App Store Google Play

Країна травмованих усіх

31.05.2017 14:00
Країна травмованих усіх

У нашій країні про травму заговорили не так давно, хоча офіційно визнавати людей психологічно травмованими почали десь після Афганської війни, коли ярлик "афганець" свідчив про те, що перед вами людина, яка пройшла через складні обставини й вибір і яка здатна практично на все. 

Людей, яких вважали травмованими, уникали і намагалися не злити, а вони, вловивши "фішку", часто користувалися своїм іміджем: "Не лізь, пацан, я Афган пройшов!" Треба розуміти, що до цієї війни була ще одна велика війна, але в той час вона стосувалася всіх і кожного, а отже, травмованим було все покоління, і виділяти себе з загальної маси було як мінімум непристойно. Люди приймали травму як належне, як стан тотального страждання, тотального болю і неможливості щось змінювати. Цей стан став настільки звичним, що багато хто досі вважає його подвигом. Психологічна травма — це шкода психічному здоров'ю, завдана в результаті тривалого впливу стресогених факторів, несприятливих обставин і гострих емоційних ситуацій, які загрожують життю або порушують відчуття безпеки. 

Травма, як правило, змінює структуру життя людини, змінює організацію її психіки. Часто це може виражатися в тому, що людина входить у т.зв. межові стани, які можуть мати як тимчасовий характер, так і тривалий стан дискомфорту. А він позначається на життєдіяльності людини, її роботі й особистому житті, ставленні до соціальних ролей. Як тривалі й постійні травмуючі ситуації, так і точкові гострі травми можуть призвести до того, що людина втрачає здоров'я, впадає в тривалі депресії, змінює соціально схвалюваний стиль життя на соціально неприйнятний, де вона порушує суспільні правила і норми, веде дивний спосіб життя або має не адекватну обставинам поведінку: наприклад, надто бурхливо реагує на звичайні ситуації. Ми помічаємо таких людей у компаніях, на вулицях, у місцях, де буваємо, — вони завжди виділяються, але часто навіть тим, що напружено стараються не виділятися, уникаючи повторення травми.

Однак руйнівна сила травми все-таки багато в чому залежить від типу особистості людини, її біологічної здатності переносити травмуючі події, здатності "вмикати" адекватні психологічні захисти, переживати й реагувати на біль, опірності тим чи іншим подразнювальним факторам. І ще більшою мірою — від значущості травмуючої події для конкретної людини, яка може сприймати чи не сприймати щось у своєму житті як травму і реагувати на це душевним болем. Наприклад, є безліч людей, котрі пам'ятають, як їх у дитинстві били батьки, і сприймають це як подію, що кардинально змінила їхнє життя й зробила його нестерпним і сповненим болю. Водночас є не менше людей, які вважають: те, що їх били в дитинстві, сформувало їх як особистість, загартувало силу духу, зробило сильнішими й цілеспрямованими. І, повірте, вони не брешуть. Вони потім щиро не розуміють, чому дітей не можна бити. 

Я завжди кажу батькам, які хочуть застосувати ті самі жорстокі методи виховання, які застосовували до них: те, що стало для вас особисто формуючим, для вашої дитини може бути серйозною травмою, і йти тим самим шляхом — це йти до невідомого результату, де ризик зламати особистість дитини дуже великий. Ми не точні копії одне одного, ми не можемо абсолютно однаково реагувати на схожі події, до того ж події нашого життя можуть супроводжувати обставини, які підсилюють або послаблюють дію травми. Справді, буває так, що смерть близької людини дає можливість відчути, що нам є на кого покластися, що є друзі й рідні, готові надати підтримку. А буває так, що банальна втрата роботи викличе ланцюг супутніх обставин, які оприявнять жорстокість і непередбачуваність буття. Тобто травмуюча подія, яка сама по собі є неоднозначною, може супроводжувати або запускати цілу низку обставин, які вже за сукупністю дають серйозні посттравматичні наслідки. Так діти, які пережили війну, можуть бути позбавлені багатьох наслідків травми, якщо у період воєнних дій поруч із ними були люблячі й чуйні батьки. 

У рамках теорії посттравматичного стресового розладу, яка виникла в кризовій психології у 80-х роках минулого століття, психологічна травма якраз і вимірюється тим, наскільки довго й гостро людина переживає травму вже після того, як відбулася сама подія. Якщо високий рівень тривожності зберігався понад місяць, то вважалося, що це вже привід звернутися до фахівця. Іншими симптомами могли бути порушення звичного способу життя, уникання обставин, які нагадують травмуючі, забування життєвих подій, які безпосередньо супроводжували або передували психологічній травмі, високий рівень агресії, відлюдність або надмірний перфекціонізм. Слід зазначити, що часто найбільшої значущості психологи надають саме травмам, яких людина зазнала в дитинстві. Вважається, що дитячі травми міцно закріплюються у підсвідомості і можуть впливати через роки т.зв. тригерами — подіями, що нагадують про обставини, які супроводжували травму. Це може бути звук, запах, слово або дія, яка моментально відроджує у свідомості вже пережитий раніше страх, приниження чи біль. Люди, як правило, підсвідомо уникають зустрічей з тригерами, наповнюючи своє життя дивною поведінкою: наприклад, не відвідують місць, де є діти, які плачуть, або можуть бути певні запахи, не літають літаками, не їздять за кермом автомобіля.

