бути жертвами сучасного олігархату українського. Президент заробляє гроші. А міг би чимось пожертвувати — якимись своїми заводами в Росії.

Але ж армію, кажуть, створив.

Ця армія створена переважно з добровольців. Одна частина молоді зараз проливає кров на сході, друга частина молоді тікає з України. У Польщі уже навіть не десятки, а сотні тисяч наших заробітчан. Надії, що вони вернуться сюди, дуже мало. Пускають коріння там уже.

Як нічого не зміниться, буде черговий майдан. Але толку, мабуть, буде мало з того майдану, бо не готове ще саме суспільство до змін.

От Львів, з якого я вчора повернувся — на цілий білий світ став символом сміттєзвалища найбільшого. Культурна столиця України стала сміттєзвалищем. Основа основ нашого духу героїчного, Волинь, де Бульба-Боровець робив Українську Повстанську Армію, стала основою бурштинової мафії. Люди бабраються в тому болоті, шукають бурштин. Це теж стало світовим позорищем. Маємо два світових позорища: одне бурштинове, друге — сміттєзвалище у Львові. Це вже залежить не тільки від влади, Порошенка і Садового, а від самих львів'ян і волиняків. Це біда – що в нас в якісно гірший бік змінилася ситуація і з нашим народом.

Але народ вийшов на революцію і вже розуміє ціну крові.

Це частина лише одна вийшла. А більшість збагачується, краде, бреше.

Політика мене затягувала мимоволі — в різних ситуаціях і в різні часи. Яніколи не збирався бути якимось видатним політичним діячем. Хоча вже тепер має до мене приїхати з Одеси чоловік, який написав докторську дисертацію про Івана Драча як політика.

Як ви з комуніста стали рухівцем?

Я завжди маю доскіпливе око і намагаюся розбиратися в ситуації — що справді робиться. Я вийшов з компартії слідом за своїм другом Юрієм Іллєнком, який перший це зробив, написав заяву гостру. Я думаю: "А чого ж я, як ідіот, буду сидіти в цих лавах?" - і пішов. Зрозумів, що треба творити структуру, яка могла долати цю систему. Була думка створити якийсь український фронт, як у Прибалтиці чи як "Солідарність" у Польщі. Так стали ми організовувати Рух. Хотів – на основі всіх творчих спілок, як в Італії. Але нам не давали можливості зробити спільне зібрання. Я вже був готовий зібрати всіх хоч на київському пляжі і зробити такий пляжний український народний фронт. Ректор Київського політеху Петро Таланчук запропонував нам провести з'їзд Руху в палаці політеху. Півтори тисячі делегатів з усієї України зібралося. Був завідувач відділом пропаганди і агітації ЦК компартії Кравчук. Йому хлопці вчепили значок рухівський на лацкан піджака. Він хитрий, розумний. Щоб цей значок не скидати, зняв піджака і повісив його на бильця крісла попереду. Наче йому жарко. Не образив одних і не зрадив інших.

Вночі ми прийшли колонами до парку Шевченка. Потім о пів на другу ночі з гучномовця лунає голос секретаря райкому партії: "Намітингувалися вже? Ну я вас прошу, розходьтеся, бо ми хочемо спати". А голова київської міліції підполковник Шапошник приязно ставився до нас і мені казав: "Що ви собі думаєте? Це вас півтори тисячі тут є, ще півтори навколо. А нас же нагнали 15 тисяч. Якщо щось почнеться, то така каша буде". Коли я з дружиною вертався з цього мітингу додому на Горького, весь квартал був зайнятий машинами з міліцією. Всі чекали сигналу.

Не було провокаторів?

Провокатори були. Хлопці стежили за ними. Ми попереджали своїх: нам треба нормально провести з'їзд. Бо якщо що, будемо винними ми, а не провокатори.

Як би змінилася історія, якби президентом обрали Чорновола, а не Кравчука?

Ніколи його не могли обрати. Час був такий, що не наросло ще серед народу стільки патріотів, щоб обрати Чорновола.

За Кравчука проголосували більше 50 відсотків, за Чорновола — до 25. Так само у Верховній Раді — 450 депутатів, із них у Народній раді, яку очолював Ігор Юхновський, було 120 чоловік. Це чверть. Я тоді так і визначив: Україна готова була до незалежності лише на чверть. Так і вийшло. Незалежність нам вдалося проголосити з міжнародною підтримкою – завдяки тому, що повалилася Берлінська стіна, завдяки демократичним рухам у Польщі і Прибалтиці. Ми використали вдало цю ситуацію.

Незалежність нам упала в руки. Чи сильно змінилися люди за 26 років?

Важко сказати, чи змінилися. Якби зараз прилетів сюди Путін і покликав до себе, то невідомо, хто з нинішньої влади побіг би до нього, а хто не побіг би. Ситуація дуже ще непевна. Я як ходжу вулицями, чую, як сичать ще стільки пенсіонерів, які ненавидять цю Україну і називають нікчемною державою, але з неї беруть пенсію.

