App Store Google Play

Гібридокомандувач

10 Жовтня 18:00
Гібридокомандувач

Окрема людина може втекти від війни. Але від війни не може втекти держава і суспільство. 

Війна, хоч як це парадоксально, навіть найслабші держави перетворює на суб'єкт, на того, хто щось вирішує. Військова агресія звертає увагу на жертву, змушує шукати вихід її і всіх довкола неї. Те, як державні інститути і суспільство реагують на війну визначає їх подальший розвиток або занепад. Розвиток означає здатність перемогти у війні і відстояти свою суб'єктність. Занепад не обов'язково означає фізичне знищення. Але втрата суб'єктності означає занепад.

У 2014-му ми пережили приниження гідності війною — сусід ґвалтував, друзі притримували, відбиватися було нічим. Але завдяки цьому приниженню ми перестали жити ілюзіями про братерські наміри Росії, про готовність інших за нас воювати, про боєздатність наших Збройних сил як інституції. Війна згуртувала нас як націю, зробила більш відповідальними громадянами. Брак боєздатності інститутів був заміщений боєздатністю суспільства, яке усвідомило, що віддати душу й тіло за свободу — це не слова з пісні, а життєва необхідність.

Реакція, яку українське суспільство дало на війну, здивувала ворога, світ і самих українців. Суспільство не просто підтримало державу — суспільство заступило у багатьох вимірах державні інститути. Добровольці і волонтери вулканізували пробите і спущене колесо оборонної машини — в строю, в речовому і технічному забезпеченні, в госпіталях. Люди, не запитуючи про те, як держава потратила їхні податки на оборону, своїми пожертвами формували альтернативний оборонний бюджет. Громадські активісти з неурядових організацій запустили урядовий і парламентський процес прийняття рішень, продукуючи для них необхідні проекти. Суспільство обрало президента і парламент, які обіцяли захистити його від російської агресії і її наслідків та покарати тих, які до неї спричинилися. Саме суспільство як суб'єкт амортизувало війну, стрибнуло у своєму розвитку, дало час і ресурс державі його наздогнати.

А що ж держава? Можна, звичайно, витратити сувої паперу, описуючи стосорокбагато реформ, хто куди їздив і до чого закликав. Але головним мірилом суб'єктності держави у війні є боєздатність армії, її захищеність і висока легітимність командування. Боєздатність армії вимірюється не тільки і не стільки забезпеченням війська і навичками солдата. Боєздатність починається з віри в те, за що воюєш. Саме в цьому був феномен добровольчого руху. Легітимність командування — це не лише законно обраний верховний головнокомандувач і призначене ним військове керівництво. Це їхні рішення, які захищають солдатів і дають право посилати на смерть.

Лакмусовим папірцем якості прийнятих рішень, мотивів неприйнятих так само як їхніх наслідків є справи про переслідування наших військовослужбовців. Одна з таких справ — справа прикордонника Сергія Колмогорова, якого засудили до тринадцяти років позбавлення волі. За те, що як громадянин у час війни виконав свій обов'язок і пішов боронити державу. За те, що як прикордонник входив до групи швидкого реагування. За те, що разом з іншими виконував наказ затримати автомобіль, в тому числі стріляти на ураження. За те, що внаслідок виконання наказу загинула людина. Слідство вели військові прокурори. Сергія засудили за умисне вбивство. Судді і прокурори сміялися з Сергія, коли він намагався пояснити, що він, як і його колеги, виконував наказ в умовах війни. 

Впродовж трьох років президент розповідає про російську агресію і війну, але не приймає рішення про введення воєнного стану і використання збройних сил у зв'язку з російською агресією. Натомість нам нав'язують страх, що ввести воєнний стан у зв'язку з російською агресією означає оголосити Росії війну. Для тих, хто забув, Росія на нас вже напала і воює з нами три з половиною роки. А той, на кого напали, війну не оголошує — він обороняється. Коли у Парижі стався терористичний акт, президент Франції впродовж лічених хвилин ввів у Парижі воєнний стан. Він нікому не оголошував війни, він просто дав можливість військовим відповідально виконати свою роботу — захистити людей від загрози.

