App Store Google Play

Якось не дуже

18 Вересня 10:00
Якось не дуже

Чому системність змін не вельми вдається в цій країні?

Тому що ця країна не призначалася для змін. 

Вона подібна до агонізуючих старовинних київських будинків. Сиротливий фасад без вікон і даху, будівельне сміття всередині. Віджате олігархом в олігарха. Перепланування — майстрами місцевого євроремонту. Щоб удень — офіс, увечері — ресторан, а вночі — бордель. 

Від такої вульгарності багатостраждальна історична цегла в результаті з гуркотом і пилюкою самовбивається. На прикрість теоретичних аматорів старовини й на втіху практиків-забудовників.

Ми хотіли нову країну. Не всі, певна річ. Багато хто хотів стару. Підфарбувати, задути піною — і цілком згодиться. Якщо не пожити, то здавати в оренду. Вийшло.

Але якось не дуже.

Це досить розповсюджена в побуті фраза — "якось не дуже". Хоча в медійному житті вона драматично розпадається на два політично непорівнянні вислови. 

"Якось" у нас таки виходить, і прогрес цілком очевидний. Шпарини задувають, фарбою фарбують, і фарбою хорошою. Про це багато було у виразній промові президента. Кажуть фахівці, на 80% там усе правда. Текст добре написаний і добре озвучений. У порівнянні з "папєрєднікамі" — прекрасний. А в порівнянні з суб'єктивізмом масового сприйняття залишає прикре відчуття.

Президент традиційно говорив від імені держави, це його функція. Але відносна досконалість виголошеного ним тексту тільки підкреслює величезну різницю між нашою державою і нашою країною. Це два далеко не тотожні онтологічні значення. 

"Не дуже" — це виразник настроїв країни, що їх державники автоматично записують у "зраду" й агентуру внутрішньополітичних конкурентів.

Хоча все гранично просто. Країна в цьому разі лише ставить запитання про якість власного буття. А держава їй на те: "Та ти що, тут екзистенціальні питання життя і смерті, а ти зі своєю буденщиною!"

Раніше було простіше. Була держава як апарат гноблення, і був собі гноблений (керований, отруйно обгодований — потрібне підкреслити) народ. Вічні верхи й низи. Потім почалися начебто епохальні, століттями очікувані зміни. 

Та з проголошенням суверенітету сталося, як із Будапештським меморандумом. Той тишком вирішили не робити законом, підсунувши лохам папірець з добрими побажаннями разом із люстерками й намистом. У результаті суверенітет не відновив законодавчого поля УНР, як було в країнах Балтії. І навіть декларування незалежності виявилося здебільшого поетичною мелодекламацією.

Та крім цього міждержавного "домовняка" і загалом-то всупереч йому почала створюватися й країна. Тобто горизонтальна площина з мільйонів людей, які досить сильно сперечаються між собою про якість майбутнього.

Війна прискорила розвиток нації і країни. Війни розвивають індивідуальність як націй, так і окремих людей, прямо й побічно даючи людям привід виявляти творчі сили й перевіряти їх на практиці.

Та війна пригальмувала зростання пухлинної держави, яка у своїй поліпній багатовекторності, здавалося, навічно присмокталася і до Заходу, і до Сходу. 

На нинішній момент утворився не бачений раніше баланс старих і нових сил. Начебто зустрілися вночі віч-на-віч і завмерли (наприклад, де-небудь біля ядерного саркофага) дві величезні чупакабри, бо кожна колись вважала себе єдиною у своєму роді. 

Промова президента, як і будь-які державні тексти до цього, покликана переконати нас, що держава і країна, виборці й громадяни — це одне й те саме. Державники щиро так вважають і ображаються — критикуйте нас, а не державу, вона — святе! Не розуміючи, що країна висловлює лише цілком науково обґрунтовані сумніви щодо чудотворної сили різних державних мощей (чи що там за обрізки нам під цим виглядом впарюють). Та й будь-яка апологетика єдності естетично прекрасна. Але на практиці буває доволі підозрілою. Практик — завжди кошмар для теоретика.

Це нині найслабкіше місце — стик розуміння меж держави і кордонів країни. 

Держава каже: "Мене, любимої (вами), треба більше". Країна їй: "Хвилиночку, а я де на цьому святі життя?" 

І між цими лещатами, що стискаються, — звичайна людська свідомість. Яка сприймає невпинну істерику політиків як пасіонарність.

Наша держава не спроможна відповідати на запитання, які ставить країна. Вона формує власні запитання й відповіді. Там усе на 80% правдиво. Але це трошки інша правда.

