App Store Google Play

Обійми мене, будь ласка…

15 Жовтня 14:00
Обійми мене, будь ласка…

Коли вона повернулася з війни — мовчала. Вона просто не знала, що говорити, — всі розмови здавалися порожніми. А те, про що хотілося розповісти, про що хотілося кричати, застрягло десь між тілом і душею — ні туди, ні сюди. Потім зник сон. Доба, друга, третя, а сну немає… Психологи і психіатри проводили терапевтичні розмови та призначали потужні заспокійливі. Але вона все одно мовчала й не спала… Заговорила тільки під час зйомок фільму "Невидимий батальйон", створення якого стало підсумком однойменного проекту, здійснюваного громадською організацією "Інститут гендерних програм" за підтримки агентства США з міжнародного розвитку через проект USAID "У-Медіа", що реалізується Інтерньюс Нетворк. 

Заступник командира батальйону по роботі з особовим складом Оксана Якубова була мобілізована до лав Збройних сил з посади головного спеціаліста відділу фінансових питань приватизації, інвестиційних та майнових питань Міністерства фінансів. На це місце роботи вона повернулася після трьох років війни. Мабуть, Оксана могла би вирішити питання своєї мобілізації і спокійно продовжувати працювати в теплому міністерському кабінеті. Але вчинила інакше: питання, йти в армію чи ні, для неї взагалі не стояло.

— Чому вас мобілізували, Оксано? Яка у вас військова спеціальність?

— Колись я працювала фінансистом у військовій частині, тому військовозобов'язана. Отож я була готова знову служити. Але питання постало через рік, коли я мала демобілізуватися. Тоді перед звільненням я приїхала додому. На декілька днів. Подивилася вдома, що до чого. Зателефонувала командирові бригади, спитала дозволу підписати контракт. Знову пішла у військкомат, оформила контракт і поїхала назад. 

— Зрозуміла, що коли залишуся вдома, в армію заберуть сина. А так, якщо один із членів родини вже служить у зоні АТО, другого не призивають. 

— Як син відреагував на ваше рішення?

— Я вдома не сказала, куди йду служити. Про це знала тільки моя сестра. Я ж раніше працювала начфіном у військовій частині. Тож удома вважали, що проходжу службу в штабі. Але вже тоді я була заступником командира батальйону по роботі з особовим складом, як раніше казали — замполітом. 

Минуло кілька місяців, і одного разу до нас у частину приїхали журналісти, знімали репортаж. Потім син телефонує й запитує: "Мамо, ти де? Ми тебе по телевізору бачили. Там дуже страшно?" — "Ні, — кажу, — все нормально. Тут навіть не стріляють". 

— Професія фінансиста зазвичай асоціюється з комфортним кабінетом, комп'ютером і чашкою кави біля калькулятора. А як воно — рахувати кошти у військовій частині, коли щойно почалася неоголошена військова агресія? Це, мабуть, можна було назвати одним словом — хаос? 

— Коли я служила в мирний час, до війни нас, у принципі, готували. В нас навіть було мобілізаційне злагодження. Але початок неоголошеного вторгнення показав неготовність усіх структур в армії. Не було ані нормативних, ані мобілізаційних документів. На банальні дріб'язкові запитання — як отримувати гроші, як доставляти й роздавати їх людям — відповідей теж не було. 

В мене у фінансовій службі працювали дівчата, котрі мали чотири-п'ятимісячних діток. Вони вийшли на роботу, аби їх не скоротили. Іще прийшли мобілізовані, які взагалі не знали, як нараховувати грошове забезпечення. Тож уперше ми робили це вручну — в екселівських файлах на допотопних комп'ютерах. Це був жах. Працювали вночі. 

Кадрові офіцери, що служили до війни, мали картки, а ті, котрі щойно мобілізувалися і вже поїхали на позиції, — ні. Прийняли рішення везти людям кошти на позиції готівкою. 3,5 млн грн. я везла через усю Україну, в бусику з двома охоронцями. Приїхали на полігони, а частина розкидана по величезній території. Уперше за 10 днів ми наїздили близько 
4 тис. км. 

