App Store Google Play

Боротьба за Україну може тривати ціле життя!

12 Жовтня 14:00
Боротьба за Україну може тривати ціле життя!

Наприкінці серпня минулого року я так само була на Донбасі. І нас так само не щадило сонце. Попасну тоді накривало своїм +40°, як пуховою ковдрою, не даючи жодного шансу на ковток прохолоди.

І якщо всі мої минулі поїздки проходили на бусах і джипах з причепами з гуманітарною допомогою для бійців, то цього разу я вирішила поставити крапку в своїй волонтерській діяльності. Вперше я їду в зону бойових дій громадським транспортом, закинувши на спину рюкзак зі спорядженням фотожурналіста. У напарниках — відчайдушне дівчисько з радіо, яке любить робити прямі репортажі з передової. У нас різні цілі, але одна дорога, і ми обидві знаємо чого хочемо.

За три роки волонтерства побачити довелося чимало. Захоплення змінювалося розчаруванням, солодкі відчуття радості зустрічей — гіркою жовчю, романтика — досвідом.

Я знайомилася з людьми, що здійснювали справжні героїчні вчинки, але бачила і таких, які стояли на блокпостах напідпитку і навряд чи серйозно ставилися до служби. Кудись із фронту поділася дорога оптика, над якою ти чахнув, як Кощій Безсмертний; машини моїх друзів, передані на війну, стоять у особистих гаражах демобілізованих вояків або засвічені на тому боці. Особливо хазяйновиті, за словами самих воїнів, не гребували дорогими речами, винесеними з покинутих господарями будинків, надсилаючи додому добротні посилки (боронь Боже, я не хочу образити гідних воїнів, непричетних до описаного вище).

Я бачила, як від надривної праці вигорають волонтери. Бачила і тих, хто наживалися на закупівлі, а потім гордо і без сорому впевнено торували дорогу у владу і в депутати. Бачила і таких, для кого якість поїздок змінювалася кількістю, а в деяких екіпажах процвітала відверта пиятика. Тому я вирішила в усьому цьому поставити крапку. Але спочатку — ще раз подивитися в очі бійцям, медикам, волонтерам, місцевим жителям.

Волею долі нас закинуло до "Госпітальєрів" і воїнів 1-ї окремої штурмової роти Правого Сектора. І якщо багато хто зараз називає контрактників заробітчанами, то ці хлопці боронять наші території з 2014 року, не претендуючи на якусь зарплатню. Якщо в ЗСУ зараз, за моїми спостереженнями, рідко зустрінеш людей, які проводять навчання, то тут це — обов'язкова справа. Дисципліна сувора, за пляшку пива можуть вигнати (це найвища міра покарання). Але стосунки доброзичливі й товариські. Усі люди ідейні, мотивовані, знають, чому вони тут. Географія воїнів широка — від заходу до сходу. Молодшому — 18, старшому — 52, командирові — 21 рік. Світ усміхається їм мільйонами можливостей, але вони визначили свою дорогу.

"Боротьба за Україну може тривати ціле життя"

Доброволець "Да Вінчі", художник за фахом, прийшов воювати і захищати рідну землю ще з Майдану. Йому 21, а він уже командир з незаперечним авторитетом для своїх підлеглих. І не тільки.

Звичайний хлопець з Франківська вже у 18 років брав участь у боях на Донбасі.

321

— Перше зіткнення було в районі Слов'янська, потім ми в район Красноармійська заїжджали. А вже більш серйозні бої були за Карлівку, Піски, Авдіївку, Савур-Могилу. У багатьох населених пунктах побував наш підрозділ, — розповідає командир першої окремої штурмової роти Правого Сектора Дмитро Коцюбайло.

