App Store Google Play

Битва на Ворсклі

13 Серпня 14:00
Битва на Ворсклі

Історія України часів після монголо-татарської навали довгий час залишалася білою плямою для більшості українців. Тільки зараз вона починає поступово виходити на світло з тіні століть. Московська, а потім і Радянська, історіографія старанно обходила, замовчувала, а найчастіше, по просту перебріхувала цю бурхливу, драматичну і героїчну пору в історії українського і білоруського народів.

Причина ж такої підлості полягає в тому, що саме в цей час народи Литви (теперішня Білорусь), України-Русі, Польщі вели непримиренну, виснажливу боротьбу з монголо-татарськими загарбниками і вийшли з цієї боротьби переможцями. Московія ж, підкорившись поневолювачам і прийнявши ганебне ярмо рабства, довгий час залишалась осторонь від цієї епічної битви, а якщо й приймала в ній хоч якусь участь то, найчастіше, на боці завойовеиків.

Пізніше – у XVIII – XIX ст. - московська історіографія всю заслугу подолання так званого монголо-татарського гніту привласнила собі, а тому всіляко замовчувала і боротьбу Данила Галицького і його нащадків, і переможні походи проти ординців литовсько-руських князів, і свою підлу співучасть у злочинах ординців. Приховували москвини, нарешті, і той факт, що на час Куликовської битви (достовірність якої так ніхто й не довів), яку москвини називають однією з перших спроб визволення Московського князівства з під татарського ярма, Україна, з допомогою Литовського князівства, вже шістдесят років як позбулася влади монголів.

Сором’язливо не загострювали уваги московські вчені і на тому факті, що Литва і Україна активно допомагали Москві в її визвольних спробах. Зокрема, князь Дмитро Боброк-Волинський, що командував засадним полком на Куликовому полі, був Литовським підданцем і зі своєю дружиною вирушив на допомогу Дмитрові Донському зі згоди литовського князя Кейтстута. Мовчать вони і про те, що у трагічні для Москви дні «Токтамишевої раті» пліч опліч з москвинами захищали стіни їхнього міста і литовці князя Остея. «Героїчний» же Дмитро Донський у цей час перебував на боці Тохтамиша.

Не звертали належної уваги на події XIV ст. у Східній Європі і західноєвропейські історики. А у своїх нечисленних дослідженнях по цій темі вони, здебільшого, користувались, з повною довірою, джерелами наданими москвинами і комуністичною пропагандою.

Але, як то кажуть: «Правда як сонце – долонею не накриєш». Все чіткіше і виразніше виступають з мороку минулих століть осяяні грізною, величною славою діла наших великих предків. Все правдивіше ми можемо побачити і оцінити всю велич подій тієї трагічної, але й героїчної, славної, звитяжної доби нашої історії.

Однією з таких прихованих і забутих подій стала грандіозна битва на ріці Ворскла, що сталася 12 серпня 1399 року між союзним литовсько-руським військом під проводом великого князя Литовського, Руського і Жемайтійського Вітовта Великого і військом Золотої Орди під проводом видатного татарського полководця еміра Ідигея і хана Темір-кутлуга. Ця битва стала одним з найбільших військових зіткнень XIVстоліття і відіграла значну роль в подальших долях Великого Князівства Литовського і Золотої Орди зокрема, та всієї Східної Європи взагалі. На берегах невеликої української річки Ворскли зійшлися у кривавій січі близько 100 000 людей, що їх вели найвидатніші полководці того часу, але тільки зараз вона стала відома широкому загалу.

У кінці XIV століття Золота Орда, створена на початку XIIIстоліття сином Чингізхана Джучі і розширена його онуком Бату ханом, агонізувала. Усобиці степових феодалів роздирали колись могутню імперію, а сусіди, «залізний Тимур», султан Баязет, та литовський князь Вітовт тільки очікували слушної нагоди щоб вчепитися в її ослабле тіло. До того ж, відчуваючи слабкість сюзерена, потроху почали виявляти непокору і васали: Московське, Тверське і Рязанське князівства потай накопичували сили і готувалися до боротьби з Ордою, одночасно використовуючи її сили для послаблення одне одного.

Особливій загрозі підпадала найбільш економічно розвинена Ак-орда (Червона Орда - західна частина Золотої Орди), з півночі і північного сходу вона зазнавала тиску з боку Литви, яка ще у першій чверті XIV століття вирвала з під татарського ярма українські землі. З півдня, зі сторони Кавказу, напирав Баязет.

У сімдесятих роках повною владою в Ак-орді заволодів емір Мамай, якого московські джерела чомусь називають ханом, він витіснив головного свого конкурента, хана Токтамиша, за Урал до Кок-орди (Біла Орда - східна частина Золотої Орди). Здавалося б становище стабілізувалося Мамай дипломатичними і військовими засобами зумів нейтралізувати своїх головних супротивників. Баязет відволікся на боротьбу з Тимуром, а Литва зав’язла у чварах з Тевтонським орденом, інтригах навколо Новгородських земель та боротьбою з Польщею за повну від неї незалежність.

