App Store Google Play

Джазовий острів: здорові амбіції, комплекси і приємні несподіванки фестивалю "Джаз на Дніпрі"

4 Серпня 18:00
Джазовий острів: здорові амбіції, комплекси і приємні несподіванки фестивалю "Джаз на Дніпрі"

Джазовий фестиваль у місті Дніпро? Не чули? Не біда. Навіть у джазових колах про цей фест знали далеко не всі. Він існував, але десь у паралельній реальності. Так, паралельна реальність захоплює. Втім, минулого року, коли розпочалося відродження фесту, стало ясно, що він вийшов за рамки звичайного домашнього музичного свята і його вже нерозумно ігнорувати у масштабах країни.

Одразу визнаю, що мені сподобався цей фест. Сподобався, навіть попри тонну критики та далеко не дуже приємні думки та спостереження. Але тут фестивалеві слід звикати: що вищу планку ставиш, то до більшої критики готуйся. Цього року організатори ясно показали, що їм тісно у старих скромних черевиках.

Вочевидь, подія, розрахована на одну тисячу глядачів, здатна спокійно зібрати разів у п’ять більше народу. Бо заради деяких виступів до Дніпра, м’яко кажучи, варто їхати.

Частина перша. Любов до мистецтва чи амбіції? 

За легендою, фестиваль «Джаз на Дніпрі» започаткували ще у 1968-му. Рік тому його вирішили чи то відродити, чи то реанімувати, вже за ініціативи діючого мера міста та його програми «Культурная столица».

Команда організаторів склалася з тих, хто до того робив фестиваль авторської пісні. Природно, адже за темних часів майже один і той самий прошарок – переважно технічна інтелігенція – займався обома цими формами мистецтва. Це не означає, що вони зналися або знаються на іншій формі. Ніхто з організаторів фесту не приховує, що серед них є лише один знавець джазу, завдяки якому всі ці артисти оприсутнилися у Дніпрі: Анна Русскевич.

Як би там не було, але вже минулого року лайн-ап фесту був такого рівня, що це вже не просто невеличкий «фест без амбіцій». Вийшло так, що про лайн-ап подбали, а про інформаційну складову, розголос – ні. 2017-го цей прорахунок спробували виправити.

 Фестиваль: головне і «дрібниці»

Ще з часів розпаду совка, коли ми тільки починали ходити на перші концерти і перші наївні фестивалі, була поширена хибна думка, що круті західні артисти приїздять до провінції «відпочити», викладаються упівсили, дивляться на тебе зверхньо і все у такому дусі. Справжній виконавець викладається на всі сто (або не викладається за якихось об’єктивних причин) рівною мірою на будь-якій сцені, хоч у якійсь дірі, хоч на вершині світу. Заспокойтеся, я не натякаю на Дніпро: у глобальному масштабі Київ – те саме село, тільки більше і старіше. Але саме до, під час та після «Джазу на Дніпрі» я чомусь замислився про це, згадавши застарілий міф. Сюди – на порівняно невеличку сцену посеред острівка з віртуальним глядацьким залом на якусь тисячу місць – ці артисти приносять свої карнеґі-холи, медісон-сквер-гардени та затишні прокурені (даруйте, там вже не курять) джаз-клуби. До міста, про яке чули вперше, вони привезли трохи своїх найдорожчих місць. Повірте, це добре відчувалося. На подібні фестивалі артисти везуть не свої амбіції (який сенс?), а своє мистецтво у чистому вигляді.

Але фестиваль – це не тільки виконавці, що на сцені. Тобто фестиваль їх запросив, привіз і все таке, але відколи артисти виходять на сцену, фестиваль вже не відповідає за рівень мистецтва. Натомість, існує купа інших речей, з яких складається фест.

