App Store Google Play

Свиня або Тигр: майбутнє України

28.05.2017 14:00
 Свиня або Тигр: майбутнє України

Основоположне питання постліберального світу «Як жити далі?», схоже, набуває в Україні особливого звучання. Вкотре різні політичні та суспільні групи волають до іноземних гуру й місцевих експертів, благаючи озвучити ідеальну стратегію для модернізації Вітчизни. Оскільки ми вже давно танцюємо на граблях, маючи при цьому правителів різної політичної орієнтації, світ може подумати, що стратегію для України неможливо визначити в принципі.

Звісно, визнати себе унікальним явищем і на цій підставі «сушити весла» — менший клопіт, але тоді точно буде без хепі-енду. Крім того, місце специфічного суспільного феномену у світовій цивілізації вже посів «русский мир», і тут ми Росії, на щастя, не конкурент. А тому нам треба чесно зізнатися собі, що Україна — цілком нормальна (і навіть звичайна!) країна й рецепти успіху, які підійшли іншим, точно спрацюють і на нашому ґрунті.

Жага до модернізації

Європейська цивілізація в силу своєї зрілості дедалі менше переймається відкриттям чогось із нуля. Усі винаходи останнього часу — байдуже, у науці, культурі, мистецтві, економіці, кулінарії чи військовій справі, — є змістовним оновленням форми, але не відкриттям нових епохальних сенсів. Це особливо помітно в мистецтві: великі творці цілих напрямів поки що не з’яв­ляю­ть­ся — такі собі жалюгідні епігони, які знущаються над формою і паразитують на змісті.

Така зрілість комусь видається безнадійною старістю. Минуло століття від застережень Шпенґлера, а Європа й досі бадьора: по-перше, вона просто ще не встигла дійти до нового етапу свого розвитку, а по-друге, досвідченість позбавляє необхідності «винаходити велосипед» — треба просто озирнутися довкола й добре подумати...

І сфера модернізації держав не виняток. Сьогодні модернізувати можна будь-яку систему державного управління, для цього є всі необхідні інструменти й знання. А наявність немодернізованих досі країн пояснюється просто: це комусь вигідно (або їхнім правителям, або бюрократам із міжнародних організацій, що сидять на допомозі таким країнам, або комусь іще). Суттєвий нюанс: у немодернізованих країнах проведення змін залежить від тих, хто в них не зацікавлений. І в цьому головна загроза. Головне питання: як обійти незацікавлених і як змусити їх працювати на модернізацію?

Це не підстава для песимізму, а лише привід подивитися на успішних — тих, кого на основі азійського досвіду тепер прийнято називати «економічними тиграми». І зрозуміти, як зробити Україну «тигром».

Родовід тигрів

Першими «тиграми», як ми їх розуміємо сьогодні, були далебі не азійські країни. Першими успішними стали міста-держави, які спеціалізувалися на морській торгівлі в Середземному та Балтійському морях. Європейський бізнес потребував «тихих гаваней» для грошей, накопичених у результаті торговельних операцій. Маленькі італійські та ганзейські міста-держави, майстерно граючи на суперечностях великих держав, заробляли гроші: ставали і банками, і агентами, і зброярнями для всіх воюючих сторін. У них було мало землі (головного багатства пізньосередньовічних і ранньомодерних монархій), тому покладалися на підприємливість, винахідливість та професіоналізм. Що більше вони багатіли, то менше могутні сусіди прагнули розорити і знищити їх: по-перше, багато клопоту, а по-друге, навіщо різати курку, яка несе золоті яйця?

ДОКИ АНГЛІЙСЬКА ПРОМИСЛОВІСТЬ БУЛА СЛАБКОЮ, АНГЛІЯ ЖОРСТКО ДОТРИМУВАЛАСЯ ПРОТЕКЦІО­НІЗМУ ТА ТОРГОВИХ ОБМЕЖЕНЬ. А СТАВШИ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОЮ, НЕГАЙНО ВЗЯЛАСЯ ВСІЛЯКО ПРОСУВАТИ ПРИНЦИП ВІЛЬНОЇ ТОРГІВЛІ

Верховна влада в усіх успішних містах-державах сповідувала принцип економічного патріотизму й мала підтримку економічно найактивнішого класу. Крім того, у таких містах панували прагматичний і раціональний світогляд, віротерпимість, відсутність догматизму й забобонів, а головне — маніакальна націленість на перемогу в конкурентній боротьбі.

