App Store Google Play

Підняти вимпел!

15 Червня 14:00
Підняти вимпел!

Українська влада мала  ухвалити законопроект ще 2014 року, коли Росія напала на Україну й окупувала Крим і Донбас, коли політика позаблоковості продемонструвала свою неспроможність. Але краще пізніше, ніж ніколи. І, довідавшись про підсумки голосування, один з ветеранів української дипломатичної служби Володимир Хандогій назвав рішення парламенту торжеством справедливості.

Фіксація в Законах "Про засади зовнішньої і внутрішньої політики України" і "Про основи національної безпеки України" положення про членство України в НАТО означає не тільки кореляцію зовнішньополітичної мети Києва, а й розрив іще одного ланцюга, що пов'язував нашу країну з Радянським Союзом і Росією. Крім того, це також і демонстрація єдності значної частини українського політикуму стосовно курсу євроатлантичної інтеграції. Не голосувала за зміну в українському законодавстві лише фракція "Опозиційний блок".

Нагадаємо, що в ухваленому 2003 року Законі "Про основи національної безпеки України" вперше було задекларовано мету — членство в НАТО, "при збереженні добросусідських відносин і стратегічного партнерства з Російською Федерацією, іншими країнами Співдружності Незалежних Держав, а також іншими державами світу".

Серед тих, хто голосував тоді за цей закон, були й представники парламентської фракції Партії регіонів. Але у квітні 2010 року Віктор Янукович відмовився від політики євроатлантичної інтеграції, яку він реалізовував, коли був прем'єром за президентів Леоніда Кучми і Віктора Ющенка, і, прибравши згадування в законах про членство в альянсі як зовнішньополітичну мету Києва, законодавчо закріпив позаблоковий статус України.

У грудні 2014-го парламент ухвалив рішення про відмову України від політики позаблоковості. Однак ініційовані президентом Петром Порошенком зміни до Законів "Про засади зовнішньої і внутрішньої політики України" і "Про основи національної безпеки України" були половинчастими.

Формально в документах відновлювався курс на євроатлантичну інтеграцію. Однак у них не вказувалася знакова мета — членство нашої країни в альянсі. Наприклад, у Законі "Про основи національної безпеки" йдеться лише про інтеграцію в "євроатлантичний простір безпеки". Основними ж напрямами державної політики в зовнішній сфері було визначено поглиблення співробітництва з НАТО "з метою досягнення критеріїв, необхідних для членства в цій організації".

Співрозмовники DT.UA по-різному пояснюють причини тодішнього рішення Києва. Одні стверджують, що вище політичне керівництво України не мало політичної волі. Інші говорять про побоювання в 2014 році, що в парламенті не набереться потрібної кількості голосів. Треті запевняють, що українська влада не хотіла "заводити" виборців, які виступали проти вступу в альянс. Четверті вважають, що П.Порошенко не хотів дратувати зайвий раз не тільки Москву, а й Брюссель. Мовляв, логіка була така: тихою сапою іти в НАТО, не привертаючи зайвої уваги.

Та за два з половиною роки, що минули після скасування позаблоковості, закони, а з ними й декларовані зовнішньополітичні пріоритети знову змінилися. Що ж тепер спонукало Київ змінити позицію?

Безперечно, в 2017-му українська влада почала триматися жорсткішої лінії у відносинах з Москвою. Не виключено, що в Києві також вирішили такою піар-акцією створити сприятливе тло для запланованого на 9—10 липня в українській столиці засідання Північноатлантичної ради на рівні послів і за участі генсека організації Єнса Столтенберга. У рамках цього заходу відбудеться й засідання комісії Україна—НАТО (КУН) за участі українського президента.

Та пояснюючи причини появи законопроекту №6470, один з його авторів, спікер Андрій Парубій, заявив: рішення про внесення поправок до законів про засади зовнішньої і внутрішньої політики й національної безпеки він ухвалив після своєї участі в Парламентській асамблеї НАТО в Тбілісі й "надзвичайно плідного спілкування".

Така самодіяльність голови Верховної Ради здається малоймовірною, враховуючи і особистості співавторів законопроекту, і кількість тих, хто проголосував за поглиблення співробітництва з НАТО "з метою набуття членства в цій організації". Проте поінформовані співрозмовники DT.UA в один голос запевняють, що ні АП, ні МЗС не були задіяні у підготовці тексту цього законопроекту, хоча українські дипломати його й підтримують.

Це рішення Верховної Ради ухвалювалося і без консультацій з Брюсселем. І голосування в парламенті викликало в представників як альянсу, так і країн — членів організації здивування. У результаті в Організації Північноатлантичного договору публічно тільки сухо заявили, що взяли до відома рішення Верховної Ради про зближення з НАТО.

Своєю чергою в Кремлі, коментуючи рішення українського парламенту, традиційно заявили, що стурбовані розширенням НАТО. "Вважаємо, що це загрожує нашій безпеці і балансу сил у євразійському регіоні. Зрозуміло, російська сторона вживає всі необхідні заходи для ребалансування ситуації та забезпечення власної безпеки", — заявив прес-секретар російського президента Дмитро Пєсков.

Одне з питань, яке постало відразу ж після новини про голосування в парламенті: що далі — після рішення визначити членство в НАТО як один із зовнішньополітичних пріоритетів Києва? Йдеться не тільки про Схід, де ряд експертів очікує загострення ситуації й ускладнення переговорів про долю заручників: деякі співрозмовники DT.UA прогнозують, що рішення Верховної Ради може негативно позначитися на звільненні українських громадян, яких утримують на окупованих територіях і в Росії.

