App Store Google Play

Аморалка, люта сила й вічний пошук

09.08.2017 10:00
Аморалка, люта сила й вічний пошук

А й справді — у чому вона, Українська ідея? Які перші візії приходять в уяву? В козацькій нестямі, коли безмежним степом ти можеш летіти на гарячому коні ген далеко, аж до обрію? Чи у пасторальному шевченківському вишневому садку, в якому біля хати вечеря сім’я, а поряд, за тином плугатарі з плугами йдуть, тут-таки вечірня зіронька встає, дочка вечерять подає, а мати хоче научати?.. Така собі картинка для магнітика на холодильник: хата, садок, кум із кумом сало нарізають біля сулії із самогоном...

Коли 1992 року журнал «Сучасність» перебрався в Україну і свій перший номер відкрив повістю Юрія Андруховича «Рекреації», то невдовзі на редакцію ринув шквал гнівних листів від обурених передплатників з-поза меж України. Добродії з діаспори, які передплачували часопис за тверду валюту і тому були найважливішою, найдорожчою частиною «субскрибентів», якщо вжити тут Шевченкове слово, виявились у більшості своїй неспроможними сприйняти і прийняти нову українську літературу. Аж до того, що анулювали і відкликали свою передплату, чим негайно посадили найкращий український журнал на фінансову мілину. За кілька місяців, десь у квітні редакція спромоглася на певну артикуляцію своєї позиції — делікатну, із дотриманням усіх умовностей. Спершу подавалися цитати з листів, тих самих, обурених. У них люди з докторськими ступенями, які нібито є деякою запорукою певного рівня інтелекту, по-дитячому обурювалися повістю. Їм не подобалося, що молоді українські поети — персонажі «Рекреацій» — у щоденному побуті вживають алкоголь і нецензурну лексику, ведуть далеко не чернецький спосіб життя, від чого, як писав один сердитий «субскрибент», вже недалеко й до «порення животів» та іншої аморалки, якої в незалежній Україні допускати аж ніяк не можна. (Озираючись сьогодні на 26-річну історію незалежної Української держави зі справами Врадіївки, Оксани Макар і звірячими випадками під час українсько-російської війни, дуже гостро відчуваєш те глибоке нерозуміння, ту ментальну прірву, яка розділяє представників народу, які сформувались в умовах бодай відносної та все ж демократії, і пострадянських українців, які сповна відчули на собі всі принади всеохопного, безмежного радянського тоталітаризму.) Розмова скидалася на діалог німого з глухим.

Та відповідаючи на ці закиди і пояснюючи свою мотивацію й нову політику, редакція «Сучасності» вжила приблизно таку аргументацію (не ручаючись за дослівність, перекажемо максимально близько до змісту): людям, які довгий час прожили поза межами рідного краю, на підставі їхніх юнацьких або ще й дитячих спогадів, Україна видається таким собі пасторальним раєм, у якому юнаки з дівчатами, тримаючись за руки (але не цілуючись!), ідуть собі в садок послухати соловейка. Теж непогано, як для ідеї України. І ця віра, цей міф значною мірою допоміг українцям за океаном вижити, витривати у нелегкі часи. Але до України реальної близького стосунку він не має. Країна, що збудувала найбільший літак у світі — «Мрію», країна, яка виготовляє ракетні двигуни й сучасну високотехнологічну зброю, звісно ж, не може існувати під солом’яними стріхами та їздити на волах у ближнє сусіднє містечко по сіль і сірники. Країна, яка дала світові Кибальчича, Кондратюка і Корольова, не повинна асоціюватися ні з вишиваним народним одягом, хай і прегарним, ані з сулією самогону на столі, затканою ще й не корком, а качаном кукурудзи. Але тут постає проблема смаку. Імперія занадто довго, нав’язливо й талановито (перечитайте Гоголя!) накидала нам цей образ — молодшого брата, недолугого, примітивно-хитруватого, відверто смішного з його «здоровеньки булЫ». Пригадується, як на іспитах до московського літінституту, під час екзамену з історії викладач запитав мене: «Но всё-таки украинцы и русские — один народ?» Їм це запитання завжди не давало спокою. Не пригадую, як саме я тоді викрутився. Пригадую, що таки викрутився.

Ця накинута нам «Украина» презентувалася також і закордонові. А той охоче вбирав екзотично-примітивний образ, доповнюючи його на власний розсуд переважно негативними рисами. І нема нічого дивного, що саме ось така «Украина-Малороссия» міцно в’їлась у свідомість і підсвідомість багатьох наших сучасників-співвітчизників. Тому Ідея України й не сформульована до сьогодні остаточно. Хто ми? Сіра зона між Заходом і Росією? Чи таки частина Європи, частина того ж таки Заходу, крайня, межова частина? Бо якщо так — тоді сидіти маємо не при сулії самогонки, а при пляшці чогось вишуканішого — і не в садку, навіть райському, а при столі, на стільці. Та й краватку пов’язати не завадило б. Але ні. Україна залишається собою. В корості корупції, але у вишиванці поверх неї. Нескорена і упокорена водночас.