Люди злі, багатьом толком не роз'яснили, що це не збори, а війна. Роздаєш гроші, а військові кажуть: "Ми місяць відслужили, їдемо додому". І починаєш пояснювати: хлопці, ви попали… на рік мобілізації. Не всі були в захваті. Людей висмикнули з мирного життя і вкинули у військове, де можуть бути активні бойові дії. А їх же не вчили нічого, учебки толкової не організували. 

Другий виїзд був через три тижні. Тоді ми вже проводжали перші частини в зону АТО. Це було страшно. Практично, непідготовлені люди вирушали туди, де напевно стріляють. Хлопці виїхали в Рубіжне…

А ще — людям наобіцяли величезні зарплати, а перша виплата була 600 грн. Зрозуміло, що в армію тоді йшли не заради грошей. Але коли президент в одній із промов пообіцяв військовим 1 тис. грн. за день бойових дій, хлопці пожвавішали. Майже у кожного вдома була родина, і мобілізація для багатьох сімей стала причиною різкого зниження фінансової спроможності. Готівку, що роздавали на позиціях, хлопці зазвичай передавали додому. Рівень грошового забезпечення військових зростав дуже повільно, про тисячу в день уже майже ніхто не згадував. Почалися бойові дії. Жорстокі. Списки поранених і загиблих — статистика, до якої вже звикли, тоді ще шокувала…

Хлопці стояли на блокпостах, на бойових чергуваннях і телефонували в будь-який час — о 1-й, 2-й, 3-й ночі. Перше запитання зазвичай було про зарплату, а потім — про все на світі. Часто вони телефонували просто поговорити, адже рідним правду не скажеш, рідних бережуть. І ось ти вночі розмовляєш, а зранку йдеш працювати. 

А потім ще пішли перевірки. Пам'ятаю, приїхали з прокуратури — перевіряти, як були витрачені гроші, виділені на бойову підготовку… за весь період незалежності України. Я тоді зірвалася й сказала перевіряльникам усе, що про це думаю. Перевірка пішла ні з чим.

Потім був наш третій виїзд у зону АТО. Приїхали на Сиваш. Гроші я видавала прямо в машині. І тут мені хлопці кажуть: кидай усе і швидко в окоп. А як я покину все? Тут купа грошей у чемодані лежить. Починаю його складати. На мене кричать, тягнуть в окоп. Виявилося, це був бойовий вертоліт. Хтось заліг, хтось почав фотографувати його на айпад. А в нас — ні броників, ні касок… Перше, що я подумала: я ж білявка, сонце світить, і мене видно. Сказати, що це страшно, — нічого не сказати. 

Потім був перший двохсотий. З Рубіжного. Наших обстріляли. Я тоді вперше побачила загиблого. Ще ніхто не знав, як це все має робитися, як відвозити додому, як ховати… 

Тоді Оксана Якубова, на той час ще начфін батальйону, взяла на себе відповідальність і почала займатися загиблими. Просто було нікому. Кадровиків не вистачало. А коли отримала посаду замполіта батальйону, це вже стало одним із її функціональних обов'язків.

— Це страшно. Мої хлопці. Я їх зустрічала, і я ж в останню путь проводила. Важко збирати їхні речі, аби відправити батькам. Вони ще пахнуть живою людиною, а його вже нема. Востаннє всіх бачила в морзі. На каталках. І зараз, коли згадую їхні обличчя, — вони на каталках. Ніколи не їздила на похорон — не могла. Дуже тяжко казати про смерть сина батькам. Це — найстрашніше. 

