App Store Google Play

Війни розділених людей

27 Березня 18:00
Війни розділених людей

Царство розділене впаде під натиском ворога.
Людина розділена не зуміє з гідністю й відвагою дивитися життю в обличчя.
Пауло Коельо. "На березі Ріо-Пьєдра сіла я й заплакала" 

 

Отже, всі вкотре почали сваритися одне з одним, викривати, битися тощо. Трагікомедія триває, біля кас — аншлаг, актори легко виходять на "біс", глядач шаленіє. Десь більше трагізму, а десь усі просто іржуть. Не доречно, але це особливості жанру. Словом, якщо перефразувати класика, привид блукає Україною, привид роз'єднаності. 

Парафраз старої марксистської лякалки зазвичай використовують для опису ситуації, коли потенційна загроза може втілитися в життя і якесь імовірне явище стати реальністю. Тобто для цього потрібно у принципі: а) не просто визнавати, що привиди існують, а переконливо свідчити про їх існування; б) доводити, що привиди здатні лякати не тільки пересічних людей, а й сильних світу цього. 

Із пунктом "б" досить просто. Наші "сильні" традиційно лякаються навіть власної тіні, якщо йдеться про викриття їхньої брехні і/або "барижної" діяльності. Нагадаю, що барига — це аж ніяк не жадібний підприємець (інших, утім, і не буває). Барига — саме скупник краденого, і в цьому значенні термін уживають, можливо й несвідомо, люди, які відчувають, що їх обікрали. Ну, і в пересічних людей за останні роки страху добряче поменшало, вони самі кого хочеш налякають.

А от із пунктом "а" є проблемка. Вона — в самому визначенні роз'єднаності. Всі наввипередки цитують взаємовикривальні мемуари діячів УНР, Директорії і Гетьманщини. Усе в них начебто збігається з нашим часом, і це дає додатковий імпульс для розмови про "граблі", вони ж — зумовленість, карма, кісмет, доля й "не з нашим щастям". 

При цьому в доступному для огляду українському історичному просторі немає політичних лідерів (саме політичних, а не воєначальників, невизнаних пророків і просто принципових людей — із цим усе непогано), поведінка яких була б Великою точкою відліку, взірцем, покликаючись на який, можна було б критикувати або хвалити всіх інших. (Князя Святослава і йому подібних, літописних, не пропонувати: було ж сказано — у доступному для огляду, а не в магічному просторі.) Поведінка, вчинки порівнюються або з моральним законом, або взагалі із зоряним небом. Людина завжди в цьому порівнянні програє. Докори в її недосконалості з цього погляду цілком слушні й закономірні. Мотиви прагнення досконалості теж цілком людяні й шляхетні. 

Усе добре, тільки з реальністю не пощастило.

Перша проблема в тому, що ефективне об'єднання в ім'я мети потребує не тільки первинної самоідентифікації, про що я писав раніше, а й уміння поступатися амбіціями заради досягнення групових цілей. Розуміння цього в суспільстві є, але тільки теоретично. 

Щойно група починає рух (і щойно він стає результативним), у ній спалахує люта боротьба за лідерство. (Знову ж, це не тільки український кейс, придивіться, що в сусідній, такій демократичній, Польщі робиться, не кажучи вже про Туреччину.) Кожен учасник такої групи — яскрава особистість із задатками лідера, але тільки з задатками. Група легко й рвійно збирається разом, що абстрактніше й пасіонарніше гасло, то більше однодумців, але менше відповідальності й освіченості. У процесі щирого прагнення зробити групу ліпшою кожен відштовхується від ідеалу, а не від прецеденту, від власного уявлення про досконалість, а не від політичної й економічної топографії моменту. Оскільки люди з вищими цінностями, які щиро в них вірять, найчастіше високопринципові й непохитні, це робить їх привабливими особистостями, але геть марними членами команди. Тому, з погляду зоологічного виживання групи, люди, принципами не обтяжені, більш гнучкі. Їх за це гудять менш гнучкі, нарікаючи на те, що їхні гроші й можливості знову чомусь дісталися нехорошим людям.