На заходах подібного формату нічого принципово нового не вигадаєш: тут найкраще – робити те ж, що й інші організатори, і робити на високому рівні. І цей рівень визначають не об’єктивно помітні речі, а також і дрібниці. Головне, що не помиляється лише той, хто нічого не робить. Так, тут були недопрацювання і дрібні, і більш помітні. Дозволю собі згадати конферанс.

Концерти вів один з хедлайнерів фесту Майкл Мвенсо – майже блискуче рішення організаторів, майже. Мвенсо – класний, енергійний, дотепний і не каже дурниць. Він не лише відомий музикант, але ще й один з найкрутіших джазових МС (наразі працює одним з кураторів програм організації «Джаз у Лінкольн-центрі», у її клубі Dizzy’s Club Coca-Cola). Але ж йому потрібен переклад. Його партнеркою по сцені поставили красиву дівчину, яка не тільки «не про джаз», а й взагалі працює у команді мера, має економічну освіту та десь рік тому приїхала сюди з Естонії. Слухаючи Яніку – так звуть красуню, – усвідомлюєш, що людина настільки хвилюється на сцені, що не може адекватно перекласти, здається, жодного речення, сказаного Мвенсо. Причому вона явно володіє англійською. Не знаю, чи це важливо, але за ті два дні саме Яніка з Естонії була єдиною людиною (американці не враховуються), яка зі сцени говорила українською (точніше, хоча б намагалася).

Одну штуку, яка дійсно неймовірно сподобалася на фестивалі, я б не радив повторювати найближчим часом. Це мінімальний бар’єр між артистами та аудиторією. Якщо на тому ж Alfa Jazz Fest просто шкірою відчуваєш, яка паранойя – не у артистів, а у їхніх менеджерів – щодо невідомої поки що країни, як охороняють музикантів і так далі, то тут – все навпаки. Лише умовна дистанція між артистом і слухачем та пресою. Наприклад, перше, що я зробив, потрапивши на територію фесту та отримавши бейдж «преса», – піднявся на сцену, де відбувався саундчек мого улюбленого Джої ДіФранческо. І там вже було кілька фотографів. Самому органістові ці люди абсолютно не заважали: він сидів за своїм Хаммондом на сонечку із дорогою сигарою у зубах, і його ніщо не хвилювало. Ця картинка так і стала першою і визначальною у ті два дні. Тобто так дійсно і має бути на цивілізованому фестивалі. Але не зараз і не тут. Не в країні, що знаходиться у стані війни, і яка, давайте чесно, ще не до кінця така вже й цивілізована.

Дуже сподобалася помітна кількість людей з обмеженими можливостями на фестивалі. Їх туди привели (у місті, кажуть, аж дві організації опікуються такими людьми) не тому, що вони фанати цієї музики, а тому, що цим людям просто необхідно якомога більше соціалізуватися. А що може для цього бути кращим за спокійний, вихований, мирний джазовий фест?

І ще потішило, як зранку другого дня підлітки у парку ім. Шевченка виконували джаз – не для публіки, а для себе (і теж у рамках фестивалю).

Для кого?

Організатори пояснили, що багатьох, вочевидь, не тільки журналістів, а й відвідувачів, на фестиваль привів не саме джаз, а те, що фестиваль – надзвичайно помітна для міста подія. Ну, окей. Це був той випадок, коли з-поміж «журналістів» можна було налічити у найкращому разі двох +/- кваліфікованих у плані джазу, а серед фотографів таких було щонайменше четверо.

І організаторам слід самим собі відповісти на важливе питання: чим об’єктивно є цей фестиваль? Мистецьким заходом національного масштабу чи «тусовкою мера», міжсобойчиком? Тут було і те, й інше. Особисто мені місцевий «бомонд» слухати й дивитися музику заважав не більше, аніж «інтелігентне воркування» якоїсь тьоті, що всю дорогу сиділа спиною до сцени, і її було чути метрів за вісім – кажуть, вона там опинилася як київська журналістка.

