App Store Google Play

Нічого, нічого, що ми живем убого

22.10.2017 14:00
Нічого, нічого, що ми живем убого

Дозволю собі зараз поділитися чимось дуже інтимним. Донедавна мені взагалі здавалося, що це краще приховувати, цього варто соромитися, а саме: я люблю гроші. Точніше, навпаки: я не люблю їх відсутності. Безгрошів’я кидає мене у відчай. Аж до того, що у хвилини слабкості звістка про якийсь несподіваний гонорар діє на психіку краще за антидепресант — буквально, у медичному сенсі. Бо порожній гаманець — це приниження. Особливо коли збирання необхідної суми у Facebook (подайте хто скільки може!) — єдиний спосіб зробити родичеві термінову операцію. Гаразд, то все форс-мажор, є подразники простіші: рахунок за тепло, взуття на зиму, обов’язкові ліки, подарунок дочці на день народження…

Мені зараз, Богу дякувати, немає на що скаржитися, тим більше я загартований різними ступенями добробуту: і таким, коли з’їздити до Амстердама на вікенд не є екстраординарною пригодою, і таким, коли вираховуєш, у кого з друзів ти ще не позичав «до зарплати». Але загалом ставлення до грошей у мене нездорове, втім, як і в усіх нас, ось про що я. Йдеться про щось сороміцьке, не зовсім пристойне й водночас афективне, надважливе.

За фактом я належу до старшого покоління — того, яке «голосує серцем», без вагань приймає подачки від кандидатів у депутати у вигляді торби з цукром, гречкою та олією й водночас ненавидить усіх політиків гамузом, а загалом усіх багатіїв. Рівень освіти й індивідуальні риси характеру тут мають вторинне значення, це цивілізаційне. «Нічого, нічого, / Що ми живем убого, / А чесним бути в бідності — / Найвище од усього» — Роберт Бернс вам у поміч. Але ж і чесність, яку ми ніби сповідуємо, відносна, вона не заважає нам дурити ближнього («усі так роблять»), а тим більше когось заможнішого («вони все одно накрали»). Бо бідність асоціальна й у кінцевому рахунку,  перепрошую, аморальна.

Дехто пояснює місцеві патерни в дусі Макса Вебера й Семюела Гантінґтона, мовляв, що ви хочете, православний ареал, подивіться на Росію, подивіться на Грецію, Болгарію, Сербію. Гаразд, можна звернутися до свідчень іноземців, які відвідували Україну в період між Богданом і «матінкою Єкатєріною»: Валюза, Юст, Вебер (не той Вебер, інший), де Монті, Ґмелін, Лезюр в один голос підкреслюють любов аборигенів до праці, повагу до статків і пристойні звичаї, на відміну від тих, що на Сході. І символічне резюме: «Вони (…) уявляють живий доказ перемоги свободи над людьми, що народилися в неволі». Припустімо на хвилинку, що в цих висловлюваннях є якась упередженість і політична складова. Так от одна моя юна приятелька обрала собі предметом досліджень судові справи Київського магістрату XVIII століття. Уявімо собі, що вони чудово збереглися включно з майже стенографічним викладенням змагання сторін. Картина та сама: повноцінний європейський соціум, жодної екзотики, здорова економіка, здорові стосунки, звісно, не без тарганів, але ж людина створена недосконалою…

Згадуючи жахливі історичні випробування, які випали на долю українців за останні три з половиною століття в складі імперії (з них понад двісті років буквального рабства), ми передусім зосереджуємося на жертвах, на стражданнях тих, кого давно немає, оминаючи спадкові травми в тих, хто поруч. Рабство ніколи не прикрашає характеру. Постійне очікування небезпеки радше не загартовує, а спотворює особистість. Заздрощі й підозра — ось постійне емоційне тло наших щоденних виробничих і загалом соціальних відносин.

Середньостатистичний українець не відрізняє й не має бажання відрізняти чесного підприємця, який вибудував бізнес із нуля, й учорашнього правоохоронця, який спеціалізувався на «віджимі» чужих активів. Для нього і той, і той однаково їздять джипом і живуть у двоповерховому палаці. Все, що шикарніше за новий Tucson, уже є предметом недоброзичливості й підозр. Кумедно, але цим ми якраз відрізняємося від жителів «запорєбріка»: там належність до офіційної влади якимось чином легітимізує в очах плебсу майновий розрив, ніби людина від влади має певний карт-бланш на крадіжки. У нас успішний бізнес політика — обтяжувальна обставина. З погляду виробничих відносин невідомо, що гірше.

Виявляється, в Україні брак робочих рук. Знайти працівників на сезонні роботи з оплатою, яку цілком можна порівняти, скажімо, з польською, тільки без відповідних транзакційних видатків, є проблемою! Кваліфікований робітник — дефіцит! Неготовність заробляти своїми руками, бажання отримати все й одразу — поширений соціальний феномен. Звідси один крок до зневаги до чужої власності й зневаги як такої, як способу життя. І півкроку до готовності вручити свою долю казковому герою-авантюристу. 
Навіть без гречки. 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

Максим Мірошниченко

Шпіль Солсберійського собору

Приходить до нас, у Mediaprostir поважного віку чоловік. Каже, що хоче провести захід на багато людей на два дні. Показуємо йому приміщення, чекаємо від нього більш детальної інформації. Під...
Анастасія ГОРЯЧА

Про Укрзалізницю хороше?

Сумнозвісне ПАТ Укрзалізниця не завжди надає погані послуги. Потяг непопулярного напрямку Київ – Маріуполь оснащений такими бажаними функціями, яких українці чекають вже багато років і на відсут...
Люди вже давно на межі. Колись давно це вже було. І сталася революція. Кривава.Але зараз люди змінилися. Вони чекають щось нового. Того, що стане силою, яка втілить їхні мрії про сильну і успішну Укра...
Анастасія ГОРЯЧА

З Днем народження, Дніпро!

А в Дніпрі нічого не змінюється.  Попри обіцянки міської влади почистити і привести до ладу ливневі колектори, після першого ж дощу цієї осені місто знову по коліна у болоті. І стосується не тіль...