App Store Google Play

Національне питання: Україна як Європа

20 Червня 18:00
Національне питання: Україна як Європа

"У більшості країн світу шок війни, приниження поразки і відкрита рана від втрачених територій служили потужними інструментами для побудови національної солідарності та формування сильної національної ідентичності. Поділи Польщі у другій половині XVIII ст. стерли Польську державу з мапи Європи, але послужили відправною точкою для формування модерного польського націоналізму, тоді як наполеонівське вторгнення до Німеччини на початку ХІХ ст. дало поштовх розвиткові пангерманських ідей і сприяло розвиткові модерного німецького націоналізму. Спогади про поразку і втрачені території підживлювали національні почуття французів і поляків, сербів та чехів. Україна, яка зазнала вторгнення, приниження і поділу війною, здається, йде за цим загальним зразком" — це одна з ключових тез книжки "Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності", автор якої — Сергій Плохій, відомий український історик, професор Гарвардського університету. У 2015 р. він написав синтез історії України, щоб пояснити західним читачам минуле країни, в якій відбулася Революція Гідності і на яку згодом Росія пішла війною.

Три з половиною роки збройного протистояння імперській Москві підтвердили правильність висновку вченого: національна солідарність і національна ідентичність українців збудували фундамент для успішного зупинення російської агресії та перших вагомих досягнень на шляху України до інтеграції з ЄС. У горнилі війни справді народжується нова українська нація.

Однак для Путіна та його пропаганди росіяни й українці — все ще "один народ", і доки ця настанова не зміниться, доти не буде шансу на мир. У Кремлі й надалі вважатимуть, що знищення Української держави та української нації — досяжні цілі. Варто лише дочекатися соціального вибуху над Дніпром, і "русские Украины" (або ж "Новороссии" і "Малоросии") масово вийдуть на вулиці з гаслами "Путин прийди". І тоді в нього з'явиться шанс реалізувати план, який провалився у 2014 р. 

Соціологічні дослідження свідчать, що розрахунки кремлівських стратегів ґрунтуються на ними ж створеній реальності. У березні 2017 р. чотири провідних українських соціологічних центри (КМІС, Рейтинг, СОЦІС і Центр ім. Разумкова) провели широке опитування громадської думки, в якому взяло участь 14 тис. респондентів, по 500 у кожній області, а в Києві, Харківській та Одеській областях — по 1 тисячі. Області, крім названих, об'єднано у більші регіони, щоб таким чином знизити похибку опитування. Отже: Івано-Франківська, Львівська і Тернопільська області — це умовний "Захід"; Волинська, Рівненська, Житомирська області — "Північний Захід"; Закарпатська і Чернівецька області —"Південний Захід"; Вінницька, Хмельницька області — "Поділля", Київська, Сумська і Чернігівська області — "Північ"; Кіровоградська, Полтавська і Черкаська області — "Центр"; Миколаївська і Херсонська області —"Південь"; Запорізька і Дніпропетровська області — "Схід"; не окуповані території Донецької та Луганської областей — "Донбас". 

Результати опитування дозволили створити карту суспільних настроїв української спільноти на початку четвертого року війни й напередодні отримання безвізового режиму з ЄС. У пропонованій статті ми вирішили представити результати опитувань щодо національної ідентичності, мови щоденного спілкування, конфесійних питань, ставлення до ЄС і НАТО, тобто проблем, які роками використовує Росія як елемент гібридної війни проти України і, відповідно, які впродовж десятиліть були елементом політичного протистояння в самій Україні. На основі поглибленого аналізу соціологічних даних ми намагалися сформувати висновки щодо впливу суспільних настроїв на державну політику, а також спробували поставити суспільні процеси в Україні в загальноєвропейський контекст. Сподіваємося, наша публікація дасть поштовх обговоренню та дискусіям. 