Убезпечивши себе з усіх боків Мамай заходився наводити лад всередині свого домену. Він одразу ж зав’язав дружні стосунки з західними і північними сусідами. Згодом, заручився підтримкою могутньої Литви і генуезьких колоністів у Криму. Взагалі діяльність Мамая була досить, так би мовити, «прозахідною, європейською».

Потім настав час приборкання бунтівних васалів. Твер і Рязань висловили покору, бо побачили у новому володареві Ак-Орди прогресивного і широко мислячого правителя. А от Москва покірливості не виказала. За цим стояв страх перед покаранням, що загрожувало її князеві Дмитрові за занадто агресивну політику щодо сусідів. Справа в тому, що Мамаєві не сподобалось посилення позицій Московського князівства за рахунок сусідніх князівств, тим більше, що воно відбувалося всупереч його волі. Крім того, князь Дмитро інтригував проти свого сюзерена на користь хана Токтамиша.

Виник конфлікт і переможцем з нього вийшов Дмитро, підтриманий Тохтамишом. Мамай зазнав страшної поразки у славнозвісній битві, яка відбулася 8 вересня 1380 року на Куликовому полі. Проте, сам факт тої битви вже неодноразово заперечувався самими московитськими вченими. Існує багато темних місць… Не відомо достеменно, де, власне, знаходиться це саме Куликове поле, опис битви занадто вже віддає побрехеньками, тощо.

Але, як би там не було, скориставшись поразкою Мамая, вже у тому ж 1380 році владою над усім Дешт-і-Кипчаком заволодів хан Токтамиш, підтриманий феодалами Кок-орди і грізним Тимуром. Мамая було страчено. Його поразка і загибель призвели до внутрішнього укріплення Золотої орди. Улус Джучі-хана знову став єдиною державою, що простягнулася від Дунаю до Алтаю. По друге, для Дмитра Донського перемога над Мамаєм стала, насправді, пірровою перемогою. Московське військо зазнало таких великих втрат, що відновити сили швидко Москва не змогла. Крім того, своєю вірнопідданською підтримкою ординців Токтамиша і великими втратами у битві Дмитро викликав глибоке обурення самих московітів. Тому в 1382 році москвичі повстали проти свого князя і вигнали його з Москви. На княжіння запросили Великого литовського князя Кейтстута. У місто невдовзі прибула литовська залога на чолі з князем Остеєм.

Дмитро Донський тікає до Токтамиша і просить у нього допомоги проти повсталих і Литви. Того ж 1382 року Москва стала жертвою жахливого наїзду «Токтамишової раті». Після впертого і запеклого опору Москва була взята на щит, спалена, а округа і, взагалі всі землі, підлеглі московському князеві, були сплюндровані і погромлені. Дмитро знову сів на княжий стіл. Таким чином, руками Дмитра Донського Токтамиш одним ударом зумів знищити конкурента і об’єднати країну. Московське князівство змушене було відмовитися від усіх «не санкціоновано» загарбаних земель і підтвердити свою васальну залежність від Золотоординських ханів.

До того ж, події 1380 – 1382 років показали, що московські князі, як і раніше, залишилися вірними підданцями окупантів. Роль же об’єднувача Русі і головного її захисника, як і раніше, залишилася за Литвою.

Та все ж успіх Токтамиша виявився тимчасовим. Централізаторська політика і намагання спиратися на підтримку знаті Ак-орди і Сараю наштовхнулися на незадоволення і протидію частини феодалів Кок-орди. Та без підтримки ззовні їхні інтриги, змови і заколоти не могли сильно зашкодити ханові. І ця підтримка не забарилася.

Емір Ідигей

У 1391 році Токтамиш вирішив порвати зі своїм давнім союзником – володарем Самарканду Тимуром. Річ у тім, що за допомогу у боротьбі за владу в Золотій Орді доводилося розплачуватися залежністю від Тимура. Розпочалась війна. В Поволжя вдерлися ворожі тумени. Після цього походу, що сильно послабив владу Токтамиша, бунтівні королевичі змогли, нарешті, закріпитися у своїх улусах на сході країни. Очолили цю «партію» хан Темір-Кутлуг та його найближчий радник і видатний полководець емір Ідигей. У цьому тандемі головним був, Ідигей. Старий, досвідчений полководець і політик колись був найвірнішим спільником Токтамиша у його боротьбі за владу над Кок-ордою ще у сімдесятих роках. Та саме у той час сталася подія, що розвела хана Токтамиша і його вірного поплічника, так би мовити, по різні сторони барикад, зробивши їх запеклими ворогами. Справа в тому, що у боротьбі за ханський престол Токтамиш зіштовхнувся з Урус-ханом – дідом Темір-Кутлуга, одним з головних прибічників, якого був емір Балтичак – батько Ідигея. Після перемоги над Урус-ханом Токтамиш за своїми звичаєм стратив, і самого хана і багатьох його спільників, в тому числі й Балтичака. Мабуть, саме тоді у Ідигея, цього досвідченого царедворця, зародилася думка про помсту і зраду. Тому, ще більшої помилки припустився Токтамиш, коли віддав на виховання Ідигеєві онука страченого Урус-хана Темір-Кутлуга. Не будучи нащадком Чінгісхана Ідигей мав тільки одну можливість піднятися до найвищих щаблів влади і помститися за смерть батька -  піднятися разом зі слабовільним ханом, яким і був молодий Темір-Кутлуг.