Бойовий досвід хлопець здобував у гарячих точках фронту. Він і його побратими тримали оборону під Донецьким аеропортом і в гарячих Пісках. Під час цих подій у розпорядженні "Да Вінчі" було 10 осіб. Тоді його і поранило:

— Осколкове, ключиця зламана, ребра. Осколки трохи біди наробили. Після кількох операцій я повернувся і став командиром взводу. З 2 лютого 2015-го і дотепер.

До добровольця "Да Вінчі" часто приходять колишні військові з ВСУ.

— У нас у підрозділі за ієрархією, за посадами — так само, як і в ЗСУ. Але менше бюрократії, папірців, усе на добровільних засадах, більш побратимські стосунки, з півслова один одного розуміємо.

"Да Вінчі" з повагою відгукується про бійців ЗСУ, але його обурюють дії командування ЗСУ, особливо зараз, у період так званого перемир'я.

— У нас і 200-ті, і 300-ті в районі "промки"! "Сепари" гатять, стріляють, ранять, убивають. А на це заборона навіть стріляти АГС-ом. Мене дуже нервує ця ситуація: хлопці гинуть, багато поранених, і я дуже розчарувався. Я б не зміг служити в Збройних силах, підкорятися тупим наказам "не відкривати вогонь у відповідь". У мене є відчуття побратимства з людьми, за яких я відповідаю. Є ворог, який стріляє в мене і моїх бійців. І не давати йому відсіч?! Тим більше ми — на своїй землі. Ми однозначно повинні її визволяти і йти вперед, витісняти.

"Да Вінчі" пояснює, чим загрожує Україні збереження повного режиму тиші — подарований ворогу час працює проти нас, ворог відновлює сили і добре обкопується. За останні місяці, каже Дмитро, бойовики не тільки відновили свої опорні пункти на підступах до окупованого Донецька, а й дуже сильно укріпилися.

— "Сепари" так щільно окопалися, що вибити їх з позицій буде надзвичайно складно. Ми їх місяць-півтора вибивали з ближніх позицій, щоб у нас були менші втрати, а вони зараз набудували тако-о-о-го! Я коли заходжу на позиції, просто в шоці. І вони чекають моменту, аби нормально вдарити. Вони добре укріпилися, а це не можна було дозволити їм робити.

Воює командир, як щиро висловився, за землю українську, за людей, які не продалися, які допомагають. І там вони завдяки волонтерам, які їх вдягають і годують.

— Де був "Мінськ" і його домовленості, коли був котел, Іловайськ, Дебальцеве, аеропорт, коли розстрілювали наших хлопців? Нема цього Мінська. Кожного дня у нас гинуть хлопці або є поранені.

"Да Вінчі" переконаний, що визволити українські території можна тільки воєнним шляхом. Він цитує свого кумира Шухевича і часто повторює: "Або здобудеш українську самостійну державу, або згинеш у боротьбі за неї". І додає:

— Боротьба за Україну може тривати ціле життя. Залежно від того, на якому етапі вона закінчиться для тебе — ти загинеш або опинишся в тюрмі. Головне — зрозуміти це і не ламатися. Треба боротися. Хоч би як важко тобі було, — резюмує молодий українець, у чиїх очах — гордість, гідність, відвага й інтелект.

321

Мій погляд привертає юне створіння.

— Це наш медик, Катя, — вказує на дівчину хтось із хлопців.

Камуфляжні штани, берці, чорна футболка з логотипом "Госпітальєри" і красиве довге волосся.

Яке чарівне дитя, подумалось.

18-річна Катя Єфименко з Дніпра вчиться в художньому коледжі і надає бійцям першої штурмової роти Правого Сектора першу медичну допомогу.

— Чому ти тут, Катрусю? — питаю. — Хіба більше нема кому?

— Я просто знаю, для чого я це роблю, — спокійно відповідає тендітна дівчинка з позивним "Вільна".

— Для чого?

— Заради вільної країни.

Вона сказала просту фразу, від щирості якої я, доросла тітка, вдвічі старша за неї, готова впасти на коліна перед її матір'ю, яка привела у світ янгола.

