App Store Google Play

Нічого, нічого, що ми живем убого

22 Жовтня 14:00
Нічого, нічого, що ми живем убого

Дозволю собі зараз поділитися чимось дуже інтимним. Донедавна мені взагалі здавалося, що це краще приховувати, цього варто соромитися, а саме: я люблю гроші. Точніше, навпаки: я не люблю їх відсутності. Безгрошів’я кидає мене у відчай. Аж до того, що у хвилини слабкості звістка про якийсь несподіваний гонорар діє на психіку краще за антидепресант — буквально, у медичному сенсі. Бо порожній гаманець — це приниження. Особливо коли збирання необхідної суми у Facebook (подайте хто скільки може!) — єдиний спосіб зробити родичеві термінову операцію. Гаразд, то все форс-мажор, є подразники простіші: рахунок за тепло, взуття на зиму, обов’язкові ліки, подарунок дочці на день народження…

Мені зараз, Богу дякувати, немає на що скаржитися, тим більше я загартований різними ступенями добробуту: і таким, коли з’їздити до Амстердама на вікенд не є екстраординарною пригодою, і таким, коли вираховуєш, у кого з друзів ти ще не позичав «до зарплати». Але загалом ставлення до грошей у мене нездорове, втім, як і в усіх нас, ось про що я. Йдеться про щось сороміцьке, не зовсім пристойне й водночас афективне, надважливе.

За фактом я належу до старшого покоління — того, яке «голосує серцем», без вагань приймає подачки від кандидатів у депутати у вигляді торби з цукром, гречкою та олією й водночас ненавидить усіх політиків гамузом, а загалом усіх багатіїв. Рівень освіти й індивідуальні риси характеру тут мають вторинне значення, це цивілізаційне. «Нічого, нічого, / Що ми живем убого, / А чесним бути в бідності — / Найвище од усього» — Роберт Бернс вам у поміч. Але ж і чесність, яку ми ніби сповідуємо, відносна, вона не заважає нам дурити ближнього («усі так роблять»), а тим більше когось заможнішого («вони все одно накрали»). Бо бідність асоціальна й у кінцевому рахунку,  перепрошую, аморальна.

Дехто пояснює місцеві патерни в дусі Макса Вебера й Семюела Гантінґтона, мовляв, що ви хочете, православний ареал, подивіться на Росію, подивіться на Грецію, Болгарію, Сербію. Гаразд, можна звернутися до свідчень іноземців, які відвідували Україну в період між Богданом і «матінкою Єкатєріною»: Валюза, Юст, Вебер (не той Вебер, інший), де Монті, Ґмелін, Лезюр в один голос підкреслюють любов аборигенів до праці, повагу до статків і пристойні звичаї, на відміну від тих, що на Сході. І символічне резюме: «Вони (…) уявляють живий доказ перемоги свободи над людьми, що народилися в неволі». Припустімо на хвилинку, що в цих висловлюваннях є якась упередженість і політична складова. Так от одна моя юна приятелька обрала собі предметом досліджень судові справи Київського магістрату XVIII століття. Уявімо собі, що вони чудово збереглися включно з майже стенографічним викладенням змагання сторін. Картина та сама: повноцінний європейський соціум, жодної екзотики, здорова економіка, здорові стосунки, звісно, не без тарганів, але ж людина створена недосконалою…

Згадуючи жахливі історичні випробування, які випали на долю українців за останні три з половиною століття в складі імперії (з них понад двісті років буквального рабства), ми передусім зосереджуємося на жертвах, на стражданнях тих, кого давно немає, оминаючи спадкові травми в тих, хто поруч. Рабство ніколи не прикрашає характеру. Постійне очікування небезпеки радше не загартовує, а спотворює особистість. Заздрощі й підозра — ось постійне емоційне тло наших щоденних виробничих і загалом соціальних відносин.

Середньостатистичний українець не відрізняє й не має бажання відрізняти чесного підприємця, який вибудував бізнес із нуля, й учорашнього правоохоронця, який спеціалізувався на «віджимі» чужих активів. Для нього і той, і той однаково їздять джипом і живуть у двоповерховому палаці. Все, що шикарніше за новий Tucson, уже є предметом недоброзичливості й підозр. Кумедно, але цим ми якраз відрізняємося від жителів «запорєбріка»: там належність до офіційної влади якимось чином легітимізує в очах плебсу майновий розрив, ніби людина від влади має певний карт-бланш на крадіжки. У нас успішний бізнес політика — обтяжувальна обставина. З погляду виробничих відносин невідомо, що гірше.

Виявляється, в Україні брак робочих рук. Знайти працівників на сезонні роботи з оплатою, яку цілком можна порівняти, скажімо, з польською, тільки без відповідних транзакційних видатків, є проблемою! Кваліфікований робітник — дефіцит! Неготовність заробляти своїми руками, бажання отримати все й одразу — поширений соціальний феномен. Звідси один крок до зневаги до чужої власності й зневаги як такої, як способу життя. І півкроку до готовності вручити свою долю казковому герою-авантюристу. 
Навіть без гречки. 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

Максим Мірошниченко

Не лише початок, але й поворот

21 листопада - це не тільки початок Революції Гідності. У цей день у 1920-му році уряд УНР перейшов польський кордон і назавжди втратив територію. 12-тисячне військо та урядовці вірили у те, що продов...
Так заведено, що у дошкільному та шкільному віці дитини батьки вигадують додаткові заняття своєму нащадку і відводять на всілякі секції. Одразу після народження, зазвичай протягом року відбувається ці...
Максим Мірошниченко

Побачити все на власні очі

21-го листопада я дуже відносно цікавився студентським Майданом. До 30 листопада. І не підтримував дії радикальних груп на Грушевського. Поки сам не вирішив побачити усе на власні очі.Зараз я не підтр...
Ярема ГАЛАЙДА

Уроки Пунічних воєн

Друга Пунічна війна. Ганібал розбив римлян при Требії та Тразименському озері. У цих битвах він вирізав майже 60 000(!!!) римлян та їхніх союзників.А потім нова перемога канфагенян: Канни! За 6 (!!!)...