Використовуючи свій авторитет і зв’язки Ідигей почав збирати навколо молодого хана невдоволених і поступово очолив змову на його користь. Та Токтамиш невдовзі розкрив і придушив заколот у зародку. Ідигей зумів спочатку переправити Темір-Кутлуга до Тимура, а потім і сам, дивом уникнувши небезпеки, у 1385 році втік до Самарканду.

Тільки у 1391 році, через шість років вигнання і поневірянь Темір-Кутлуг і його вірний радник Ідигей змогли повернутися на батьківщину. Саме цього року Тимур здійснив великий похід у володіння Токтамиша. У битві при Кундурчі ординські війська зазнали поразки і були відкинуті далеко на захід. Тимур, посадивши у Сараї свого ставленика хана Куюрчака, а у межиріччі Волги та Яїку Темір-Кутлуга і його прибічників, повернувся до Самарканду готуватися до походу проти Туреччини. Та після уходу Тамерлана Темір-Кутлуг, Ідигей та їх прибічники зрадили і відмовились визнавати його владу. Поступово вони об’єднали навколо свого улусу всю східну частину Золотої орди. Обставини сприяли ханові і його радникові.

Тимур, після переможного походу у Туреччину, рушив на північ, перейшов через Кавказький хребет і знову вдерся у володіння Токтамиша. Зі сходу, на зустріч своєму сюзеренові, рухався хан Куюрчак. Це вторгнення було найжахливішим в історії Золотої Орди. Хан Токтамиш, атакований з двох боків, після запеклого опору зазнав поразки у 1395 році на ріці Терек і був відкинутий у степи Північного Причорномор’я. Ак-орда була піддана такій страшній руйнації і розгрому, що більшість істориків прийшло до думки, що Тимур намагався остаточно, безповоротно і назавжди знищити, стерти її з лиця землі. Загинули, зокрема, такі квітучі міста як Хаджі-тар-хан та Сарай аль-Джадід (Сарай Берке), які арабські письменники називали «осередками наук і багатств».

Скориставшись цим страшним погромом і тим що східна частина Золотої Орди не зазнавала протягом багатьох років жодних військових вторгнень і спустошень, Ідигей на чолі військ Кок-орди, під популярними гаслами відновлення держави, у 1395 році розпочав боротьбу за її об’єднання під рукою Темір-Кутлуга. До 1398 року цю боротьбу було в основному закінчено. Токтамиша було розбито і загнано у Литву. Куюрчак, після поразки, змушений був тікати у Самарканд.

Ідигей став практично необмеженим правителем при номінальному ханові. У свої п’ятдесят років цей, без перебільшення, великий державний діяч, зробив усе для відновлення великодержавності Золотої Орди.  Він пройшов незчисленні битви, приймав участь у змовах і заколотах, зраджував союзників, «їв гіркий хліб вигнання». Нарешті він помстився за смерть батька, позбавивши влади його вбивцю і відправивши його самого у вигнання.

Але тепер, коли він прийшов до влади, Ідигей був змушений йти, у розбудові держави, шляхом Токтамиша, тобто проводити політику централізації централізації і придушення сепаратистських рухів. Ідигей почав активно відроджувати торгівлю, убезпечувати караванні шляхи, будувати нові і відбудовувати зруйновані міста, наводити лад у податках, повертає стару «Ясу». За часів правління Ідигея Золота Орда знову стає єдиною, державою і поступово починає відновлювати свою економіку, поруйновану багатьма роками міжусобиць, війн та іноземних вторгнень.

Але ще залишався живий і на волі запеклий ворог – хан Токтамиш. Розбитий але не знищений він зі своїм ілем втік під захист литовського князя і мав мало не 40 000 людей під орудою, що правда, вояків серед них було лише кілька тисяч. Він усе ще сподівався, і не безпідставно, повернути свій престол. Невгамовний хан уклав союз з наймогутнішим володарем Східної Європи - великим князем литовським і руським Вітовтом і був готовий продовжувати боротьбу. Задля союзу з Литвою Токтамиш підтвердив її сюзеренітет над Руссю, відмовлявся, на користь Вітовта, від Московського, Рязанського, Тверського князівств, а також визнав його права на Новгород і Псков. У випадку перемоги над Темір-Кутлугом і Ідигеєм Вітовт отримав би у Сараї вірного союзника, цілком залежного від нього, визволив би всі руські землі з татарського ярма і став би єдиним об’єднувачем давньоруських земель. Така велика, навіть грандіозна, мета була варта будь яких жертв і зусиль. Звичайно ж Вітовт не міг не скористатися нагодою досягнути її. Токтамиш та його почет отримали від князя на «кормління» місто Ліда (тепер у Білорусі) з околицями і були офіційно взяті під захист Литви.