Люди, що пережили травму, потребують психологічної допомоги, і при використанні різних методів психотерапії з травмуючими обставинами у більшості випадків вдається впоратися.

Та хоч які страшні психологічна травма та її наслідки, у нашій роботі дедалі частіше трапляються випадки, коли люди почали отримувати зі знань про травму певну вигоду. Психологи часто лякають батьків тим, що певні обставини можуть сильно вплинути на життя дитини, не враховуючи того, що у випадку таких прогнозів необхідно знати всі фактори, а не тільки саму травмуючу подію. Їхні прогнози, хоча й лякають, але часто не справджуються. Так, можна припустити можливість, але ніяк не можна передбачити точних наслідків. Мені відомі ситуації, коли самі діти лякали батьків: мовляв, ті своєю поведінкою завдають їм травми. Наприклад, дитина просила купити їй смартфон, щоб відповідати стандартам, прийнятим у них у класі, і на відмову батьків переконує, що ця обставина стала для неї серйозної психотравмою. Часто діти, бажаючи помирити батьків, котрі перебувають на межі розлучення, свідомо намагаються дати їм зрозуміти, що наслідки їхнього вчинку стануть для них травмою. При цьому й реальна можливість пережити цю подію як травму в дитини все-таки є.

Дорослі теж можуть звинуватити когось у тому, що їхнє життя склалося не так, як хотілося, і в цьому винні психотравми, завдані їм батьками або іншими важливими людьми в далекому дитинстві. Не заперечуючи теоретично такої можливості, мушу визнати, що психіка здорової людини, яка не має психічних захворювань, здебільшого все-таки спроможна впоратися з обставинами, які підносить їй життя. Так, ми переживаємо втрату близьких, хвороби, розставання й розлучення, але не поспішаємо при цьому самі розпрощатися з життям, бо наш потужний інстинкт самозбереження у нормі повинен перемагати. За те, якими ми є, нині відповідальні тільки ми самі, хоча чимало важить і те, як нас виховували батьки. І якщо психотравми так і липнуть до нас, то, можливо, наша дорослість — це міф, і нам іще треба дорослішати...

Іноді люди буквально зливаються зі своєю травмою, живуть нею в цілковитій неспроможності відокремитися від неї і жити повноцінним життям. Я знаю адекватних і успішних жінок, які, будучи одинокими матерями, не справляють враження безпорадних і ущербних. Але водночас знаю й таких, які (за рівних обставин і можливостей з першими) являють собою жалюгідне видовище, бо ніби зіткані зі скарг і нарікань на гірку й несправедливу долю. 

Слід сказати, що людей, схильних до різного роду шантажів і протиправних дій, алкоголізму і наркоманії, вистачає і без різного роду психотравм. Але наявність гіпотетичної психотравми ніби надає їм відчуття обраності, формує звичку уникати вирішення проблем, прикриваючись обставинами минулого. А обставини завжди знайдуться, — адже важко уявити сучасну дорослу людину, яка не була позбавлена чогось важливого в дитинстві, не була покарана батьками або ображена вчителем, не пережила підліткової кризи з усіма приниженнями і сумнівами цього віку, не була кинута партнером або розкритикована, не втратила друга чи родича. Ми всі в зоні ризику, але в кожного з нас є набір своїх психологічних характеристик. Вони й стануть тією самою зрілістю, в якій буде місце адекватності та прийняттю, прощенню й силі йти вперед. Той, хто звик, щоб його жаліли, і хто не звик ставитися до свого життя відповідально, навряд чи створить навколо себе здорове оточення. Але ж саме з нього починається одужання.

Я не заперечую наявності психотравм і не намагаюся применшити їхні наслідки, але я глибоко переконана в тому, що ми не маємо права використовувати травми як трюк заради того, щоб уникнути відповідальності за власне життя. 

Дзеркало тижня

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

Ярема ГАЛАЙДА

Нецікава правда війни

Знову завівся з хлопцями про «правду війни». Ну, в сенсі чи треба показувати в кіно цю саму правду.Треба!Але, якщо всю її показувати в кіно, то це буде фігня, повна заунивності і нудьги.Ну...
Для соціальних виплат від держави необхідно відкрити рахунок в національному Ощадбанку. Цікаво, як обличчя держави проявляється у фінансових установах.Заходжу у відділення банку в центрі Дніпра. Довго...
Максим Мірошниченко

Зрозумілість

Можливо, єдиний мотив, який може мобілізувати широкі кола виборців, який буде сприйматися як прогресивний та новий. Не легалайз, не легалізація проституції, гендерна політика і т.д.Поясню. У 2015-16 р...
У нас небезпідставно прийнято вважати, що українська влада використовує ситуацію з війною у внутрішніх політичних іграх, в тому числі і в узурпацію.Гомо політикус в усі часи було важко втриматися від...