Якщо мер Дніпра Борис Філатов виходить на сцену буквально на дві-три хвилини зі словами «очевидно, я – останній, кого ви зараз хочете бачити та чути», то, як і усі політики, він має на увазі протилежне. Хоче, щоб запам’ятали й помітили його – лаконічного, у футболці AC/DC, «свого хлопця». Але він на сцені був дійсно не більше трьох хвилин. Якщо за якоїсь причини будь-який політик або олігарх має бажання зробити собі позитивну репутацію за рахунок фінансування великого джазового чи будь-якого іншого мистецького заходу, то хто проти? Але, люди, усвідомте: у вас сцена у пляжній зоні. Ваш фест за усіма критеріями – для людей. Якщо хочете красиву тусовку а-ля Alfa Jazz, про яку говорили б по всій країні, то кіна не буде – не вийде. Якщо хочете ще якимось чином переплюнути «Альфа-Джаз», то цього теж не буде. Але якщо просто хочете фестиваль, про який говорять по всій країні, а то й далі, то це вже і так відбувається.

Нав’язливий привид Львова над Дніпром

Привид не приперся сам, його чомусь насильно притягли. Спершу як недотепний жарт прозвучало щось на кшталт, що ми тут такі класні, що «львівський «Альфа-Джаз» відпочиває». Потім згадки про Львів та порівняння продовжилися. Із часом це ставало схоже на якийсь серйозний комплекс, який озвучується повсякчас зі сцени чи то спеціально, чи то вже підсвідомо.

Поки що нема сенсу пояснювати організаторам, що вони не конкуренти «Альфа-Джазу». Не тому що в них різна вагова категорія, а тому, що поки що у них навіть різні види спорту. І не варто нон-стоп зі сцени робити рекламу «тому львівському фестивалю». Якщо вже на те пішло, він, по суті, не львівський, він навіть не такий, що його роблять кияни у Львові. Він – європейський. Якщо «Джаз на Дніпрі» дійсно прагне тягнутися до Європи, то в нього є всі шанси, а головне – можливості. І першим кроком до європейськості буде зав’язати із цим «львівським синдромом».

Облишимо для спеціалістів, чому саме у дніпрянів така реакція на AJF у далекому Львові, чого він їм так муляє. Можливо, варто і тут подякувати «Альфа-Джазу» – вже за те, що він стимулював такий класний джазовий вибух десь на іншому кінці країни. Гадаю, дніпряни образяться, та й дійсно звучить дивно. Але виглядає десь так, погодьтеся.

Частина друга. Джазовий острів

Що б тут не було критичного про власне організацію, майже усі згадані недоліки можна пробачити або за музику в цілому, або за буквально окремі миттєвості, що ця музика дарувала.

Лайн-ап цього фестивалю мало чим принципово відрізняється від інших, більших чи менших: трохи «зірок», дещо більше виконавців другого та навіть третього ешелону. Зазвичай рівень фестивалю, окрім якості організації, визначається дійсною величиною хедлайнерів та об’єктивним рівнем та цікавістю отих другого та третього ешелонів. І, ймовірно, важко знайти фест, де навіть запеклим прихильникам музики були відомі геть усі імена учасників. У тому й сенс фестивалю – відкривати нове. До того ж, кожен лайн-ап – це, за будь-якого фінансування, не лише примхи смаку організаторів, але й об’єктивна можливість запросити тих чи інших.

Цього разу серед хедлайнерів найбільшими були, безперечно, Джої ДіФранческо (для прихильників актуального грувового джазу на органі Hammond), Патті Остін (для, як здавалося, прихильників «гламурного» джазу), піаніст Бенні Грін (для спеціалістів), Дебора Браун (для любителів традиції)... Втім, як часто буває у мистецтві, усе обертається не зовсім так, як гадаєш, – цікавіше.

Давайте найважливіше залишимо наостанок.