І ще — у мене дуже змінилося ставлення до людей. Наприклад, судимість для мене тепер — не показник. Хлопець, що був засуджений, врятував мені життя… Потім загинув… 

Він був тяжко поранений. Лежав у госпіталі. Йому зробили операцію, і треба було везти його в центральний госпіталь. Лікарі казали: не доїде. Я підійшла до нього, а він мені каже: "Обійми мене, будь ласка. Мене так давно жінка не обіймала". Ми обнялися. А за півгодини він помер…

…Тяжко, коли знаєш, що по твоїх людях стріляють. Чекаєш, коли вони вийдуть на зв'язок. Сподіваєшся на "4.5.0". Це означає, що все добре. Вночі спиш, а рація постійно працює. Я так звикла з рацією спати, що коли ми із зони виїхали, в тиші не могла заснути. 

До 2016-го року присутність жінок у зоні бойових дій особливо не афішувалася. Про призначення на керівні посади навіть не йшлося. Оксана Якубова — одна з перших представниць прекрасної статі, котра стала заступником командира батальйону в зоні АТО. І якось само собою причепилося до неї "БМП" — бойова мама піхоти, хоча позивний мала "Капкан".

—Наш батальйон був сформований із військовослужбовців, мобілізованих у третю хвилю мобілізації. Потім нас перевели в 54-ту бригаду. Там ми стали 1-м батальйоном. Зазвичай перший — це той, який найкраще підготовлений і оснащений. Він і потрапляє в саме пекло. Ми були на Золотому, під Дебальцевим. Потім на Світлодарській дузі. Коли прийшли у 54-ту бригаду, з'явилася можливість зробити усім хлопцям статус учасника бойових дій. 

Для його отримання потрібно, щоб у документах військовослужбовця була дата входу і виходу із зони бойових дій. Людина може служити необмежений час, не виходячи із зони, а статусу — не матиме. Саме тому "екскурсанти" в зону АТО отримували корочки УБД впродовж місяця, а хлопці, які стояли на передовій під обстрілами місяцями, ні статусу, ні відповідних пільг не мали.

Коли після третьої хвилі мобілізації підійшла четверта, ми домовилися, що зробимо всю паперову роботу й навіть документи завеземо у штаб. Завантажили здоровенні ящики документів у машину і приїхали в Новоград-Волинський, у штаб. Нам виділили окреме приміщення і дали на оформлення документів на 600 осіб  10 діб. Я ніколи в житті стільки паперів не перевертала...

— Оксано, а що скажете про знецінення статусу учасника бойових дій?

— Насправді все просто. Треба створити комісію, яка б визначила, хто дійсно був у зоні АТО і брав участь в бойових діях, а хто був "екскурсантом" і приїздив на бойові позиції у відрядження або з перевірками. Учасник АТО і учасник бойових дій — це різні речі. Відповідно, мають бути різні виплати й пільги. Але цього не підтримує командування, бо пільги і виплати втратять офіцери штабів та управлінь. 

Бюрократія в армії — окрема тема для розмови. Кількість формальностей і документів щодо списання техніки, зброї, боєприпасів, оснащення, одягу вражає. За ідеєю, це мало б запобігати зловживанням та розкраданням. Проте маємо і бюрократію, і зловживання, і розкрадання.

— Списання — це жах. Наприклад, іде бій і снаряд влучає в бліндаж. А ти мусиш робити термінову доповідь у штаб, що в тебе щось згоріло. У 2015 р. доходило до смішного. Комбат керує боєм, ти стоїш поряд, а штаб АТО тим часом надсилає запит, скільки боєкомплектів витратив батальйон, навіть не розуміючи абсурду ситуації. Так само ми мали доповідати під час бою про втрату майна. Коли я відповідала, що не можу дати інформацію, чула обурення: "Ви не володієте ситуацією?" А що стосується статистики бойових втрат, тут взагалі мова йшла про життя людей, — ти коригуєш рух машини, що везе поранених під час обстрілу, слухаєш рацію, бо там може бути повідомлення про нові втрати, і тут дзвінок зі штабу: "Дайте демографічні дані поранених". 

Взагалі, ситуацію, під час якої бійця поранено, треба описувати дуже грамотно, бо від цього залежать грошові виплати на лікування. Якщо людина отримала поранення вранці, ввечері приїздить військова служба правопорядку і з'ясовує, за яких обставин воно було отримане. Фіксує доповіді, бере пояснення у свідків і записує все у спеціальні журнали бойових дій. Обов'язково робиться перевірка на наявність алкогольного сп'яніння. Що ще треба? 

