App Store Google Play

Ностальгія

6 Червня 14:00
Ностальгія

Згадую іноді свого діда. В нього все будувалось на ностальгії. Ще від раннього дитинства, від початку вісімдесятих, пам'ятаю його розповіді про те, "як було добре". Себто, він почав говорити "яку країну ми втратили" ще тоді, коли ця країна на позір виглядала цілком упевнено. Я би навіть сказав самовпевнено. З особливою ніжністю говорив про часи Сталіна. При цьому постійно згадуючи голод 33-го, який він зміг пережити. Якимось чином у його пам'яті ці дві речі поєднувались – сліпий захват перед вождем і не менш сліпий жах від спогадів про померлих родичів. Поєднувались і не суперечили одна другій.

Натомість часи Хрущова він згадував уже з відчутними нотками зневаги та обурення. І чим далі, тим гірше. Сучасність не викликала в нього жодного ентузіазму. Сучасність його бентежила. До кінця свого довгого дивного життя (а помер він щойно після виборів десятого року) він жив своїм викривленим минулим, яке наповнене було голосами радянських маршалів та генсеків, а також тінями партійних діячів меншого калібру. Складалось враження, що саме вони й становили свого часу коло його спілкування.

А ще складалося враження, що голосами вождів він свідомо глушив голоси близьких йому людей – тих, кого не забув, але про кого боявся згадувати. Себто, ключовою в його розповідях і спогадах мені завжди видавалась саме ця надмірна й погано прихована присутність страху – згадувати лише добре, аби не згадувати справжнього, шкодувати за втраченим, не називаючи втрати на ім'я. Не вірив я його ностальгії, одне слово. І сьогодні не вірю.

З батьками інша річ. Попри те, що їхнє життя справді докорінно змінилось після 91-го, і не можу сказати, що на краще, ніколи не помічав за ними ось цього нав'язливого бажання вхопитися за минуле, не відпускати його, жити ним. Можливо тому, що завжди було чим (або ким) перейматись тут і сьогодні – спочатку ми, діти, потім онуки. Все життя живеш для когось іншого, все життя намагаєшся віддати найсмачніше молодшому – за живими голосами, криками та співами не так багато часу (та бажання) розмовляти з тінями.

Тіням не допоможеш. Більше того – тіні щонайменше твоєї допомоги потребують. Життя надто цікаве й коротке, аби ним не жити. В минулому, звісно, завжди можна знайти безліч ласих солодких шматків, проте вибудовувати картину світу, виходячи виключно з того, що минуло й не повернеться – доволі печальна й безнадійна стратегія. Добре, що вони це розуміють. З ними легко – можна згадати все хороше, але так само можна спробувати це хороше розгледіти довкола себе. Чи спробувати передбачити його появу в майбутньому.

Час від часу трапляється чути всі ці розпачливі розповіді дорослих людей (насправді – людей, які просто встигли постаріти) про втрачену країну, про втрачені можливості, про втрачений час. Зрозуміти їх, звісно, можна – тридцять років тому вони були рівно на тридцять років молодшими, попереду в них було на тридцять років більше часу. Уявляєте – тридцять років на звершення й пригоди, на мандри, любов і пристрасть!

Інша річ, що ні любові, ні пристрасті в них, скоріше за все, й не було. Було виживання, було старіння, була відсутність упевненості. Все менше ставало можливостей, все більше ставало розчарування. Не надто втішне теперішнє витискалося солодким і ефемерним минулим, яке зовсім не потребувало об'єктивності – можна було конструювати його на власний розсуд, можна було вибудовувати його на свою користь, мало зважаючи на факти й логіку. Логіка нічого не важить там, де йдеться про присутність самотності. І про відсутність любові.

Мабуть, я ще не доріс до власної ностальгії. Мабуть, вона ще не знайшла для себе ґрунту, не пустила коріння. Мені подобається копатися у власній пам'яті, відтворювати голоси, пізнавати кольори та запахи. Проте найкраще, звісно – саме усвідомлення того, що все це лишилось там, у минулому, що життя триває, що все ще можливо, що все й далі залежить від мене. Тим більше, коли мова йде про зовнішні обставини. Шкодувати за радянською освітою? За комсомолом? За імперією? Але ж нічого, окрім роздратування, це не викликає. І не викликало ніколи. І навіть не знаю, що має статись, аби я з ностальгією почав згадувати про якого-небудь генерального секретаря. Краще згадаю про діда.

ТСН



Hoвини Join

Погода, Новости, загрузка...
Максим Мірошниченко

Моя країна

Взагалі знаєте, президент моєї країни - це президент закинутої на заднє подвір'я історії країни, яку хочуть розколоти та розвалити. Значній масі населення якої на це начхати. Суди якої виправдовують р...
Анастасія ГОРЯЧА

До людей, як до худоби

Якось Яніка Мерило стрімила з СВ потяга, здається, Київ-Львів... Вона казала про реформи, які таки відбуваються в нашій країні, демонструючи новеньку плазму у люксовому вагоні. Довелось якось і мені п...
Юрій Фоменко

Земля країни Герр

1970 рік. Наше місто розросталось на лівому березі. Вже вийшло за межі Мануйлівки і розбудовувалось у плавнях і на пісках.  З появою нових будівель виникало питання закладки зелених зон. А для зе...
Год назад прошёл тендер на создание концепции развития транспортной сети Днепра и всё мои прогнозы по этому документу сбылись:1) Вероятней всего расчитана она будет на 4-5 лет(как раз под сроки реализ...