App Store Google Play

Немає ніякого «третього шляху», не можна жити «в коридорі». Письменник Андрій Бондар – про місце України в світі

4 Березня 18:00
Немає ніякого «третього шляху», не можна жити «в коридорі». Письменник Андрій Бондар – про місце України в світі
Відомий блогер, поет, перекладач та лідер думок – про підстави для стриманого оптимізму, безглуздість змагання з сусідами по континенту і крах ідеології «великих ідей»

На тлі третьої річниці розстрілів на Майдані, загострення та непевності у Авдіївці та чергових мовних баталій НВ поспілкувалось з Андрієм Бондарем про війну, мир, книги і про те, чи може бути аполітичним у сучасному суспільстві українець, зокрема, якщо він – письменник.

Про політику, війну та літературу

Мені якось не доводилося спілкуватися з людьми, які вважають, що література – поза політикою. Література не може бути поза політикою. А надто українська. По-перше, тому що кожне висловлювання політичне в якомусь сенсі. По-друге, тому що кожен письменник – хоче він цього чи ні – живе серед людей і автоматично або цілком свідомо є носієм певних переконань і поглядів. По-третє, позиція «література – поза політикою» сама по собі є політичною, бо передбачає існування якогось чіткого кордону між реальністю та мистецтвом. А його принципово не існує. Мистецтво – політичне в якомусь найвищому, нетривіальному сенсі.

Я жодним чином не намагаюся ізолювати себе від трагедій і ніяк відгородитися від війни не можу. Та й не хочу. Це моя країна. Я не можу вдавати, що війна десь там і не зі мною, а моя творчість – щось дистильоване і автономне. Ні, війна – це ниюча рана й постійний невроз. Вона в мені так само, як міжхребцева грижа чи короткозорість. Тільки на психічному рівні. Інша справа, що я не здатен її собі уявити або пережити як безпосередній досвід. А це ще одна причина для постійної фрустрації.

Я не можу про війну не думати, але писати про неї не маю ні права, ні підстав. Просто тому, що я на ній не був. Крім того, писати про війну – це окремий талант. Треба мати й особливе епічне дихання, і компетентність, і просто сміливість. Але річ тут не лише у браку знання чи емпатії, а ще й у тому, що війна – неприродне руйнування життя і заперечення творчості як такої. Війна – чисте зло з різним ступенем травматичності. Тому навіть якщо ти не пишеш про неї безпосередньо, вона все одно в тобі є. Я це відчуваю у своїй творчості. В моїх текстах останнього часу небагато позитиву.

Про підстави для оптимізму

Разом з тим, я маю почуття стриманого оптимізму і надію, а подекуди навіть і впевненість у тому, що українська історія останніх чотирьох років пішла не за найгіршим сценарієм. Оцінюючи всю українську історію останньої сотні років, чітко видно, що в нас не було жодної сприятливої епохи для розвитку. Все відбувалося в режимі «боротьба-катастрофа» з невеличкими вкрапленнями стагнації. За великим рахунком, ми не жили. Парадокс, але епоха 1991-2010 років була чи не найсприятливішою в історії українства. Нас не вбивали. Хіба недостатньо для оптимізму вже того, що ми знайшли в собі сили повалити авторитарну владу? А наше трирічне протистояння одній з найпідступніших імперій у брудній і підлій війні – хіба не привід для оптимізму? А наша нововинайдена солідарність? А наш волонтерський рух? Я не можу уявити жоден європейський народ на нашому місці – за всієї поваги.

Тому з оптимізмом усе гаразд. Велика проблема в тому, де знайти достатню енергію для творення і волю до змін. Це як у футболі. Не можна показати добру гру, коли противник постійно застосовує тактику дрібного фолу. І я не кажу лише про Росію, а про всі чинники, які нас стримують або тягнуть назад. В тому числі, спочатку – віра в дива, а потім – зневіра у всьому.