Катруся, яку не злякала відсутність звичного домашнього комфорту, залишає простий олівець, пензлик і гуаш, батьків і всі принади нормального побуту і вчиться надання допомоги по вишколах та курсах, аби врятувати людину. Життя, яке проходить на війні, вчить її малювати в усіх жанрах — іноді автоматною чергою, іноді кров'ю.

Юний "Госпітальєр" тримає в руках блакитнооке цуценя хаскі, а Дора вдячно облизує її своїм язиком. І я ловлю себе на думці: ця дівчинка, в чиїх очах читаються чистота і шляхетність, пройняла мене до самих печінок, до серця, до сліз. Тому що в той час, коли ми сидимо в прохолодних офісах, потягуємо каву в кав'ярнях, постимо в інстаграмі фоточки з моря, ця дівчинка на передовій рятує життя наших воїнів. А ще доглядає їхніх помічників — чотириногих друзів.

"Кулі носить Бог"

Він з тих, хто відстоював легендарний Донецький аеропорт і Піски. А сьогодні я чую його позивний "В'ячек" (від "В'ячеслав"), знайомий мені з 2015 року, в гарячій Авдіївці. Милуюся, як хвацько чоловічі руки обробляють м'ясо на шашлик, вдихаю аромат його авторського борщу, намагаючись вгадати додані спеції, і клацаю затвором фотоапарата, аби зберегти мить приємної оку картини.

321

Хлопцю — 34 роки, він — професійний кухар і приватний підприємець на "великій землі", який захоплюється альпінізмом.

Він з тих, хто мовчить про власні подвиги, поранення, осколки, які носить у тілі.

— Звідки ти, Слав?

— ... і взагалі, останнє місто — це Шепетівка, об яку розбиваються хвилі Атлантичного океану, — усміхається хлопець, цитуючи "Золоте теля" Ільфа і Петрова.

Оригінальна відповідь жителя Хмельницького краю ...

— Зараз у нас позиційна війна. Нудна. Але від того війною бути не перестала. Морально важко сидіти на одному місці, не наступати. Мінські домовленості. Тиша. Деякі ворожі бліндажі вже залиті бетоном. А не так, як у нас, — оббиті деревом через одну скобу, та й то — скоби волонтерські, — міркує "В'ячек".

— А вам не перепаде, що до нас приїхали і про нас пишете? Нас керівництво країни не любить... — долучається до розмови 52-річний воїн з позивним "Віз". Віруючий чоловік з Чернівецької області в мирному житті займався міжнародними перевезеннями. У його очах — досвід і життєва мудрість. Він розповідає нам про своє рішення захищати Україну, а на підтвердження своїх слів наводить цитати з Біблії і показує у телефоні фото своїх трьох дітей.

— Кажуть, куля — дура. Ні, кулі носить Бог, це він розподіляє, куди вцілити, — міркує Володимир Петрович. — А взагалі кожна війна повинна закінчуватись у країні агресора.

Рішення

Ранок. Чутно стрілянину на "промці". Ми вмиваємось і чекаємо хлопців, які обіцяли підкинути нас до вокзалу.

Молоді хлопці "Щиголь" і "Бєс" (повне — "Безсмертний") закидають наші рюкзаки в багажник правосеківського всюдихода. "Бєс" летить по дорозі, ніби забув, що керує машиною, а не літаком — молодий, відважний, безстрашний. Я ж почуваюся, як на "американських гірках". Ми квапимося на електричку, якою доїдемо з Авдіївки до Покровська. З магнітоли звучить "Я не втомився" Христини Панасюк. І ти розумієш, що тут, у цьому підвалі, де ми провели дві ночі, де якось налагоджено своє життя і свої звичаї, сконцентровано всі найкращі людські якості, які, на жаль, нині швидше виняток, ніж закономірність, і зібрані кращі з найкращих людей. Їхнє прагнення перемогти і визволити країну від нечисті сильніше за будь-які ворожі танки і брехню. І не хочеться їх залишати. Бо кисень перестане надходити в твоє тіло, у твій мозок, у твою душу. І ти просто задихнешся.