Тріо прекрасного гітариста Павла Сидоренка вибороло свої законні 20 хвилин на початку фесту, вигравши конкурс дніпровських колективів «Джаз на пірсі». Сидоренко з колегами – чудові та різнопланові музиканти, які впевнено почуваються у системі того, що виконують (і пишуть). Але споглядальний, радше образотворчий гітарний джаз – це останнє чого хочеться вдень, в +34 за цельсієм. Приємно, що не менш впевнено та з не меншим кайфом Сидоренко виконує дещо зовсім протилежне: багато хто може його знати як гітариста блюзово-хадрбопово-соулджазового квартету губного гармошечника Костянтина Колісниченка (автор цих рядків є відвертим фанатом цього колективу).

Проект «То Є...» дніпровської бізнесвумен Тетяни Гончарової: сама вона це називає «українською співаною поезією з вкрапленнями джазу та фолку», ми ж, пардон, назвемо «радянськими піснями у ритмі босанови». Насправді хороші пісні українською, з хорошим аранжуванням, виконані разом із дуже хорошими джазменами. Слухаючи вокал Гончарової, навіть не здогадаєшся, що вона аматор. Але ця музика не пасує жодному навколоджазовому фестивалю. Це і не поп, і не фолк, і не джазовий кросовер.

Електро-свінговий GinkGoa за участі співачки Ніколь Рошель завершували перший день. Якісний колектив, втім, доречніший десь на острові Ібіца, а не на Монастирському. Річ у тім, що джазовий фестиваль не те місце, де ковтають екстезі, якщо хоть щось і курить, то трохи не те, що треба для сприйняття цієї електронно-акустичної вакханалії, а якщо в аудиторії і були люди, достатньо «заряджені» алкоголем, то вони швидко опритомніли під час зливи, що передувала виступу. Тому навіть серед тієї нечисленної аудиторії, що лишилася на острові, навряд чи була гідна кількість тих, хто міг прокайфувати від цих електронних гоцалок із елементами французького кабаре, ортодоксального свінгу та циганського джазу.

Втім, наступного дня Ніколь Рошель нагадала, що їй також близькі просто красиві класичні пісні. Вона вийшла заспівати кілька з них із молодіжним київським біг-бендом Олексія Вікулова Drum Art Big Band. Виявляється, в Києві, десь у паралельній реальності, на Лівому березі існує ще один біг-бенд. У прес-релізі написано, що він складається із «зірок українського джазу», з нашої ж відстані було видно переважно зелену молодь. Як часто буває, «імпровізації» молодих солістів написані по нотах. Але знаєте що? Звучить цей оркестр не гірше, аніж свого часу аж до нудоти розпіарений «Радіобенд», що складається з міцних професіоналів. Та й з Рошель у них все нібито красиво склалося. Так вийшло, що саме цьому колективу, не за розкладом, випало завершити фест. Дві найкращі класичні соулові пісні великої Арети Франклін поспіль у їхньому виконані можна вважати гідним та дійсно драйвовим завершенням дводенного марафону. Як велика чашка міцної кави о другій ночі.

Оркестр «Времена года» під орудою Дмитра Логвіна. Є певна категорія академічних виконавців, котрі, не знаючи та не відчуваючи джазу, починають лабати «популярні джазові мелодії в аранжуваннях для камерного оркестру». Такі музиканти, навіть якщо вони пристойно виглядають на своєму класичному полі, лише почувши слово «свінг», одразу «перетворюються на гарбуза». Які там гармонічні та інші нюанси? Дмитро Логвін – дуже помітна персона. Він шеф у Пінчук Арт-центрі, а впродовж певного часу був диригентом чудового камерного оркестру «Київські солісти». І «Солісти» з ним звучали дуже пристойно. Мабуть, за рахунок виконавців. Бо дніпровський «Времена года» – на секундочку, найбільш оплачуваний оркестр Дніпра – звучить зовсім ніяк. І до біса вже ту (не)повагу до джазу, мали б повагу до відносно літньої жінки. Афроамериканські співаки теж іноді «перетворюються на гарбуза», але у випадку, коли не відчувають свінгу. На Дебору Браун, яка вийшла співати з оркестром, було боляче дивитися і боляче слухати. Ситуацію не рятувала навіть правильна американська ритм-секція.