Карамзін і більшість російських істориків зображують Вітовта легковажним, навіть вередливим, недалекоглядним і зарозумілим політиком та боягузливим полководцем. «Високоумним» називає його і Ніконівський літопис і Новгородські літописи. Але це думка його противників. Тож погляньмо самі на цього історичного діяча.

На момент битви над Ворсклою Вітовтові виповнилося 49 років. Це був досвідчений, енергійний і дуже щасливий правитель. Починаючи з 1382 року він вів безперервну боротьбу спочатку зі своїм двоюрідним братом за спадщину свого батька Кейтстута, потім проти Кревської унії 1385 року, яка приєднувала Литву до Польщі. Боротьба з наслідками Кревської унії і за повну державну незалежність стала справою життя енергійного князя.

Вітовт то з допомогою тевтонців воює Ягайла, то з Ягайлом воює тевтонців. В 1372 році він успішно громить Москву, а потім знову, аж до 1376 року, б’ється з тевтонцями. В 1392 році в Острові невгамовний князь, з допомогою тевтонців, нарешті, виборов у Ягайла великокняжий стіл. Його намаганнями Литва стає практично незалежною від Польщі державою. В 1398 році литовські і руські магнати проголосили Вітовта королем і оголосили про створення Великого Князівства Литовського, Руського і Жемайтійського. В подальшому він готувався проголосити повну незалежність Литви від Польщі, з цією метою активно готував свою коронацію як короля, здобував прихильність русинів і одружив свою дочку Софію з Московським князем Василем І.

Отже, впевненість великого князя у перемозі була не безпідставною. Вона спиралася на величезну об’єднану військову могутність, економічну і політичну стабільність Великого Князівства Литовського, Руського і Жемайтійського. А от могутність Золотої Орди була дуже сумнівною. Після довгих років міжусобиць, іноземних вторгнень і погромів, щойно відновлена, вона не встигла ще відновити в повні сили щоб упевнено протистояти зовнішнім загрозам. Лише геній Ідигея утримував в купі цю поки що аморфну, у політичному і військовому відношенні, масу, з якої ще належало створити наново державу. Тому шанси на перемогу у Вітовта, що користувався повною підтримкою підданих у сильній стабільній державі з надзвичайно могутніми військовими силами, були дуже високими. Для Ідигея ж війна з могутньою Литвою була невимовно великим ризиком. Ув’язнувши в ній можна було загубити все, отримати ж дуже мало. Та навіть перемога над Вітовтом, ба навіть його смерть, не могла б бути для Орди остаточною, бо ресурси Литви були практично невичерпними, а популярність князя і його дому безсумнівна, то ж війна могла дуже затягнутися, а це означало б смерть для Орди, як єдиної держави.

1397 року Вітовт здійснив великий похід у північний Крим. Спустившись з Києва Дніпром до самого гирла литовська армія атакувала ординські володіння в Криму. Потім, повернувши на схід, вона пройшла вздовж узбережжя Азовського моря і, громлячи все на своєму шляху, дійшла до Дону, а потім повернулася до Києва. Наступного року Вітовт здійснив новий похід проти Орди. Пройшовши через Поділля, його військо рушило до Чорного моря і вийшло до нього біля гирла Південного Бугу, а потім, вздовж Дніпра, знову повернулось у Київ.

Токтамиш у 1398 році підписав ярлик, яким остаточно зрікався прав на Україну на користь Вітовта.

Окрилений успіхами, великий князь домігся підтримки папського престолу у підготовці хрестового походу проти Золотої Орди. Цю акцію офіційно підтримали Польща, Волощина та Тевтонський орден, які прислали свої загони до Києва.

Інтриги невгамовного Токтамиша, його союз з Литвою, яка надавала йому неабияку підтримку, а також активні військові приготування союзників, викликали велике занепокоєння старого еміра, до того ж, поки Токтамиш залишався живим, не можна було сподіватись на спокій всередині Орди. Його прибічники постійно готували змови і заколоти в надії повалити Темір-Кутлуга і повернути на трон свого колишнього повелителя і благодійника. Отже з Токтамишем треба було покінчити раз і назавжди. До того ж непокоїли Орду і зазіхання Литви на територію, яку хани вважали своєю. Тому на весні 1399 року Ідигей і Темір-Кутлуг двинули до кордонів Русі частину своїх туменів, якими командував сам Темір-Кутлуг. Вітовтові Ідигей відправив послання: «Видай мені біглого Токтамиша, він ворог мені, не можу бути в спокої, знаючи, що він живий і живе у тебе, тому що мінливе життя наше; нині хан, а завтра втікач, нині багатій, завтра жебрак, нині багато друзів, а завтра всі вороги. Я боюся й своїх, не тільки чужих, а хан Токтамиш чужий мені і ворог мій, та ще й злий ворог; тож видай мені його, а все що є навколо нього, те все тобі.»