Які якісно хороші зміни відбулися за роки незалежності?

Ми бодай формалізувалися як держава. Бодай нас визнають як незалежну країну. Інша справа — як і чим наповнити цю незалежну державу — ото вже біда для нас.

Ви певний час працювали у Гуманітарній раді при Януковичі. Як знаходили з ним спільну мову?

Я був членом Шевченківського комітету. Тоді першу премію за публіцистику дали Михайлові Андрусяку за твір про УПА. Я був здивований, що Янукович не втрутився і не завадив цьому. Перший раз же дає премію — і за книжку про бендерівців. Я після вручення істав і кажу: "Правильно ви зробили, Віктор Федорович. Саме таким і повинен бути президент — шанувати і правих, і лівих, бо це його громадяни". Того ж вечора в Оперному театрі мене попросили сісти поруч з Януковичем на концерті. Думаю: ну чого ж не посидіти з президентом? Він сидів розчулений: "Ви знаєте, я перший раз на шевченківському концерті. Я ніколи таких пісень не чув", - зізнавався мені. Я собі подумав: це ж, мабуть, можна якимось чином потроху вилюднювати його.

Потім запросив мене на зустріч. Завів у кімнату поруч з робочим кабінетом, де чаркуються. Я побачив там ікону, а перед іконою портрет. Він каже: "Це мій друг, який загинув. Я його дуже люблю". Прочитав мені вірш, який він тому другові присвятив. Нормальна така розмова відбулась. Я думав, що можна буде з ним якось співпрацювати.

Але коли Ступка був тяжко хворий, я просив його помогти йому — не поміг, ще на якісь прохання не зреагував. Я побачив, що толку з цього мого приятелювання не виходить, і тоді коли він підписав указ про упослідження української мови у 2012, ми зі Ступкою демонстративно вийшли з цієї Гуманітарної ради. Такий мій "роман" із Януковичем був.

У вас не було бажання стати міністром культури?

Мені пропонували очолити Гуманітарну раду при президенгтові. Я тоді не ризикнув цього зробити. Бо багато моїх приятелів і так дивилися дуже косо на мої контакти з Януковичем. Павличко, коли побачив мене десь разом з ним, лаяв мене: " Ах ти сволоч така! Як ти смієш? Тебе люди прокленуть!" Я аж розсердився на нього і кажу: "Передай привіт Лаврентію Павловичу Берії!" Колись закидали, що Павличко був звязаний з Берією. Хоч правди не було в цьому. Берія просто якийсь час давав полегшу провінціалам, щоб самому прийти до влади — так загравав з ними. Але я тоді таке сказав Павличкові, щоб одшити його від себе. Він до сих пір дуже активний, кричить на всіх, вчить жити. Такий по натурі своїй.

Але дехто мене і підтримував: правильно робите, він президент. Хочемо ми цього чи ні — треба на нього якось впливати.

 

Українцям шкодить їхня м'якість?

Це правда. Був церковний діяч 18 століття Паїсій Величковський, він написав книжку "Основи добротолюбія". Але в нас ніхто не написав книжки "Основи ненависті до ворогів". Ми добрі дуже. Шевченко писав: "А де добрі люди, там і правда буде". Сковорода займався добротолюбієм. Довели нас до такого, що ми стали дуже добрі. Ми спершу думаєм, а чи ми чогось лихого не скажем. Нас б'ють, а ми краще одійдемо, ніж дамо відповідь. Це основа українського характеру.

Зараз вочевидь це не зовсім так.

Частина змінилася, а частина так же пиячить по ресторанах. На них війна не впливає. Люди живуть, як і жили.

Газета.Юа

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

Ярема ГАЛАЙДА

Уроки Пунічних воєн

Друга Пунічна війна. Ганібал розбив римлян при Требії та Тразименському озері. У цих битвах він вирізав майже 60 000(!!!) римлян та їхніх союзників.А потім нова перемога канфагенян: Канни! За 6 (!!!)...
Тимур Желдак

Про кризу виконавців

Якщо БорисФілатич © як називають його деякі опоненти не стане міським головою вдруге, я точно можу сказати, хто в цьому винен. Я не знаю, це «проіскі врагов» чи звичайне нехлюйство, а...
Максим Мірошниченко

Термінатор з Холодного Яру

Якби ми мали якийсь свій Голівуд, то ми б зняли супермегашпіонську драму про ось цього чоловіка. Юрій Горліс-"Горський". Почав служити в українському війську у 1918-го року, долучившись до антигетьман...
Ледь не щодня, читаючи в стрічці новини про ДТП за участю громадського транспорту, я вкотре впевнююся: корупція вбиває! У середньому щодня в автокатастрофах гинуть 16 людей і близько 90 травмуються. Д...