Все, що потрібно для введення воєнного стану, — це верховний головнокомандувач, який як суб'єкт готовий взяти на себе відповідальність. Бо верховного головнокомандувача обирають не для того, щоб він "силовиків" призначав і паради приймав. Його завдання — у разі загрози державі прийняти рішення про введення воєнного стану і про застосування збройних сил. Ці рішення потрібні не лише для захисту території і цивільного населення, вони потрібні для захисту солдатів і підтримання боєздатності війська.

Нам важко це усвідомити, але солдат зі зброєю в умовах війни є найвразливішим серед громадян. Саме зброя і її застосування роблять його вразливим. За будь-яке застосування зброї солдат може постати перед судом як Сергій Колмогоров. І лише рішення верховного головнокомандувача про те, що була загроза і що вона була достатня для застосування зброї, може захистити вояків від переслідування за діяння, які в умовах воєнного стану не є кримінально караними. 

А ще через відсутність стану війни ми маємо повну безкарність спільників ворога на нашій території. Починаючи з дрібних шпигунів вздовж лінії фронту і закінчуючи депутатами українського парламенту. Бо без стану війни не можна зробити правильної юридичної оцінки злочинів колаборації, найманства, шпигунства, диверсій. Зрештою, відсутність стану війни позбавляє будь-якого захисту українських військовополонених, яких утримують у жахливих умовах, катують, використовують примусову працю для зміцнення своєї оборони, а нерідко і вбивають. А нам в той час з трибун розповідають про звільнення заручників.

Дехто переймається, що введення воєнного стану обмежить свободу пересування цивільних осіб у зоні бойових дій, дозволить встановлювати комендантську годину, оглядати особисті речі цивільних осіб. Але ці обмеження практикуються від початку війни, бо є обґрунтованими, але, на жаль, без введення воєнного стану залишаються неконституційними. І знову ж таки, не ввівши воєнний стан в умовах війни, верховний головнокомандувач переклав тягар відповідальності за неконституційність застосування обмежень прав і свобод на плечі військовослужбовців.

Якщо військовослужбовці, які видавали або виконували накази в умовах бойових дій, будуть переслідуватися за законами мирного часу, то це неминуче призведе до занепаду армії. Нема підстав вважати, що про це невідомо президенту. І якщо він досі не прийняв і не вніс на затвердження до парламенту рішення про введення воєнного стану і застосування збройних сил у місцях бойових дій, то ймовірно існують якісь обставини непереборної сили або ж він свою місію як верховного головнокомандувача бачить у чомусь іншому.

Прийняттю рішення про введення воєнного стану в Криму і на Сході так само як прийняттю закону, який би зафіксував факт і наслідки російської агресії і окупації, перешкодили не міжнародні партнери. Ні-ні, вони справді закликали, наполягали і вимагали не робити різких рухів, аби не було гірше. Але сьогодні вони вже з іронією запитують: "якщо у вас війна, то чого ж ви воєнний стан не ввели", "якщо у вас окупація, а не внутрішній конфлікт, то чого ж ви цього не визнаєте". Хоч як це парадоксально, але, отримавши завдяки війні суб'єктність, і підтримку суспільства президент і парламент України могли закликати, наполягати і вимагати. Вони мали переконати світ, що ці рішення дозволять зберегти державу і захистити людей, які їх обрали.

Побутова версія про те, що введення воєнного стану на Донеччині та Луганщині перешкодило б проведенню національних виборів, також не витримує критики. Конституція справді містить загальну норму про обмеження виборів в умовах воєнного стану, що є логічним. Але введення воєнного стану в окремих місцевостях дозволяє її тлумачити як обмеження виборів саме в цих місцевостях. Більш того, обмеження виборів у зв'язку з воєнним станом звільнило парламент від необхідності приймати неконституційні покручі про обмеження виборчого права через те, що держава з якогось дива десь не здійснює своїх повноважень. Зрештою, коли це Конституція зупиняла президента. Самим фактом невведення воєнного стану він порушив десяток статей, але сумнівно, що від цього йому погано спиться.