Але першою державою — «економічним тигром», створеним зусиллями правителів за допомогою конкретних, добре продуманих і послідовних заходів, стала Англія.

Природа англійського протекціонізму

До кінця XVІ століття це королівство було бідною країною на задвірках Європи з порожньою скарбницею і жахливим кліматом. Зібрати армію в кілька тисяч осіб ставало неабиякою проблемою для англійського короля. А військ він украй потребував, бо головним джерелом доходу тодішньої Англійської корони були землі за Ла-Маншем — і як ленні володіння англійського короля, і як територія здобичі англійських лордів та латників.

Із середини ХІІІ століття Англія виступала «сировинним придатком» Ганзейського союзу, що об’єднував тоді 85 багатих північнонімецьких міст і контролював торгівлю на Балтійському та Північному морях. Англійці постачали Ганзі вовну, олово, шкіру, масло та іншу продукцію низької переробки, натомість купували у спритних німців мануфактурні вироби високої переробки.

Подібні стосунки склалися в англійців і з нідерландським бізнесом: Англія продавала (дешево) овечу вовну, а купувала (дорого) готове сукно.

Однак поступово англійські королі вчилися господарювати. Едвард III у середині XIV століття заманив до себе фламандських суконних майстрів, надавши їм пільги й преференції. Так на майбутній батьківщині Промислової революції з’явилося сяке-таке власне виробництво. Намагаючись стимулювати його, Едвард IV наклав ембарго на імпорт сукна. Одночасно королівський уряд заборонив вивозити з країни благородні метали (і в злитках, і в дзвінкій монеті): іноземні купці всі гроші, отримані за продані в Англії товари, мали витрачати тут, на англійському ринку.
Економічний протекціонізм існує стільки, скільки людство займається торгівлею. Які там до біса free trade чи free market? Для англійських монархів політика заборон і пільг стала запорукою побудови успішної держави! Представники всіх династій на англійському троні цілеспрямовано дотримували такої політики. Генріх VII починаючи з 1489 року не раз забороняв експорт вовни й підтримував створення національної суконної промисловості. Крім того, такі заходи ще й вбивали конкурентів: суконна промисловість Нідерландів задихалася від дефіциту сировини і втрачала ринки, які одразу ж займали англійці. (До речі, новим сировинним придатком Нідерландів стала Іспанія, королі якої не надто переймалися розвитком національної промисловості, тому експорт овечої вовни став там таким важливим бізнесом, що визначав внутрішню та зовнішню політику королівства.) Остаточно розставив крапки над «і» в питанні панування нідерландського бізнесу в Англії король Генріх VIII: цей невгамовний любитель жінок і ворог Папи Римського вигнав із Лондона 15 тис. фламандських підприємців, які в умовах нестачі в Англії сільгосппродукції (зворотний бік вовняного буму) тримали монопольно високі ціни на харчі. А з ганзейцями остаточно розібралася донька Генріха VIII королева Єлизавета I: коли Ганза домоглася заборони англійської торгівлі на території Священної Римської імперії, Єлизавета наказала арештувати 60 ганзейських кораблів і конфіскувати їхній вантаж.

Без будь-яких упереджень і докорів сумління Англія приймала всіх, хто міг прислужитися їй: і гугенотів, вигнаних із Франції, і протестантів із Фландрії, які привезли із собою секрети виробництва паперу, годинників, тонких вовняних, шовкових та лляних тканин, виробів зі скла. Мине чимало років, доки видатний економіст Фрідріх Ліст зауважить: «Раз опанувавши якусь галузь промисловості, Англія протягом століть оточувала її своєю увагою і плекала, як молоде деревце, що вимагає опори й турботи».

Ще одним важливим кроком став Навігаційний акт 1651 року: всі колоніальні товари можна було ввозити в Англію лише англійськими кораблями з англійськими екіпажами. Цей крок не тільки стимулював англійське кораблебудування, а й підривав позиції голландського флоту як головного посередницького транспортно-торгового агента того часу. Навігаційний акт був таким болючим для голландців, що вони вели три (!) війни проти Англії, домагаючись його скасування, і всі невдало. Так Англійська корона стала «володаркою морів», що давало їй не тільки вирішальну військову перевагу перед будь-яким супротивником, а й цілковитий контроль над світовою торгівлею. А після перемоги над двома своїми найбільшими торгово-економічними й морськими конкурентами (Ганзою, Нідерландами та Іспанією) вже ніхто не міг перешкодити їй стати світовим економічним лідером.