Хоча зафіксована в законі зовнішньополітична мета — декларація, однак вона вимагає від української влади взяти на себе цілком конкретні зобов'язання. Адже країни, що заявляють про своє прагнення стати членом трансатлантичного клубу демократичних держав, повинні відповідати певним політичним, економічним, оборонним критеріям.

Звичайно ж, міжнародна кон'юнктура не сприяє ані вступу України в альянс, ані навіть наданню Плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ). Немає шансів, що Київ стане й частиною східного флангу альянсу. Але цей несприятливий розклад не означає, що українці не повинні ставити перед собою амбіційних цілей. У Європі поки що немає кращої гарантії для власної безпеки, ніж членство в цій євроатлантичній організації, заснованій на спільних цінностях.

Для України, що перебуває в стані гібридної війни з Росією, природно звертати основну увагу на сектор безпеки та оборони. Наприклад, реформуючи армію, Київ заявив про плани до 2020 року перейти на стандарти НАТО. Своєю чергою альянс у рамках Комплексного пакета допомоги надає Україні фінансову, матеріально-технічну, логістичну й консультативну допомогу.

Однак, як неодноразово повторювали представники альянсу, в НАТО вступають не армії, а країни. Тому Києву важливо виконувати у внутрішній політиці, економіці, судовій системі, обороні, сфері прав людини зобов'язання, взяті на себе в рамках Річної національної програми під егідою КУН.

Для Києва політика євроатлантичної інтеграції має стати інструментом для трансформації українського суспільства та проведення реформ в українській державі. Чи готове до цього керівництво України? Чи воно звично обмежиться косметичними змінами, а програми системних реформ, підготовлені за допомогою, зокрема, й радників з НАТО, покладе на полицю? Як це сталося, наприклад, з концепцією реформування СБУ, яка з літа минулого року очікує підпису президента.

Ще один тест на готовність української влади провадити політику євроатлантичної інтеграції — робота національних координаторів. Від них залежить ефективність діяльності комісії з питань євроатлантичної інтеграції: створений рік тому, цей орган при президентові України повинен моніторити й координувати роботу органів виконавчої влади в рамках співробітництва Україна—НАТО, домагаючись досягнення критеріїв альянсу.

Про серйозність намірів Києва свідчитиме й поява в місії України при НАТО її голови. Два роки, що минули з моменту відкликання Ігоря Долгова з Брюсселя, — надто вже тривала пауза, що негативно позначається на сприйнятті членами НАТО намірів і дій Києва стосовно Північноатлантичного альянсу. Можливо, нового керівника місії призначать напередодні наради Північноатлантичної ради на рівні послів.

Нарешті, якщо вже Київ справді прагне членства в НАТО, то потрібна системна роз'яснювальна робота серед українських громадян, щоб зберегти нинішній високий рівень підтримки в нашому суспільстві вступу України в альянс. Це тим більше важливо, коли в Києві не відмовляються від ідеї провести референдум щодо членства в НАТО. За словами віце-спікера І.Геращенко, референдум проводитиметься напередодні вступу в НАТО, як це зробили деякі країни Східної Європи.

Як свідчать дані соцопитування, проведеного Центром Разумкова і Фондом "Демократичні ініціативи" у грудні 2016 року, понад 60% респондентів узяли б участь у референдумі щодо членства України в НАТО, з них 71% проголосував би за вступ. Згідно з дослідженням Київського міжнародного інституту соціології, якби таке голосування проводилося в лютому 2017-го, то за вступ проголосували б 57%, проти — 43.

Нагадаємо, що в 2003—2009 рр. кількість прихильників євроатлантичної інтеграції становила 17—32%.

Нинішня популярність ідеї членства України в НАТО стала наслідком емоційної реакції на агресію Росії, а не результатом цілеспрямованої роботи офіційного Києва та раціонального вибору виборця. Але без роз'яснювальної роботи української влади й за одночасної агресивної інформаційної кампанії з боку Росії прихильників входження в альянс може катастрофічно поменшати, а прихильників позаблоковості й нейтралітету — побільшати. Такі побоювання вже пролунали з вуст дипломатів та експертів, зокрема, на круглому столі "Україна—НАТО: 20 років Хартії про особливе партнерство", проведеному Національним інститутом стратегічних досліджень, Українською асоціацією зовнішньої політики та Українським відділенням Асоціації міжнародного права.

Економічні й політичні реформи, роз'яснювальна робота з українською громадськістю демонструватимуть українцям і альянсу, наскільки серйозно ставиться офіційний Київ до відновлення зовнішньополітичного курсу, чи має вище українське керівництво політичну волю виконувати законодавчо закріплене зобов'язання. На жаль, суперечлива історія відносин України і НАТО дає підстави для сумнівів.

Дзеркало тижня



Hoвини Join

Погода, Новости, загрузка...
Максим Мірошниченко

Зневага

Йшов додому пішки. Якийсь херовий та невдалий день видався. Потім вирішив поїхати у трамваї. Так і швидше і людей поруч буде мало. А в мене ж ще є привілей - УБД. Ця фігня робить мені розкішну насправ...
Водитель-наркоман на нелегальном маршруте. В 10:00 утра.Отвратительней всего в этой ситуации то, что этот маршрут работает уже полтора года. Получил от полиции десятки протоколов, несколько водителей...
Максим Мірошниченко

Нащадки слави Січових Стрільців

Дзвонить пан Юрій Фоменко, каже шо поки одні петлюрівці-дезертири сплять або чубляться в інтернеті, інші петлюрівці саджають на Соборній площі ялівець (можжевєльнік) біля пам'ятного хреста воякам...
Максим Мірошниченко

Моя країна

Взагалі знаєте, президент моєї країни - це президент закинутої на заднє подвір'я історії країни, яку хочуть розколоти та розвалити. Значній масі населення якої на це начхати. Суди якої виправдовують р...