123_7 
123_1
 

  

123
Перша констатація — це радикальне збільшення кількості людей, які задекларували українську національну ідентичність. Для порівняння варто навести дані про національний склад населення України згідно з переписами населення 1989-го і 2001 рр.: українці —72,7% і 77,8%, відповідно, росіяни —22,1 і 17,3%, інші —5,2% і 4,9%. На сьогоднішню національну структуру населення України, безперечно, вплинули анексія Криму та окупація значної частини Донбасу, регіонів із традиційно високим відсотком етнічних росіян та представників інших національних груп. Згідно з переписом населення 2001 р., в АРК проживало 58,3% етнічних росіян, українців — 24,3%, кримських татар — 12,3%, інших —5,1%. У Донецькій області проживало 56,9% українців, 38,2% росіян, 4,9% представників інших національних груп. У Луганській області: українців — 58%, росіян —39%, інших — 3%. Отже, різке зменшення кількості людей, які в поточному році задекларували російську або іншу національну ідентичність, відбулося не лише за рахунок окупації етнічно "не-українських" територій, оскільки на окупованих територіях залишилися не тільки росіяни, а й багато українців.

Соціологи відзначають, що люди трохи по-різному відповідають на запитання про свою національність під час перепису населення (декларування "по-крові") і в процесі соціологічних опитувань (визначення політичної національної ідентичності/державна приналежність). Однак, на нашу думку, масштаб цього явища не впливає на загальну картину, що ілюструє порівняння результатів перепису населення в 1989-му і 2001-му роках: упродовж перших десяти років незалежності зменшилася кількість росіян (на 22%) і кількох інших етнічних груп, натомість зросла кількість українців (7%). Державна незалежність посприяла ідентифікації з українською нацією, зокрема у південно-східних регіонах. Цей процес прискорила війна, в чому переконує порівняння наведених вище даних опитування, проведеного в березні ц.р., з даними перепису населення 2001 р. у Дніпропетровській та Запорізькій (Схід), Миколаївській і Херсонській (Південь),Одеській і Харківській областях

 123

 

Відсоток тих, хто декларує українську національність, зріс на 12—19%, при цьому найвищий показник — у Харківській області, де кількість тих, хто декларує російську національність, зменшилася на 46%. 

 

123_7  
123_2
 

 123

Респондентів запитано також про те, якою мовою вони переважно спілкуються вдома. 

Результати опитування свідчать, що, вслід за значним збільшенням декларацій про українську національну ідентичність, не відбулося аналогічних змін у мовній практиці. Люди, з цієї точки зору, консервативні й не схильні до зміни узвичаєної практики. Зате симптоматична ситуація у Києві, де вперше людей, які вдома розмовляють виключно українською мовою, стало більше, ніж тих, хто користується виключно російською мовою. Найчисленнішу групу становлять ті, хто використовує обидві мови. 

Перед опитуваними поставлено також завдання відповісти на запитання про "найкращий спосіб вирішення мовної проблеми в Україні". 

 

123_7 
123_3
 

 

 

123
 

 

Якщо об'єднати тих, хто за українську мову як єдину державну, і тих, хто хоче, аби на місцевому рівні було дозволено використовувати російську та інші мови як офіційні, — то можна констатувати, що переважна більшість (80%) українського суспільства не підтримує спекулювання на мовному питанні. Лише п'ята частина хоче запровадження двох державних мов. Більше того: сумарно дві перші з трьох названих категорій переважають у всіх регіонах. Винятком є не окуповані райони Донбасу, де трохи переважають прихильники надання російській мові статусу другої державної. Отже, можна констатувати, що в питанні мови українське суспільство близьке до досягнення широкого консенсусу, юридичне визначення якого перебуває між словами про "вільне використання російської та інших мов" і наданням цим мовам на місцевому рівні статусу недержавних. 

Респондентам поставлено також запитання про конфесійну ідентичність. 

 

123_7  
123_4
 

 

123
 

 

Респондентам, які задекларували приналежність до православного віросповідання, поставлено запитання про те, до якої саме православної Церкви вони себе зараховують (див. рис.5). 

 

123_7  
123_5
 
123
 

 

Аналізоване опитування підтвердило результати інших соціологічних досліджень: найбільше православних декларують приналежність до УПЦ КП (27% усіх мешканців України), друга категорія — це "просто православні" (21%) і лише третя за кількістю група — вірні УПЦ МП(17%). У суспільному вимірі православні України готові до автокефалії, отже визнання помісності УПЦ, визнання автокефалії окремої Церкви є елементом визнання державної незалежності, й тому немає жодних аргументів, щоб цей принцип не поширювався на самостійну Україну. Крім, звичайно, аргументу про "триєдину Святу Русь" і "русский мир", але це ідеологія військової агресії проти України. Після Всеправославного собору (червень 2016 р.) відпав останній аргумент "проти": необхідність збереження єдності світового православ'я. Московський патріархат і наближені до нього церкви не взяли участі в соборі, отже самі порушили цю єдність. А вірним УПЦ МП держава має гарантувати свободу віросповідання. 