Зрозуміло, що такі умови були неприйнятні для Вітовта, тому у видачі Токтамиша він відмовив: «Я хана Токтамиша не видам, а з ханом Темір-Кутлугом бажаю побачитись сам!»

Таким чином війна стала неуникною. Хоча, скоріш за все, ані хан, ані його радник не  очікували такої реакції з боку великого князя. Очевидно, вони сподівалися на те, що він якщо й не видасть Токтамиша, то хоча б позбавить його своєї підтримки і до серйозного конфлікту не дійде. Та не так сталося як гадалося.

Супротивники вже давно почали активну і ретельну підготовку до війни. Вже у травні Вітовт був у Києві, де призначив збір війська. Про серйозність підготовки говорить те, що великий князь зібрав найкращі сили – квіт литовсько-руських земель: київські, смоленські, рильські, волинські полки. Сюди ж – до Києва – прибували й загони з інших,підвладних Вітовтові земель, всі найкращі вояки і воєводи. Серед них особливо вирізнялися герої Куликовської битви Андрій Ольгердович Полоцький, Дмитро Ольгердович Брянський, Дмитро Боброк – Волинський, який командував засадним полком у князя Дмитра Донського на Куликовому полі, а також Іван Борисович Київський, Гліб Святославович Смоленський, Дмитро Данилович Острозький, князі Гліб та Семен Корятовичі, і багато десятків інших. За твердженням Никонівського літопису до Києва прибули «п’ятдесят князів з дружини». Прибули, також, татари Токтамиша, на чолі зі своїм уславленим ханом, воїни з Польщі (близько 400 чоловік) та лицарі Тевтонського ордена (близько 100 людей, за іншими джерелами - 500). Тевтонці привезли вогнепальну зброю, що тоді входила у моду в Європі - рушниці та кілька гармат. Всього було у союзному війську близько 45 000 - 50 000 загартованих у багатьох битвах вояків. Деякі джерела стверджують, що Вітовт зібрав 75 000 воїнів, але ця цифра здається дещо завищеною. Та, однаково, військо було зібране, як на той час, велетенське.

Ідигей, дізнавшись про негативну відповідь Вітовта, також почав стягувати війська. Загони прибували з Поволжя, Криму та Ногайської орди. Зібравши їх, емір поспіхом рушив на допомогу Темір-Кутлугові.

На початку серпня 1399 року литовсько-руське військо було готове і вирушило на зустріч ворогові. Через кілька днів (5 чи 8 серпня) його передові загони зустрілися на берегах Ворскли з військами Темір-Кутлуга, який очікував тут підходу головних сил свого радника. Щоб затягнути час і дочекатися допомоги, що її вів Ідигей, Темір-Кутлуг розпочав переговори. Описання перебігу переговорів у літописах і працях істориків має швидше літературну цінність, ніж історичну. За переказами, Темір-Кутлуг злякався вигляду величезного литовського війська і самовпевненого тону Вітовта і прийняв, практично, всі, навіть найтяжчі, умови грізного князя. Він навіть погодився з такою принизливою вимогою, як карбувати на ординських монетах литовське тавро. Вітовт лякав і погрожував: «Бог підкорив мені всі землі, підкорись і ти мені, будь мені сином, а я тобі буду батьком, і давай мені щороку данину і оброк, якщо ж не хочеш бути сином, тож будеш рабом, і вся орда твоя буде віддана мечеві!»

Ханові радники, начебто, також погодилися з усіма князевими вимогами, та вчасно прибув Ідигей. Дізнавшись про хід переговорів, емір розлютився, кинувся до ханового шатра і почав прямо при радниках різко докоряти Темір-Кутлугові за боягузтво: «Краще нам смерть прийняти, ніж підкореними бути» - закінчив він.  Ідигей твердою рукою бере керівництво на себе і викликає на переговори Вітовта.

Зустріч великого князя і еміра видається маловірогідною. Не зважаючи на високий статус Ідигея в Орді, він, все ж таки, не був рівнею Вітовтові. До того ж, Вітовт сам, від самого початку, вимагав зустрічі тільки з Темір-Кутлугом. Тому розмова князя з Ідигеєм скидається скоріше на художній витвір, ніж на історичний факт. За переказами Ідигей сказав Вітовтові: - «Ти за правом узяв нашого хана за сина, тому що ти старіший за нього. Але подумай сам: як я старіший за тебе так ти молодший за мене і годиться мені тобі батьком бути, а тобі мені сином бути; і податки і оброки щоліта мені сплачувати з усього твого княжіння; і в усьому твоєму князівстві на твоїх грошах карбувати моє тавро!» Найцікавіше тут те, що п’ятдесятирічний  Ідигей називає також п’ятдесятирічного Вітовта молодшим за себе. Або літописець помиляться, або вигадує цю промову еміра, а може сам факт зустрічі. Так чи інакше переговори нічого не дали і  уникнути бою було не можливо. Битва ця стала однією з найстрашніших і найкривавіших битв в історії середньовіччя.