Велика Британія перша вступила в капіталістичну епоху. Фактично вона її і створила. Націлена на отримання максимальної вигоди та перемогу в конкурентній боротьбі, національна буржуазія з «буржуазним» королем на чолі була життєво зацікавлена в підвищенні ефективності виробництва. Прем’єр-міністр Роберт Волпол (1721–1742) вдався до цілого комплексу протекціоністських заходів, які не лише максимально ускладнювали доступ на англійський ринок іноземної промислової продукції та сприяли поставкам сировини, а й заохочували експорт британських товарів і, що особливо важливо, здійснювали державний контроль за їхньою якістю. Фактично вся країна працювала на те, щоб «порвати» конкурентів.

Більшість європейських монархів XVII–XVIII століть запізніло вловлювали суть віянь часу, а їхні міністри та чиновники поступалися в професіоналізмі, а отже, і в патріотизмі. Тому буржуазна Англія, як правило, досягала успіху в економічній конкуренції: достатньо згадати виграшні для Англії та катастрофічні для інших підписантів Еденський трактат із Францією (1686), Метуенський договір із Португалією (1703) чи Азієнтський трактат з Іспанією (1713). Англійські товари були якіснішими й дешевшими, а тому, потрапивши на ринки інших країн, вони нищили місцеву промисловість. Як зауважив згодом із цього приводу Наполеон: «Країна, яка за такого стану речей (економічної гегемонії Англії. — В. П.) практикувала би принцип свободи торгівлі, була би стерта на порох». Французький імператор знав ціну питання, але перемогти Британію не зміг. У ході знаменитої «Континентальної блокади» Наполеон уперше в історії зумів об’єднати під своєю владою майже все узбережжя Європи, однак у підсумку був змушений віддати за безцінь багату Луїзіану. І на заслання відправився на англійський острів англійським військовим кораблем.
Як бачимо, доки англійська промисловість була слабкою, Англія жорстко дотримувалася протекціо­нізму та торгових обмежень. А ставши конкурентоспроможною, негайно взялася всіляко просувати принцип вільної торгівлі.

Важливим чинником стало те, що англійські королі й англійська буржуазія мали повне взаєморозуміння щодо загальної економічної стратегії. Альянс буржуазії як представника великого капіталу і держави як носія національних інтере­сів став запорукою успіху нації в модерну епоху прагматичної та жорсткої економічної боротьби за виживання. Англійський монарх міг бути одним з акціонерів великої торговельної компанії, як, наприклад, Єлизавета I в Ост-Індській. Такі компанії поєднували в собі функції торгівлі й експансії, мали величезний вплив і повноваження. Приміром, згадана Ост-Індська завоювала для британської корони Індію і деякий час управляла нею. Острів Святої Єлени, вже згадане місце заслання Наполеона, так само належав їй, і французький імператор жив там під охороною її солдатів.

Англія перла вперед як паровоз Стефенсона. Низка технологічних відкриттів (паровий двигун, інновації в текстильній промисловості та металургії) почала Промислову революцію, і Англія отримала ще один інструмент світового панування — технологічну першість. Спільними зусиллями держави та бізнесу вона просувала й утверджувала свої національні інтереси у всьому світі. Саме в Англії склався той комплекс заходів та інструментів, який здатен будь-яку країну перетворити на «економічного тигра».