Я належу до покоління, яке ввійшло в доросле життя на зламі епох і не жило ані дня не лише у стабільній реальності, а й навіть у видимості якогось ладу та спокою. Для нас злива наприкінці січня або сніг у червні не аномалія. Якщо для наших батьків зміна епох стала найбільшою життєвою травмою, то для нас це норма. Ми завжди жили не «завдяки», а «всупереч». Ми творили паралельні реальності. Це від самого початку приречене покоління анархо-романтиків, яких від сповзання в цинізм порятував Євромайдан. Я не впадав у зневіру, бо попри невитравний ідеалізм ніколи не вірив у дива. Знаю, що людина – шалено інерційна й консервативна істота. А людина пострадянська – особливий тип, у якому поєднуються речі взаємовиключні. Наприклад, вона хоче радикальних реформ, але не хоче нічого змінювати. Або ж у її візії все, що треба зламати, завжди стосується когось іншого, а не її. Але інших людей у нас нема. Попри все, я вважаю, що люди в нас не найгірші. Власне кажучи, Євромайдан показав, що ми маємо досить велику кількість людей, які не оскотинились і не склали руки. Ба більше – пішли на жертву. Інша справа, що синхронно з нашою революцією захитався весь світ. Але як ми можемо нарікати на світ?

Про книжки

Книжки – чудові ліки. Але література – не тільки ліки. Література мусить не лише розраджувати і заспокоювати або давати відповіді на питання. Її головна функція, як на мене – показувати інший кут зору, сіяти сумнів, інтелектуальний неспокій, провокувати мислення. Рівновагу можна шукати у східних духовних практиках. Серйозна література про інше. Я люблю і читаю різну літературу, тому міг би розмовляти про неї ґрунтовно і довго. З найостанніших «великих занурень» можу згадати два великі імені – Ісаак Башевіс Зінґер і Вінфрід Ґеорґ Зебальд. Але я їх нікому не прописую і не раджу. Не певен, чи маю право щось комусь нав’язувати.

Про шлях і місце України в світі

Просто «робити свою роботу» – це чудовий спосіб подолання недоліків світу та власних неврозів. Проблема в тому, що чимало людей не здатні знайти роботу на свій копил. Але це універсальна проблема, а не суто українська. Я не філософ, але припускаю, що наш порятунок у радикальному відході від «великих ідей» і утопічних теорій, що, як показала історія останніх десятиліть, є для нас шкідливими і контрпродуктивними. Наприклад, ідея про те, що Україна – міст, коридор, транзитний простір між Заходом і Сходом. Або переконання, що ми маємо якийсь «третій шлях». Не можна жити в коридорі, бо там прохолодно і незатишно. Не можна жити під мостом чи на мості. І немає в нас «третього шляху». Тут ми й справді не унікальні. Ми маємо один шлях – у цивілізацію, до світу законів і стратегічного планування, прав людини і демократії. Це дуже нудний і нецікавий шлях, бо чимало речей слід змінити в собі і своєму оточенні, у своїх рефлексах і звичках. Але він безальтернативний. Як показує досвід останніх років, можна покладатися тільки на себе, але без чужої допомоги нам не обійтись.

Зокрема, найближчих сусідів. Разом з тим, не варто міряти своє життя в термінах змагання – чи то з Польщею, чи то з іншими європейськими країнами. Існують фахові економічні прогнози, які свідчать, що ми не наздоженемо поляків ніколи. Тобто, за нашого життя – точно. Але попри очевидні відмінності, я не думаю, що між нами аж така ментальна безодня. Люди з Любліна чи Перемишля насправді мало чим відрізняються від львів’ян, ужгородців чи киян. У нас проблеми, можливо, не тотожні, але схожі. І комплекси в нас схожі, і травми. Погляньте на останнє загострення польсько-українських стосунків на тему історичної пам’яті. Однакова непримиренність, бундючність і непоступливість. Тобто у негативних проявах ми дуже схожі.

А щодо наших «європейських перспектив», то їх неможливо набути чи імплементувати автоматично. А надто нині, коли на тлі цього глобального правопопулістського тренду сама ідея Європи переживає кризовий момент і тріщить по швах. Думаю, нам треба прагнути європейських стандартів не для того, аби кудись, де нас не дуже сьогодні хочуть, конче ввійти, а для того, щоби змінити своє життя тут.

Україна занадто велика країна для Євросоюзу, щоб не викликати страхів. Можна уявити, з яким скрипом відбуватиметься наша інтеграція, якщо навіть безвіз викликає аж настільки великі побоювання. Але немає жодної причини відмовлятися від європейського проекту, бо альтернативи нема. Якщо, звісно, не вважати занепад або смерть під Москвою альтернативою.