Але ні. Людина отримала поранення і не має права на виплату. Я маю набрати наказ на призначення розслідування. Бо не визначено, хто це має робити. А в штабі, мабуть, усі дуже зайняті, їм ніколи. І я набираю цей наказ, їду в штаб… а там обід. Але я чекаю, потім реєструю його. І знову проганяю ту саму процедуру з доповідями й поясненнями. Щодо обладнання: ноутбуки — свої, принтери — свої, і час цим усім займатися — ніч.

Заохочення військовослужбовців — один із методів виховної роботи, націлений на зміцнення військової дисципліни та стимулювання до подальшої сумлінної служби. Коли в країні триває війна, заохочення військових має особливе значення. Нагороди — є визнанням і подякою від держави за патріотизм, звитягу, мужність та щоденний ризик життям. Бойові нагороди— є мотивацією для ветеранів жити далі… 

— Про подання на нагородження… Ти віддаєш нагородні листи, а вони губляться десь по штабах. Торік у серпні наші хлопці брали участь у серйозних бойових діях. Ми відіслали листи на нагородження: пораненим — медалі, загиблим — ордени. Серед поранених є хлопець, котрий досі по госпіталях лежить. Його представили до ордена, але нагороди він не отримав. Ми раз віддали нагородний, вдруге, втретє… Результату немає. Вчетверте я, вже звільнена, роздрукувала його, перепідписала в 
командира і знову надіслала. Сподіваюся, той хлопець цього разу до Дня захисника України орден таки отримає. 

— Оксано, що ви думаєте з приводу змін в армії за останні три роки війни? 

— До середини 2016 р. ми побачили в армії реальні зміни. Вона міцнішала, бойові командири отримували керівні посади в штабах. Але потім усе пішло на спад. Знову показуха, формальність, радянщина… До нас приїздили перевіряльники зі штабу — обурювалися, що не варимо суп під час періодичних обстрілів, вимагали вивішувати інформаційні бюлетені та бойові листки (аналоги радянської стінгазети), а також призначити відповідальних за проведення політінформації. Була ще команда одягати "піксель", коли приїздить командування. Тобто хлопці, яких щойно обстрілювали, мали перевдягатися для якогось генерала. Ще була команда повісити нові прапори. Але той, дірявий прапор нам усім набагато дорожчий за нові, бо він наш, бойовий. І ще — вимагали зняти чорно-червоний. Але якщо хлопці на позиції повісили чорно-червоний прапор, то він там має бути. Бо це — прапор України, яка перебуває у стані війни. Він символізує кров і землю. На ньому наша кров і наша земля. І я не маю права забирати його у хлопців. Мене часто запитують, чого ти весь час сваришся з командуванням. А я просто захищаю своїх хлопців. Коли я бачу несправедливість щодо них, прикриваю їх собою. А як інакше?..

ZN,UA

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

Дана новина попалася на очі випадково – через моніторинг новин по Дніпру. Від Дніпра тут якщо чесно лише аеропорт, але сама новина – просто пісня. В тому сенсі, що є наглядною ілюстрацією...
Ігор КУЛІКОВСЬКИЙ

В одній країні...

В одній країні керівник республіки пішов в замєс з міністром МВС. (опускаючи терміни "псевдо", "помилка", "404")Хтось казав про різність ідеологій і глобальні політичні мотиви. Хтось казав про "руку о...
Максим Мірошниченко

Не лише початок, але й поворот

21 листопада - це не тільки початок Революції Гідності. У цей день у 1920-му році уряд УНР перейшов польський кордон і назавжди втратив територію. 12-тисячне військо та урядовці вірили у те, що продов...
Так заведено, що у дошкільному та шкільному віці дитини батьки вигадують додаткові заняття своєму нащадку і відводять на всілякі секції. Одразу після народження, зазвичай протягом року відбувається ці...