Запитання країни до держави стосуються великої крові й відповідальності за цю кров. Людина так улаштована, що в цій темі риторика з софістикою її не влаштують ніяк і ніколи, хоч скільки б виверталися спічрайтери. Ми ж пам'ятаємо власний нервовий сміх на початку війни з приводу "глибокої стурбованості" Європи, що означала боягузливе невтручання під виглядом дотримання ідеалів гуманізму. І ми стаємо цілком європейцями в тому нехорошому значенні, що наша держава чудово засвоїла демагогію жуйних обивателів.

Та недосвідчена в словоблудді країна розуміє, що держава під виглядом стабілізації цілком готова її злити. У якомусь сенсі країна — це колективний військовий доброволець, волонтер, якого держава істерично боїться навіть назвати, не те щоб поставити нарівні з собою. 

І в якомусь сенсі держава, захищаючи себе від колишніх захисників, "заводить справу" на країну. Щоб приборкати податком, беззастережно підкорити або виштовхати на пошуки шматка хліба у безвізову далечінь.

Драматичності додає те, що усвідомленої "зради" тут немає в тих масштабах, про які зазвичай говорять. Проста держава радянського зразка, з невеликим ліфтингом самооцінки й модним татуажем історії, не може поводитися інакше, хто б її не очолював. Перевіряли ж уже неодноразово. Будь-який переможець дракона в результаті носорожиться, покривається лускою і, коли думає, що розправляє крила, мов орел, насправді перетворюється на дракона.

Що відбувається у відносно рівноважній системі? По-перше, уповільнюється загальна динаміка — як деструктивна, так і розвивальна. Через зниження цієї активності знижується імунітет, який викликав до життя кризу. По-друге, середовище стає більш сприятливим для розвитку тих чинників, які раніше імунітет системи пригнічував.

У цьому випадку ми можемо говорити про сумні перспективи зростання політичного бандитизму, щоб не ховати потворного домашнього явища за красивим словом "тероризм". Банда вона і є банда, якщо діє поза законодавчим полем, і байдуже, якими ідейними мотивами керується. Практика показує: що ідейніші мотиви, то більше насправді йдеться про гроші. Тут у банди й у держави часто інтереси збігаються, тому взаємне використання у всі часи здійснюється досить легко. Просто в держави більше можливостей спершу героїзувати людей, а потім їх же демонізувати й викидати на смітник. Явище ще сто років тому описав Кіплінг у "баладі про Томмі Аткінса": "О Томмі, ти такий-сякий, і Томмі — бузувір!" ( Та: "Містер Аткінс, вдячні вам!" — коли заграють збір…"

Не тільки тому, що боротьба з тероризмом потребує постійних спеціальних міжвідомчих заходів. Для яких потрібні не просто чіткі політичні рішення на кшталт "Патріотичного акта", а й гроші. Ну а де їх узяти в потрібній кількості, якщо кожен уже зовсім не потроху відкладає собі на вибори?

Фасадність української держави в якомусь сенсі не така й погана. По-перше, всі у світі бачать, що капітальний ремонт справді йде, і навіть є деякі шанси, що безграмотних або злобливих планувальників відсторонять або навіть посадять. (Не треба сміятися в цьому місці, дива теж бувають.) По-друге, про це будівництво публічна дискусія все-таки триває, і лайка політичних виконробів — вона в усьому світі така, просто в наших висловлювання яскравіші. То "бляхи", то Міхо, то ще казна-що. Ось-ось, дивись, і поб'ються.

Словом, не нудно.

Та тільки жити ні́де.

ZN,UA

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

Блог у депутата та лайки на проекти рішення – фантастика чи реальність? У містах Львів та Київ наприклад для міського депутата – це буденність, а для Кривого Рогу – фантастика. Які і...
7 грудня відбулася прем’єра фільму українського виробництва “Кіборги”. Допрем’єрний показ пройшов 28 листопада, на нього завітали військовослужбовці, реальні кіборги та їх сімї...
Вчора мій друг Андрій Денисенко ризикнув використати щодо наших політиків таке давно поховане у пісках забуття поняття, як моральність. Точніше: аморальність. Чим викликав у мене глибокий подив.У нашо...
Юрій Фоменко

Лютий 2015 року

Лютий 2015 року. Заграви і канонади на Дебальцевській стороні.З сторони Глодосово, степом на блокпост, вийшла літня жіночка з хлопчиком років чотирьох-п'яти. Ледь одягнені,тремтячи від холода, стояли...