App Store Google Play

13 років каторги через допомогу УПА

30.08.2016 19:00
13 років каторги через допомогу УПА
Жителі Кам’янського (колишнього Дніпродзержинська), приятелі й сусіди, знають цю тендітну 86 - річну жінку, як добру й гостинну господиню, маму двох доньок й бабусю десятьох онуків та правнуків, голосисту співачку, що кохається в українській пісні та є засновницею місцевого фольклорного хору «Калина». Однак далеко не всім відомо, які важкі та буремні роки за спиною у Зінаїди Колтонюк, – жінки - політв’язня, учасниці Норильського повстання. Радянська влада фальшувала її особисту біографію, розповідає Зінаїда Колтонюк (в дівоцтві Жовнірук). Уродженка села Кам’янка на Волині, зовсім юною була арештована за зв’язки з УПА. Зараз, через десятиліття, жінка каже: справді, як і багато молодих дівчат, носила їжу, зібрану селянами, до лісу українським партизанам. Однак тоді, майже дитиною, на допиті «в органах» так і не зізналась. Те слідство закарбувалось не тільки в пам’яті: на тілі літньої жінки шрами від побоїв. Потім був суд і вирок – 15 років ув’язнення.

«А я не признаюсь. Бо признатись, то кінець мені й усім»

Сім’я була у нас – 8 дітей. Я закінчила 8 класів і працювала завідувачкою молочарні, приносили молоко, переробляли на сметану... А організація наша була УПА. Нас усіх позабирав головний, на Євангеліє руки положили й кажемо: «Ми будемо боротись за незалежність України, хоч навіть і згинемо, і перед Богом ми даємо клятву». Це було вже за радянської влади. Наші хлопці мали в лісі землянки. І ми, молоді дівчата, беремо цукор, сало, печене, усе, що позбирають люди, – і несемо тим хлопцям. А потім арештували одну дівчину і вона на мене сказала. У 1944 році я була вже арештована. Як мене арештували, мені навіть ще й 17 не було. Слідчий каже: «Ти носили їсти партизанам?» Я кажу: «Ні, не носила, я не знаю ніяких партизан». А він, вибачте: «Суко, носила». Узяв поліняку та як вдарив, що й розійшлася шкіра, стала кров іти… Били по спині, там шрами є. А я не признаюсь. Бо признатись, то кінець – мені й усім. Добавили мені два роки до року народження, дали 15 років каторги – і в Норильськ.

«Лягаємо спати на нарах, волосся примерзає до намету»

Почали працювати – будували площадку, де злітають самольоти. Нам видали спецівки, ватні штани, фуфайку, і скрізь номери – і на плечах, і на голові. Я не запам’ятала свого номера, а деякі дівчата запам’ятали… Годували нас баландою. Один шматочок м’яса на цілий казан. А кухар прив’яже той шматочок до ополоника і насипає. Воно бовтається на ополонику, а нікому не попадає, бо прив’язане. Обман такий. Вітри великі, морози... Лягаємо спати на нарах, волосся примерзає до намету. А ляжеш ближче до пічки, що топилась дровами, неможливо витримати. Я не знаю, як ми все це витримали… В Норильську була гора, звалась Шмідт. І під тою горою хоронили ув’язнених. І як хоронили, горло перерізали, щоб аби не лишився хто живий… Ми там 10 років працювали, а як закінчили аеродром, то вивісили вивіску, що то комсомольці робили. Не каторжани.

Фото таборових років. Жінки – політкаторжанки

З нами хлопці працювали, молоді хлопці. То знаєте, до такого стану їх довели, щовін піде до туалету, а виходить з туалету – не має сили застебнутись. То: «Дєвочки, застебніте штани». А хто не витримував, знаєте, що робили? Втікали. Ми кругом були загороджені. А вони – бігти. Охорона мала право стріляти. То на наших очах стріляли хлопців. Вони не хотіли жити. Бах-бах, вже когось застрілили… І ми до того навіть звикали…

Зворот тієї ж фотографії, датований 1950 роком. Це фото, пригадує Зінаїда Колтонюк, вона сестрі з дарчим підписом «Не лякайся чорних тих хмар»…

У таборі, як була Паска, то ми паску з тих пайок, що нам хліб давали, робили. А Ліна Петрощук, вона була попова дочка, в гімназії вчилась, то вона вела службу, була за попа. Усю службу напам’ять знала. Вона молитви читала. А ми всі, хор, співали. То оці, що нас охороняли, хлопці, плакали… Усе хіба розкажеш

Найдраматичніший спогад таборових років – 7 липня 1953 року, Івана Купала, Норильське повстання. Понад тисяча дівчат жіночої зони відмовились ставати до роботи

«Выходите на работу!» – «Ні!». «Выходите на работу!» – «Ні!». Тоді нас вивели, наказали рова копати. Кажуть: «Всі там будете лежати. А хто не хоче там лежати – в бік». Ніхто не відійшов. Рів викопаний, пушки… А Петрощук Ліна, що керувала забастовкою, пробіглася по ряду і сказала: «Як тільки третій раз скажуть у трубу: або в барак, або постріляємо, то співаємо». Як тільки він третій раз крикнув, ми як заспівали : «Ще не вмерла Україна»… А вони на нас – воду, на 30-ти градусному морозі… Хто впав, а хто мову втратив, кого – на носилки та – до бараку, попримерзали…

Тоді приїздить із Москви комісія. Червоні лампаси, нагороди, чоловік десять, прийшли в табір. Кажуть: «Дєвочки, та чого ви так, та чи ви жити не хочете?». Балакали вони з трьома дівчатами, нашими представниками. Ліна Петрощук, Тоня Закревська і ще з Луцька вчителька одна, троє. Усі молоді, були за мене на 3-4 роки старші… Тисяча дівчат нас десь було, Полісся, Волинь, Львів, уся Західна…Ми не в силі вже були, не можна було вже витримати. В місяць у дівчат по два рази були місячні. Нам було вже все одно. Дівчата сказали їм (Ред. – комісії з Москви) так: «Хочете, стріляйте нас, нам буде тільки краще». Але вони не могли цього зробити, така була міжнародна ситуація, боялись перед іншими країнами. А так би не пожаліли».