 Стратегічна мета Української держави — набуття членства в ЄС і НАТО. Нагадаємо, що аналізоване опитування проводилося в березні, коли не було впевненості в тому, що Україна отримає безвіз, а парламент Нідерландів — ратифікує Угоду про асоціацію Україна—ЄС. У таблицях подано відповіді респондентів, які задекларували, що готові взяти участь у референдумі про приєднання до ЄС і НАТО (див. рис.6). 

123_7
 123_6
 

 

 

123
 

 

 

123
 

 

Стратегічний курс Української держави на європейську та євроатлантичну інтеграцію ґрунтується на міцному фундаменті. У масштабах усієї України переважають прихильники членства України в ЄС і НАТО, хоч поки що членство в Північноатлантичному альянсі не є таким популярним, як членство в ЄС. Прихильників членства в Євросоюзі більше в усіх регіонах, за винятком Харківської та Одеської областей і Донбасу. Слід також відзначити, що, за винятком Донбасу та Одеської області, кількість прихильників НАТО не падає нижче третини мешканців, що дає надійну основу для роботи з рештою громадян. 

Крім дослідження регіональних розкладів, нас цікавили погляди респондентів у розрізі вікових груп. Саме тому після кожної діаграми наводимо таблиці відповідей за віковим розподілом. Отже відповідь на запитання: "Чи простежуються в Україні відмінності між поколіннями?" така: вік респондентів найбільш істотно впливає на підтримку зовнішньополітичної орієнтації держави: підтримка ЄС і НАТО серед наймолодших українців на порядок вища, ніж підтримка серед найстарших. І, що дуже характерно, для виділених 5 вікових груп прогрес цієї підтримки лінійний. Аналогічний прогрес можна помітити також у національній ідентичності: чим людина молодша, тим частіше вона ідентифікує себе українцем. А ось у питаннях мови і конфесії між окремими віковими групами немає таких істотних відмінностей. Варто наголосити, що наймолодша генерація менше вживає українську мову, ніж найстарше покоління. 

Держава мононаціонального типу

Наведена професором Плохієм історична перспектива спонукала нас спробувати поглянути на сьогоднішні суспільні процеси в Україні ширше, ніж на самі висновки з соціологічних опитувань. Глибинні суспільні процеси (а до таких належать питання ідентичностей і зовнішньополітичних орієнтацій) дозволяють виявити підґрунтя політичних явищ, усвідомити рамки, в яких оперують політики, та краще зрозуміти результати рішень, які вони приймають. Притому важливі європейська перспектива і, що самозрозуміле, конфронтація української суспільної дійсності зі стратегічними цілями Кремля. 

Українці стають одним із найбільш однорідних суспільств у Європі, коли брати до уваги національну ідентичність громадян України. Водночас сучасна українська національна ідентифікація відкрита, а не закрита, притягальна й динамічна, бо спроможна включати/асимілювати людей, які ідентифікували себе з іншими етносами або ж мали б "по крові" належати до "інших". Отже, відповідно до класичних політологічних дефініцій, український національний процес (у політології названий націоналізмом) етнічно інклюзивний, а не ексклюзивний. 

Говорячи прямою мовою, українська нація росте й міцніє, бо ніхто нікому в метрику до п'ятого покоління не заглядає, а хто схоче заглядати — той друг Путіна. 

В історії України та української нації це явище не нове. Серед старшинської еліти Гетьманщини були етнічні неукраїнці, як Пилип Орлик. Серед "батьків-засновників" модерного українства — безліч видатних постатей неукраїнського етнічного походження, згадати хоча б Миколу Костомарова, Володимира Антоновича, Вячеслава Липинського, Агатангела Кримського, Соломона Гольдельмана, Ольґерда Бочковського та багатьох інших. УНР і ЗУНР були побудовані за громадянським, а не етнічним принципом. Українізація 20-х років показала великий потенціал розширення української ідентичності у російськомовних містах та індустріальних центрах. Аналогічні процеси відбуваються й сьогодні.