На початку війни я писав про приклад здачі де Голлем Алжиру в контексті того, як і з якими настроями сформувався прошарок біженців звідти, що згодом додалося до суми чинників, які зрештою знищили героїчну репутацію де Голля і коштували йому президентства. Зважаючи на наше катастрофічне припізнення в історичному розвитку, гадаю, приклади політичної кризи у Франції 1958 року, особливо в частині боротьби високих амбіцій, цілком доречні.

За перші три з половиною роки алжирської війни у Франції змінилося шість урядів, і на той час у різних сил і груп (у більш як десятка) створилося стійке переконання, що здача Кри… тобто Алжиру, є не що інше, як акт зради національних інтересів. Націоналісти й консерватори, французи Алжиру й армійські кола об'єдналися у спробі вчинити переворот до 13 травня. Не вдаючись у зайві подробиці, зауважимо, що тогочасна французька армія складалася з досить сумного регулярного контингенту й "парашутистів" — високомотивованих спецназівців, кажучи сучасною мовою. Саме парашутисти мали захопити Париж і заснувати там військово-політичну директорію замість скинутого уряду на строк від двох до п'яти років, а потім передати її авторитарному уряду.

Чотири лідери правих партій, члени Ради республіки, директори, префекти, генерали, начальники управлінь, змова у військових училищах — усе, здавалося, мало вивершитися неминучим успіхом. Але за лідерство у змові почали боротися між собою військові змовники й "голлісти". Шарль де Голль (військовий герой і все таке) у ті часи заявляв, що Алжиру він ніколи в житті нікому не віддасть.

Як часто буває в таких процесах, гальмонули найбільш прагматичні учасники — військові, тим більше що наказ виступати надійшов їм від голлістів. Але хто не встиг, той запізнився, і політичне крило змовників отримало оперативну перевагу в Парижі, розгорнувши свою інтригу.

Тим часом в Алжирі 13 травня 1958 року військові разом із кількома тисячами цивільних демонстрантів під гаслом "Армію до влади!" здійснюють успішний переворот. Формальною причиною була загибель трьох французьких солдатів, розстріляних алжирськими сепаратистами трьома днями раніше. У паризької влади — паніка. Фактичним лідером алжирського перевороту став командир 10-ї дивізії парашутистів бравий генерал Массю, неймовірно популярний і в своєму середовищі, і серед цивільних осіб.

Французьке військове командування в Алжирі розпочинає розробку плану власного антиурядового виступу. Він дістав кодову назву "Відродження". Відповідальним за його розробку призначають полковника Дюкасса, заступника генерала Массю. Але він був прихильником де Голля, і завдяки йому, а також головнокомандувачу генералові Салану у вимогах з'явилося "Хай живе де Голль!"

Захопити владу й утримати її — "дві великі різниці". Невдовзі виявилося, що далеко не всі полки підтримали путч, а Париж наказав танкістам рухатися на столицю Алжиру, їх зупинив той-таки Массю. Він підняв резервістів, їхні політичні прихильники вийшли на Єлисейські поля в Парижі, але до 15 травня ініціативу вже перехопив особисто де Голль: "Деградація держави неминуче спричиняє відчуження асоційованих народів, заворушення в діючій армії, національний розкол, втрату незалежності. Протягом дванадцяти років Франція намагається вирішити проблеми, непосильні для режиму партій; вона на шляху до катастрофи. Якось, у важку годину, країна довірилася мені, аби я повів її до порятунку. Нині, коли перед нами постали нові випробування, країна повинна знати, що я готовий прийняти на себе повноваження Республіки". 

Інші події, як-от захоплення Корсики, були не менш яскравими, але заява де Голля вже морально розчавила паризьку владу, і 29 травня Шарль де Голль мирно й законно (старий президент Рене Коті підписав указ) увійшов до президентського палацу, очоливши "уряд вітчизняного порятунку". 

Почалася П'ята республіка: надання уряду необмежених повноважень в урегулюванні алжирської кризи, управління країною протягом півроку декретами уряду, розпуск парламенту на канікули на такий самий час. І делегування уряду установчої влади, для того щоб він розробив нову Конституцію. 

І вже 16 вересня 1959 року де Голль виступив із промовою, в якій визнав право алжирців на самовизначення.19 березня 1962-го, згідно з Евіанською угодою, Алжир здали. Далі був невдалий путч ошуканих політиками генералів, понад десять замахів на де Голля від його колишніх прихильників і кінець його кар'єри 1968-го.

