App Store Google Play

13 років каторги через допомогу УПА

30.08.2016 19:00
13 років каторги через допомогу УПА
Жителі Кам’янського (колишнього Дніпродзержинська), приятелі й сусіди, знають цю тендітну 86 - річну жінку, як добру й гостинну господиню, маму двох доньок й бабусю десятьох онуків та правнуків, голосисту співачку, що кохається в українській пісні та є засновницею місцевого фольклорного хору «Калина». Однак далеко не всім відомо, які важкі та буремні роки за спиною у Зінаїди Колтонюк, – жінки - політв’язня, учасниці Норильського повстання. Радянська влада фальшувала її особисту біографію, розповідає Зінаїда Колтонюк (в дівоцтві Жовнірук). Уродженка села Кам’янка на Волині, зовсім юною була арештована за зв’язки з УПА. Зараз, через десятиліття, жінка каже: справді, як і багато молодих дівчат, носила їжу, зібрану селянами, до лісу українським партизанам. Однак тоді, майже дитиною, на допиті «в органах» так і не зізналась. Те слідство закарбувалось не тільки в пам’яті: на тілі літньої жінки шрами від побоїв. Потім був суд і вирок – 15 років ув’язнення.

«А я не признаюсь. Бо признатись, то кінець мені й усім»

Сім’я була у нас – 8 дітей. Я закінчила 8 класів і працювала завідувачкою молочарні, приносили молоко, переробляли на сметану... А організація наша була УПА. Нас усіх позабирав головний, на Євангеліє руки положили й кажемо: «Ми будемо боротись за незалежність України, хоч навіть і згинемо, і перед Богом ми даємо клятву». Це було вже за радянської влади. Наші хлопці мали в лісі землянки. І ми, молоді дівчата, беремо цукор, сало, печене, усе, що позбирають люди, – і несемо тим хлопцям. А потім арештували одну дівчину і вона на мене сказала. У 1944 році я була вже арештована. Як мене арештували, мені навіть ще й 17 не було. Слідчий каже: «Ти носили їсти партизанам?» Я кажу: «Ні, не носила, я не знаю ніяких партизан». А він, вибачте: «Суко, носила». Узяв поліняку та як вдарив, що й розійшлася шкіра, стала кров іти… Били по спині, там шрами є. А я не признаюсь. Бо признатись, то кінець – мені й усім. Добавили мені два роки до року народження, дали 15 років каторги – і в Норильськ.

«Лягаємо спати на нарах, волосся примерзає до намету»

Почали працювати – будували площадку, де злітають самольоти. Нам видали спецівки, ватні штани, фуфайку, і скрізь номери – і на плечах, і на голові. Я не запам’ятала свого номера, а деякі дівчата запам’ятали… Годували нас баландою. Один шматочок м’яса на цілий казан. А кухар прив’яже той шматочок до ополоника і насипає. Воно бовтається на ополонику, а нікому не попадає, бо прив’язане. Обман такий. Вітри великі, морози... Лягаємо спати на нарах, волосся примерзає до намету. А ляжеш ближче до пічки, що топилась дровами, неможливо витримати. Я не знаю, як ми все це витримали… В Норильську була гора, звалась Шмідт. І під тою горою хоронили ув’язнених. І як хоронили, горло перерізали, щоб аби не лишився хто живий… Ми там 10 років працювали, а як закінчили аеродром, то вивісили вивіску, що то комсомольці робили. Не каторжани.

Фото таборових років. Жінки – політкаторжанки

З нами хлопці працювали, молоді хлопці. То знаєте, до такого стану їх довели, щовін піде до туалету, а виходить з туалету – не має сили застебнутись. То: «Дєвочки, застебніте штани». А хто не витримував, знаєте, що робили? Втікали. Ми кругом були загороджені. А вони – бігти. Охорона мала право стріляти. То на наших очах стріляли хлопців. Вони не хотіли жити. Бах-бах, вже когось застрілили… І ми до того навіть звикали…

Зворот тієї ж фотографії, датований 1950 роком. Це фото, пригадує Зінаїда Колтонюк, вона сестрі з дарчим підписом «Не лякайся чорних тих хмар»…

У таборі, як була Паска, то ми паску з тих пайок, що нам хліб давали, робили. А Ліна Петрощук, вона була попова дочка, в гімназії вчилась, то вона вела службу, була за попа. Усю службу напам’ять знала. Вона молитви читала. А ми всі, хор, співали. То оці, що нас охороняли, хлопці, плакали… Усе хіба розкажеш

Найдраматичніший спогад таборових років – 7 липня 1953 року, Івана Купала, Норильське повстання. Понад тисяча дівчат жіночої зони відмовились ставати до роботи

«Выходите на работу!» – «Ні!». «Выходите на работу!» – «Ні!». Тоді нас вивели, наказали рова копати. Кажуть: «Всі там будете лежати. А хто не хоче там лежати – в бік». Ніхто не відійшов. Рів викопаний, пушки… А Петрощук Ліна, що керувала забастовкою, пробіглася по ряду і сказала: «Як тільки третій раз скажуть у трубу: або в барак, або постріляємо, то співаємо». Як тільки він третій раз крикнув, ми як заспівали : «Ще не вмерла Україна»… А вони на нас – воду, на 30-ти градусному морозі… Хто впав, а хто мову втратив, кого – на носилки та – до бараку, попримерзали…

Тоді приїздить із Москви комісія. Червоні лампаси, нагороди, чоловік десять, прийшли в табір. Кажуть: «Дєвочки, та чого ви так, та чи ви жити не хочете?». Балакали вони з трьома дівчатами, нашими представниками. Ліна Петрощук, Тоня Закревська і ще з Луцька вчителька одна, троє. Усі молоді, були за мене на 3-4 роки старші… Тисяча дівчат нас десь було, Полісся, Волинь, Львів, уся Західна…Ми не в силі вже були, не можна було вже витримати. В місяць у дівчат по два рази були місячні. Нам було вже все одно. Дівчата сказали їм (Ред. – комісії з Москви) так: «Хочете, стріляйте нас, нам буде тільки краще». Але вони не могли цього зробити, така була міжнародна ситуація, боялись перед іншими країнами. А так би не пожаліли».