Так, завжди багато що можна списати на погоду. Коли за кілька годин Дебора Браун відпочила і вийшла на сцену вже без оркестру, стало зрозуміло, чому навколо співачки стільки галасу на фесті. Безпосередня, драйвова, весела, вправна, натхненна – коли разом з нею засвінгували тріо француза Венсана Буржекса (плюс американці – контрабасист Дерріл Голл та барабанщик Обід Кальвер) за участю американського трубача Домініка Фаріначчі, це була зовсім інша людина з потужним голосом, яка просто випромінювала дух рідного Канзас-Сіті.

Щодо гри Домініка Фаріначчі та тріо Венсана Буржекса, то це просто той хороший рівень, на базі якого і має відбуватися пристойний фестиваль. Втім, не більше. Так, «Doha Blues» авторства Фаріначчі – дуже класна тема з купою контекстів, але в цілому під час їхнього виступу без участі Дебори Браун не відбулося нічого особливого.

На цьому фесті було троє виконавців, котрі двічі виходили на сцену, і під час другого виходу все докорінно мінялося на краще. Це Рошель, Браун та піаніст/композитор Андрій Кондаков.

Дуже приємно бачити, як різні виконавці, незалежно від того, як саме і наскільки успішно складається їхня доля, не забувають, звідки вони родом. Андрій Кондаков давно мешкає в Петербурзі і регулярно грає з американцями, і не менш регулярно відвідує рідне місто (свого часу він сам організував кілька таких «Джазів на Дніпрі»). Прекрасний контрабасист Віктор Двоскін взагалі давно вже мешкає у Вашингтоні. Так об’єктивно склалося, що з рідного міста джазові уродженці Дніпропетровська історично збігали до Москви або Пітера. А вже потім кудись далі, якщо пощастить. А це завжди тягне за собою привидів минулого. (Наприклад, в обох, як чи не в усіх умовно російських джазменів, так чи інакше є записи із найстрашнішим привидом, який вже давно погано грає на саксофоні, але має щось на кшталт своєї джазової мафії, російський та американський паспорти і сидить у президії правлячої партії нашого східного сусіда.) Але якщо совок і вигулькував – повторю, з огляду на історичний та культурний бекґраунд Дніпра, це лише питання часу, – то у сто разів менше, аніж ти міг очікувати.

На щастя, я ніколи раніше не мав змоги познайомитися з творчістю, як кажуть, супервідомої співачки Ірини Родилес (теж родом з Дніпра). Як оголосив зі сцени Кондаков, то була програма Двоскіна та Роділес. І це дуже дивно. Адже під час виступу на інтелігентному обличчі контрабасиста постійно був вираз типу «цей момент просто треба пережити».

Не здивуюся, якщо в житті Ірина Родилес – чарівна та розумна жінка. Але існує якась пострадянська хвороба: вона переслідує чи не всіх джазових вокалісток з території колишньої імперії. Вони можуть бути наскільки завгодно красивими, легкими, вишуканими і розумними, але варто їм вийти на сцену – починається ресторан. У голосі одразу з’являється ота вульгарна охриплість, а пластика та міміка стають такими, що не вистачає лише кєпкі і папіроски. Ці жінки вже давно можуть знати англійську, сто разів бувати та навіть працювати на Заході, але співатимуть, як ті, старші за них, хто лише мавпував американські тексти, не розуміючи, про що там. І вкрай дивно, чому ця традиція передавалася із покоління в покоління. Адже в Америці, яку вони нібито копіюють, така манера якщо і спостерігалася, то у поодиноких випадках і дуже-дуже давно.