Цей приклад — зовсім не тому, що незабаром травень, що перехоплення ініціативи у блокаді, що народ розлютився й від того ще легше ведеться на полум'яні гасла тощо. Французька історія розвивалася досить самобутньо, і, на відміну від схожих прикладів, на зовнішній тиск там списати нічого неможливо. Тим чіткіше видно, як справжні герої Другої світової, які пліч-о-пліч боролися з гітлерівцями (так, іноді пересилюючи себе, і все ж таки), досить швидко опинилися не просто в різних політичних таборах, а й на межі "гарячої війни" один з одним.

Франція — країна, яка багато століть являла світу (через літературу й мистецтво, тобто не цілком через факти, та все ж таки) взірці героїчної, жертовної поведінки в ім'я батьківщини, починаючи з епічної "Пісні про Роланда". Багато хто (як ті ж таки поляки) надихався Бонапартом, ну, а про образ Жанни д'Арк українцям і так усе зрозуміло, завдяки його невигадливій вульгаризації українською політикою. І от усі ці мотиви сукупно програли вправній політичній інтризі, на довгі десятиліття розколовши і згодом розмивши французьку націю, яка зуміла чудово самоорганізуватися після Другої світової — одна їхня люстрація чого була варта. 

Наша історія з блокадою, її розгоном, "перевзуванням у повітрі" української влади, спробою доважити на неї підвищення тарифів (хоча МВФ, припускаю, вже не тільки гидливо морщить носа від українських історій, а просто видасть своїй місії протигази) і раптовою повною тишею в соціальних мережах (усі тролі за свистком швидко повернулися у свіжі собачі будки), — начебто й далека від цих французьких передумов. І армія не та, а парашутисти й поготів. У нас не те що де Голля не передбачається, нам і до Луї де Фюнеса далеко.

Деякі практичні зауваження з приводу того, як спільно можна щось зробити, щоб із цього вийшло не "щось".

Спільна діяльність зовсім не обов'язково є груповою — Майдан приклад. Взаємна симпатія або взаємна антипатія не є критично необхідною умовою чи перешкодою, якщо мова не про секс. Та й то не факт.

Командна робота — це перший крок до роботи групової, а не навпаки. Спроби блокади приклад цього. Зі стихійно зростаючої групи не виділяться ефективні команди, коли виникне необхідність деталізувати завдання. 

Структура і координація, чим завжди бурхливо захоплюються наші самодіяльні лідери, — безглузде заняття, якщо від спочатку не визначено:

— змістового аспекту (тобто напрямків діяльності та пошуку коштів на неї, саме в такій послідовності);

— якісного аспекту (як-от: чітко визначені ролі, групова культура, звільнення від корисних ідіотів", тобто хороших, але дрімучо некомпетентних юдей).

Метушня навколо всіляких громадських рад", НАБУ, раніше навколо обрання суддів — приклад цього. 

Ну, і гнати б подалі людей, які починають свою промову зі слів: "У мене є стратегія!"

Бережіть при цьому кишені.

 


Hoвини Join

Погода, Новости, загрузка...
Максим Мірошниченко

Нащадки слави Січових Стрільців

Дзвонить пан Юрій Фоменко, каже шо поки одні петлюрівці-дезертири сплять або чубляться в інтернеті, інші петлюрівці саджають на Соборній площі ялівець (можжевєльнік) біля пам'ятного хреста воякам...
Максим Мірошниченко

Моя країна

Взагалі знаєте, президент моєї країни - це президент закинутої на заднє подвір'я історії країни, яку хочуть розколоти та розвалити. Значній масі населення якої на це начхати. Суди якої виправдовують р...
Анастасія ГОРЯЧА

До людей, як до худоби

Якось Яніка Мерило стрімила з СВ потяга, здається, Київ-Львів... Вона казала про реформи, які таки відбуваються в нашій країні, демонструючи новеньку плазму у люксовому вагоні. Довелось якось і мені п...
Юрій Фоменко

Земля країни Герр

1970 рік. Наше місто розросталось на лівому березі. Вже вийшло за межі Мануйлівки і розбудовувалось у плавнях і на пісках.  З появою нових будівель виникало питання закладки зелених зон. А для зе...