А на іншому краю Європи — в Україні-Русі — умови економічного розвитку середньовічної держави були значно сприятливішими. Ще в ХІІ столітті почався розпад Русі на окремі економічно самодостатні території: власне Русь (Україну), Північно-Західну Русь (Новгород і Псков, орієнтовані на торгівлю через Балтію), Західну (торгові шляхи через Двину до Гданська) та Північно-Східну (Залісся, орієнтоване на Оксько-Волзький торговий шлях). Здавалося, Україна-Русь, маючи доступ по Дніпру до Чорного моря й будучи активним посередником у торгових відносинах Сходу з Центральною Європою, мала всі шанси стати однією з найсильніших держав Європи. Однак саме в цей час зійшла зірка Чинґізидів, і постання Золотої Орди унеможливило повноцінний розвиток Руської монархії. Подальший шлях української державності пролягав у межах спочатку Литовської та Польської корон, а згодом Московської. Українські землі стали їхнім найціннішим економічним ресурсом. А не створивши власний монархічний державний проект, Україна не мала інструменту для окреслення й захисту своїх національних інтересів, а отже, була приречена на роль сировинного придатка. Коротко кажучи, без власного князя-короля-царя були неможливі ані протекціоністські заходи для української економіки, ані союз буржуа та держави задля взаємовигідного
захисту національних інтересів.

Скажете, то було давно? І в сучасному світі демократій хто не встиг, той запізнився? Не все так однозначно. Зазирнімо за південно-східний паркан Європи й подивімося на досвід Ізраїлю.

Ефективна самооборона

Створена в 1948 році держава була бідною сільськогосподарською окраїною Леванту зі спекотним кліматом, сухими безплідними ґрунтами та цілковитою відсутністю корисних копалин. Єдиним більш-менш помітним предметом експорту з Ізраїлю в той час були цитрусові.
Ускладнювало ситуацію те, що ніхто не поспішав дружити з Ізраїлем і від самого початку країна отримала тотальну війну з усіма своїми арабськими сусідами, які мали перевагу в живій силі, техніці та ресурсах. Євреї щойно пережили Голокост, який знекровив їх демографічно, інтелектуально та психологічно, тож перші кілька років біженці прибували переважно без майна та грошей і селилися в тимчасових таборах. Іммігранти були вихідцями з різних країн, мали різний культурний бекграунд і говорили різними мовами. Багато з них були прихильниками (і навіть фанатиками) єврейської справи, свято вірили в те, що ось нарешті Господь послав їм їхню Землю Обіцяну. Це людське вариво кипіло й вирувало, раз у раз вибухаючи то арабсько-ізраїльськими війнами, то міжнародними конфліктами (на кшталт операції в Ентеббе), то внутрішньополітичними чварами (як-от зіткнення «Іргун» і «Хагана»).

Звісно, алія принесла в Ізраїль чимало єврейських мізків з усього світу. Але уявлення про те, що більшість прибулих євреїв — науковці, інженери та бізнесмени, не відповідає дійсності: подивіться на вихідців з Ефіопії або Марокко, а скільки серед «олім мі Русія» було простих перукарів, продавців, учителів або зубних техніків?

Перші роки існування Ізраїлю були особливо складними. Приблизно третина держбюджету (!) витрачалася на військові потреби (наприклад, у 1952-му 37%). Бракувало всього: грошей, кваліфікованих кадрів, роботи, товарів першої необхідності. Сільське господарство не покривало й половини потреб країни, а доходи від експорту не перекривали й третини видатків на імпорт. Країна три роки жила за картковою системою.

Що ж тримало євреїв в Ізраїлі? Що давало сили терпіти й сподіватися? По-перше, віра в те, що лише своя національна держава захистить від нового Голокосту. По-друге, не було вибору, адже іншого варіанта для успіху євреї не мали в принципі. А по-третє, всі слабкі й невіруючі, всі, хто хотів і міг утекти, вже давно втекли.

Країна, яка відчайдушно боролася за своє виживання, почала великі інфраструктурні проекти, зокрема будівництво Всеізраїльського водопроводу та морського порту в Ашдоді. Від самого початку держава контролювала й направляла економічні проекти, виступаючи головним гравцем на ізраїльському економічному полі. Навіть у середині 1970‑х сукупні урядові витрати приблизно дорівнювали валовому національному продукту.

Поступово труднощі відступали. Головну роль тут відіграли: 1) рішуча й дієва економічна політика уряду, спрямована на виробництво складнішої та технологічнішої продукції (від вирощування цитрусових до будівництва, торгівлі й виробництва, а згодом до високих технологій); 2) перманентна воєнна загроза.