Опис її ходу також, мабуть, слід було б віднести до художньої, а не історичної літератури. В описі перебігу бою на Ворсклі ми опиняємося на глевкому ґрунті здогадів і припущень. Намагаючись відтворити події того драматичного дня ми спробуємо вичленувати з емоційних окликів і стогонів літописця дрібки правдивої інформації.

Не відомо достеменно як були вишикувані сили супротивників, де вони стояли, скільки їх було. Відомо тільки, що Ідигеєве військо складалося з шести частин – туменів. На той час тумен (що правда, вже не кількістю в 10 000 важких вершників), як і в часи Чінгісхана, був головною тактичною одиницею татарського війська, але тепер він поділявся на 3 – 4 кули - своєрідні полки. Цей поділ робив тумен більш маневровим і давав можливість використовувати кожен окремий кул як окрему тактичну одиницю. Але склад тумену був неоднорідним. Головну його ударну силу складали важко озброєні вершники, яких було не більше 30% від загальної кількості. Більшість вчених вважають, що у Ідигея було під орудою не більш ніж 20 000- 25000 вояків. Сконцентрувавши частину важкої кінноти у двох кулах. Емір вишикував своє військо у три лінії – попереду, у першій лінії, він вишикував легку кінноту, важко озброєні вершники утворили другу лінію, а позаду центру, у ярах, він заховав третю лінію - резервний кул кількістю у три тисячі добірних важко озброєних вершників. У центрі бойового порядку у другій лінії стояв зі своїм туменом хан Темір-Кутлуг і частина татарської важкої кінноти. На флангах, скоріш за все, розташувались піші стрільці з арбалетів, яких прикривали загони легкої кінноти. За це припущення говорить те, що Ідигей був, у військовій справі, вірним виучеником і послідовником залізного Тимура, а той широко й успішно використовував піхоту озброєну арбалетами і прикриту великими щитами-чапарами.

Лави Вітовтового війська, скоріш за все, були поділені традиційно на три частини (полки) – великий полк у центрі і полки лівої і правої руки на флангах. В тилу знаходився укріплений табір, який можна було використовувати як опорний пункт оборони і наступу. Перед першою лінією вишикувалися стрільці з арбалетів і рушниць тут же стояли гармати. Більше їх просто ніде було поставити, бо тодішні гармати мали настильну траєкторію, а отже, не могли стріляти понад головами.

Хоча є думка, що Вітовт збирався діяти від оборони і розташував все військо в укріпленому таборі, збудованому зі з’єднаних між собою возів обозу. Табір мав  зупинити ворожу кінноту, а потім Вітовт хотів розстріляти її з гармат і вже потім добити ворога ударом литовських, польських і німецьких лицарів. Але це твердження, здається дещо натягнутим, бо така тактика була притаманна набагато пізніше таборитам і навряд чи могла бути використаною в часи Вітовта.

Що б там не було, бій розпочався з атаки татарської легкої кінноти та вона була зупинена і розсіяна обстрілом з рушниць, гармат і арбалетів. Після цього Токтамишеві вершники у короткій сутичці розгромили і погнали її з поля бою звільнивши місце для кінноти важкої.

На поле бою вийшла ординська важка кіннота. На зустріч їй, без наказу, кинулись польські лицарі і тевтонці. Ця атака потягнула за собою і литовських і руських дружинників. Існує багато свідчень того, що німці і поляки вгледівши велику чисельну перевагу союзного війська над татарським з великою зверхністю і презирством ставились до татар і вимагали негайного нападу. Тож ця незапланована атака стала, швидше за все, результатом такого ставлення.

В результаті, битва вилилась у зустрічне зіткнення величезних мас важкої кавалерії. За свідченням літописців це зіткнення було жахливим – «почалась січа сильна і жорстока: відтинались долоні і руки, різались тіла, рубались голови; було видно, як на землю падали мертві вершники і на смерть поранені. І крик, і галас, і дзвін мечів були такі, що і грому Божого не почути.»

Невдовзі литовці зуміли сильно потіснити ординців по всьому фронті. Ті побігли, союзницька кіннота, зламавши стрій, кинулась переслідувати тікаючого ворога. Та виявилося, що втеча татарів була, насправді, удаваною. Це була давно перевірена часом татарська військова хитрість – тактичний відступ. Скоріш за все, на неї спіймалися знову ж таки німецькі і польські лицарі. Перші по причині малого досвіду у війнах з татарами, другі через гарячковість своїх командирів. Щоб там не було, союзна кіннота, переслідуючи ординську, вирвалася далеко вперед.