У цьому плані Україна інтегрована до загальноєвропейських процесів. Ентоні Сміт, відомий британський дослідник національних процесів (помер торік), у своїй класичні роботі "Нації та націоналізм у глобальну епоху" (англійське видання 1995 р.) зауважив: "Наплив великої кількості іммігрантів, ґастарбайтерів, біженців, екс-колоніалів та чужоземців допевне змінив нинішній характер французької, британської чи голландської "національних ідентичностей". Їх більше не можна описувати простими, порівняно однорідними категоріями, характерними для довоєнного періоду. Та хоч ці зміни в національній ідентичності примусили національні держави переозначити деякі зі своїх ролей і функцій, вони не призвели до скорочення їхніх розмірів і повноважень". 

Він також констатував, що, "із соціологічного погляду, спектр національних держав чималий. На одному полюсі його перебувають національні держави, в яких більш чи менш домінує етнічне ядро, — Польща, Данія та Японія; на іншому — етнічно глибоко розділені національні держави на зразок Бельгії, Канади, Лівану, Нігерії, Заїру, Анголи, Індії та Пакистану. Поміж ними міститься багато національних держав із панівним етнічним ядром, але з однією чи й більше значними етнічними або національними меншинами, на зразок Китаю, В'єтнаму, Індонезії, Бірми, Ірану, Єгипту, Зімбабве, Алжиру, Мексики, Перу, Іспанії, Франції, Британії, Румунії, Болгарії та Грузії". 

Україні не довелося приймати сотні тисяч біженців із Близького Сходу, думати про їх інкультурацію та змагатися з політичними силами, які на страху перед біженцями будують власну підтримку. Проте Українська держава також мусить "переозначити деякі зі своїх ролей і функцій", щоб вистояти проти агресії. Після трьох років такого "переозначення" можна констатувати, що післяреволюційна Україна швидкими темпами наближається до моделі національної держави з домінуючим етнічним ядром української нації. Вона стає державою однонаціонального типу, але двомовною, зі значним відсотком представників інших етносів, та поліконфесійною. Парадокс і поєднання того, що не поєднується? 

Поєднується, але в специфічний для України спосіб, бо все треба робити одночасно: 1) вистояти у війні з Росією, елементом якої є "змагання ідентичностей"; 2) глибоко перебудувати/реформувати державу, передумовою чого є збереження консолідації суспільства довкола основних цілей державної політики; 3) деколонізувати статус української культури, її мовну ситуацію, а також радикально змінити ситуацію в інформаційному та медійному просторі. І все це робити, дотримуючись основних прав і свобод громадянина. Завдання справді титанічне і без права на помилку. 

Важлива також історична перспектива: в новітній історії Україна ще ніколи не була незалежною такий довгий відтинок часу (26 років), ще ніколи не протистояла Росії у збройному конфлікті так довго, і жодного разу Україна не була так глибоко інтегрована в європейські політичні процеси. А також ніколи не наближалася до статусу суб'єкта світової політики, за винятком, може, другої половини 1991 р., коли український референдум поклав край Радянському Союзу, всупереч позиції керівництва не лише СРСР, а й США. 

Зауважимо, що лідери українських державних утворень, національно-визвольних рухів і політичних партій ХХ ст. могли тільки мріяти про те, що українське питання вирішуватиметься на Донбасі, а не в Києві чи Львові. Дякували б Богові або долі за те, що в горнилі війни з Росією власними силами українців буде створено армію, збережено державність і об'єднано націю. Тому так важливо не йти з історичними постатями, як з голоблями, на політичних опонентів, не ділити українців на "справжніх" і "несправжніх". Мірилом патріотизму є ставлення до нинішніх викликів українського "бути чи не бути". Це Путіну потрібно, щоб українці та інші народи Центрально-Східної Європи занурилися у конфлікти 30—40-х рр. ХХ ст. і символічно вибирали між Сталіним та Гітлером. 

"Всегда будем защищать"

Ніколи не буде досить повторювати, що для Путіна і його оточення Помаранчева революція стала справжнім шоком. "Кольорова революція" відбулася в державі, в якій вона не мала б трапитися: побудованій за російським зразком (олігархат і забезпечення наступності влади через механізм визначення "наслєдніка"); залежної від російської "труби"; корумпованої; з "багатовекторністю" зовнішньої політики, що, здавалося, мало б гарантувати її поступове входження до відновленого "союзу братніх республік". І перш за все — "єдинокровної": з "17 миллионами русского населения" (улюблена теза Путіна), переважанням російської мови у містах-мільйонниках (за винятком Львова), потужною Російською православною церквою та медіа-простором, повністю інтегрованим із Росією. 