Після цього нас розділили – половину повезли не знаю куди, а половину, нас, привезли в Мордовію. Рік ми там шили військові куртки. Я, приміром, сиділа ворітники строчила, друга – ще якусь деталь.

Я пробула в ув’язненні 12 років і 8 місяців. Як випускали нас, то запитували: «Ви ображаєтесь на радянську владу?» Ми: «Ні». А що скажеш?... Було мені вже 28 років. Мама і сестра мене чекали вдома…

Відбувши ув’язнення, Зінаїда зустріла свою долю – хлопця – УПівця з сусіднього села

Приїхала я додому, а з сусіднього села хлопець – він так, трішки до мене залицявся, як у школу ходили, дітьми…. Нікіфор. Пройшло скільки років. Він теж був засуджений за те саме – за УПА, за політику. Він на розстріл був засуджений, а замінили на 20 років каторги. Я приїхала додому, а він ще був на Півночі, звільнився, але їх ще не відпускали. То він став листуватись зі мною. Він: «Зіно, приїжджай до мене, приїжджай». А мама мене не пускає: «Ти тільки відмучилась, і знову поїдеш туди». Але я таки вирішила їхати. Приїхала до нього, він з хлопцями вийшов, стрічали мене, там же ми розписались, я там завагітніла й там народила Іру. Там ми прожили недовго, років зо два, а потім приїхали сюди (Ред. - до Кам’янського), тут жив хороший наш товариш. Ми хотіли поїхати до Луцька, але нас не пускали, ні мене, ні його. Чому ж ми тут і опинились. Чоловік тут роботу знайшов, працював закрійником.

Зінаїда Колтонюк зі своїм чоловіком Нікіфором, теж ув’язненим за членство в УПА. Весільне фото

Сюди я приїхала, то на мене – «бандерівка… Ти що бандерівка?». А там, на Західній Україні, як я приїхала, то зійшлась купа людей, кожне принесло гроші. Я розказувала, люди плакали. З кожної хати була людина в заключенії, то як могли люди зневажати? Кожна мати чекала як не дочку, то сина… Тут же я не признавалась, Боже сохрани, але люди все одно дізнавались.

Заява чоловіка Зінаїди Колтонюк Нікіфора Колтонюка на вступ до Братства вояків УПА

І перед конвоєм співала, співає і зараз

Зінаїда Колтонюк зі своїми колежанками з хору «Калина»

Я 15 років ходила в церкву, я всі знаю молитви церковні… Все співаю оцю молитву, рано і ввечері співаю: «За все тобі я дякую, Ісусе Спасе мій, за кров святу пролитую, за дар любові Твій. Я дякую за все, за те, що спас мене»…Ми й в Норильську співали, всі українські пісні співали, «Повій, вітре, на Вкраїну», ще й як співали. І перед вільнонайманими співали, під конвоєм, а нам хіба так плескали… Я не маю права про все це не розказати, адже ми клятву давали. А хто ще розкаже?

Нас забули…

Зінаїда Колтонюк з реліквією – власноруч пошитим синьо-жовтим прапором, такого ж розміру, як той, що був під час Норильського повстання

Я не прошу, щоб мені несли подарунки. Бодай листівку. На День Незалежності торік ніхто не привітав. Мені навіть соромно було перед своїми дітьми. Діти привітали, а ви, патріоти… Ну не образливо? Нас у місті таких 8-ро лишилось, я найстарша… Незручно навіть перед сусідами. Тут одна комуністка каже: «Ну що, поздоровили вас ваші «бандерівці?». Написати б до президента листа, так він не дійде. Нас забули.

Радіо Свобода. Проект ОБЛИЧЧЯ УКРАЇНИ



Hoвини Join

Погода, Новости, загрузка...
Історія індустріальних парків в Європі налічує більше ста років. Їх початкова концепція - створення оптимальних умов для роботи промислових підприємств - актуальна до сих пір. В Європі індустріал...
Тимур Желдак

Про лемінгів

Вони живуть з нами в одному місті, їздять з нами в трамваї і - в більшості - живуть на наші податки.Щоранку вони вишиковуються в черги - символ щасливої радянської молодості - за краплиною ворожої про...
Кривий Ріг найбільше з міст України, котре не є обласним центром. Населення міста - 637 550 мешканців, а бюджет понад 5 мільярдів гривень. Однак у виконавчому комітеті Кривого Рогу немає жодного...
Ігор КУЛІКОВСЬКИЙ

Мир дому твоему

Вчора відкрився 91-й сезон "Дніпропетровського Академічного Театру драми і комедії".Традиційно - "Мир дому твоему".І від тих бійців (та бійчинь)) АТО, добровольців та польових медиків, їх супутників,...