App Store Google Play

Передчуття реваншу

15 Травня 10:00
 Передчуття реваншу

Схоже, все дуже й дуже серйозно. Ті, на кого можна було покластися, втомилися. Активісти спускають обороти, волонтери перегорають, реформатори йдуть у відставку, добровольці розчаровуються.

Не вгамовуються лише юнаки з націоналістичних угруповань, але те, що і як вони роб­лять... їй-богу, краще б вони вже відпочили. А водночас дивовижним чином зросла кількість повідомлень про утиски малого бізнесу буквально в стилі пізнього Азарова. Якось усе збіглося. Величезний заряд ентузіазму, який вибухнув у суспільстві три роки тому, ми благополучно прос..ли. Залишається розгубленість: як тепер діяти, на що сподіватися, чи можна відродити минулий оптимізм і, головне, як протистояти загрозі реваншу?

Усі, хто внутрішньо налаштований на девіз #зрада, далі можуть не читати. Я не маю ані сил, ані бажання таврувати когось персонально за фактичну поразку Революції гідності. Найпростіше заявити, що в усьому винен П. О. Порошенко, — я отримаю тисячі лайків і репутацію безстрашного викривача, тільки це нічого не пояснить. Можна звинуватити А. П. Яценюка, але то вже буде не так ефектно: ті, хто жадає крові й простих відповідей, на політиків у відставці не ведуться. В. Б. Гройсману люди певної орієнтації можуть поставити в провину бодай один пункт, але в країні жидобандерівців цього недостатньо. А. Б. Аваков, звісно, просто-таки притягує стріли ненависті, й зрозуміло, що він апріорі винен, але ж не в усьому... Безпомилкова адреса звинувачень — усі 450 народних обранців без поділу на фракції й групи інтересів, але це настільки не персоналізовано, що відповідальність розмивається, а тому нецікаво. Можна сказати, що винний у відкаті весь політичний клас, але ж не напишеш «Бий чиновників і велосипедистів!».

Є натомість ще áктор, і найактивніший. Хіба випадково збіглися у вівторок у різних містах країни з однаковими портретами дідів кількасот психів під гаслом «Спасібо товаріщу Путіну за наше счастлівоє дєтство»? Аякже! Попри прямі й недвозначні формулювання нашого президента (і не вперше!) щодо війни, агресії, втручання і таке інше, після яких автоматично напрошуються якісь оргвисновки, жодних практичних кроків. Як казали в часи моєї юності, «обіцяти й любити нічого не коштує». Виявляється, ненавидіти так само. Тільки коли з’явилися повідомлення про напад на... вивіску, вивіску (!) Російського центру науки й культури (читай: «Россотруднічєство»), з’ясувалося, що цей центр існує, чудово почувається й навіть готувався провести в Україні свій, прости Господи, диктант. Уявляєте, скільки в нас агентів впливу, штатних і позаштатних, які цілком безкарно й із кайфом виконують своє завдання?

А ще є ті, які, власне, нікуди особливо не ховалися після 2014-го. Вони, співавтори «Закону 16 січня», забороняють забороняти, світяться на своїх телеканалах, красуються з профілактичною метою на білбордах і переконані, що їхнє відсунення від корита — трагічна випадковість. Утім, не всіх, між іншим, відсунули, дехто з них усі ці три роки почувався в шоколаді в прямому й переносному сенсі. Вони закликають до миру з агресором і пропадають у посольстві країни-агресора. Умовні збірні «риги» (умовні, бо взагалі-то в нас половина політиків була в різний час у тій партії), потираючи руки, тільки чекають наступних виборів. Але скинути всю відповідальність на них теж не вийде.

Бо існує головна дійова особа — пасивна, закомплексована й розгублена частина суспільства, яка обирає в депутати тих, хто запропонує більше гречки й полагодить дитячий майданчик. Отой «маленький українець», який недостатньо пасіонарний, щоб захоплюватися гаслами патріотизму, і недостатньо патріотичний, бо йому мало й нудно розповідають про нинішню, а не колишню війну. Слухайте, у нас немає або майже немає верстви, яка через свій безпосередній колективний інтерес, а не абстрактні переконання була б зацікавлена в перетвореннях і бачила б причинно-наслідковий зв’язок між електоральною поведінкою й подальшими результатами для себе та свого оточення. Доки бізнес, передусім малий і середній, не почуватиметься в абсолютній безпеці, така верства не виросте. А «майданний фактор» — річ безцінна, проте суб’єктивна.

Довіра + інтерес — ось та пара чинників, яка рухає суспільствами, звісно, якщо не покладати всі сподівання на якогось ідеального Піночета. Зусилля громадськості мали би бути спрямовані не на викриття абстрактних зрадників (пізно!), а на захист кожного, хто інвестує у свою країну, працює «вбілу» й... приймає в себе чергове маски-шоу. Сил активних, свідомих і дорослих українців, як виявляється, не так багато, особливо коли вони відволікаються і на війну, і на податкову. Лячно якось...

Тиждень.ua

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

Блог у депутата та лайки на проекти рішення – фантастика чи реальність? У містах Львів та Київ наприклад для міського депутата – це буденність, а для Кривого Рогу – фантастика. Які і...
7 грудня відбулася прем’єра фільму українського виробництва “Кіборги”. Допрем’єрний показ пройшов 28 листопада, на нього завітали військовослужбовці, реальні кіборги та їх сімї...
Вчора мій друг Андрій Денисенко ризикнув використати щодо наших політиків таке давно поховане у пісках забуття поняття, як моральність. Точніше: аморальність. Чим викликав у мене глибокий подив.У нашо...
Юрій Фоменко

Лютий 2015 року

Лютий 2015 року. Заграви і канонади на Дебальцевській стороні.З сторони Глодосово, степом на блокпост, вийшла літня жіночка з хлопчиком років чотирьох-п'яти. Ледь одягнені,тремтячи від холода, стояли...