App Store Google Play

Земля — це все, що в нас лишилося

20.09.2016 10:00
Земля — це все, що в нас лишилося

Номінально. Ст. 13 Конституції України досі гарантує, що вона є об’єктом права власності українського народу. Мораторій на її купівлю-продаж також досі не скасований. Земля все ще не є товаром і не має конкретного власника, належить усім і нікому. Добре це чи погано — про це багато років не вщухають дискусії між політиками, експертами й просто всіма охочими, але ситуація залишається незмінною.

Хай там як, тільки невизначеність завжди породжує зловживання, бо все, що належить усім і нікому конкретно, стає ласим шматочком і предметом особливого зацікавлення спритних на руку професіоналів. Маніпуляції та махінації, пов’язані із землею, мабуть, є наймасштабнішими з усього масиву відносно законних і незаконних оборудок у країні, а суми, отримані від цього, навряд чи поступаються надходженням від продажу енергоносіїв чи наркотиків.

Чому ніхто не ризикне взяти нарешті на себе відповідальність і впорядкувати земельне питання в Україні, виписати прозорі правила й запровадити чесні закони? Невже так складно знайти розумне вирішення проблеми й залишитися при цьому живим, здоровим і на плаву? Невже земля досі є в Україні кривавим ресурсом, за який упродовж історії було пролито ріки крові та сліз, і є ризик, що схожа катавасія вибухне знову вже у ХХІ столітті?

Насправді відповідь ховається навіть не десь у золотій середині, а збоку. Ризиків і справді чимало, небажання ставати крайнім теж є. Але пояснення можна шукати і в традиційній недолугості української влади, яка «поки грім не вдарить, не перехреститься», і в тому, що «в каламутній воді легше рибку ловити», і навіть у таких притаманних їй, на жаль, останнім часом рисах, як захланність, тупість, недалекоглядність та безхребетність. Чималу тінь на всі ці моменти кидає ще й міфологізація, що загрузла в історичній пам’яті. Багато хто й досі переконаний, що українці — найпрацьовитіша у світі нація, готова за клаптик поля влаштувати Коліївщину, а українські ґрунти такі родючі, що розбагатіти на них легко не працюючи, а розкидаючи по полю зерно й співаючи автентичних пісень. На жаль, усе це трохи не вписується в реальність. Століття знущання над українцями та їхньою землею завдали таких непоправних травм і ран, що зализувати їх доведеться ще не одному десятку поколінь. Українці вже не такі працьовиті, як того хотілося б. Звісно, можна так думати, але варто озирнутися довкола — й ілюзії зникнуть. А земля майже повністю хвора внаслідок бездумної, варварської безгосподарності. 80% її площ потребують у прямому сенсі лікування, тільки лікувати наразі ніхто не збирається, радше навпаки, всемогутні латифундисти витискають із неї останні соки, наближаючи катастрофу не меншу за Чорнобиль.

Вирішити проблему все ще можливо, але лише в контексті повернення землі в руки справжнього господаря. Тільки той, хто справді знає ціну землі, любить її, вміє знайти з нею спільну мову, відчуває її потреби й характер, врешті, живе на ній і не збирається нікуди втікати, зможе гіпотетично відкрутити колесо історії назад і повернути Україні давно забуту славу легендарної житниці Європи.

Очевидно, що оптимальної моделі, яким би мало бути це повернення, сьогодні не існує, надто багато втекло води відтоді, коли українець був господарем свого клаптика поля, виїздив на нього кіньми чи волами та господарював так, як навчився від діда-прадіда. Воли виздихали, кіньми багато не нагосподарюєш. Великі земельні корпорації якраз і захопили майже всі родючі ґрунти країни завдяки тому, що бідний селянин не в змозі обробляти милостиво даровані йому державою гектари. Та й чи вміє той селянин їх ще обробляти? Чи хоче? Чи є сенс віддавати йому ту землю, дозволяючи вільно продавати? Чи не скуплять її миттю добрі люди, прирікши села на остаточне вимирання, і тоді Україна за кілька років перетвориться на згарище, як після Батиєвого набігу? А може, не варто переписувати Конституцію, хай земля залишиться у власності держави, а першочергове право її обробляти з гарантованою можливістю спадкової оренди матиме селянин, якому держава створить усі умови для господарювання, стимулюватиме, надаватиме кредити, звільнить на перших порах від податків, ну й, звісно, обмежить у розумних масштабах не лише орендовані площі, а й можливість передачі їх у суборенду чи перепродажу. Дискусії тривають.

Звісно, все це трохи схоже на божевільні фантазії, втілення яких видається малоймовірним і впирається чи то у відсутність вищої волі майже всюди та у всьому, чи то в брак здорового глузду, якого теж негусто. А після блискуче проведеної операції «приватизація», яку пережила країна, сподіватися, що хтось візьме й створить прозорі правила гри, взагалі щонайменше наївно, якщо не абсурдно. І все-таки ризикну ще раз нагадати, що йдеться не про якісь заводи, пароплави чи інші рукотворні надбання, вартість яких може коливатися відповідно до їхньої прибутковості чи понівеченості. Йдеться про землю, ціна якої в Україні ніколи не вимірювалася лише грошима, хоч би якими золотими вони були, — частіше кров’ю. Врешті, земля в Україні — це і є кров.

Тиждень.ua

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

Блог у депутата та лайки на проекти рішення – фантастика чи реальність? У містах Львів та Київ наприклад для міського депутата – це буденність, а для Кривого Рогу – фантастика. Які і...
7 грудня відбулася прем’єра фільму українського виробництва “Кіборги”. Допрем’єрний показ пройшов 28 листопада, на нього завітали військовослужбовці, реальні кіборги та їх сімї...
Вчора мій друг Андрій Денисенко ризикнув використати щодо наших політиків таке давно поховане у пісках забуття поняття, як моральність. Точніше: аморальність. Чим викликав у мене глибокий подив.У нашо...
Юрій Фоменко

Лютий 2015 року

Лютий 2015 року. Заграви і канонади на Дебальцевській стороні.З сторони Глодосово, степом на блокпост, вийшла літня жіночка з хлопчиком років чотирьох-п'яти. Ледь одягнені,тремтячи від холода, стояли...