У 2004 р. не вийшло, отож для розробки стратегії вирішення українського питання було залучено соціологів, істориків та військових. Війна проти України мала почати "перекреслювання" результатів розвалу СРСР (путінська "найбільша геополітична катастрофа ХХ ст.") та встановлення нового світового порядку з відновленою Російською імперією як одним із двох гегемонів. Кремлівським стратегам цього було мало, отож задумали, щоб разом із "катастрофою ХХ ст." "перекреслити" і "катастрофу" століття попереднього: поразку процесу формування "великої російської нації", що мала складатися з трьох племен: великоруського, малороського і білоруського. Для України цей план означав не лише втрату державної незалежності та розчленування країни, а й зникнення української нації як такої. 

У 2000 р. Алєксєй Міллер, відомий російський історик, опублікував книжку про "українське питання" в політиці влади царату та в російській громадській думці другої половини ХІХ ст. Його висновок: "Неудача проекта большой русской нации связана в первую очередь не со столь часто поминаемой Катковым [Михаилом, редактором ультраконсервативних "Московских ведомостей"] и его последователями "польско-австрийско-немецкой интригой", но с объективной ограниченностью русского ассимиляторского потенциала, с неспособностью государства и сторонников общерусского проекта в обществе скоординировать свои усилия, мобилизовать имевшиеся возможности для его реализации и для отстаивания уже достигнутого от вызова со стороны конкурирующего украинского проекта. "Окно возможностей" не было использовано, а тяжелейший политический кризис России в первые десятилетия ХХ в. и его последствия похоронили, среди прочего, и проект большой русской нации". 

"Встающая с колен" імперія Путіна вирішила, що проект не похований. Кремлівські стратеги доклали великих зусиль, аби повністю використати "асиміляторський потенціал" Росії, "скоординували зусилля держави і суспільних інститутів" та "змобілізували всі наявні ресурси". Сценарій передбачав створення з восьми південно-східних областей "Новороссии", центральна частина ("до Збруча") мала стати "Малоросией", якою мав управляти Янукович або хтось схожий. Для Галичини, Волині, Буковини і Закарпаття підготовлено два варіанти: приєднання до Польщі, Румунії та Угорщини, відповідно (згідно з приналежністю цих регіонів перед Другою світовою війною), або ж їх мала чекати доля Чечні й Алеппо. 

Три роки тому в європейській пресі обговорювалася інформація про те, що Путін уже в 2008—2009 рр. пропонував лідерам західних сусідів України взяти участь у розподілі України, навесні 2014 р. оферта прозвучала публічно з будинку Державної Думи РФ. Якби її було прийнято, Росія мала б спільників у встановленні "нового порядку", натомість від НАТО і ЄС не залишилося б і сліду. Бо ж у демократичному світі не можуть існувати міждержавні союзи, окремі члени яких руйнують основи міжнародного ладу. 

У разі відхилення пропозиції Кремля Росія мала б вільні руки, аби "укропів" і "бандеро-фашистів" винищити до останнього. А хто після такої операції залишився б живим, став би "русином", щоб раз і назавжди закінчити "украинскую болезнь русской нации". Під час проведення такої операції Польща, Румунія, Угорщина, Словаччина, Чехія та Німеччина вгиналися б під тягарем проблем із мільйонами українських біженців. А для того, щоб нікому не здалося мало, серед них знайшлися б терористи, які на місці терактів залишали б "візитку Яроша". Як результат: уже ніколи й ніхто не посмів би в позитивному контексті згадувати слова "Україна" та "українці". 

У т.зв. Кримській промові від 18 березня 2014 р. (обґрунтування анексії Криму) Путін сказав: "Мы один с Украиной народ. Киев — мать городов русских. Мы не сможем друг без друга. На Украине будут жить миллионы русских граждан, и Россия всегда будет защищать их интересы". На 18 березня наступного року призначені вибори президента РФ як знак того, що сценарії, написані для 2014 р., залишаються актуальними. Натхненні такою перспективою, радикальні праві сили в західних сусідів України відверто проголошують гасла "великої" Угорщини, Румунії та Польщі, які "мають право" на свої "споконвічні землі", що їх "тимчасово окупує бандерівська Україна". 