Щодо Кондакова, то він не надто намагався врятувати ситуацію. На фесті у нього була інша, вища та важливіша місія – його електричний проект.

Але слухати контрабас Двоскіна було чистим кайфом. Тут не можна не виокремити їхнє виконання славетної хард-бопової «Dat Derе» Бобі  Тіммонса (тут партія баса важливіша, ніж здається) та чудовий стандарт «Come Rain or Come Shine», виконаний просто у дуеті контрабас-вокал.

Виступ квартету потроху перейшов у запланований джем. На сцену вийшов Юрій Богуславський (він місцева знаменитість), який принагідно знав текст хіта «Georgia on My Mind». Тут саме подумалося про те, чому за ресторанною традицією жінки у джазі прагнуть виглядати як мужики, а чоловіків заносить у жіночність? Але взагалі той джем затіяли, аби дати змогу хоч трохи пограти Юрію Біленку – інженеру, саксофоністу, 75-річній легенді дніпропетровського джазу.

Місцеві легенди завжди, всюди і обов’язково мають бути представленими на великій сцені. Не через те, як вони грають (зазвичай, ніяк), а хоча б через те, що вони поклали своє немаленьке життя на розвиток джазу, на те, щоб молодші за них мали змогу отримати кращу освіту та збудувати гідну кар’єру. Тим більше, що представники того українського джазу майже не мають записів. Усе, що їм лишилося – це сцена сьогодні. Я далеко не фанат творчості ветеранів джазу, але час від часу до таких людей хочеться підійти і мовчки потиснути руку. А ще більше хочеться, щоб на великій сцені, у компанії молодших та вправніших, ці люди виглядали якось більш коректно, вигідно. На жаль, я не дуже розчув, як грає Біленко. Але організатори точно цього не планували, просто так вийшло.

Andrei Kondakov Electric Project – один з найяскравіших виступів на фесті. Кондаков замість роялю сів за Nord із класичними тембрами електрік-піано на кшталт Rhodes та Wurlitzer, вивів на сцену трьох молодих музикантів (вийшло так, що російських, даруйте), а також двох співачок – американку Емі Пітерс та свою доньку Маргариту Кондакову. Море драйву, класичний фанкі-ф’южн, але без натяку на нафталін, і правильна доза різного співу.

Пітерс – драйвова, а Кондакова – просто якийсь ковток свіжого повітря: чудове, щире дитя із іміджем «Каліфорнія кінця 60-х», без натяку на якийсь там совок та російський акцент у вокалі (дівчина вже 10 років мешкає у Фінляндії). Якщо Пітерс – відверто фанкова та R’n’B-шна (і в неї некепський реп), то дві власні пісні Кондакової виявилися таким собі впевненим і, особливо в рамках цього фесту, свіжим кросовером, де американський фолк-рок змішався із джазовим ф’южном. Просто клас. Крапка.

Тріо Олександра Муренка. Якось кілька років тому тріо чи не найгучнішого та одного з найтехнічніших барабанщиків країни (сам він себе, мабуть, вважає ще й найкращим) об’єктивно вразило потужністю та винахідливістю на Alfa Jazz Fest. Ще тоді хотілося спитати дуже сучасного та самобутнього піаніста кримсько-татарського походження Руслана Болатова, навіщо той грає у цьому тріо. Адже сам Муренко з усіма своїми талантами любить та проповідує музику, що якось давно застаріла. Але язик ніколи не повертався спитати. Вочевидь, Муренко належить до тих одиниць, хто здатен задовольнити “вимоги” Болатова, який зі своїм корінням має загострене відчуття ритму. І навпаки – він один з небагатьох піаністів-клавішників, що здатні «вигрібати» партії будь-якої складності, яких потребує гра Муренка.