Кілька років тому трапилося витупати на фестивалі у гірському карпатському містечку, в самому серці Галичини. Фестиваль був одним з тих численних, якими вибухнула останнім часом Україна, і факт існування яких не може не втішати серця письменників. Після закінчення виступу ми з іще одним письменником приблизно моєї генерації пішли до винайнятого для нас готелю. Містечко звивається між гір, тож іти довелося майже годину. Була субота. В деяких хатах гриміли весілля — три чи, може, й чотири. І коли переповнені напоями та закусками гості виходили у двір потанцювати — з усіх без винятку динаміків гриміла не «Смерічка» й не «Водограй», а банальна Вєрка Сєрдючка навпереміжку із російською попсою.

A propos — про Вєрку Сєрдючку. Україна в нас, як відомо, — ненька. Зріла жінка, зазвичай із великим бюстом. Чи не тому артист Данилко свій сценічний образ провідниці Вєри С. інкрустував пишними грудьми? Україна в уяві багатьох поверхово мислячих — це така ото жіночка, продавщиця, чи провідниця, чи, максимум, — учителька української ж мови та літератури зі школи в містечку-райцентрі. Добра, простувата і в глибині душі нещасна. Готова звинувачувати у своїй невдалій долі всіх навколо, хоча зла на них і не таїть — добросердна ж бо. Голосиста й співуча, хазяйновита і беручка до фізичної роботи, покірна і слухняна, ласкава й приязна. Ще один штрих до портрета Української ідеї. Скільки прекрасних поетів оспівало цей образ «сивої ластівки», матері, яка в сільській хатині чекає синів та дочок з міста із гостинцями. При цьому зі старшим чоловіком, дідом, наша Україна сьогодні не асоціюється, хоча саме цей образ — Кобзар! — був обраний Шевченком для назви своєї (й нашої) головної книги. Та середній вік чоловіків настільки відстає від жіночого у нашій країні, що українські дідусі потроху робляться явищем екзотичним, хіба, крім тих, вгодованих, у кріслах Верховної Ради. А бабусі живуть собі далі, вистоюють черги по пенсію або по безкоштовну гречку від кандидатів у депутати перед черговими виборами. Україна — мудра, сива жінка старшого віку, багато знає, та мало може: це теж частина ідеї, про яку говоримо. Хоч так і не є насправді, але стереотип, накинутий митцями, зчепившись із власними враженнями та переконаннями вчорашніх селян, які перебралися до міста, дає свої плоди. Західне телебачення, до речі, навіть Польщу, набагато розвинутішу країну, ще донедавна у своїх репортажах показувало, як місцину, де люди їздять на підводах, запряжених кіньми. А тут взагалі далека країна, десь на межі із краєм світу...

Тим часом Українська ідея поступово виформульовується, хоча й повільно. У тій самій Польщі якось натрапив на опубліковані результати опитування молодих людей. Запитання було просте: з чим у вас асоціюється Україна. Відповіді були цікаві, а переважало дві. Перша: з бідністю. Друга: із силою. Хочеться вірити, що обидва враження — правдиві, хоча друге і приємніше для нас, українців. А бідність — так це ж ніби спадок від тієї ж самої козацької безмежної волі, коли нічого не потрібно, крім коня і шаблі при боці; оця зневага до матеріального, «будем драти, пане-брате, з китайки онучі». Ну і сила тут побіч стоїть, непогамовна, дика, люта сила, як у тих самих Шевченкових «Гайдамаках». Ось такою бачать Україну наші найближчі сусіди, ті, які взагалі бодай щось бачать.

Якось у розмові з одним поважним американським професором, українцем з походження, трапилося вийти на питання нашої української унікальності. Мудрий старий чоловік після хвилини роздумів таки сформулював і видав власний погляд: ми унікальні постійними роздумами над своєю унікальністю. Можливо, це і є завершальний штрих до таких моїх розлогих і не вельми систематизованих роздумів. Українська ідея — в її безкінечному пошуку; а в процесі пошуку, як відомо, бувають і справжні відкриття, й оманливі висновки, які лише видаються істинними. Тому саме пошук, осмислення, обмірковування й виразна артикуляція осягнутого мають допомогти Україні остаточно сформулювати свою реальну сутність.

P. S. Щирі перепрошення за певну пафосність попереднього абзацу. Та іншого висновку щось ніяк не напрошується.

Тиждень.ua

Теги: ідея, мораль

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

Максим Мірошниченко

Шпіль Солсберійського собору

Приходить до нас, у Mediaprostir поважного віку чоловік. Каже, що хоче провести захід на багато людей на два дні. Показуємо йому приміщення, чекаємо від нього більш детальної інформації. Під...
Анастасія ГОРЯЧА

Про Укрзалізницю хороше?

Сумнозвісне ПАТ Укрзалізниця не завжди надає погані послуги. Потяг непопулярного напрямку Київ – Маріуполь оснащений такими бажаними функціями, яких українці чекають вже багато років і на відсут...
Люди вже давно на межі. Колись давно це вже було. І сталася революція. Кривава.Але зараз люди змінилися. Вони чекають щось нового. Того, що стане силою, яка втілить їхні мрії про сильну і успішну Укра...
Анастасія ГОРЯЧА

З Днем народження, Дніпро!

А в Дніпрі нічого не змінюється.  Попри обіцянки міської влади почистити і привести до ладу ливневі колектори, після першого ж дощу цієї осені місто знову по коліна у болоті. І стосується не тіль...