Ми знову тягнемося електричкою, потягом, автобусом, маршруткою, попутним транспортом і пішки. Спека не жаліє.

В автобусі огрядний хлопець вчить молоду дівчину, як отримати громадянство Росії. На вокзалі в Костянтинівці жінка розповідає, як їздить з Єнакієвого отримувати українську пенсію...

Я вдома. Київ живе звичайним життям. З шинків реве музика, без упину блимає реклама. Молодь тусується, і знати не хоче, що тут, в Україні, гинуть їхні однолітки, з якими вони вчилися в одних школах та інститутах. Одна країна — дві реальності.

На вокзалі я розплакалася. Важко переношу ці перепади й контрасти. Мені не хочеться виходити з квартири. Туди, де влаштовують фестивалі, коли звучать новини про втрати в лавах нашої армії; де п'ють пиво і веселяться, коли інші діляться однією сигаретою на позиції і прислухаються до тиші; де батьків називають "предками" і не зважають на них, а в госпіталях кличуть маму, як ту, що вимолить у Бога і вирве з пазурів смерті, — наші душі загубилися серед грошей і понтів.

Аби перемкнутися, беру з полиці першу-ліпшу книжку. І натикаюся на слова: "Дві з половиною години Сантьяго їхав пустелею, уважно прислухаючись до того, що говорило серце. Саме воно мало вказати йому, де заховано скарби. "Де скарби, там буде і серце твоє", — сказав йому Алхімік. І тільки коли Сантьяго почав підійматися схилом бархана, серце прошепотіло йому: "Будь уважний. Там, де ти заплачеш, буду я, а значить, і твої скарби". Цікаво, Пауло Коельо не про мене писав?..

Я їхала подивитися в очі і поставити крапку в своїй волонтерській діяльності. А зараз у мені перевертається все, як у пралці при інтенсивній програмі. І я приймаю рішення: будь-що придбати для добровольців машину, якої вони так потребують. Адже прийде час, коли в очі подивляться мені. І запитають, чому такі як я опускають руки. Тому запланувала встигнути знайти кошти, зганяти за бугор, пригнати автівку і доставити нашим хлопцям на передову до 14 жовтня — Дня захисника України та свого дня народження. Хіба я не заслужила на такий подарунок?

Тому що не тільки ми дивимося в очі наших бійців, а й вони — в наші.

Нема у війні ніякої романтики, є біль втрати побратимів; є важка, як камінь, пам'ять; є сивина у 21 і відчай у 60 років. "Справжня війна пахне немитим тілом, невипраними шкарпетками, сигаретами, галімою тушонкою, а найгірший запах — це запах підірваних снарядів, розпеченого металу АК-74, крові і людських кишок", — каже воїн В'ячеслав.

ZN,UA

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

Блог у депутата та лайки на проекти рішення – фантастика чи реальність? У містах Львів та Київ наприклад для міського депутата – це буденність, а для Кривого Рогу – фантастика. Які і...
7 грудня відбулася прем’єра фільму українського виробництва “Кіборги”. Допрем’єрний показ пройшов 28 листопада, на нього завітали військовослужбовці, реальні кіборги та їх сімї...
Вчора мій друг Андрій Денисенко ризикнув використати щодо наших політиків таке давно поховане у пісках забуття поняття, як моральність. Точніше: аморальність. Чим викликав у мене глибокий подив.У нашо...
Юрій Фоменко

Лютий 2015 року

Лютий 2015 року. Заграви і канонади на Дебальцевській стороні.З сторони Глодосово, степом на блокпост, вийшла літня жіночка з хлопчиком років чотирьох-п'яти. Ледь одягнені,тремтячи від холода, стояли...