Зберігати розум

Путін і його оточення не сприймають ні модерного світу, ні волі українського суспільства до нормального життя. Вони на рівні підсвідомості не визнають української нації — зорієнтованої на Європу, сучасної, з великим, ще не використаним модернізаційним потенціалом. І тому загрозу з боку Путіна мільйони українців відчули на рівні суспільного інстинкту: щоб вистояти проти агресії, потрібно між собою та "русским миром" поставити стіну і будувати власний "світ". Українська держава зобов'язана відповісти на цей запит і має вкласти його в юридичні рамки. 

Хосе Казанова, відомий дослідник питань релігії та секуляризації, зауважив: "Від кінця 1980-х років, коли в Україні з'явилася "гласність", тут постала найрозмаїтіша, найплюрастичніша й найзмагальніша в континентальній Європі релігійна система. Ба більше: фактично, Україна є єдиною країною Європи, яка відійшла від європейської моделі національної церкви (або двох національних церков) та релігійних меншин або "сект" і наблизилася до американської моделі релігійного деномінаціоналізму. Інституційно докорінним є той факт, що йдеться про систему взаємного визнання суспільних груп без їхнього визнання чи регулювання з боку держави". 

Сьогодні політична проблема в Україні — відповідь на запитання, як державі зберегти розмаїття та плюралізм і водночас регулювати державний механізм у такий спосіб, щоб суспільство не перетворилося на поле бою всіх з усіма. Щоб вистояти у війні з Росією й не допустити створення "внутрішнього фронту". 

В Україні склався консенсус щодо основ державності: Україна є унітарною державою, в якій розвивається місцеве самоврядування; носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є Український народ, тобто "громадяни усіх національностей" (преамбула Конституції України); українська мова є єдиною державною, іншим мовам гарантується вільний розвиток, використання та захист; Крим буде національною автономією кримськотатарського народу з гарантуванням прав інших національностей; переважна більшість політично активних українців підтримує інтеграцію з ЄС і НАТО, зокрема молоде покоління. 

Найделікатнішою є мовна проблема: чи державі наполягати на зміні стану фактичної двомовності й прискорювати "позитивну дискримінацію" української мови? Відповідь принесло саме життя: зростання української національної ідентифікації поволі змінює мовну практику, що ілюструє приклад Києва, де зростає частка тих, хто використовує українську мову в щоденному спілкуванні. Головне — щоб у всьому зберігати поміркованість, розум і не форсувати процесів. Жителі Сходу і Півдня України зупинили розповзання "русской весны" у 2014 р., отже самі спроможні обрати спосіб власного життя. 

"Українським українцям" час звикнутися з тим, що вони — переважна більшість у державі і тому несуть за неї особливу відповідальність. Мають поводитися не як віками упосліджена меншість, а як більшість, свідома своїх прав і перш за все — обов'язків. Українство розмаїте і плюралістичне, і це його велика сила. Важливо також усвідомлювати, що в Лету кануть такі загальноприйняті досі кліше, як "розколота країна", "цивілізаційний фронтир на Дніпрі", "малороси" зі Сходу, які не дають жити "справжнім українцям" із Заходу.

Свобода і гідність

У Європі не вщухають дискусії про роль національних держав і націоналізму як елемента суспільної модернізації. Дебати активізували глобалізація та криза ЄС, який вагається між дезінтеграцією та переходом до більш тісної форми об'єднання. Вибори в Нідерландах і Франції переламали ситуацію на користь другого сценарію, тому можна прогнозувати, що після вересневих виборів у Німеччині в ЄС остаточно оберуть подальшу інтеграцію, зокрема поглиблення інституційної співпраці в Єврозоні. Чи це означає відмирання національних держав і серйозний крок уперед на шляху до створення європейської "наднації"? 

Е. Сміт передбачав, що хоча процес об'єднання Європи приведе до появи європейської ідентичності, та "навряд чи нам доведеться стати свідками швидкої загибелі національних спільнот, які опираються на спільну історію і спільну долю, з їхніми обіцянками колективного безсмертя через суд нащадків. Без спільних спогадів і значень, без усім зрозумілих символів і міфів, без святинь, церемоній і монументів, за винятком гірких нагадувань про голокости й війни, —хто почуватиметься європейцем у глибині свого єства, хто добровільно пожертвує собою заради настільки абстрактного ідеалу? Одне слово, хто помре заради Європи?"