І ось тут резервний кул вийшов з яру, в якому він переховувався і завдав удару у фланг і тил наступаючим ворогам. Хан Токтамиш, побачивши цей маневр, вирішив, що бій програно і, покинувши союзників, втік з усіма своїми вояками, за ним покинув поле бою і князь Вітовт. Втеча командувачів і поява Ідигеєвої кінноти в тилу спричинила паніку. Стрій литовців здригнувся і почав ламатися, та тільки удар особистої гвардії самого Ідигея зміг, нарешті, переломити хід битви на користь Орди і остаточно розбити лави союзників. Почалась загальна втеча.

Вояки Ідигея захопили табір і німецькі гармати, з яких відкрили вогонь по литовській кінноті остаточно розсіявши її.

Майже вся русько-литовсько-татарська армія загинула на полі бою або під час втечі. Літописець зі скорботою повідомляє, що загинуло сімдесят чотири князі, «а інших воєвод і бояр великих, і християн, і Литви, і Русі, і Ляхів, і Німців безліч убито – хто зможе порахувати?» На Ворсклі загинув квіт русько-литовських князів, що допомагали Вітовтові творити державу. Тут знайшли героїчну смерть обидва брати Ольгердовичі, Дмитро Боброк-Волинський, князь Смоленський Гліб Святославович, київський князь Іван Борисович, а також Краківський великий князь Спитко, молдовський князь Штефан Мушат і два його брати.

Втрати ординського війська не відомі. Відомо тільки, що в бою загинув хан Темір-кутлуг.

Ідигей активно переслідував розбитого супротивника « Татарове поидоша по них, биющи на 500 веръстъ до города до Киева», але брати в облогу сильно укріплене місто не зважився. Все ж кияни змушені були сплатити грізному емірові величезний викуп, за свідченням Новгородського літопису 500 карбованців сріблом. Татари піддали погрому і грабунку землі Русі аж до Луцька.

Вітовт у Грюнвальдській битві

Після поразки на Ворсклі литовський великий князь втратив шанс визволити з татарського ярма землі так званої Північно-Східної Русі, об’єднати всі землі Київської русі під своєю рукою і відновити у старих межах Давньоруську державу. Ще сто років Московія перебувала під владою Золотоординських ханів.Однак, усі дії Ідигея після Ворсклинської перемоги несуть на собі відбиток нерішучості. Він відмовився він облоги Києва, його війська не наважилися штурмувати жодного більш менш укріпленого поселення, кругом вони обмежуються вимогами викупу та пограбуваннями околиць. Це говорить про те, що Ідигей не мав наміру продовжувати війну зі смертельно пораненим, але ще достатньо сильним противником. Пропав войовничий запал і у Вітовта. Сторони уклали мир дуже швидко. Ідигей навіть не наполягав більше на видачі Токтамиша. Хан-утікач просто більше не користувався підтримкою Литви (принаймні явною підтримкою). Однак, литовці загубили вихід до Чорного моря. Після укладення миру, Ідигей негайно покинув межі Великого Князівства і поспіхом рушив до Булгару, у якому, скориставшись нападом на Орду Вітовта, болгари підняли анти ординське повстання. Вірний пес Сарая – московський князь Василь Дмитрович вже вдерся у межі Волзької Болгарії і вів бої з повстанцями до приходу Ідигея.

Вітовт знову збиратиме могутні армії, ще не раз громитиме ординців, московитів, тевтонців, стане одним з вождів звитяжного війська на полях Грюнвальда. У цій битві саме на литовсько-руські полки прийдеться головний удар тевтонців, та вони вистоять і зламають карк «псам-лицарям». І все ж великий князь змушений був відмовитися від своєї політики скерованої на розірвання Кревської унії 1385 року і відокремлення Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського від Польщі. У 1413 році Вітовт змушений був підписати Городельську унію, що знову прив’язувала Литву до Польщі.

Незважаючи на страшний розгром, Вітовт не перестав втручатися в справи Золотої Орди і досяг дипломатичним шляхом набагато більше того, чого не зміг досягнути військовим шляхом. Він брав участь у зміні ханів, висував своїх кандидатів. Розпад Золотої Орди і заснування Кримського ханства спочатку створили дуже сприятливі для Литовсько-Руської держави обставини. Вітовт підтримав його засновника Хаджі-ґірея, татари остаточно зреклися на користь Великого Князівства «історичних прав» на руські землі і видали на те Вітовтові грамоту. Про це збереглася грамота сина Хаджі-ґірея, Менґлі-ґірея, але в її основі лежала грамота ще Токтамиша.