Менше з тим, цого разу із бас-гітаристом Артемом Лебедєвим тріо грало дещо простішу, в порівнянні із вже згаданою, програму. Вона складалася із не надто відомих тем із класики музики ф’южн (за стилістикою, десь 90-х років), а також з однієї теми кримського гітариста Енвера Ізмайлова – своєрідного ментора, Болатова й інших кримськотатарських музикантів. Не ясно, навіщо їм у цьому контексті знадобилася дивна версія «Libertango» Астора П’яццоли. Так само не ясно, навіщо вони обрали для виконання такий шикарний нафталін? Можливо, тому, що вони просто здатні зіграти цю непросту музику, навіть не напружуючись, без жодної помилки?

А щодо творчого майбутнього Болатова можна не хвилюватися. Буквально нещодавно він хоч і не виграв, але дістався фіналу конкурсу піаністів легендарного фестивалю у Монтрьо.

Michael Mwenso & the Shakes дещо загубилися на фесті, адже їм довелося вийти на сцену після Патті Остін, а після неї, як виявилося, виходити на сцену не можна взагалі нікому. Це такий собі джазовий балаган у хорошому сенсі слова. Ще одне нагадування, що в афроамериканській, як і в африканській музиці, є традиція взяти дві симпатичні мелодії і бавитися навколо них хоч до ранку. Жодної драматургії або ж «концерту» у класичному сенсі слова.

Сам Мвенсо, як виявилося, співає ще краще, ніж веде концерти – спокійно, природно, без якоїсь там підкресленої вокальної «школи». Хлопець просто отримує кайф від життя, працюючи у Лінкольн-Центрі, так само, як отримують його геть різні музиканти, що входять до складу The Shakes. І вони нагадують нам усім, що іноді слід вимкнути мізки і теж кайфувати разом з ними.

Бенні Ґрін (США) і Дадо Мороні (Італія) вдалися до ризикованого ходу: музика Телоніуса Монка у два роялі. Музика, де «менше – це більше», де кожна зайва нота це проблема, а два роялі – прямий шлях наліпити зайвих нот та заважати одне одному. (Я чув силу-силенну музики Монка взагалі без фортепіано, але два одразу – ні.) Ну і що ж: один з найвидатніших композиторів і піаністів XX ст. був би радий це почути!

Американець Ґрін – уособлення служіння «правильному», на його думку, джазу. Він буквально зростав під звуки Монка, а також встиг попрацювати зі справжніми динозаврами типу Арта Блейкі. І сам він у видатні лідери не пнеться: Ґріна влаштовує своя роль в історії – роль справжнього, вправного олдскульного до кісткового мозку піаніста. Мороні не тільки не заважав йому, але й некепсько допомагав. Але, яким би американським за духом не був італієць, усім зрозуміло, хто в цьому дуеті був головним.

Передбачалося, що Джоуї ДіФранческо зі своїм The People – очевидно найбільша зірка цьогорічного фесту взагалі. Зрештою, він вже давно один з найвидатніших виконавців на органі Hammond за усю історію існування цього інструменту. До того ж, він прекрасно грає на трубі – просто і зрозуміло. А ще й співає класно. Щоправда, ми почули, на жаль, лише одну пісню з вокалом.

Дивний концерт, більшу половину якого ДіФранческо зі своєю супер-групою виконували композиції з його нового альбому «Project Freedom». Доволі складний за структурою матеріал, не дуже звичний для органу Хаммонд. Цей інструмент взагалі найвигідніше звучить у простіших  жанрах – блюз, госпел, фанк, традиційний джаз. Щось зарозуміле на ньому має ризик зазвучати як прог-рок. Ні, музиканти на сцені були настільки джазовими, що ні в якого року не було жодних шансів, але все одно це була музика, де не знаєш, чого очікувати наступної миті.