Справді, розвиток Ізраїлю стимулювала безперервна війна з Арабським світом. І в кожному зіткненні треба було вигравати, бо перша ж поразка означала б неминучу загибель. Тому головним локомотивом реформ і розвитку країни став ВПК. Кількісно Арабський світ переважав, тож євреї могли розраховувати лише на якісну перевагу. Це зумовило фокусування на розвитку технологій, а країна перетворилася на військовий табір, де кожен громадянин незалежно від статі був (і є) солдатом. Сильний уряд, професійні збройні сили та спецслужби, якісна професійна освіта, безумовний патріотизм — усе це зробило Ізраїль непереможним. Державна машина справляється не тільки із зовнішніми політичними та воєнними викликами, а й із такими випробуваннями, як світові економічні кризи. Згідно зі звітом швейцарського дослідного інституту IMD (Лозанна) Ізраїль у 2010 році посів перше місце у світі за двома показниками: стійкістю перед економічними потрясіннями та обсягом інвестицій у науково-дослідну роботу у відсотках ВВП.

Прозорі правила гри, ефективні соціальні ліфти й державна підтримка малого та середнього бізнесу в ситуації постійної зовнішньої загрози робили дива. З 1950-го по 1998-й ізраїльська економіка зросла у 21 раз, а ВВП на особу — уп’ятеро. Обсяг експорту збільшився в немислимі 11 250 разів — із $6 млн за рік до $67,5 млрд!

Ще в 1970-х в Ізраїль прийшли такі світові гіганти, як Motorola, IBM, Intel, Microsoft, Cisco. Ізраїльтяни працювали в місцевих відділеннях цих компаній, вчилися найпередовіших методів роботи та побудови високотехнологічного бізнесу, а потім відкривали власні компанії.

Окрім цитрусових (традиційний експортний товар регіону) та огранених алмазів (давня любов до цієї професії?) Ізраїль експортує військову й робототехніку, комплектуючі для авіакосмічної галузі, комп’ютерної та електронної техніки, медичні препарати й багато іншого. Усе це продукція високого переділу, яка забезпечує серйозні прибутки. Сьогодні Ізраїль є одним із лідерів за кількістю вчених на одну особу (145 на 1 тис.), наукових публікацій та зареєстрованих патентів.

Ще в 1991 році уряд Ізраїлю ініціював великий проект для підтримки малого та середнього бізнесу в IT. Тоді відкрилися 24 технологічних інкубатори, що здійснювали не тільки науково-дослідні розробки, а й оцінку бізнес-перспектив цих розробок. У середині 1990-х вся країна повернулася в бік високих технологій. В Ізраїлі почали працювати сотні IT-компаній, ринок немовби вибухнув новими винаходами та фінансовими можливостями. Держава підтримувала ті компанії пільговими субсидіями, а коли її ресурсів не вистачало, були залучені венчурні інвестиції (проект Yozma («Ініціатива») із загальною капіталізацією $1 млрд). Сильна та рішуче налаштована держава активно підтримувала високотехнологічні розробки: на кожні $1,5–2 млн приватних інвестицій вона без вагань вкладала і свій $1 млн.

Як бачимо, нічого нового: сильний уряд, зовнішня загроза, патріотизм, орієнтованість на випуск продукції високого переділу... Але ці спроби модернізації відбувалися в умовах європейської або квазієвропейської економічної традиції та культури. А як стали «тиграми» азійські країни — ті, які, власне, і породили термін «економічний тигр»? Як їм в умовах іншого ставлення до демократії та недоторканності приватної власності вдалося об’єднати інтере­си держави і бізнесу й таким чином сформувати та просувати у світі свої національні інтереси?

Тиждень

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

У 2012 році я вперше працювала на виборах не як журналіст ЗМІ, а як журналіст-райтер обласного виборчого штабу партії "УДАР" Віталія Кличка". Через деяких час я стала прес-секретарем ГО "Антикорупційн...
В 90-х мы ходили в городской парк пить. Там студентам было хорошо и привольно, потому что городским властям было не до парков, были в Днепропетровске для чиновников, занимавшихся первоначальным накопл...
Максим Мірошниченко

Як нам оздоровити суспільство

Лише активне долучення громадських кіл до життя міста чи держави несе у собі якісь перспективи. Інакше ми приречені на культики капищних жерців, дворових месій чи міських господарників. Бо їх піар-ход...
Останнім часом все більше знецінюється результат вищої освіти в Україні. Після школи абітурієнти складають ЗНО і вступають до вишів, не тому, що бачать себе в тій чи іншій професії, а тому що “т...