Прикритися вирішили не лише традиційно милозвучною назвою, але й декларацією про визнання окремих територій Донецької та Луганської областей окупованими Росією. Але ані про визначення дат початку окупації, ані про визначення наслідків ніхто говорити не захотів. А задекларувати окупацію без дат і з "особливостями регулювання чогось там", які "визначаються законодавством", — це як кашлянути в борошно. По-перше, такої порожнечі, яка не допоможе ані людям, ані державі, цей парламент наприймав стільки, що й на наступні скликання вистачить. По-друге, невизначеність рішення, яке би мало стати у світі аргументом на користь України стане аргументом на користь Росії. Якщо ж узяти до уваги, що законопроект розділяє статус окупованих Криму та Донбасу і пропонує ще й встановити обов'язок виконувати мінські домовленості, то правдивою метою цього закону є не покласти відповідальність на Росію за окупацію, а звільнити її від відповідальності. І пафосне вилучення згадки про Мінськ не впливає на первинну мету.

Проте один з юридичних наслідків визначений чітко. Перевезення товарів на та з окупованих територій, яке має контролювати начальник Об'єднаного оперативного штабу (ООШ), бо війна. Абсолютно щира реакція секретаря РНБО на пропозицію вилучити торгівлю — "ви не розумієте, там вже побудована вертикаль, все продумано…" — свідчить про серйозний бізнес-план і ретельний добір членів корпорації під назвою "ООШ". Мотиви збагачення є прозорі й зрозумілі, але вони матимуть більш ніж руйнівний ефект для збройних сил. 

Але що таке гроші без примноження влади? Вкотре спекулюючи на війні і своєму статусі верховного головнокомандувача, президент вирішив побанкувати — "нє хочу бить вольною царіцей, хочу бить владичіцей морскою". "Не хочу звертатися до парламенту з рішенням про використання збройних сил, хочу, щоб парламент відмовився від свого конституційного обов'язку контролювати збройні сили". Схвалення парламентом рішення президента про використання збройних сил пов'язане з одним із засадничих принципів демократії — збройні сили не можуть бути застосовані у мирний час всередині держави проти своїх людей. Цей принцип з'явився саме тому, що, як засвідчила історія, верховні головнокомандувачі, маючи контроль над збройними силами, часто піддаються спокусі використати їх для вирішення некомфортних суспільно-політичних проблем. Чим закінчилася казка "Про рибака і рибку", ми пам'ятаємо. На жаль, узурпація контролю над збройними силами неминуче матиме для президента схожі наслідки.

Рішення президента — ініційовані, прийняті і неприйняті — підривають його легітимність як верховного головнокомандувача. Якщо верховний головнокомандувач не захищає солдатів, то він втрачає моральне право посилати їх на війну. Ці рішення матимуть фатальний вплив на обороноздатність армії. Якщо верховний головнокомандувач не має наміру перемогти ворога, але при цьому хоче з ним торгувати, то солдати втрачають мотивацію. Занепад легітимності верховного головнокомандувача і так само як занепад обороноздатності війська в умовах війни призводить до занепаду суб'єктності, як права самостійно ухвалювати рішення, і тихої капітуляції. І, до речі, залучення миротворців також є ознакою занепаду суб'єктності, але то вже тема окремого аналізу.

Цей текст не про зраду. Ця війна, на жаль, не має перспектив швидкого завершення. І для того, щоб вижити, мусимо боротися за нашу суб'єктність щодня. Для цього маємо усвідомлювати, що рівень зневіри в суспільстві і сила реваншу насправді російського впливу пов'язані з тим, що народ, вибравши парламент і президента, передали капітал суб'єктності, який вони накопичили для держави, людям, які цей капітал цілеспрямовано розтринькують, і тільки інші люди одного дня зможуть це змінити.

ZN,UA

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

Вчора мій друг Андрій Денисенко ризикнув використати щодо наших політиків таке давно поховане у пісках забуття поняття, як моральність. Точніше: аморальність. Чим викликав у мене глибокий подив.У нашо...
Юрій Фоменко

Лютий 2015 року

Лютий 2015 року. Заграви і канонади на Дебальцевській стороні.З сторони Глодосово, степом на блокпост, вийшла літня жіночка з хлопчиком років чотирьох-п'яти. Ледь одягнені,тремтячи від холода, стояли...
Так сложилось, что на протяжении 2,5 лет наша команда(ГромКонтроль) дискутирует с ДнепрОГА и проводит совместную работу по ряду направлений. Одно из них - пригородный и междугородный внутриобластной а...
Кожен громадянин України має право безкоштовно отримати купу землі від Держави у приватну власність!Ціла стаття є в Конституції, нумер 121! Хочеш сільським господарством займатися? Не хочеш? все одно...