Це розв'язало Вітовтові руки, і він почав будувати фортеці в степу, Каравул над середнім Дністром, Білгород і Чорногород над долішнім Дніпром, Хаджібей, де пізніше побудовано Одесу. Фортеці будовано великими людськими силами — там працювало по 10-12 тисяч селян з 400 підводами. Біля фортець оселював Вітовт бояр з обов'язком нести військову службу, татар та й інших людей. Під охороною фортець постали села. Хаджібей став великим портом, звідки вивозили збіжжя до Візантії. Таким чином, за Вітовта Правобережна Україна знов заволоділа виходом до Чорного моря.

У ході війни 1406-1408 років Великий князь здійснив три вдалих походи проти Московського князівства і встановив кордон з нею по річці Угрі (120 кілометрів від Москви).

У 1430 році Вітовт навіть доб’ється королівської корони та помре не дочекавшись коронації.

Ідигей за допомогою Василя Дмитровича придушить повстання волзьких болгарів і повернеться подвійним переможцем до Сараю. Він стане абсолютним правителем Орди, він мінятиме на свій розсуд ханів на троні, громитиме ворогів. У 1408 році завдасть чергової поразки московському князівству і цією перемогою ще на довгих 70 років припне його до золотоординського трону. Трохи згодом Ідигей завдасть поразки постарілому Тимуру і цим, нарешті, назавжди покладе край зазіханням тимуридів. Він знищить у 1406 році, руками сибірського хана Шадібека, свого старого смертельного ворога Токтамиша. Та вже через двадцять років після Ворскли Золота Орда знову розпадеться на кілька практично незалежних улусів і Ідигей вже нічого не зможе з цим зробити. Кінець кінцем він впаде жертвою змови організованої синами Токтамиша.

По суті, Ідигей був останньою перепоною на шляху Золотої Орди до занепаду. Але діяльність цього непересічного, можна сказати, геніального політичного діяча і полководця довго не давала колесу історії здійснити свій останній оберт і розчавити улус Джучі-хана, та з загибеллю Ідигея ця остання перепона впала.

Поразка у битві на Ворсклі, поклавши край намаганням Литовських князів об’єднати всі Давньоруські землі під їхньою рукою, мала ще один страшний для народів Східної Європи наслідок. Через сто п’ятдесят років роль «об’єднувачів і збирачів землі руської» візьмуть на себе вірні виученики і нащадки Золотої Орди - московські князі. Протягом трьохсот років Московія поглине і Литву, і Україну і території, що колись належали Золотій орді, і Польщу, і ще багато інших земель і народів. Влада москалів скидатиметься більше на окупацію, ніж на братнє поєднання. Москва своїм деспотичним правлінням душитиме всі досягнення давньоруської цивілізації, всі порухи і прагнення українського і білоруського народів  до свободи, і по праву заслужить у нащадків ім’я  «тюрми народів».

Але для подальшої долі України ця поразка обернулася і несподівано щасливим боком. Вітовтова експансія на південь та тимчасове укріплення позицій Литви у Причорномор’ї призвели до притоку у Дике Поле нової людності з України. Після поразки на Ворсклі, а ще більше після смерті Великого князя, ця людність змушена була взяти на себе піклування про безпеку українських кордонів від татарських наскоків, бо ж від князів захисту було вже не так легко дочекатись. По всьому півдню України почали самостійно створюватись загони «самооборони», які пізніше виростали у цілі ватаги, що не рідко самі переходили у наступ проти татар. Так вже у першій половині XVстоліття виникла козаччина, якій історія приготувала героїчну, вікопомну роль відданих захисників і грізних месників українського народу. Козаччина на довгі три століття стала опорою і оплотом свободи, кузнею, де протягом соліть виковувалися і гартувались наші герої. Слово козак стало синонімом українця. Успадкувавши звитягу, честь і славу вітовтових лицарів козаки пронесли її через роки і століття і тепер ми їхні нащадки з гордістю говоримо: «Ми українці, отже ми - козаки».

Слава героям!!! Слава нації!!! Смерть ворогам!!!

Blogger.com



Hoвини Join

Погода, Новости, загрузка...
Юрій Фоменко

На узбіччі

Огріньський півострів. Шлях між мостами від Дніпра до Самари. Одні автівки цим шляхом летіли в місто, інші виривались з нього.  Повітряні вихори за ними підіймали опалий лист з землі назустріч па...
Наше суспільство ще не готове для дозволу на вільне володіння автомобілем.Між тим, на руках у людей накопичилася значна кількість автомобілів - як легальних, так і ні (у тому рахунку, завезених із зон...
Історія індустріальних парків в Європі налічує більше ста років. Їх початкова концепція - створення оптимальних умов для роботи промислових підприємств - актуальна до сих пір. В Європі індустріал...
Тимур Желдак

Про лемінгів

Вони живуть з нами в одному місті, їздять з нами в трамваї і - в більшості - живуть на наші податки.Щоранку вони вишиковуються в черги - символ щасливої радянської молодості - за краплиною ворожої про...