Щойно ДіФранческо почав виконувати те, що від нього зазвичай чекають – тобто, щось просте (на саундчеку вони навіть грали звичайний класичний блюз з вокалом), як своє слово сказав Зевс. Після дикої спеки першого дня фесту почався не менш потужний ураган зі зливою. ДіФранческо вже під супровід молній доспівав дуже симпатичну і просту пісеньку, і вони з музикантами швиденько почали рятуватися (вінтажний ламповий Хаммонд від дощу може стати просто небезпечним для життя). Одне слово, щось дуже приємне взяли і перервали посеред процесу. Буває.

Патті Остін. Здавалося б, знаєш, чого чекати. 66-річна співачка стала відомою ще у дитинстві, у 70-х виконувала класичний соул та R’n’B, у 80-х була дуже помітною поп-виконавицею під крилом легендарного Квінсі Джонса. Сьогодні вона нарешті співає старий добрий джаз, який любила уже життя. За альбом творів Гершвіна Остін 2008-го навіть отримала Grammy (вона його трохи співала і на концерті), а сьогоднішня програма пісень, що були відомі у виконанні Елли Фітцджеральд, – вже друга у співачки. Тож до початку думалося, що буде такий собі гламурний джаз – акуратний, красивий, якісний. Ага...

Вийшла вона у супроводі міцного фортепіанного тріо, жодних фокусів. Посеред концерту сказала: «Слухайте, а що зараз робить Снупп Дог? Ми ж, нормальні люди, як старіємо, починаємо співати старих красивих пісень. А він що, досі робить оце?» – і почала читати одну з його реп-пісень, розспівуючи натовп. Зал вибухнув (глядачів було не надто багато, але вибух був чималим).

А взагалі, з перших нот все стало ясно. Перед тобою на сцені красива, сексуальна і вочевидь сильна жінка: ота молода Остін 80-х порівняно із сьогоднішньою – це якесь село махрове і в плані стилю, і в плані зовнішності (дяка пластичній медицині), і в плані вокалу. Тонна артистичності, жодного зайвого руху, жодної недоречної ноти або інтонації і філігранне володіння голосом. Точніше, не володіння голосом: вона цих пісень не співає, вона їх дихає.

Класичний, перфектний джаз найвищого класу. Один з найкращих, найпотужніших концертів за усе моє життя. Я цього не просив і вже точно не чекав. Але у цьому мистецтві так трапляється постійно.

І ще у Дніпрі дуже сподобалася одна дрібниця: на відміну від Києва, коли зі сцени починає звучати якийсь мільйон разів затертий стандарт, ніхто не починає невдоволено кривитися. Ті пісні і стали стандартами тому, що просто красиві.

До речі, про Київ. У ньому теж є острів, навіть кілька. Теж на Дніпрі. Як і саме місто, наш острів значно більший за Монастирський. Що в нас там нині – все ще качалки, шаурма і півко? Я не в курсі. Дуже хочеться, аби бодай на два дні і його перетворювали на джазовий острів. Це ж так очевидно.

сultprostir.ua



Hoвини Join

Погода, Новости, загрузка...
Юрій Фоменко

На узбіччі

Огріньський півострів. Шлях між мостами від Дніпра до Самари. Одні автівки цим шляхом летіли в місто, інші виривались з нього.  Повітряні вихори за ними підіймали опалий лист з землі назустріч па...
Наше суспільство ще не готове для дозволу на вільне володіння автомобілем.Між тим, на руках у людей накопичилася значна кількість автомобілів - як легальних, так і ні (у тому рахунку, завезених із зон...
Історія індустріальних парків в Європі налічує більше ста років. Їх початкова концепція - створення оптимальних умов для роботи промислових підприємств - актуальна до сих пір. В Європі індустріал...
Тимур Желдак

Про лемінгів

Вони живуть з нами в одному місті, їздять з нами в трамваї і - в більшості - живуть на наші податки.Щоранку вони вишиковуються в черги - символ щасливої радянської молодості - за краплиною ворожої про...