Про мову та мовні війни

Треба прийняти за аксіому один факт, що походить радше зі сфери фізики, ніж зі сфери культури: посилення позицій української мови в Україні не може не відбутися за рахунок послаблення позиції мови російської. Тому будь-яка політика українізації неодмінно породжуватиме почуття образи деяких російськомовних українців і наступ на їхні права. Однак дуже часто особисто я спостерігаю невміння сформулювати ці потреби і права. Симптоматично, що реакція на мовні законопроекти відбувається в режимі «все неправильно». Тоді як невідомо, а що ж було б, властиво кажучи, «правильно», на думку палких критиків цих законів. І хто мав би для них сформулювати ці права – яка політична сила. Бо ж відомо, що права російськомовних в Україні завжди формулюються прокремлівськими політиками і партіями. Чи може бути по-іншому? – питання риторичне. А «правильно», на думку багатьох, вочевидь, було б – «залишити все, як є». Тобто, умовно кажучи, російськомовні громадяни зацікавлені в комфортному для себе статусі, коли в усіх сферах життя на всій території України можна обходитися без знання і використання української. Тоді як україномовна частина – що є тою чи тою мірою, до речі, в Україні двомовною – прагне побудувати таку картину майбутньої країни, де українська проникне, нарешті, в усі сфери життя – і в бізнес, і в спорт, і в моду, і в техніку. Вже не кажучи про державну сферу.

Проект закону про мову №5670, по суті, передбачає встановлення отого мовного паритету, про який так часто говорять. Але мало хто розуміє, що реальна двомовність – це удар по встояних звичках, бо означає не номінальну або символічну співприсутність двох мов на різних рівнях, а обов'язкове дублювання українською всієї російськомовної продукції. На практиці запровадження цього закону передбачає витрати для російськомовного медіабізнесу і видавничої справи. Тобто, тут держава, навіть не виступаючи в ролі радикального українізатора, ламає чиїсь права. В реакції на ці законопроекти дуже багато невиправданої істеричності з обох боків – і симпатиків, і противників цих проектів. Але чи посваряться між собою російськомовні та україномовні? Штука в тому, що в нашій ситуації дуже багатьом людям доведеться сваритися із самими собою.

Я особисто маю дуже великі сумніви в ефективності мовної законотворчості. Тобто, я розумію, що потрібен закон про державну мову, але популяризує і просуває українську справу не він. Він лише визначає рамки. Вони здатні закріпити якийсь номінальний статус-кво.

Натомість найефективнішим методом є позитивна дискримінація української мови якраз у сфері медіабізнесу та видавничої справи. Для підняття престижу і популярності української мови варто було б не визначати для бізнесу, що він мусить робити, а зробити так, щоби українською видавати було вигідніше. Оподаткування російськомовної продукції і повне звільнення від податків продукції україномовної, наприклад, могло би дати стимул для розвитку української мови у видавничій справі та медіабізнесі. Але чи не з'явилися б знову незадоволені голоси? З'явилися б, звісно. І, підозрюю, це були б ті самі люди, що незадоволені будь-якими спробами українізації завжди і за будь-яких обставин.

Тому ми завжди приходимо до вихідного пункту – чистої фізики і небажання російськомовних виходити з зони комфорту. Річ у тім, що перебування поза зоною комфорту для україномовних людей в Україні – норма. Не певен, чи так повинно бути. Втім варто також визнати просту річ: нам варто навчитися обертати наявний культурний стан, це наше постколоніальне двоголосся, не на проблему, а на перевагу. Думаю, ми до цього рано чи пізно прийдемо.

А ще краще, не забуваючи про українізацію і права російськомовних, пам'ятати про англійську. Думаю, саме знання англійської та інших іноземних мов невдовзі стане і потребою, і конкурентною перевагою, і просто нашим способом виходу у широкий світ.

Новое время

 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

Дана новина попалася на очі випадково – через моніторинг новин по Дніпру. Від Дніпра тут якщо чесно лише аеропорт, але сама новина – просто пісня. В тому сенсі, що є наглядною ілюстрацією...
Ігор КУЛІКОВСЬКИЙ

В одній країні...

В одній країні керівник республіки пішов в замєс з міністром МВС. (опускаючи терміни "псевдо", "помилка", "404")Хтось казав про різність ідеологій і глобальні політичні мотиви. Хтось казав про "руку о...
Максим Мірошниченко

Не лише початок, але й поворот

21 листопада - це не тільки початок Революції Гідності. У цей день у 1920-му році уряд УНР перейшов польський кордон і назавжди втратив територію. 12-тисячне військо та урядовці вірили у те, що продов...
Так заведено, що у дошкільному та шкільному віці дитини батьки вигадують додаткові заняття своєму нащадку і відводять на всілякі секції. Одразу після народження, зазвичай протягом року відбувається ці...