Першими заради Європи віддали свої життя Герої Небесної Сотні. В першій половині травня 2017 р. у Брюсселі відкрився Музей історії Європейського Союзу, де початком розповіді є Французька революція 1789 р. з її гаслом "Свободи—Рівності—Братерства". Помаранчева революція пройшла під гаслом свободи ("Свободу не спинити"), Євромайдан став Революцію Гідності. 
22 листопада Україна відзначає День Свободи і Гідності. Свобода і гідність усієї нації і кожної людини — ось формула українських революцій, інтегрованості України у цивілізаційний простір Європи та ціннісний фундамент відродженої української нації й держави. Герої Небесної Сотні представляли всі регіони України, розмовляли різними мовами і були різного етнічного походження.

Російське антидемократичне й антиліберальне "BacktothePast" істотно змінило ідеологічний ландшафт Європи і зовнішньополітичні орієнтири європейського політикуму. Головними союзниками Кремля стали угруповання радикальної та, на жаль, і поміркованої правиці. Їхня мета: розвалити ЄС і НАТО, щоб на їх руїнах "розцвіли" національні держави зразка 30—40-х років минулого століття. Авторитарні, ідеологічно націоналістичні або ж відверто фашистські. 

Дія породжує протидію. Упродовж минулих трьох років союзниками України були європейські християнські демократи з Анґелою Меркель і Дональдом Туском, ліберали й американські республіканці з Джоном Маккейном. Союзниками були також європейська та американська лівиця і зелені. Мала "революція" відбулася в політиці французьких соціалістів з Франсуа Олландом і німецьких соціал-демократів, коли їх очолив Мартін Шульц. Їм традиційно ближче було до Росії, ніж до України. Близький до них Еманнуель Макрон, новий президент Франції, що був міністром у соціалістичному уряді. А його нова партія "Вперед" планує приєднатися до союзу європейських демократів і лібералів. 

Для збереження проукраїнської коаліції вирішальне значення мають реформування держави, розвиток Збройних сил та дотримання Україною Мінських угод. Але не менш істотне значення має критичне осмислення політичних традицій: від центру і правиці до лівиці. Тяглість демократичних, проєвропейських традицій полегшує процес консолідації української нації і є свідченням дозрілості політичної думки та політичного життя — товару особливо затребуваного в сучасному світі. 

У 2003 р. Леонід Кучма видав книжку "Україна — не Росія" — політичний маніфест української окремішності в рамках парадигми "братніх" держав і народів та багатовекторності української політики. В Росії цього не хотіли, в Україні — відкинули. Обидві українські революції були демонстрацією того, що "Україна — це Європа". На четвертому році війни з Росією, після отримання безвізового режиму з ЄС і ратифікованої Угоди про асоціацію на порядку денному постає інше питання: "Україна як Європа". Ще не частина ЄС, але країна, яка з ЄС у єдиному ціннісному, суспільному, правовому і політичному просторі. 

Одним із елементів проблеми "Україна як Європа" є процес національної побудови — специфічний, але співзвучний із процесами, котрі відбуваються в Європі. ЄС і Україна поки що розвиваються різними темпами і відмінними способами, бо Україні треба наздоганяти роки, які значною мірою були втрачені. Важливо те, що напрямок руху однаковий і що український та європейський шляхи врешті перетнуться. А вирішальне — те, що в "точці дотику" ми не просто будемо ближчими одне до одного, а й усвідомлюватимемо, що потреба одне в одному — є ключем до спільного успіху. 



Hoвини Join

Погода, Новости, загрузка...
Юрій Фоменко

На узбіччі

Огріньський півострів. Шлях між мостами від Дніпра до Самари. Одні автівки цим шляхом летіли в місто, інші виривались з нього.  Повітряні вихори за ними підіймали опалий лист з землі назустріч па...
Наше суспільство ще не готове для дозволу на вільне володіння автомобілем.Між тим, на руках у людей накопичилася значна кількість автомобілів - як легальних, так і ні (у тому рахунку, завезених із зон...
Історія індустріальних парків в Європі налічує більше ста років. Їх початкова концепція - створення оптимальних умов для роботи промислових підприємств - актуальна до сих пір. В Європі індустріал...
Тимур Желдак

Про лемінгів

Вони живуть з нами в одному місті, їздять з нами в трамваї і - в більшості - живуть на наші податки.Щоранку вони вишиковуються в черги - символ щасливої радянської молодості - за краплиною ворожої про...