Після цього нас розділили – половину повезли не знаю куди, а половину, нас, привезли в Мордовію. Рік ми там шили військові куртки. Я, приміром, сиділа ворітники строчила, друга – ще якусь деталь.

Я пробула в ув’язненні 12 років і 8 місяців. Як випускали нас, то запитували: «Ви ображаєтесь на радянську владу?» Ми: «Ні». А що скажеш?... Було мені вже 28 років. Мама і сестра мене чекали вдома…

Відбувши ув’язнення, Зінаїда зустріла свою долю – хлопця – УПівця з сусіднього села

Приїхала я додому, а з сусіднього села хлопець – він так, трішки до мене залицявся, як у школу ходили, дітьми…. Нікіфор. Пройшло скільки років. Він теж був засуджений за те саме – за УПА, за політику. Він на розстріл був засуджений, а замінили на 20 років каторги. Я приїхала додому, а він ще був на Півночі, звільнився, але їх ще не відпускали. То він став листуватись зі мною. Він: «Зіно, приїжджай до мене, приїжджай». А мама мене не пускає: «Ти тільки відмучилась, і знову поїдеш туди». Але я таки вирішила їхати. Приїхала до нього, він з хлопцями вийшов, стрічали мене, там же ми розписались, я там завагітніла й там народила Іру. Там ми прожили недовго, років зо два, а потім приїхали сюди (Ред. - до Кам’янського), тут жив хороший наш товариш. Ми хотіли поїхати до Луцька, але нас не пускали, ні мене, ні його. Чому ж ми тут і опинились. Чоловік тут роботу знайшов, працював закрійником.

Зінаїда Колтонюк зі своїм чоловіком Нікіфором, теж ув’язненим за членство в УПА. Весільне фото

Сюди я приїхала, то на мене – «бандерівка… Ти що бандерівка?». А там, на Західній Україні, як я приїхала, то зійшлась купа людей, кожне принесло гроші. Я розказувала, люди плакали. З кожної хати була людина в заключенії, то як могли люди зневажати? Кожна мати чекала як не дочку, то сина… Тут же я не признавалась, Боже сохрани, але люди все одно дізнавались.

Заява чоловіка Зінаїди Колтонюк Нікіфора Колтонюка на вступ до Братства вояків УПА

І перед конвоєм співала, співає і зараз

Зінаїда Колтонюк зі своїми колежанками з хору «Калина»

Я 15 років ходила в церкву, я всі знаю молитви церковні… Все співаю оцю молитву, рано і ввечері співаю: «За все тобі я дякую, Ісусе Спасе мій, за кров святу пролитую, за дар любові Твій. Я дякую за все, за те, що спас мене»…Ми й в Норильську співали, всі українські пісні співали, «Повій, вітре, на Вкраїну», ще й як співали. І перед вільнонайманими співали, під конвоєм, а нам хіба так плескали… Я не маю права про все це не розказати, адже ми клятву давали. А хто ще розкаже?

Нас забули…

Зінаїда Колтонюк з реліквією – власноруч пошитим синьо-жовтим прапором, такого ж розміру, як той, що був під час Норильського повстання

Я не прошу, щоб мені несли подарунки. Бодай листівку. На День Незалежності торік ніхто не привітав. Мені навіть соромно було перед своїми дітьми. Діти привітали, а ви, патріоти… Ну не образливо? Нас у місті таких 8-ро лишилось, я найстарша… Незручно навіть перед сусідами. Тут одна комуністка каже: «Ну що, поздоровили вас ваші «бандерівці?». Написати б до президента листа, так він не дійде. Нас забули.

Радіо Свобода. Проект ОБЛИЧЧЯ УКРАЇНИ

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...


Hoвини ПАРТНЕРІВ

Блог у депутата та лайки на проекти рішення – фантастика чи реальність? У містах Львів та Київ наприклад для міського депутата – це буденність, а для Кривого Рогу – фантастика. Які і...
7 грудня відбулася прем’єра фільму українського виробництва “Кіборги”. Допрем’єрний показ пройшов 28 листопада, на нього завітали військовослужбовці, реальні кіборги та їх сімї...
Вчора мій друг Андрій Денисенко ризикнув використати щодо наших політиків таке давно поховане у пісках забуття поняття, як моральність. Точніше: аморальність. Чим викликав у мене глибокий подив.У нашо...
Юрій Фоменко

Лютий 2015 року

Лютий 2015 року. Заграви і канонади на Дебальцевській стороні.З сторони Глодосово, степом на блокпост, вийшла літня жіночка з хлопчиком років чотирьох-п'яти. Ледь одягнені,тремтячи від холода, стояли...