App Store Google Play

Без пророка у своїй вітчизні

28.08.2016 16:00
Без пророка у своїй вітчизні

Курсі на четвертому університету я намагався влаштуватись на постійну роботу в одну зі столичних газет (зізнаюся щиро: аж ніяк не найпопулярнішу). Редактор, експресивний чоловік років 40, охочий до розмов про масонів та «сіоністську змову», вирішив із порога дати мені відповідальне завдання: «А напиши-но про те, чи стане Ющенко українським Мойсеєм» (надворі був 1999 рік). Я мовчки кивнув, але більше не повертався до тієї редакції. Із двох причин: по-перше, не вмію стримувати сміх, коли слухаю конспірологів, по-друге, вивищення нехай навіть успішного, як здавалося, й прогресивного прем’єра на рівень біблійного пророка, за яким беззастережно має піти ціла нація через моря та пустелі, ще тоді здавалося мені більше годящим для художньої літератури не найвищого ґатунку, аніж для журналістської роботи.

Час розставив усе на свої місця, і неповносправний «Мойсей» закінчив свою політичну кар’єру з рейтингом близько 2%. Але пошук пророка у своїй вітчизні не минув. 19 січня 2014-го пам’ятаю в усіх деталях. Майдан, мороз береться дедалі сильніше, людське море, в якому тут і там трапляються хлопці зовсім не подібні до адептів ненасильницького спротиву, екіпіровані як до вуличних боїв, — саме вони за кілька годин змінять хід історії, а тоді з трибуни закликали до «ще рішучіших дій», себто до ще більш масової мирної ходи Києвом на День Соборності. У натовпі цей заклик оплесків не зірвав, натомість лунало: «Лі-де-ра! Лі-де-ра!» Людям усе ще бракувало того одного, хто візьме всю відповідальність на себе і спрямує народ на повалення вже цілком оформленої диктатури. Але, як виявилось, нікого спрямовувати не довелося: навпаки, ті, хто звався політичною опозицією, всіляко намагалися вгамувати «провокаторів» і йшли на переговори з тими, кого згодом оголосять у міжнародний розшук. І вся дальша історія включно з виборами президента й перемогою на них Петра Порошенка — це не пошук пророка, а просто усвідомлена необхідність легітимізації державних інститутів перед загрозою вже невідворотної війни.

У 25-ту річницю Незалежності важко втриматись від пафосу, але у ХХІ столітті в європейській країні не потрібні вожді, пророки й апостоли, достатньо просто відповідальних людей. Таких не бракує на фронті, серед громадських активістів, але очевидний дефіцит — серед тих, кого прийнято називати елітою. Настільки очевидний, що навіть у своїй урочистій промові до Дня Незалежності Петро Порошенко визнав необхідність «спокутувати гріх еліти»: популізм, меркантильність, «стратегії», що не сягають далі найближчих виборів. Щоправда, не уточнив, у який саме спосіб. Але хочеться вірити, що за християнською традицією з визнання гріха й має розпочатися справжнє каяття.

У постколоніальних державах і націях, що тривалий час залишалися бездержавними, еліта завжди була найуразливішим місцем. Але ми не вчора вийшли зі свого «єгипетського полону», реальні 25 років незалежності цілком зрівнянні з біблійними 40 роками. За такий період мала б сформуватися якісно нова еліта, але констатувати це сьогодні передчасно. Номенклатура перефарбованих компартійних функціонерів і червоних директорів породила ціле покоління діячів, дібрати визначення яким доволі складно.

Про «мальчиков-мажоров» співали ще радянські рокери наприкінці 1980-х. Годі очікувати від них якоїсь осмисленої і корисної для суспільства діяльності. Одинаки-ідеалісти, що зі щирими намірами змінити життя на краще йшли в різні партії та структури, але швидко або застрягали в болоті української корумпованої бюрократії, або розчаровувались у країні, а то й людстві загалом. Політологам іще треба вивчити український феномен, коли за наявності нехай не бездоганної, але все-таки демократії в країні протягом чверті століття не виникло жодної справжньої політичної партії, яка мала б ідеологію, повноцінну мережу осередків по всій її території. Політикани всіх мастей і донині повторюють, що головна ідеологія — це добробут громадян, різниця лише в тому, що одні (їх тепер більшість) бачать інструментом досягнення економічного успіху європейський вектор, а другі (тепер вони в меншості, але не полишають надії на реванш) — російський. Насправді для багатьох тих, кого суто із соціологічного погляду можна було б зарахувати до еліти, власний добробут і стабільність джерел отримання прибутку є, без перебільшення, єдиною зрозумілою ідеологією. Звідси і «гречка», банальний підкуп виборців, і «покращення життя вже сьогодні». Запити суспільства зовсім інші: попри важкі економічні умови 1990-х, численні кризи й зубожіння останніх двох років, усі соціальні потрясіння в Україні відбувалися не через брак хліба. Люди і в 1991-му, і в 2004-му, і в 2016-му вимагали справжньої незалежності, справедливості й відповідальності еліт. Ті, хто стояв на чолі цих повстань, мали хвацький вигляд на барикадах, але зовсім губились у владних коридорах. Це бачимо й зараз: багатьом молодим політикам, які ще не втратили довіри суспільства, комфортніше на мітингах, пікетах у парламентських «рукопашних», ніж за стосами паперів, у комітетах Верховної Ради, за розробкою законопроектів. Звідси й «пакетні голосування», виправдання постфактум та решта «гріхів» української еліти.

У річницю Незалежності цитувати Лєніна ніби й не комільфо, але знайти щось актуальніше за його «учитись, учитись і ще раз учитись» у пореволюційній країні важко. Більшість прорахунків нашої еліти — саме від тотальної неосвіченості. Питання не в якості й кількості дипломів у тих, кому ми делегуємо право управління державою. Скільки наших чиновників, які говорять про нову економіку, четверту промислову революцію, глибоко розуміє значення цих термінів? Скільки депутатів складе залік на знання Конституції? Скільки з них знається на Регламенті ВР? Що й казати, коли представники нашого політичного класу стають героями таблоїдів не рідше за зірок шоу-бізнесу. Адже кричущий несмак — це теж від браку повноцінної освіти. А освіта й виховання справжньої еліти — це не круті «тачки» під Інститутом міжнародних відносин, не «елітарні» школи із захмарними цінами на навчання, а передусім мотивація до підвищення власного інтелектуального рівня. Плюс відповідальність. Титулів і довідок про шляхетне походження нині не потрібно. Нехай Михайло Гаврилюк, що читає Конституцію в пустій парламентській залі, буде не пародією, а наочною агітацію для еліти, яка справді має спокутувати свої гріхи перед суспільством.

Тиждень



Hoвини Join

Погода, Новости, загрузка...
Юрій Фоменко

На узбіччі

Огріньський півострів. Шлях між мостами від Дніпра до Самари. Одні автівки цим шляхом летіли в місто, інші виривались з нього.  Повітряні вихори за ними підіймали опалий лист з землі назустріч па...
Наше суспільство ще не готове для дозволу на вільне володіння автомобілем.Між тим, на руках у людей накопичилася значна кількість автомобілів - як легальних, так і ні (у тому рахунку, завезених із зон...
Історія індустріальних парків в Європі налічує більше ста років. Їх початкова концепція - створення оптимальних умов для роботи промислових підприємств - актуальна до сих пір. В Європі індустріал...
Тимур Желдак

Про лемінгів

Вони живуть з нами в одному місті, їздять з нами в трамваї і - в більшості - живуть на наші податки.Щоранку вони вишиковуються в черги - символ щасливої радянської молодості - за краплиною ворожої про...